Улюблені у Христі!
Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа! Бо написано: Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину! Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. (І Кор. 1:18-21)
Цьогоріч ми, українські християни, маємо прикру нагоду досвідчити сенс хресної жертви нашого Христа Спасителя. Слова народних побожних пісень про співстраждання Христу набувають аж надто прикладного характеру. Але і цей важкий досвід покликаний для нашого духовного вдосконалення, щоби ми стали випробуваними, наче золото в горнилі. І справді ми можемо свідчити не тільки сповнення заповіді любові аж до смерті нашими захисниками – христолюбивим воїнством, але і кожен з нас може ставати не просто театральним глядачем чи актором хресної дороги з бутафорним хрестом, як це мало місце минулими роками чи навіть десятиліттями. Ми можемо помітити справжність віри, справжність переконань і цінностей, справжність намірів допомоги у досягненні спільної перемоги над ворогом, а чи тільки бутафорію такої діяльності, як це має місце в театральних постановках.
Місяць активної фази московитської навали на українські цінності, що є загальнолюдськими, на українську культуру, українську мову, українську Церкву виявляє справжність переконань у діях людей. Більшість цього часу ми перебуваємо у Великому пості, промовляючи молитву Єфрема Сиріна про духа терпеливості, про неосудження брата свого, що є квітнесенцією посту. Однак чи справді, чи у всіх контекстах ми дотримуємося цієї настанови? Ми готові мірятися патріотизмом за ознакою евакуації чи залишення в окупації, готові помагати далеким, але не найближчим, готові миритися з ворогом, але не примирится з ближніми, готові допомагати біженцям мирянам, але не помічати духовенства, готові допомагати військовим і не зауважувати тероборони, готові допомагати своїм місцевим активістам, але ігнорувати потреби справжнього фронту. Ми можемо спокійно спостерігати світлини цивільних, спорадичних волонтерів, що перебувають у глибокому тилу, але хизуються наявністю бронежидетів та касок, в той час, як на передовій цього спорядження і далі ще не вистачає. Ми надто часто забуваємо історію, навіть новітню, особливо у її залежності незалежності держави від незалежності Церкви. Адже у 1989 році саме відродження автокефалії Православної Церкви – третє у ХХ столітті –стало передвісником відродження незалежності України у 1991 році. Чому ж сьогодні ми сором’язливо толеруємо ідеологічну контору московитського вторгнення – псевдорелігійну організацію рпц в Україні? Невже за цілий місяць не було часу в жодного їх архиєрея написати статутну вимогу про скликання архиєрейського собору і осудження гріха масового вбивства, геноциду українського народу кремлівськими бандитами-сатаністами, в тому числі псеквдопіатріархом Кирилом? В такому випадку всі вони є співучасниками цього важкого гріха, що кличе про помсту до Бога і за канонами Церкви не можуть звершувати богослужінь, не те що управляти народом Божим. Тому нашим християнським обов’язком стає захист святинь від блюзнірського їх опоганення лукавими служителями-вбивцями.
Бог не в силі, а в правді – свідчить народна мудрість. Тому і молитви в часі війни повторюють ту саму думку: якщо ми вірні Богові, то Бог воюватиме за нас і переможе безбожного ворога.
То ж будьмо мудрими, каймось у наших гріхах – особливо у тих модних публічних сквернослів’ях – і принесімо добрі діла у спільну скарбничку перемоги, як покуту за гріхи народу; віддаваймо славу Христу розіп’ятому, щоб разом з Ним – Переможцем смерті і тління – увійти у радість воскресіння; вдаваймось під Покров Його Матері Пресвятої Богородиці – Непереможної Воєводи, що в успінні світу не залишила!
Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. Коли бо хто думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює. (Гал. 6:2)
Таким чином несімо відважно свій хрест, допомагаймо один одному підніматись на Голгофу нашого спасіння – особистого і народного, щоби разом з воскресінням Христовим – святкуванням перемоги над смертю – святкувати і воскресіння нашого народу, держави і Церкви – перемоги над зухвалим ворогом роду людського і улюбленої нами України!
Хресту Твоєму поклоняємось, Владико; і святеє воскресіння Твоє славимо!
З вірою та молитвою,
† Борис (Харко), єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією ПЦУ