Під час свого візиту на гору Афон у жовтні 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій оголосив про неминуче зарахування до сонму святих п’яти афонських старців: Ієроніма Симонопетрського, Даниїла Катунакійського, Йосифа Ісихастського, Єфрема Катунакійського та Софронія Есекського.

У висловах авви Макарія є фраза, з якою я можу ідентифікувати себе. На прохання сказати слово спасіння Макарій відповів: «Я ще не став ченцем, але бачив ченців». Хоча я відчуваю себе надзвичайно непридатним писати про святих, але можу сказати, що мені випала честь зустрічатися зі святими, які формували мій розум і служіння: о. Софроній Ессксський, о. Паїсій Афонський, о. Порфирій Афінський, а також о. Яків з Евбеї та о. Єфрем Катунакійський. Мій найцінніший подарунок – це маленький хрестик з мощами сучасних святих: Нектарія Пентапольського, Арсенія Каппадокійського, Силуана Афонця, Йосифа Ісіхаста та Амфілохія Патмоського.

Безсумнівно, що визначення та проголошення нового святого є освіжаючим жестом розради для Церкви, ласкавим виразом солідарності у щоденних стражданнях людей. Але чи можна якось маніпулювати чи зловживати даром – чи то милосердним актом Божим, чи діянням великодушності Церкви? Чи можливо, що ми сприймаємо святість як об’єкт, що піддається обчисленню та демонстрації – наприклад, досконалість чи безгрішність, надзвичайна самодисципліна чи надмірна побожність, чудотворна чи пророча харизма, навіть загальновизнане шанування або (і) відома позитивна репутація?

Чи повинні ми вирішувати певні незручні запитання про наші пошуки святих, навіть нашу прихильність до них? Чи є сенс порушувати тонку межу між захопленням і обожнюванням – на межі ідеалізації та ідолопоклонства – харизматичних лідерів? Я завжди вважав святих тими, хто хоч якось справляється або хоча б прагне примирити напруженість і зцілити розбіжності між небом і землею, чоловіком і жінкою, тілом і душею, а також духом і матерією. Як стверджує православна літургія: «Коли Бог хоче, порядок природи долається» (Успіння). Тому, коли ми говоримо про святих, ми маємо на увазі божественну святість, яку активно поділяє все людство та природа. Ми віримо, що Бог з любов’ю ділиться достатком життя з усім створінням і що святі здатні розпізнати цю повноту у світі, від імені світу, і «для життя світу» (Ін. 6:51). Проте, безперечно, святі володіють цією здатністю саме тому, що вони цілком і послідовно люди – ні надлюдські, ні напівбожественні.

Проте, чи повинно нас турбувати те, що ті, хто широко визнаний для канонізації, є виключно духовними отцями в монастирях чи парафіях, які слухають сповіді чи дають поради? Цікаво, ці ми обмежуємо різноманітність дарів, надзвичайно обсипаних і виключно розподілених Богом для всіх людей, коли ми визначаємо, окреслюємо чи призначаємо сфери, де вони проявляються або процвітають? Канонізація старців Паїсія, Даниїла з Катунакії та Йосифа Ісихаста – всі вони, як Антоній Єгипетський, Іван Клімак, а нещодавно і Старец Сілуан, були ченцями без усіх ступенів священства – руйнує принаймні деякі бар’єри, які ми встановили між духовенством і мирянами. Він розтоплює фригідність, яка накопичувалася протягом століть у церкві між інституцією та харизмою. Не існує ієрархічної – і, дійсно, немає ієрархічної (священицької) вимоги до спасіння чи святості.

Чи варто тоді також запитувати себе, чому серед тих, хто виступає або старається за включення до числа святих, так мало або зовсім немає жінок? Повторною думкою може бути те, що ніхто не виключений із спілкування святих. Але чи говорить щось про наші збори та ради, що ми або плекаємо, або зменшуємо ауру святості до чоловічої статі, чернечого статусу та висвяченого духовенства? Чи відкриває це щось про наше захоплення авторитетними та харизматичними особами, яких так багато з тих, кого сьогодні готують чи класифікують для канонізації, є отцями, від яких ми часто чуємо поради по всім питанням? Невже наш радар святості настільки передбачуваний і частковий, можливо, навіть упереджений? Чому самотні, а не одружені? Чому ченці, а не світські? Де кухар, медсестра, вчитель, філософ?

Офіційна церква лише пропагує те, що ми, як повнота присутності Церкви; відповідно до встановленого протоколу та традиційного процесу, члени синоду визнають те, що ми, як совість церкви, відносимо до них. Проблема полягає не в інституційних синодах, які схвалюють прохання про канонізацію, а в наших критеріях висування осіб для канонізації. Чому, наприклад, ми зачаровані, коли чудеса і зцілення приписуються святим, але менш захоплені їхньою чистою пристойністю, чуйністю та співпереживанням? Хто коли -небудь навчав чи нав’язував будь -яку ієрархію святості, яка надавала б пріоритет чернечому життю чи невпинній молитві перед практичною солідарністю з ув’язненим, хворим, голодним, бідним чи навіть над природою та тваринами? Я не бачу такого рейтингу чи оцінки серед отців та матерів; а в Євангельських заповідях його немає.

Це призводить до більш фундаментального питання, яке ми повинні поставити собі у світлі загальноприйнятої ієрархії наших духовних цінностей. Чи може честь, яку ми залишаємо за святими, скоріше, ніж допомогти нам – врешті -решт стати на заваді, а не стояти поруч з нами – у нашій боротьбі за освячення? У «Великому інквізиторі» Достоєвського Іван розповідає про поетичну зустріч під час іспанської інквізиції, де Христос ув’язнений та страчений за те, що він не поступається потребам людей у емоційній безпеці, особистому переконанні чи духовній проекції, які вони потім намагаються здобути через релігію «для того, щоб закінчиться мирно». Ці диявольські спокуси перегукуються з «трьома спокусами» Христа в пустелі (Мт. 4, Мк. 1 і Лк. 4) та людською тугою за відчутною, достовірною та перевіреною панацеєю, коли вона не може витримати реальності життя чи, дійсно, Бога. Великий Інквізитор заявляє: «Є три сили і тільки три сили, які здатні підкорити і назавжди захопити совість безсилого [людства] – і ці сили є дивом, таємницею і авторитетом». Коли ми захоплені надприродними силами святого чи насолоджуємось ним, можливо, ми поступаємося їх здатності до дивного та таємничого, а також нашій відчайдушній потребі в автентичному підтвердженні?

Незважаючи на такі припущення, досвід святих – це, зрештою, досвід усієї Церкви у світлі царства. Він служить для того, щоб освітлити весь світ світлом Христа. Перші християнські святі були мучениками – грецький і латинський термін, що позначає «свідка» події. Святі є свідками так само, як і апостоли були свідками Воскресіння Христового (Дії 4:33). Сучасні святі є продовженням цього радісного або пасхального свідчення, що забезпечує духовну чи харизматичну «апостольську спадкоємність». Тож правда, що радість, яка оточує канонізацію нового святого, імітує дух ентузіазму серед перших мучеників. Саме тому, що – понад будь-яку відмінність у расі чи релігії, і поза будь-якою дискримінацією статі чи класу – вона відроджує в усіх нас «покликання бути святими» (Рим. 1: 7).

о. Д-р Джон Хрисавгіс (John Chryssavgis) – диякон Грецької православної архієпархії Америки.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»