Для початку – уривок зі статті, надрукованої в Україні:

«Нещодавно у Києві презентували книгу «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи». У книгу ввійшли думки богословів, духовенства ПЦУ, вірян Церкви. Книга входить у серію «Церква і пандемія» бібліотеки видання «Cerkvarium». Її видано за підтримки Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира з передмовою Митрополита Переяславського і Вишневського ПЦУ Олександра (Драбинка). Упорядники – Дмитро Горєвой та Тетяна Деркач.

Інформаційним приводом до дискусії стала подія травня 2020 року. Запорізький священик Ігор Сава вирішив відслужити Літургію онлайн. Вірні його громади доєдналися до Богослужіння за допомогою ZOOM. Вони поставили перед екраном хліб і вино. Отець Ігор читав необхідні молитви, а опісля вірних причащалися самостійно у себе вдома».

І. Вступ. Чи відповідає причастя онлайн Православній Традиції?

Оскільки я православний митрополит, який належить до ПЦУ, ця новітня теологічна дискусія стосується мене безпосередньо.

Передусім хочу зазначити, що моя точка зору не має стосунку ні до полеміки, що розгорнулась, ні до звинувачень щодо одного з авторів згаданої книжки, адже я її не читав.

Отже, не ознайомившись з аргументами, викладеними в колективній праці «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи», ми цілком і повністю виступаємо проти епіклези (звертання до Святого Духу) на відстані – такої, як її провів, згідно з відео, отець Ігор Савва: сім’ї вірян зібралися перед екранами, поставили перед собою хліб та вино, і щиро вірили, ніби таким чином дійсно причащаються Святим Тілом і Святою Кров’ю Христовою! Я переконаний, що у подібній пародії на Євхаристичну літургію немає ні благодаті, ні святості.

ІІ. Яким чином причастя онлайн руйнує Євхаристичну православну еклезіологією.

Я вважаю цю полеміку так само руйнівною, як і свого часу полеміка Нестора щодо Богородиці. Як тоді святий Кирило Олександрійський рішучо виступив проти вчення Нестора, так само нині слід виступити і проти цієї нової єресі, яка цілить у саме серце Церкви: Причастя Христове! Я закликаю усіх своїх братів-єпископів по ПЦУ та Константинопольському Патріархату засудити єресь, яка викривляє сенс Святого Причастя! Починаючи з Тайної Вечері у Святому Сіоні, де фізично присутні Апостоли вшанували фізично присутнього Ісуса Христа, донині усі подальші причастя відбуваються у фізичній присутності всіх учасників. Ця онтологічна реальність інституту Причастя дозволяє відчути смисл перевтілення: усі члени Тіла Христового в одному місці, а він сам – у певному етносі, народі. Святе Причастя завжди відбувалося за фізичної присутності його учасників: єпископів, священників, дияконів і вірян, – у певному місці, певній провінції, певній державі. На цьому, власне, ґрунтується екклезіологія помісних церков – кожна з них діє там, де вона є, єдина і апостольська. Таким чином, кожна громада, зібравшись, являє собою міні-церкву. Святе Причастя є живим серцем еклезіології, тобто самої природи нашої Церкви.

Церква не абстрактне, відірване від життя явище, яким вона постає у випадку цього безглуздя – онлайн-причастя! Сама думка про Святе Причастя не в певному місці суперечить багатьом канонам, наприклад, 34-му Апостольському Канону, який вимагає, щоби єпископи провінції чи краю збирались і обирали собі Примата. Хіба можна уявити суто чиновницьке зібрання єпископів? Ні, бо самим життям цих єпископів має бути служба, літургія в оточенні їхнього кліру та місцевих вірних! Без певних вірних, без певної помісної церкви у певному місці (адже, згідно з новою єрессю, будь-хто – навіть невірні! – з усього світу, можуть, залишаючись удома, приєднатися, сісти перед екраном з хлібом і віном та «причаститися») не існує, власне, самої Церкви!

ІІІ. Яких канонічних вимог, необхідних для прийняття Святого Причастя православним вірним, ми не спостерігаємо при онлайн-причасті?

Онлайн-причастя ігнорує вимоги, необхідні для Святого Причастя православним вірним. Зокрема, йдеться про обов’язкову сповідь перед причастям, про позначення кожного вірного як члена Православної Церкви та певної парафії, а головне: про вимогу вголос назвати ім’я особи, що причащається. Священник каже: «Раб (раба) божий (божа) … приймає тіло і кров Христову за свої гріхи та вічне життя». Саме у найменуванні вірного і полягає його унікальний зв’язок зі Спасителем! Хрещення повторюється, і заново хрещений отримує своє ім’я з Тілом Христовим! Це ім’я підтверджується з кожним новим причастям. Тільки Живий Христос служить кожну Божественну Літургію. Єпископ і священники лише допомагають Христу у Причасті. І коли промовляють ім’я, то через священника його промовляє сам Христос. Це знак того, що для Господа цей вірний є унікальним, що Він згадав і його – як і всіх інших врятованих зі Старого і Нового Заповітів, – страждаючи на хресті. Те саме каже священник, приймаючи сповідь: «Не я, негідний, слухаю твою сповідь, а сам невидимо присутній Христос приймає її! Тож не бійся і говори!»

