Декотрих читачів шокувала публікація Василя Козьмика у «Відродженні» під заголовком, запозиченим у Данила Германа, «Культу нема, но служителі зостались» (№№ 7 і 8). Після відображеної там словесної бурі з емоціями Василю Козьмику вдалося порозмовляти з Митрополитом Данилом про реалії в Чернівецько-Буковинській Митрополії та на теологічному відділенні ФТФ ЧНУ, яке відділили спочатку від Владики, потім від університету, а недавно й від життя.

Митрополит Данило: У 2000 році Патріарх Філарет обрав, мабуть, кращих із кращих, що мав, і прислав у Чернівці «спасателів» теологічного відділення філософсько-теологічного факультету, бо йому видалося, що відділення може загинути, хоч на старших курсах було приблизно по 15 священників. Вже були всі 6 курсів, бо ми відкрили факультет у 1994 році при ректорі Степанові Костишині. «Спасателі», як могли, так швидко з допомогою декана факультету Балуха відшивали мене. Патріархові Філарету і пізнішому ректорові ЧНУ Миколі Ткачу також я чимсь був немилий.

Василь Козьмик: Данило – з Галичини, Філарет із Донбасу, а Ткач із Бессарабії.

Митрополит Данило: Та й позбавили мене опіки над теологічною частиною факультету. Я не дуже наривався керувати факультетом, бо сваритися щодень не вмів. А то треба було щодень жертися. Може, Патріарх Філарет думав, що коли позбавить мене школи, то зажене у фляшку: Данило зіп’ється – і він позбудеться немилого чи зайвого єпископа.

Коли я побачив, що неугодний ні буковинцям, які створили собі іншу єпархію, ні на факультеті, ні Філаретові, тоді сів за видавництво книжок і десь більше 25 книжок видав з підписом «Чернівці», а ще 6 – з адресою батьківської хати. Господь врятував мене від суперечки на факультеті. Не був вражений тим, що позбавили мене опіки над факультетом.

Я відступив повністю, не хотів нічого ні слухати, ні вмішуватися, бо коли навіть ішов чисто по своїх справах в університет, то оці «спасателі» верещали, переказували – дуже боялися, би я не появився там, бо вони знали – як я появлюся навіть неофіційно, то все одно воно вже не буде так, як вони роблять.

Тож вони не тільки мене позбавилися, але й постійно шантажували. Ви це знаєте, бо ваша газета завжди це відтінювала. Ходили до храму преподобної Параскеви слухати мої проповіді, аби зловити мене десь на слові, якійсь помилці, аби докласти у Київ Патріархові, щоби позбавити єпископської опіки Чернівецькою єпархією. Я навіть запитував, коли вони йшли до маслопомазання в церкві: «О, нині твоя черга? А де решта?». Бо вони приходили не молитися. Потім, коли протоієрей Садов’як, покійний уже, був у Києві, вони давали якийсь там звіт, а він звідтам кричав: «Що ви плітки подаєте?! Давайте матеріал – і завтра Данила нема!». Та якось Бог мене беріг.

Хлопці приходили вчитися на факультет. І ці «спасателі» нічого не робили – лише поганили митрополита Данила. Як могли, так бруднили. Через це вони бруднили навіть храм преподобної Параскеви. Ті хлопці, що були з розумом, приходили подивитися, чи то правда, що таке робиться, яке їм кажуть. А коли цього не находили, тоді старалися прилаштуватися в храмі преподобної Параскеви дяком, паламарем або просто богомольцем. І такі хлопці потім просилися до мене, де я жив, на квартиру. «Спасателі» ненавиділи студентів, які всупереч їхній боротьбі йшли до Параскеви, до Митрополита Данила, викидали таких студентів з факультету. Ті хлопці тоді змушені були їхати в Острог і там заочно закінчувати богословський факультет. Зокрема, Ростислав Семенчук, Анатолій Марчук, Володимир Токарюк і інші. Я не можу нагадати всіх зараз. У мирний час тут такі були гоніння, переслідування.

Ще до того часу, поки отець Василь Вепрук викладав, там ще якось трималося. Мабуть, все-таки, дух Вепрука був богоугодний – і ще йшли студенти, бо могли послухати бодай догматику гідно. Це основа священства. А коли вже не стало Вепрука на факультеті, тоді все почало сипатися дуже швидко. Дуже незрозуміло, чому так все посипалося.

