Дiти Божi i дiти диявола пiзнаються так: усякий, хто не творить правди, не є вiд Бога, як i той, хто не любить брата свого. Бо таке є благовiстування, яке ви чули вiд початку, щоб ми любили один одного.

1 Ін. 3:10-11

Серед православних людей дуже швидко розлетілася новина про блюзнірський лот канадської співачки Граймс (Клер Еліс Буше), в якому вона оголосила про продаж частки своєї душі за десять мільйонів доларів [1]. Будучи настільки ж винахідлива, як і її нинішній наречений (Ілон Маск), вона, ймовірно, не очікувала, що ця дурна жарт викличе бурю обурення серед віруючих. Християни стали звертатися до священиків з дещо дивним питанням – чи дійсно можна таким чином продати свою душу, розуміючи під покупцем одвічного ворога роду людського? І, на превеликий жаль, виявилося, що багато хто дійсно вірять в силу «угоди» з дияволом куди більше, ніж в силу церковних таїнств. Тому слід розібратися, звідки взагалі в християнстві присутня ідея такої «угоди».

Для початку розберемо юридичний термін «угода». У цьому нам допоможе римське право і загальна теорія договору. Римське право розділяє договори на вербальні (усні), літеральні (письмові) та угоди, укладені за допомогою конклюдентних (погоджувальних) дій [2]. Основною умовою для укладення угоди є вольовий акт учасників договору. Це значиться, що мова йде про волю суб’єктів-учасників договору, яка виражається в об’єктивувати формі і має конкретно виражену мету (наприклад, купити або продати якийсь предмет). Перш за все договір – це угода між собою двох або більше сторін (суб’єктів) з будь-якого питання з метою встановлення, зміни або припинення правових відносин [3]. Договір підрозділяться на правові договори (це значиться, ті, які забезпечуються можливістю державного примусу) і неправові (це значиться, ті, які не забезпечуються можливістю державного примусу).

Отже, розібравшись з юридичним поняттям, ми можемо сказати, що в угоді між людиною і дияволом формально присутні два суб’єкти (людина і диявол), формально присутній вольовий акт [4] цих суб’єктів (здійснення конкретно вираженої мети в обох учасників), і природа цього договору – не правова, бо відсутній механізм державного примусу. Договір може бути укладений усно, письмово або шляхом вчинення конклюдентних дій з боку людини (виконанням ритуальних дій).

Однак при визначенні того, хто такий диявол і чи можна його вважати суб’єктом права, з юридичного боку встає нерозв’язна проблема. І справа зовсім не в тому, що диявола як суб’єкта дуже складно об’єктивувати зовні (його не побачиш і не помацати, його не визнаш ні фізичним, ні тим більше юридичною особою), а в тому, що якщо людину можна сприймати як суб’єкт права зі своєю незалежною волею, то диявола так сприймати дуже складно, навіть з точки зору «християнської юриспруденції». Відповідно до православного віровчення, ми сприймаємо диявола «зі знаком мінус», і виною цьому є не його природа, а воля. Від Бога «відбувається все добре, але зла воля рухається безладно, вважаючи за краще нижчі блага вищим» [5]. Це значиться, грубо кажучи, диявол настільки укорінився у злі, що при формальному володінні свободою вибору вибір його завжди очевидний і незмінний (він вибере зло). Крім цього ставиться під сумнів його дієздатність як суб’єкта права і ту обставину, що він не здатний здійснювати будь б то не було вольові акти в нашому світі без волі людини, а, отже, він і не здатний до укладення договору, оскільки не володіє елементарною самостійністю чисто з юридичного боку [6]. Скажу простіше: без волі людини воля диявола не реалізується. А значить і суб’єктом права диявол бути не може. До нездатності диявола здійснювати вольові акти ми повернемося трохи пізніше.

Однак залишимо осторонь юридичну науку, яка відмовляється приймати договір з дияволом за юридично значущий акт, зупинимося на угоді з дияволом як на містичному договорі, який, припустимо, діє за своїми «духовними» законами. Тож відтепер, кажучи «договір» або «угода» з дияволом, слід розуміти не як юридичний акт, а якийсь містичний. В такому випадку необхідно з’ясувати, звідки в православ’ї могли б взятися уявлення про угоду з дияволом і чи відповідає взагалі це вчення християнству?

Якщо ми з вами дотримуємось концепції можливості укладення містичного договору з дияволом, то слід відразу звернутися до біблійного мотиву про гріхопадіння людини (Буття 3:1-22). Диявол в особі змія спокусив Єву зірвати плід з дерева пізнання добра і зла. Перед нами яскравий приклад укладення договору з дияволом за допомогою конклюдентних дій нашої праматері (зрив забороненого плоду), який привів до вигнання прабатьків з Раю. Причому саме гріхопадіння стало можливим через неусвідомлену слабкість Єви (спокуси), а не через її вольового прагнення до зла. Однак така позиція несумісна з православним віровченням, адже наші прабатьки хоч і порушили заповідь, але угод з дияволом не укладали. Саме гріхопадіння, звичайно, можна розглянути як метафору договору з дияволом, з-за якого ушкодилася людська природа, але воно не призвело до втрати душі Єви, яка є не тільки праматір’ю людства, але і святою.

