Джерело життя у гробі покладається, і гріб стає ліствицею до неба

Стихира Великої Вечірні свята Успіння Богородиці  

У гімнографії Православної Церкви Богородиця називається «богом після Бога, що стоїть на другому місці після Святої Трійці». Деяким може здатися, що це терміни перебільшені, надмірні і догматично необґрунтовані. Однак це, звичайно, не так, оскільки вони передають квінтесенцію православного богослов’я та антропології.

Богородиця є не лише першою, а й єдиною особою, що дійсно сприяла виконанню спокутного задуму Божественного Промислу. Вона єдиний «посередник благословень поза природи» [1]. Її відповідь на вітання Архангела Гаврила була початком онтологічного процесу спасіння, оновлення людського роду та всього творіння.

Людське «співробітництво», яке є, по суті, вихідним пунктом православного догматичного вчення, є не лише моральною, а й онтологічною вимогою нашого спасіння. Бог не спасає нас без нашої співпраці, тобто нашого співробітництва. Наша вільна згода та участь у цьому завданні є вимогою, і вона виконується за сприяння Богородиці у плані Божественного промислу. Без присутності Божої Матері та її всебічної участі у плані божественного промислу спасіння та оновлення світу залишилися б у підвішеному стані.

Як зауважує святий Миколай Квасила, подібно до того, як волею Христа було стати людиною, так і Діві було необхідно стати Його Матір’ю з її добровільною згодою. І потім, хіба Спаситель не був особистістю та Сином Людським лише через свою плоть? Але він мав і душу, і розум, і волю, тобто все людське. Це означає, що Його Мати також повинна була бути досконалою, оскільки Вона мала служити носієм не тільки природи його тіла, але також його розуму та волі з усім, що Він мав як людська істота. Іншими словами, Божа Мати повинна була принести Богові всю Себе, духовно і тілесно, щоб Бог міг спасти всю людську особистість [2].

Богоматір прийшла не з неба, а з землі, як і решта наш занепалий рід, що забув свою справжню природу. Богородиця, проте, протистояла всякому безбожництву і з великою вдячністю виявляла чесноту, повністю віддаючи себе Богу [3]. Таким чином, ми могли б сказати, що догматичний зміст людського співробітництва втілено у своїй найбільш досконалій формі в особі нашої Діви. Однак, як зауважує святий Миколай Квасила, Діва не була схожа на землю, яка сприяла формуванню першої людини просто тим, що була мимовільним матеріалом, використаним Творцем. Натомість вона працювала і Сама пропонувала Богу все те, що притягло Творця на землю [4].

Своїм вільним та всеосяжним внеском у справу спасіння та оновлення Богородиця стала співавтором та Матір’ю «нового творіння». «Звідки новий твір? Отже, хто змінив усе, що існує?» – Запитує Миколи Квасила і продовжує, що, звичайно ж, небо прийняло нових, відроджених громадян, яких Діва перенесла туди від землі» [5]

У свято Успіння Божої Матері, та й взагалі на свято всіх святих Церкви, ми здійснюємо те, що здається дивним: святкуємо їхню смерть, їхній кінець, смерть. Ми робимо це не тому, що радіємо смерті, а тому, що радіємо силі, яку дає нам Церква для подолання смерті. Ми святкуємо це як тимчасовий сон. Ми святкуємо його не як сходження в пекло, а як сходження на небо.

Але особливо на свято Успіння Божої Матері ми згадуємо або, вірніше, святкуємо найсвятіше і дивніше Успіння особливої людини: Успіння Божої Матері, Матері Життя. І ми відзначаємо його не як подію, яка стосується лише нашої Пані, а всіх нас, кожного з нас.

Ми всі смертні, як і наша Владичиця. Всі ми отримали Божий дар пережити смерть як успіння в Церкві. Це дар, вперше здійснений Богородицею завдяки Її добровільній згоді на заклик Божий під час Благовіщення народити Христа: «Ось, слуга Твоя. Хай буде мені за твоїм словом» [6].

Цим своїм абсолютним послухом Богородиця вкоренила Церкву у світі як боголюдську громаду і зробила дар перемоги над смертю доступним для всіх нас. Отже, П’ятидесятниця, день народження Церкви Христової, по суті починається у день Благовіщення. Він починається з відкриття громади прославлення, у якій скасовано смерть і панує справжнє життя.

Якщо Христос — автор спасіння та освячення світу, то Богоматір — співавтор. Але Христос, народжений «одного разу в тілі» від Богоматері, також народжується постійно «у Дусі» любов’ю до всіх, хто готовий прийняти Його. Він стає немовлям і набуває форми вірного з чеснотами [7]. Тим самим вірні займають місце Богородиці у духовному плані і, за благодаттю Святого Духа, стають Матір’ю Христа, подібно до того, як вони стають Його братами і сестрами та членами Його тіла з їх входженням до Церкви та їхньою участю у хрещенні та святому Причасті.

Сам Христос сказав: «Моя матір і брати Мої є тими, хто слухає слово Боже і дотримується його» [8]. Що ж до Христа, то і для Богоматері, і для кожного християнина смерть не є кінцем життя, і це не знищення. Це засипання та входження у нове життя, справжнє життя, вічне життя. Ось чому, як сказано в каноні, оспіваному на Її Успінні, «вмираючи, воскресає з Сином, живучі вічно» [9]. Як мати Життя, вона живе вічним життям із Господом Життя. Так само і віруючі, які живуть вірою в Христа, в Церкві, після смерті вступають у нову перспективу безсмертного та небесного життя.

Посилання

1. Пісня Богоматері, пісня 2-а, Утреня, 8 червня.

2. Див Св. Миколай Квасила. На Благовіщення 5.

3. Він же, на Різдво 6-7.

4. Він же. На Благовіщення 2.

5. Він же. На Успіння, 3.

6. Євангеліє від Луки 1:38.

7. Miscellaneous Chapters, 1, 8, PG 90, 1181 AB.

8. Євангеліє від Луки 8:21.

9. Косма Маюмський, канон, пісня 1.

Георгій Мантзарідіс, почесний професор Богословського факультету університету Аристотеля  в Салоніках (Греція)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»