Я змушений був відкрити училище, бо не мав кого послати на парафії до людей. А єпархія потребує оновлення. Я, було, прийняв з факультету чотирьох випускників з дипломами про вищу освіту, але тої освіти не найшов, коли перевірив. Згодом заставив іти до нас в училище вчитися. Потім уже боявся приймати. Мої дяки в єпархії мудріші, ніж ті студенти, що вчилися шість років. І дяка я ще поправлю…

Отак було зо 20 років, відколи прийшли «спасателі», відколи я був позбавлений опіки над студентами. Все пішло догори ногами.

Негарно робив єпископ Тернопільський Нестор. Нас було три єпископи у Чернівцях, а він з Тернополя приїжджав уособлювати факультет, нібито ми негодні були. Він – кум Лагодичів. Тут його нагороджували орденами, медалями, хвалили.

Василь Козьмик: І він не встидався приїжджати сюди? З яким лицем?

Митрополит Данило: Не знаю. Останнім часом владика Епіфаній благословив владиці Герману опікуватися храмами в університеті, в Резиденції буковинських митрополитів. Владика запросив мене на храмове свято. Я дуже не хотів іти. Але в мене вибору не найшлося. Щоб не псувати відносини з владикою Германом, я пішов. Подивився на тих «професорів», які зухвало поводилися на службі Божій. Мене трохи вразило, як один із них без благословення єпископа робив те, що йому не годиться. Інший нібито служив у ризах, але бігав з фотоапаратом і шукав якісь моменти, аби зафіксувати кадри чи для провокації, чи для чого. Ловив моменти, а мене це обурило, бо коли я навіть запрошений, вони вже підпорядковані, та не слухають ні свого єпископа, ні трьох архієреїв не встидаються і таку сваволю роблять. Я деякі зауваги зробив, а потім закрив на них очі і дивився, аби я службу Божу відправив, аби я не згрішив на службі. І не хотів псувати святковий настрій владиці Герману.

А вкінці я владиці Герману дякував за запрошення та й нагадав собі, як я відкривав факультет, як радів тим, що в Чернівцях буде така богословська школа. Я мріяв навчити студентів, дати доступ до серйозної освіти богословської, мати монахів з факультету. В нас появився з факультету Марко – архімандрит, який нині покинув монастир. Ще один хлопець приходив, Василь, що хотів чернецтва… Та відколи прийшли «спасателі», про ніяких монахів не могло мови бути, бо вони лише вчили ненависті до митрополита Данила як до єпископа і до храму преподобної Параскеви. З ласки Божої, мені самому дивно, в храмі не було суперечок, не було сварні, не було незлагоди. Були якісь там упущення незначні. Десь священник міг побігти за своєю потребою, а парафіяни в той час прийшли порадитися чи прочитати молитву… Але аби якісь були нехороші справи, провокації – такого не було за 28 років. Був благодатний мир.

Я наприкінці, вітаючи владику Германа, пройшовся по історії факультету. Сказав, що я думав, що факультет умер, але сталося так, як сказав Ісус Христос про дочку Яіра «Вона не вмерла, а спить». І Христос пробудив факультет – і факультет заговорив. А потім, коли я вже побачив, що на факультет почали поступати один-два студенти, а цього року вже не поступило жодного, то факультет умер практично. Тому я сказав, що прийшов на храмове свято, а виявляється – на похорон факультету, бо він уже вмер. І тоді просив владику Германа: «Владико, скажи так, як Христос сказав до вдови: «Не плач», – і воскресив її сина. Воскреси, не дозволь померти такій школі. Бо звідки буде Буковина брати оновлення духовенства? А його треба. З Буковини молоді хлопці не дуже біжать ні до Львова, ні до Києва. А хто пішов ще до Львова, чи до Луцька, чи до Києва, на Буковину не вертається. Пішли будувати своє життя, а Церква їх не цікавить».

Оце я сказав як той, хто має 30-літній досвід єпископського служіння на Буковині. І ця криза наступить, коли не буде й такого училища, яке є сьогодні в єпархії. Ще сказав, що не найшов знань у студентів факультету.

Василь Козьмик: Університетські підлабузники змарнували, звели нанівець працю багатьох людей, які докладали зусиль, щоб відновити теологічний факультет.

Митрополит Данило:  Коли я опікувався теологічним відділенням, тоді ми виховали гарних богословів. Усе-таки, є з ким порозмовляти про християнство як про релігію.