Якщо ми підемо в сторону від канонічних книг і звернемося до апокрифів, то тоді побачимо наявність рясного матеріалу для помилкових трактувань взаємин диявола і людини. В одному з апокрифів йдеться про укладення пакту між дияволом і Адамом, за умовами якого людина отримала право обробляти землю, в іншому місці Адам укладає угоду з дияволом, щоб останній повернув на землю світло, в третьому апокрифі наш прабатько вступає в союз з лукавим, щоб він позбавив Каїна від вроджених дефектів [7]. Однак ці розповіді не мають ніякого відношення до православного віровчення і швидше відображають стародавні язичеської мотиви укладання з темним світом деяких угод: про пори року (пор. Міф про Персефону і Аїда), про світлі і дні (пор. Міф про Апофіс) або дарування темного зцілення . Ці мотиви лежать в основі багатьох язичницьких і анімістичних культів, де головне – магічні ритуали, покликані встановити між світом духів і світом людей певні домовленості, наприклад про дарування світла, про прихід весни і тому подібне. Таким чиним, у даних апокрифах Адам виступає в ролі «шамана», який регулює людські взаємини з хтоничним світом. До православ’ю це не має ніякого відношення. У християнській культурі всі ці магічні ритуали позбавлені сенсу, оскільки всі блага в цьому світі даруються нам від Єдиного Бога на, якщо так можна сказати, безоплатній основі (оскільки Бог не потребує наших дарів).

Іншим дуже значущим місцем є згадка про спокусу Христа дияволом: «І він вивів Його на гору високу, і показав Йому всі царства на світі і за хвилину часу, і сказав Йому диявол: Тобі дам владу над усіма цими царствами і славу їх, бо мені це, і я, кому хочу, даю її; Тож коли Ти поклонишся перед мною, то все буде Твоє. Ісус сказав йому у відповідь: відійди від Мене, сатано! написано: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному будеш служити»» (Лк. 4:5-8; Мт. 4:8-10). Тлумачення цих подій говорить про те, що диявол як нахабний брехун спокушає Господа тим, що нібито він і є джерело влади на Землі, «за своєю гордостю він (тобто диявол) визнає світ своєю власністю …» [8], між тим, вся влада належить тільки Богу: «Достойний Ти, Господи Боже наш, прийняти славу і честь і силу, бо все Ти створив, і з волі Твоєї існує та створене все» (Одкр. 4:11).

У того ж блаженного Феофілакта простежується і думка, що диявол – всього лише шахрай і узурпатор, який прагне залишити за собою те, що йому не належить. Тому святе Євангеліє нам чітко дає вказівку, що ніяких угод з дияволом бути не може з тієї простої причини, що диявол не може виконати умови містичного договору: він не здатний дати людині ні багатств, ні влади – бо все це належить Богу і тільки Бог може обдаровувати людей.

Іншими цікавими джерелами відомостей про можливу містичної угоді з темними силами є ранньохристиянські оповіді про Симона-Волхва, Елладія, св. Кіпріана і св. Юстини та святому Феофілі.

1. Про Сімона-Волхве нам відомо з Книги Діянь (Дії. 8:9-24). Апостол оповідає про те, що якийсь Симон був відомим чарівником і пропонував хабар учням Христа за свячення (звідси з’явився термін «симонія»), заради могутньої благодаті, яку давав Святий Дух християнам та через яку адепти апостолів зцілювали людей і творили багато чудес. У тлумаченні часто говориться про наявність у Симона-Волхва диявольських сил. Смію припустити, що дані трактування ґрунтуються на апокрифічних джерелах. Саме в них з’являються натяки на якісь угоди з дияволом, але ці оповіді або не мають нічого спільного з церковним переданням, або несуть в собі повчальний контекст, і, отже, не претендують на історичну достовірність [9]. Крім того, приймаючи за істину текст Діянь, вкрай сумнівно, щоб людина, що черпає свої сили з темряви, могла б звернутися до святих апостолів за рукоположенням або попросити їх молитов, адже в такому випадку Божа Благодать розірвала б її зв’язок з дияволом і вона була б позбавлена своїх «магічних» здібностей. Значить, слідуючи слову Діянням, Симон-Волхв – всього лише близькосхідний чарівник і шарлатан, який умів робити потрібне враження на людей. Звинувачувати Симона-Волхва в угоді з дияволом – те ж саме, що звинувачувати єресіархів Арія або Несторія в свідомому служінні дияволу. Метафорично, може, так і можна висловитися (з урахуванням того, скільки шкоди вони принесли Церкви), однак насправді це не є істиною.