Ще однієї вимоги не дотримується новоявлена єресь: належності вірного певній парафії. Прийняття догми Втілення Слова у тілі для вірного починається з активної участі у житті парафії. І це не якась незначуща дрібничка! Ця трансцендентна харизматична діяльність освячує життя вірного, який, заходячи до церкви помолитися у сакральну мить Божественної Літургії, «відкладає всі земні турботи» свого земного життя.

IV. Які святі канони порушує причастя онлайн?

Чимало канонів прямо забороняють служити Божественну Літургію у приватних каплицях (тут не йдеться про місії у діаспорах, де це може дозволити відповідний єпископ, як про це сказано у 31-му Каноні Трульського собору, у випадку відсутності парафіяльних церков). Отже, 31-й Канон Трульського собору: «Клеркам, які служать Божественну Літургію в каплицях, розташованих у приватних будинках, наказуємо чинити це з дозволу місцевого єпископа; і якщо якийсь клерк не дотримається згаданої вимоги, позбавлений буде сану». 31-й Апостольський Канон, 5-й Антиохійський Канон і 6-й Ґанґрський Канон кажуть те саме. Варто згадати і 58-й Апостольський Канон: «Жодна світська особа не повинна причащатися сама»! Є ще один канон, явно порушений священником, який здійснює причастя онлайн: що стосується єпископа, стосується і всієї його пастви. Йдеться про 19-й Апостольський Канон: «Голови єпархій повинні давати кліру і народові релігійні настанови, що відповідають традиції натхненних Господом Святих Отців».

Дозвольте нагадати моїм любим братам-єпископам, що під час єпископальної хіротонії (посвячення в сан) ми всі починаємо з цієї обіцянки, що міститься у першій заяві нового єпископа, згідно з ритуалом: «Крім цього, я шаную і приймаю усі сім православних соборів, як і все, ухвалене і ратифіковане помісними синодами, що збираються заради збереження православних настанов нашої Церкви». Давайте ж просто дотримуватися своєї обіцянки.

V. Висновки. Чи мусить Православна Церква пристосовуватися до нашої епохи, змінюючи сам смисл Святого Причастя?

Застосування причастя онлайн ставить перед нами вкрай підступне запитання: чи варто адаптувати Святе Причастя до вимог сучасного життя? На мою думку, вступати у подібні дебати небезпечно й безглуздо. Я вважає, що такий підхід лише віддаляє нас від справжнього питання: причастя онлайн. Отже, відкладемо убік і друге запитання, яке також насправді мало пов’язане з причастям онлайн: проблему відеозапису літургій, який я і сам практикую. Все ж варто зазначити, що літургія онлайн, яку може подивитися будь-хто з вірян і не-вірян, навіть якщо вона дає хрещеному вірному можливість молитися, у жодному разі не замінює фізичну присутність того ж вірного на Божественній Літургії і, якщо він готовий, на Святому Причасті в його парафії чи в іншій православній церкві. Таким чином, відеозапис чи пряма трансляція служби – не питання економії часу і простору. Це педагогіка в чистому вигляді. А причастя онлайн – це нова єресь! І, як ми вже дізналися вище, воно входить у пряму суперечку з багатьма канонами.

Варто додати, що «виправдання», яке автори дають цій новій єресі – давати причастя за умов пандемії чи у сучасному світі глобальних мереж, – властиве будь-якій єресі: кожна єресь мала політичні і суспільні передумови, якими її «виправдовують». І собори іновірців завжди збиралися саме заради вирішення суспільних криз за допомогою догм.

Як приклад, згадаємо останню єресь, проголошену на Флорентійському соборі іновірців у 1437-1439 роках – унія, яку прийняли всі православні єпископи, окрім святого Марка Ефеського. Уніатського собору потребував візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог (правив у 1425-1448 роках), щоби, уклавши унію з Римом, отримати військову допомогу від католицьких держав для порятунку Константинополя від турків. Незважаючи на успіх задуму імператора, турки взяли Константинополь 23 травня 1453 року.

На моє переконання, Православна Церква, яка досі була і є «православною», тобто такою, що зберігає традицію наших Святих Отців, не повинна піддаватися спокусі і схилятися перед Сатаною, щоб той здійснював свій зв’язок зі світом, Царем якого він є (див. Матвія 4:8-9).

+ Михаїл (Лярош), митрополит Корсунський ПЦУ

23 09 2021 р.