Ми не могли вмістити восьмирічну програму богословську (4 роки семінарії та 4 роки академії – В.К.) в п’ять років навчання в університеті. Тому просили додати ще рік, бо загальноосвітня школа, все-таки, 10 років учила молоду людину, щоб дати середню освіту, а вже тут 5 років студент здобуває вищу освіту. А теології немає в середній школі – поки ти навчиш студента вірити в Бога, уже розуміти теологію і мораль насадити не вистачає часу. Нам університет пішов назустріч. І ми ще, крім того, заставляли студентів у суботи виходити або додавали ще одну пару до загальноприйнятої кількості. Але ми виховували людей – і я маю чим пишатися, бо є серйозні священники-теологи.

Воно ще мало таку основу здорову. Коли я опікувався богословським відділенням, то за навчання брав ціну лише таку, щоб оплатити вчителів. Навіть собі на зарплату не брав, бо стидався, боявся, що будуть мене за це судити.

Василь Козьмик: Спочатку Ви стипендії платили студентам.

Митрополит Данило: Ішли вчитися хлопці з бідніших родин. Я знав, що ті, які вміють гроші робити, за копійки служити на парафіях бідних не будуть. А з бідних родин будуть служити і будуть якось виживати. Це було моє святе правило. Я таким правилом користувався.

А коли вже прийшли «спасателі», то поставили ціну високу, а знань не давали. Студенти, яких вони виховували, не знали за дяка звичайного сільського. За що ж вони платили 6 років?

Ми не встигали вичитати всієї програми, а в них були одна-дві пари на тиждень. То для мене дивно. Хлопці не знали, чи сидіти тут, у Чернівцях, із-за однієї пари, чи їхати додому. Ні сюди, ні туди. Тих, що жили в моїй хаті, я питався: «Чому ти не на уроках?». А він каже: «Буде аж у середу одна пара».

Тепер я би ще хотів таке відтінити – мене хотіли опорочити, що я не вартий керувати єпархією. Ще в 1997 році бунтувалися проти мене деякі. Хотіли якогось свого єпископа, мудрого, ділового, господарного. Та й відділилися від моєї єпархії. Хотіли мене опорочити і так викинути з Буковини, а може і з Церкви. А я сказав Патріархові Філаретові: «Як треба, то я з єпископа уступлю, з посади чи з місця єпископа, а з Буковини не піду, бо я на ганьбу не заслужив. Я жертовно служив без зарплати, жив з маминої пенсії, зі сестриної зарплати. І я мушу пожити на Буковині, аби мене час виправдав. Беру ділянку під будову церкви і залишаюся на Буковині, аби мені віднайти то лице, яке я заслужив».

А Патріарх Філарет, коли мене хотів викинути з Церкви, був лихий через те, що за мною пішло 40 священників. Тож він хотів мене викинути, аби тих священників покарати, бо не пішли проти мене, як Патріарх Філарет хотів, вірив і сподівався. Багато з них уже поклали церкви, накрили. І якби прийшов інший єпископ, був би їх повикидав з парафій і на їхні місця клав своїх любимчиків. Я не міг цього дозволити, бо ці священники пішли за мною, пішли будувати Українську Церкву. Їх покинути і віддати на знущання будь-кому, в тому числі і Патріархові, було би від мене дуже аморально. З тієї єпархії хвалилися, що з Російської Церкви хочуть сто священників перейти, лише не хочуть іти до Данила. Ще хвалилися так: «Я відвезу до Патріарха Філарета «дічі» і роблю то, що хочу, маю то, що хочу».

Василь Козьмик: Виходить, керувала тою єпархією «дічь» якась – якась дичина.

Митрополит Данило:  Ці всі кривди мені приходилося пережити, та священників не хотів покинути – нехай будують церкви і нехай тішяться своєю працею. Будували на Південно-Кільцевій церкву Князя Володимира, на Білоруській – Віри, Надії і Любові, на Роші – храм Різдва Івана Хрестителя, у Лужанах – храм Вознесіння… В межах 45 храмів плюс 2 монастирі.

А Патріархові Філарету я сказав: «Ваша Святість, я знаю, що Ви хочете мене викинути з Церкви. Я не буду проти, але тих священників, які вже відкрилися, що вони пішли за мною, я не дозволю скривдити. З Церкви Київського Патріархату я нікуди не піду, бо це та Церква, за яку я в 90-му році перевернув собі життя. Я мав парафію, мав життя налагоджене, а потім погодився перевернути своє життя і піти помогти моєму українському народові. Я з Київського Патріархату ні в яку Церкву іншу не піду. Будемо чекати на нового Патріарха і будемо молитися, аби це скорше сталося». І Патріарх Філарет зупинився. Не робив то, що був намірений робити. Якраз це слово його зупинило.

