Перш ніж приступити до розгляду дуже важливої для повчання кожного християнина притчі Господа нашого Ісуса Христа про фарисея і митаря, давайте згадаємо древню історію з книги Буття. А саме ось яку. Пізнав Адам свою дружину Єву і вона завагітніла, і породила йому первістка, давши йому ім’я Каїн, тобто набутий. А за ним породила йому й другого сина, і дала йому ім’я Авель. Каїн став рільником і ходив за плугом, тобто обробляв землю. Авель же доглядав за отарами, тобто був пастухом.

І ось через деякий час приніс Каїн Богові жертву від плоду своїх трудів на землі. Авель також поспішив принести жертву Богові від первородних із своєї отари. Принесена Авелем жертва сподобалася Богові більше, ніж жертва Каїнова, бо була принесена у вірі від душі і в смиренні, про що свідчить апостол Павло: «Вірою Авель приніс кращу жертву Богові, ніж Каїн, нею дістав свідчення, що він праведний… нею він і по смерті ще говорить» (Євр., 11:4).

На Каїнову ж жертву Отець Небесний навіть не подивився, адже: «Що більше: золото чи храм, який освячує золото?» (Мт., 23:17), бо Господь, Який бачить все і чує, знав істинний стан душі Каїна і знав усю нещирість, з якою той приніс Йому жертву. Сказав Господь про таких: «Зовні здаєтеся людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня!» (Мт., 23:28). В народі кажуть: «Чужа душа – темрява». Але перед Господом нічого приховати не можна і ніщо для Нього не є таємним. І тому, коли гордий і заздрісний Каїн дуже розгнівався за таку зневагу, а серце його запалало помстою, це помітив Господь і запитав у нього: «Чому ти гніваєшся, що й лице твоє посмутніло?»

Будь-хто з батьків сказав би в такому випадку своєму синові: «Не тримай зла і гніву в своїй душі, бо то найперший шлях до гріха». Так само говорить і Господь Каїнові: «Спинися, бо коли добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє», тобто будеш прощений. «А коли недобре, то в дверях гріх підстерігає».

Цими словами Господь застерігає рід людський про те, що гординя призводить до скоєння найстрашніших гріхів і злочинів, гординя є протилежним почуттям людини відносно до смирення – почуття доброчесного. Адже коли б у Каїна було смирення, то він би послухався поради Отця Небесного і не піддався б на смертний гріх братовбивства.

Отець застерігав: «До тебе його (гріха) пожадання, а ти мусиш над ним панувати». У пророка Михея також знаходимо вказівку Господа: «Тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Мих., 6:8). І якби Каїн був чоловіком розумним, розважливим і виховав у своєму серці віру і смирення, котрі б не давали розростатися пристрасті гордовитості, то бажання помсти навіть не вродилося б у його душі. Але зарозумілість і заздрість взяли над ним гору і штовхнули на злочин проти рідного брата – Каїн підступно убив Авеля.

Пролилася перша праведна кров на землі. Чи не тому пророк Михей вигукує: «Згинув побожний з землі й немає поміж людьми правдивого. Вони всі чатують на кров, один одного ловлять у сітку» (Мих., 7:2), а ми нині констатуємо, що ці слова, як ні в які інші часи, яскраво характеризують стан нашого українського суспільства, яке поринуло в глибоку прірву духовної розпусти, а особливо ті з нас, котрі при владі й повинні вести народ по шляху життя як зрячі, а не сліпі…

Апостол Павло писав до Тита, а ми нині й до себе повинні приміряти його визначення такого ганебного стану людей, коли вони: «Говорять, що знають Бога, але вчинками відрікаються, будучи огидними і непокірними та до всякого доброго діла нездатними», тому то й: «Докоряй їм суворо, щоб вони були здорові у вірі» (Тит., 1:116, 13). Як давно говорились ці слова, але як співзвучні вони з нашим часом: «Для чистих усе чисте, а для осквернених і невірних немає нічого чистого, у них осквернені і розум, і сумління» (Тит., 1:15).

