Покаяння становило зміст проповіді Чесного Предтечі Іоана: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт. 3:2). Але і воно було принципом і змістом проповіді нашого Спасителя: «З того часу Ісус почав проповідувати й промовляти: Покайтеся, наблизилось Царство небесне» (Мт. 4:17), – згідно з Євангелієм від Матвія, а згідно св. Марку: «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15).

Отже, покаяння є умовою для прийняття людиною Царства Божого і Євангелія Господа. Покаяння не є чимось статичним, але якимось динамічним поривом до Бога, тому Господь не говорить – давайте покаємося, але каже – покайтеся. Для того, щоб християнин зміг прийняти Христа і Його Євангеліє, йому необхідно жити в стані безперервного покаяння. З цієї точки зору для нас, православних, покаяння є життєвою позицією. Тому ми говоримо про життя в покаянні, а не просто про хвилини покаяння.

В даному випадку мені б хотілося нагадати і про те нашому відміну від протестантів, які вірять, що якщо хто-то одного разу покаявся і прийняв Ісуса Христа як особистого спасителя, то він є спасенним і виправданим. Для нашої православної віри і благочестя покаяння передбачає подвиг, боротьбу аж до кінця нашого життя, до останнього подиху. Прагненням християнина є те, щоб придбати через покаяння «серце розбите і смиренне» (Пс. 50).

Характерною особливістю Святих, виходячи з їх житій, є те, що наші Святі, незважаючи на їх близькість до Бога, мали дух постійного покаяння. Подивимося, отці, на те, що Святі, виснажуючи себе в подвигу і в покаянні, коли досягали останніх годин свого життя, казали: «Залиш мене, Господи, щоб я ще пожив, щоб принести покаяння», хоча вони нічого так не робили , як то, що жили в плачі і покаяння.

І в богослужінні нашої Церкви, в священних її текстах, в гімнографії і в молитвах ми бачимо, що священні письменники вважають в якості необхідної умови християнського життя покаяння. У Великому каноні ми читаємо: «згрішили, без числа, неправдою передою Тобою …», і в Божественній літургії священик приносить жертву «за наші гріхи і за людське незнання…».

Отже, стан віруючого із Богом – це завжди стан покаяння. Розкаюваний людина хвороби і визнає, що його шлях помилковий, що клав свого Господа і Творця. І вона через  це засмучена і вона щиро шукає того, як залишити свій власний шлях, який є помилковим, і щоб сином встати на шлях свого Господа. Вона в покаянні визнає, що цей гріховний стан не згідний з природою, але суперечить природі, що він не є здоров’ям, але недугою, що через гріх вона розділяється з Богом і Церквою, і в кінцевому підсумку вона здійсняє бажання диявола.

Частиною щирого покаяння є сповідання своїх гріхів перед Богом, Церквою і її служителями, що передбачає смиренність. Без справжнього смирення не існує покаяння. Не всяка сповідь є покаянням та смиренністю, але таким є тільки така сповідь, яка приноситься перед Богом і Церквою. Тому що досить часто ми відчуваємо потребу розповісти про наші гріхи тим особам, до яких ми маємо довіру, або психіатра, але ця сповідь не є сповіддю перед Богом. Тільки та сповідь, в якій ми розкриваємо наші гріхи перед Богом і Церквою, ґрунтується на реальному смиренні.

Ми, в принципі, ніколи не можемо відокремлювати Бога від Церкви. Через сповідь в Церкві і її служителю сповідник упокорюється по суті. Він усвідомлює, що його гріх не є індивідуальним припущенням, чимось тим, що стосується виключно тільки його, або його й Бога тільки, але це стосується і Бога і Церкви, і що необхідний послух Церкви і її звичаями. Дехто каже: «Яка необхідність йти сповідатися священику? Я гріхи розповідаю безпосередньо Богу!» З того самого моменту, коли ми почнемо, тим не менш, усвідомлювати, що через священика ми отримаємо прощення, тоді приходить в нашу душу смиренність, ми проявляємо послух Христові і Церкві, які хочуть, щоб через священика ми отримували відпущення гріхів, а не через особисте спілкування з Богом, як роблять протестанти.

Тим самим ми визнаємо церковне, а не індивідуалістичне спасіння, тобто що ми не спасаємось індивідуально, але в тілі Христовому, яким є Церква. Ми приймаємо те, що Бог в нашій Церкві нас прощає і нас лікує, що гріх лікується тоді, коли ми приходимо до лікаря, що людина не може сам себе звільнити, позбутися від гріха, а служитель Церкви, хоча і є звичайною людиною, може допомогти віруючому очиститися від гріху та знайти шлях до Бога.

Все це передбачає смиренність, і людина, яка її знайде, упокорюється по суті, і, отже вона робить великий і рішучий крок у християнському житті. Відбувається подолання егоцентризму і самолюбства, які є в духовному житті смертю. Людина, яка довіряє своїй самодостатності, не може в дійсності, з’єднатися ні з Богом, ні з Церквою. Своїм центром вона має самого себе, але не Бога. Отже, через сповідь ми наносимо серйозну рану нашої самодостатності, антропоцентризму і нашому егоцентризму. Тому не буде перебільшенням нам говорити про те, що справді християнське життя починається з того моменту, коли християнин почне в покаянні сповідатися.

Так, сповідь з покаянням це не щось, що нам християнам просто допомагає, але вона є тією умовою, без якої неможливо знайти наше спасіння. Люди, які взяли хрещення від Іоана Хрестителя в Йорданській пустелі сповідали свої гріхи, блудний син висповідався своєму батькові після свого повернення. А митник також висповідався з покаянням. Господь же дарував святим апостолам і їх наступникам «в’язати і розв’язувати» гріхи народу. Церква завжди давала через покаяння і сповідь сповіднику прощення.

архімандрит Георгій (Капсаніс +2014), ігумен священної обителі прп. Григорія, Свята Гора Афон

Джерело: Ο ΟΣΙΟΣ ΓΡΗΓΟΡΙΟΣ», Έκδ. Ι. Μ. Οσίου Γρηγορίου Αγίου Όρους, τ. 12 (1987), άρθρο: «Η εν μετανοία εξομολόγησις», σελ. 22 (απόσπασμα)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»