Хотіли мене опорочити ті священники, яким Патріарх Філарет створив другу єпархію, що я не вмію керувати, та не довели цього, бо в них було 17 парафій, і стало 40, а в моїй єпархії було 37, а стало 107. І це саме з факультетом. Хотіли сказати, що я не вмію керувати школою, та й поклали «спасателів» з Києва. «Спасателі» школу вбили, а не спасли́.

Василь Козьмик: Не спасли́, а спа́сли, як худоба посіви. До речі, в Інституті перепідготовки вчителів, у Києві, були готові не тільки відкрити теологічне відділення на зразок нашого в ЧДУ, а й фінансувати. Ректор Київської духовної академії єпископ Даниїл (Чокалюк) готовий був давати викладачів-теологів. Ректор інституту чекав тільки листа від Патріарха, та не дочекався.

Митрополит Данило: Я подякував владиці Герману за запрошення і просив не дозволити умерти богословській школі. Якби були «професори» факультету не закричали, на це ніхто б не звернув уваги, була б історія не знала всіх цих перипетій. Але вони закричали, підняли бунт, запалили спільноту. Тепер я мушу сказати історії правду.

Коли на факультет поступали 1-2 студенти, в училищі ми мали колись 5 хлопців, колись 8, колись 10. Було навіть 15. І жінки приходили до нас учитись. З нашого училища ми маємо зо 30 священників.

Ще одна різниця. Треба сказати в честь наших священників, які, все-таки, вірять у Бога, при всіх їхніх можливих мінусах це – люди жертовні. Вони кожного року для училища виділяють кілька днів на заняття зі студентами без оплати. І це дуже поважна справа, бо ці студенти, яких вчать наші священники, потім стають з ними до престолу. Ці гроші в них не брали, ті не платили – це така християнська глибинна реальна любов, довіра. Цей жертовно посвятив свій час і передав знання, а той прийняв знання – і стоять біля одного престолу перед Ісусом Христом обидва з чистою совістю, в Духові Святому.

Оця святість спостерігається в нас між учителями і студентами, що не можна сказати про факультет, бо там одне – плати непомірні гроші за навчання, друге – за всяку помилку чи не помилку штраф. Кишіло все грошима і грошима! Якби хоч давали знання, а то, крім зневаги і вимоги грошей, студент там ніколи нічого живого не чув.

Оті «професори» мали й зі студентами сутички. Один із «професорів», коли я був у домовому храмі Івана Сучавського, в Резиденції, робив якусь молитву і не зважив на канон, що священник не має права благословляти єпископа. Він вийшов і благословляв нібито людей і в тому числі єпископа. В такому випадку священник хрест тримає в руках, але схиляється й кланяється в сторону єпископа. «Професор» цього не зробив. Це студенти виділи. Потому він зчепився зі студентом, а той каже: «Ага, ти вже нині до мене? Ти вчора митрополита благословляв, а нині мене вчиш. А що ти можеш мене навчити, як ти сам робиш отаке?». Це викликало страшний гнів, що студент сказав «професорові» таку правду про канон.

Вся зневага вилилася 12 лютого і після на сайті «Православні Буковини ПЦУ». Там уже не було ніякої міри. У них тікає хліб з рук. За рахунок чого вони будуть жити дальше? Це агонія. Поясніть Грималовському, що я це мав на увазі. Останні зарплати. Джерело наживи вичерпується. А далі? Це остання агонія.

Василь Козьмик: Агонізують. Я думаю, що Ігор Станіславович зрозуміє, скільки було на факультеті неправди. Стільки ще є в особистому житті цих людей. Вони тепер на одному факультеті – філологічному. Придивиться.

Митрополит Данило: Правда підняла бурю зла. Вони завжди брали горлом. І тепер цю правду горлом вхопили. Якби були ковтнули, не побачили це, то була б історія не знала правди.

Хочу звернутися до читачів.