Звичайно, люди впали тому, що втратили віру, або й зовсім не мали її, бо так і не набули, а будь-яке порожнє місце ніколи не буває порожнім, бо його рано чи пізно хтось чи щось займає. А займає диявол. І тоді людина, спокушена ним духовно, а за тим і тілесно, падає. Та тут варто наголосити на тому, чи для кожного, хто тим чи іншим чином упав, такий стан є нестерпним, як говорив пророк Йов: «Життя моє стало бридке для моєї душі…» (Йов 10:1)? Коли спостерігаєш за тим, що діється навколо нас і з нами, виникає великий сумнів.

Чи варто наголошувати на тому, що гордовитість і самолюбство призводять до приниження іншого і є таким різноманітними й поширеними, що сміливо можна говорити про захворювання душі? Варто лише неупереджено подивитися на людину зором віри, щоб упевнитися в цьому. Духовно хвора людина схожа на людину, яка вся зранена і рани її не загоюються, а гниють і від них розноситься сморід.

Принагідно згадаймо притчу про Самарянина і чоловіка, що потрапив до рук розбійників, щоб підкріпити ці слова. Розбійники роздягнули його, побили, всього зранили, кинули спливаючого кров’ю помирати і пішли собі геть. Я запитую – кого мав на увазі Ісус Христос, показуючи нам цього побитого і зраненого чоловіка?

Звичайно, що нас із вами, змучених пристрастями світу цього і дияволом. І головне: якби цей чоловік сказав нам (та ще й палко переконував), що він не відчуває ніякого болю, щоб ми про нього подумали? Вірно – дивлячись на його рани, ми б подумали, що він при смерті, бо вже втратив будь-які відчуття в своєму тілі. Подібно до цього ми можемо охарактеризувати і стан людини гордовитої.

Чим іншим, як не гординею і зарозумілістю, можна пояснити молитву фарисея до Бога, в якій він говорив, самовихваляючись, так: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що придбаю» (Лк., 18:11-12).

Але Бог залишився невдоволений такою молитвою, бо засліплений гординею фарисей забув з Ким він говорить. Коли ще можна лукавством якось прикритися від народу, то від Бога не приховаєш нічого. Він бачив, що грішник уявив себе праведником, знов же таки забувши, що бесідує з Всевидячим.

Фарисеї були вчителями віри, хвалилися знанням Закону Божого і дуже тим пишалися, зміцнюючи в собі почуття гордині і лукавства, яке породжувало великий гріх, адже: «Зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо самі не входите і бажаючих увійти не допускаєте!» – говорить про таких Господь (Мт., 23:13), а «Хто звеличує себе, той буде принижений» (Мт., 23:12), тому що, як каже апостол Яків: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як., 4:6).

Ось таким смиренним і виявився митар, притчу про якого розповів Ісус Христос. Він не говорив багато, а навпаки – схиливши голову і опустивши погляд долу, дуже шкодував і докоряв собі за гріхи, які вчинив, бив себе в груди і повторював щиро одне: «Боже, милостивий будь до мене, грішного!» (Лк., 18:13).

Молитва – то велике діло для людини віруючої, бо молитвою вона розмовляє з Богом – дякує Йому за те милосердя, яким Він обдаровує її, і славить Його, як свого Творця, молитва повинна виходити з глибини зажуреного серця і в розчуленні душевному. Ось такою й була молитва митаря – небагатослівна, але палка і слізна, і ті сльози покаяння омивали його зболілу в каятті душу, і знайшли відгук у Бога. Тому вона й припала до серця Богу і потішила Його, і, як сказав Господь: «Цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей)» (Лк., 18:14). Бо сказано й у Старому Заповіті: «Знижує Він спину пишного, хто ж смиренний, тому помагає» (Іов, 22:29).

Тож завжди слід пам’ятати, що краще згадувати свої власні гріхи, яким немає ліку, аніж перераховувати гріхи чужі, бо кожен із нас відповідає перед Богом лише за свої вчинки. Тому, в смиренні згадуючи свої гріхи і слізно шкодуючи, що вчинили їх, будемо молитися і така молитва буде приємна Господу, Він зглянеться на смирення нашого серця і розчулення нашої душі зарахує нам на спасіння. Де б ми не молилися – вдома на самоті чи в церкві на людях, ми повинні творити молитву в смиренні перед Богом і перед людьми, бо смиренних Бог милує і спасає.

Так хай же Господь дарує нам смирення митаря і очищає нас від гордовитих помислів фарисея.

Боже, милостивий будь до мене, грішного! Амінь.

+Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