Дорогі читачі, дякую за те, що вас цікавить, я можу навіть сказати болить неправда, яка, на жаль, у Церкві Христовій на Буковині отак розкошує. Повбивали віру тих дітей, яку ще батьки якимсь чином уміли привити своїм дітям. І це вони, «вчителі моралі Христової», зуміли вбити у студентах. Діти прийшли вчитися на священників, а вийшли вантажниками, ще ким хочеш, але тільки не священниками.

Василь Козьмик: Я часто думаю, що не може робити це одна людина.

Митрополит Данило: Один злий дух. Висновки можна такі зробити. Якби був Патріарх Філарет людиною віруючою, то був би не ламав те, що жевріло тут. Він нічим не приєднався. Він був проти, аби я відкрив факультет.

Василь Козьмик: Тоді Митрополит Філарет, будучи заступником Патріарха, давав інтерв’ю, що треба у вишах готувати релігієзнавців, а не богословів. Як і підписував щось позитивне, то тільки з благословення Патріарха Володимира.

Митрополит Данило: Але я вперся і відкрив. А тоді йому треба було очолити це, аби воно не принесло мені честі, а Буковині користі. Оце стільки Патріарх Філарет поміг Буковині.

Я йому казав: «Не знущайся над людьми, бо Буковина туго сприймає Україну, а час австрійської держави сприймає як райське блаженство». Та він цього не чув. Не хотів чути. Мах руки – і все. То не було, аби він з кимось рахувався. Думав, що, коли буде робити буковинцям незручності, міняти – нині Кіцманська єпархія, а завтра Буковинська, плутати з документами і з пожертвами, які можна було взяти десь на підприємстві, через статут, міняти ситуацію постійно, то мене буковинці наженуть. Він цього чекав, але не міг собі уявити, наскільки я жертовно служив буковинцям. І в буковинців не повертався язик на такі божевілля, на які чекав Патріарх Філарет.

Згодом уже побачив сам реально, як я йому тут лице зробив, як я боровся за лице Буковини.

Коли я сказав: «Підніміться – нехай вас Патріарх благословить!», – вилітає священник Микола Семелюк і кричить до мене: «А тебе хто навчив?! Як то було моцно! Як то було файно!». А мене хто мав учити? Я став перед фактоМитрополит Данило:  який він уже є Патріарх, але він Патріарх.

Це було в патріархії. Я до Ющенка кажу: «Пусти мене до мікрофона». Він спитав: «Надовго?». «Дві хвилини. Хочу реабілітувати честь Патріарха». А він каже: «Йди. А Патріарх де?». Задирає голову догори. Вони почали здороватись, а я пішов до мікрофона.

Знаєте, чим я був ситний? Тим, що всі опоненти Київського Патріархату встали і схилися до благословення Київського Патріархату. Це для мене був показник. А решту мене не цікавило. Але для Патріарха це теж було велико, чесно, що я засвітив його і заставив усіх схилитися перед ним. Це було більше, ніж він міг сподіватися.

Василь Козьмик: Так має бути.

Митрополит Данило: І потім він сказав, що наша єпархія найбільше організована, дисциплінована і гостинна. Це його слова. Я на сайті прочитав і дзвоню до того хлопчиська, який сайт вів: «Андрійку, забери що ти там написав. Патріарх тебе рознесе!». А він каже: «Ні, це Патріарх так говорив, як ми їхали з Чернівців. Такі його слова».

Я недавно хотів священникам, які мене не люблять, зробити приємність – піти на спокій у батьківську хату, але ще більшість священників прохали, аби я їх не покидав, і я ще на якийсь час зупинився.

Як то смішно, що в 1990 році я приїхав сюди машиною, а звідси піду пішки!

Чогось усі – як змовилися. Вони мене сварять, чого я розказую, що не маю зарплати. А чого ж ви, – кажу, – бігаєте й мені рота закриваєте? Ви закрийте один одному. Ви дозволили сказати, що подарунок, який ви раз у році зрихтували, тих пару гривень, дати на монастир. Чому не закриєте тому попові рота? Най він прийде і вибачиться – і все стане інакше. А вони біжать і мені закривають рота, а самі ревуть. Ви мені лице псуєте, а хочете мати чесне? Яке будуєте, таке маєте.

Вони хотіли дуже файними виглядати, але нічого не робити. Мій тато колись казав: «Їли би масно, ходили би красно, а робити страшно». Щоби щось мати, треба щось робити.

Василь Козьмик: Ваші найщиріші недоброзичливці створюють видимість, що спраглі Вашої християнської любові.

Митрополит Данило:  Ісус Христос казав дипломатичне: «Не нарікайте між собою. Там, де Я буду, ви там не будете». Це для них найстрашніше слово. Не хвилюйтеся, ви до Неба не попадете. Це Христос так сказав. Той, Хто прийшов життя Своє покласти за людей, а цим каже: «Заспокойтеся, ви на це не заслуговуєте». Таке жорстоке слово.

Ті, які прийшли наживатися, казали: «Де би Ти не пішов, я піду за Тобою». Христос подивився, що він прийшов наживатися, як Юда, і каже: «Птиці мають гнізда, а лисиці мають нори, а ти коло Мене не забагатієш, бо я Сам не маю де переночувати».

Яка любов? Де є любов?

Пилат змішав кров галилеян з жертвами їхніми. Завалилася Сілоамська вежа й побила 18-тьох. Сказали Ісусу Христу. Христос відповів: «Якщо не покаєтесь, всі так загинете». І це через 40 років після воскресіння Ісуса Христа сталося.

Що вони будуть казати? Яка любов? Де була любов? Кого любити? На тих, яких Господь Бог любив, євреї підняли гоніння і викинули їх з країни. А це Христос рятував їхнє життя. І вони видалені були. А потому прийшов римський полководець, та й тих усіх мудрих вигнали на поле, відміряли шнуром і продали, як худобу, в одну країну, в другу країну, в третю країну. Вони і понині тиняються.

То Христос так любив. Як можна любити, як дух не споріднений?

Питались мене дітиська тут, у хаті, що таке спасіння, що таке благо Небесне. Вони прийшли до мене з батьківським вихованням. Зовсім не той дух, який у мене. І вони все обурювалися, не розуміли мене, але не пискували, як у нас кажуть. Не виражали свою образу. А тепер обличчя в них світлі стали. Вони вже привикли до моєї дисципліни. Я питаюся: «Діти, пам’ятаєте, як ви гнівалися на мої зауваги, на мої застереження або настанови, яке у вас обурення було? Невже з таким духом можна прийняти до Неба на цілу вічність? А нині ви того духа, що й я. Я вам кажу – ви мене розумієте. Стали та й зробили. Не мені. Собі. В хаті є якийсь лад, якийсь порядок, є якесь порозуміння. Уже розумієте, що таке Небо? Ото налаштовуйтесь на Дух Ісуса Христа».

Ісус Христос каже: «Я не називаю вас слугами, а друзями». Ти друг мій, бо так думаєш, як я. Ти – друге я. Кажу їМитрополит Данило:  «Я тепер можу сказати, що ви починаєте думати, як я. Лиш ви ще мало знаєте. Але ви вже зі мною співзвучні, бо ви вже подивилися, що це правильно так».

Василь Козьмик:  Думаю, що про брак любові вони вже накатали черговий брехливий донос на Ваше Високопреосвященство. Митрополитові Епіфанію легко ідентифікувати Єгоренка за його писаниною з донощиками. Хто міг підписати? Лагодич, Шкрібляк, Марковські, Мензак, судячи з того, як дружно та злагоджено атакували вони Ваше Високопреосвященство.

Митрополит Данило: Я казав священникам. Ви вискочили в Інтернет з докорами, з чим хочеш. Але чекайте, бо то ще не все. Реальна історія. Як я вчився, в 1971 чи в 1972 році, в Одесі комуністи заставили якусь артистку вийти на сцену і переконати всіх, що нема Бога. Вона зробила це. Виходить з театру, а злі духи вже їй являються, танцюють: «Ти наша, ти з нами!».

Вона сповідалася, причащалася. Нічого не помагало. Іде в парк посидіти, є місця вільні, але сидять злі духи. Вона їх видить, а більше ніхто. Так жінка мучилася, жалілася всіМитрополит Данило:  «Помоліться… помоліться…». Гине, бо вони мучать.

Ми, студенти, думали, що це таке, чого ні сповідь, ні причастя не помагають. Мало би щось навернутись. Прийшли до висновку, що треба було зібрати таку саму аудиторію або й більшу і переконати, що Бог є. Тільки так вона перекрила б скоєний нею диявольський гріх, коли відвела від Бога тисячі людей і впала на той рівень, на якому диявол.

Кажу до священників: «Отці, дивіться, що таке Інтернет. Ти написав, а то швиденько розповсюджується. На мою публікацію 380 тисяч переглядів було. Може, вже й більше є. Де я годен зібрати таку аудиторію і навчити, що Господь Бог є? Звідки я можу перекрити зло моє, якщо б я написав зло? Де я візьму 380 тисяч? А де навчити про Бога? Ви зрозуміли, що таке Інтернет, як ми робимо диявольський гріх?».

Василь Козьмик: Назад дороги немає. Хитра пастка злого духа.

Митрополит Данило: Оце я розказав і дітям. Застерігав: «Діти, ідіть сюди. Я вас щось навчу. Абись такого не зробили, бо буде таке й таке».

Василь Козьмик: Митрополит Іоанн теж часто казав: «Діти».

Митрополит Данило: Я колись казав так і священникам, але вони відповіли: «Ми вже не діти. Ми вже виросли». Тому вже титулую: «Ваші високопреподобія, всечесні отці». Вже пропік їм очі, кажучи: «Єпископ Володимир отримав Закарпаття. Не було там такого дурного Козьмика, аби був прийняв до своєї хати, як мене. В Чернігові Роман не мав такого».

Василь Козьмик: Мені дуже дивно, навіть лячно, що серед наших священників знайшлися деякі, що таку неправду можуть говорити. Фактично працюють на Москву.

Митрополит Данило: Священники? А хто мене обригає, як не свої?

Якби я робив то, що вони, та жив тим хлібом, що вони, вони б казали: «О, наш!». Та й самі би були більше сміливі так робити, як вони роблять. А коли я від такого відмежувався, це терзає совість їхню. Вибору немає. Каятися – ні. Так робила влада юдейська. Ісус Христос учив, що треба, а вони казали: «Він псує націю! Прийдуть римляни та й заберуть наш народ». Забрали! Забрали народ за то, що вони робили.

А звідки у нас може бути щось ліпше? Ще й так, що вони ще мене палицями не б’ють. А чом би й ні? Я можу сподіватися щось ліпшого?

Василь Козьмик: Стараюся уявити себе на їхньому місце, щоб їх зрозуміти. Наприклад, у Мензака бачу батьківське виховання. Віталія ще в 1997 році тато вже кував проти.

Митрополит Данило: Він запросив Патріарха та й мене в дурні пошив. Один їхній гість потім дорікнув: «Буковинці – скупарі. Вони не є бідні». Його запросив Капіцький – підприємець, який два цегельні заводи має

Василь Козьмик: Головою районної ради був.

Митрополит Данило: Один із «гостей» обурювався: «Бензин мені повернув. А я за що там три дні неволився? Мені то треба було? Я їм лице робив».

Мені ж навіть дякую не сказали. Потому ще Капіцький приходив, аби я Філарета йому запросив. Уже Філарет не був при владі.

Василь Козьмик: Зганьбили Буковину. Мені говорили, що дав на монастир машину «гнилої» цегли.

Митрополит Данило: Потому приходив, аби я Митрополита Епіфанія запросив… Я кажу: «Йди проси. Як приїде до тебе, то най їде». А Епіфаній каже: «А я як поїду без тебе до нього?».

Василь Козьмик: Розумно.

Митрополит Данило: Я був приємно вражений. А Патріарх міг був таке зробити…

У колгоспі була корова. Вона не вміла битися, але була важка і нікому не вступалася. Інші прийдуть, у лоба буцають її, а не годні зрушити, та й ідуть геть. Так і я. Скільки на мене нападали!

Я пішов до Філарета й спитав: «За що ти тероризуєш? Чи я щось зробив у нашій Церкві погане? Чи я зробив щось тобі як Патріархові нашої Церкви щось поганого? Чи я став аморальний, став тягарем для Церкви, ганьбою? Що ти шукаєш на мені? Вже 14 років ти мене тероризуєш».

А він посміхнувся, і я побачив у його очах задоволення, що «дістав мене». Я побачив, як в очах заграла радість, і кажу: «Якщо це комусь приносить задоволення, то я буду терпіти. Дякую. Нехай так буде». Це була така шпилька. А назнущався! 14 років! Я вже казав і повторював «14 років», аби не гадали, що то помилка якась.

Як Філарет убрав корону докторську, я засмутився. Що ти, чоловіче, робиш? Ну, я тобі «ворог», ти мене не потребуєш. Але що ти дурне робиш? Нащо ти знімаєш куколь? Я прийшов на всеношну, а мене священник розраджує: «Та ти не журися. Ти так засмутився, що дали Несторові орден?».

Я кажу: «Хлопче, дай мені слово, що ти нікому не скажеш, і я тобі скажу, що мене вразило. Патріарх зняв куколь і натягнув тоту капузу докторську. Нащо він це зробив? Він більше віднині не Патріарх. Але ти мовчи, поки це не станеться».

А тоді, коли сталося, йду до нього і питаю: «Ти пам’ятаєш, як я тобі казав, де він запоров носом?». Він каже: «Я тепер зрозумів».

Лагодичі, Щербані, Шкрібляки плескали в долоні. Пошили в дурні старого єпископа. Мені прийшла думка: «Як пекло радіє!».

Я мав таке ще один раз. КГБ хотіло мене винайняти на роботу до них. Почали мені казати, аби я йшов на співпрацю. Сказати ні – стаєш ворогом Радянського Союзу. Я вдав, що не розумію, чого він хоче, щось заговорив. І мені думка якась каже: «Я знаю, Кому я вже себе визначив». Це була думка саме в кризовий момент. Не моя, але я за неї вчепився та й кажу Небу: «Дякую». Я так був переляканий тою думкою. Звідкись вона взялася. Злий дух мені таку думку не сказав. Ісус Христос казав: «Це не ти здатний. Це Отець Небесний відкрив тобі».

Пекло раділо, що Патріарх Філарет утратив, зняв куколь заради якоїсь пустої нагороди. Я був страшно вражений. Як у КГБ, так і з Філаретом було мені тяжко. І ти, старий єпископ, 70 років у сані, такою дурнею тішишся? Йой, як пекло радіє! Я собі відкриття тоді зробив. Не можу це передати.

Василь Козьмик: Він відійшов, а вони і Ви залишилися і не змінилися. Все, що робили проти Вас при Філареті, і при Епіфанії роблять: шиплять, дурять, маніпулюють, аби облити Вас помиями, вибачте.

Митрополит Данило: Це я розумію. Вони тичуть документами. В мене всі документи є, бо породжував їх, ініціював їх я. Навіть копії проєктів є.

Василь Козьмик: Пригадую, що до появи листа Патріарха Мстислава ректору Степанові Костишину в 1991 році були причетними й активісти Братства Андрія Первозванного та Союзу Українок.

Дуже дивна неадекватність братів Марковських. Іван аж зі штанів вистрибує, щоб Вам дошкулити, а Марк шантажує, що багато знає.

Митрополит Данило: Я хотів Марка виховати на наймудрішого монаха. Я йому був повірив так, як собі, і всі знання монастирські, здобуті за 50 років, викладав у живій формі. Показав, як пізнавати людей.

Василь Козьмик: Його як монаха компанія вбила. Він не розуміє, що Ви його щадили, тому не кожну колоду докочували до кінця.

Скоро сороковини ФТФ у ЧНУ

Незаслужено пропущеному мною у «Відродженні» Стеблині нагадаю, що він був студентом, як його татуньо й інші допомагали розвалювати, вбивати факультет уже тоді. Коли Владика робив батьківські збори, аби помогли Філаретові примхи віддалити, татуньки-паночки порисувались і поїхали. Поставили фундамент такий, щоб їхні діти нині прийшли на сороковий день факультету.

Фляшкарі з Луцька та Тернополя так сповідалися та причащалися в архімандрита Марка, що закопали пульман фляшок. Недарма Тарас Шевченко писав «А правда наша п’яна спить». Чи не тому зрезиґнува́в архімандрит, що не міг більше пити?

Нинішню бездіяльність Марковського та його активне підливання масла у вогонь під ніком Mark Mark ілюструють слова популярної пісеньки

Ой ти, Марку Марку,

Ходиш по ярмарку,

Не торгуєш, не купуєш,

Тільки робиш сварку.

Владика часом жартує з дітьми, яких у 6-7 років приводять у піддиякони: «Ти як називаєшся?» «Петрик» – «А я думав, що ти Клевець. Тепер буду знати, що ти Петрик. А ти як називаєшся?» – «Іванко» – «А я думав, що ти Лайдак». Діти вільніше себе почувають. Тож виродок-нікоман «Єгоренко», він же «Клевець», чомусь забув присвоїти собі ще нік (ім’я) – «Лайдак», який пасував би йому краще, хоч і заслабкий, щоб передати весь сморід його гнилого нутра. Та ще своє знайде.

Розмовляв Василь Козьмик