2. Перейдемо до оповіді про Елладія з житія свт. Василя Великого (по книзі свт. Дмитра Ростовського «Житія Святих»). В даному уривку йдеться, що Елладій був свідком цікавої історії. Один з безіменних рабів православного сенатора забажав дочка сенатора, яку хотіли віддати на служіння Богу. І так сильна була його пристрасть, що він звернувся до якогось чарівника і попросив у того допомоги. Той сказав, що в цій справі йому зможе допомогти тільки його пан – Сатана. Змучений пристрастю, раб відрікся від Христа і письмово засвідчив своє зречення і готовність служити дияволу. Після чого опівночі прийшов на виселенці (язичницьке) кладовище і закликав до себе злих духів, які привели його до Сатани. Диявол вислухав прохання і відповів наступним чином: «Часто ви обманюєте мене, християни: коли просите у мене допомоги, то приходьте до мене, а коли досягнете свого, то знову відрікаєтеся від мене і звертаєтеся до вашого Христа, Який, як добрий і людинолюбний, приймає вас. Дай же мені розписку в тому, що ти добровільно зрікаєшся Христа і хрещення, обіцяєш бути моїм навіки і з дня судного будеш терпіти зі мною вічну муку, в такому випадку я виконаю твоє бажання» [10]. Раб віддав розписку, і диявол послав блудних бісів, щоб ті розпалили хтивий вогонь в дівчині. Так і сталося. Дівчина, шантажуючи батька самогубством, вийшла заміж за раба. Однак в шлюбі розкрилися обставини продаж душі рабом, і його дружина прибула до свт. Василія Великого за допомогою. Святитель закликав раба і, вислухавши його, вирішив допомогти, бо побачив його щире каяття. Далі через піст і молитву раб був приведений на Божественну Літургію, куди прибув і сам диявол, який прагнув вирвати з рук святителя свого боржника. Але святитель разом з усіма християнами, що були присутні на цій Літургії, своїми молитвами вирвали розписку у диявола, і після символічного розривання документа раб був спасений і прийняв Святі Христові Таїни.

3. Житіє свщенномученика Кипріана та мучениці Юстини Антіохійської. У цьому житії робиться наголос на тому, що св. Кипріян (III століття) родом з Карфагена з 10 років трудився в вивченні окультних і містичних практик, досягнувши до 30 років небувалої могутності як жрець і маг в Антіохії. До нього прибув один язичницький юнак і попросив допомоги в спокушанні християнки Юстини. Жрець Кипріян звернувся до своїх богів, але все його чари були безсилі проти святої віри дівиці. Зрештою, випробувавши всі свої пізнання в окультних практиках, Кипріян здався і звернувся до Христа. В подальшому св. Кипріян став єпископом Антіохії, а св. Юстина – ігуменею  монастиря. При імператорі Діоклетіані вони прийняли мученицьку смерть.

4. Святий Феофіл Аданський. Ця історія відноситься до VI століття. Св. Феофілу запропонували посаду єпископа, однак він через своє смирення відмовився. Але з новим єпископом відносини настільки не заладилися, що св. Феофіл вирішив вдатися до допомоги чаклуна-юдея. Той влаштував йому зустріч з Сатаною, і вони уклали договір кров’ю. Св. Феофіл відрікся від Христа. Після цього св. Феофіла стали терзати муки сумління, і після довгих днів посту і молитви він прийшов до того самого єпископа і покаявся йому в своєму гріху. Єпископ пробачив святого Феофіла, а договір, що він тримав як доказ зради Христа, єпископ спалив. В інших редакціях його житія договір був анульований особисто Пресвятою Богородицею.

Ці чотири історії є основоположними в питанні про укладення угод з дияволом і послужили основою для численних середньовічних переказів і навіть романтичних новел в епоху Ренесансу [11]. А за часів Реформації розцвіла ціла серія легенд і приповістів про доктора Фауста, які пережили своє повторне народження вже в XIX столітті.

Тепер знову повернемося до вольових актів. На початку статті я сказав, що формально диявол ніби здатний до здійснення вольових актів. В оповіданні про святителя Василя Великого ми бачимо, як він здійснює конкретну мету – спокушає дочку сенатора, причому успішно. Але ключовим моментом тут є те, що вплив на жінку абсолютно неможливо без вольового акту самої жінки – це значиться, що для того щоб піти на поводу у диявола, потрібно погодитися з його спокусою. У житіє ж святих мчч. Кипріяна і Юстини ми бачимо, що, незважаючи на всі спокуси, св. Юстина не пішла на поводу у темних сил. Людина – це той самий камінь, що не підніме і не здолає жоден дух до того часу, поки ми самі не підемо на поводу своїх пристрастей. Тільки тоді, коли ми власну пристрасть перетворюємо в вмотивовану діяльність, диявол має можливість здійснювати свою темну справу. А без волі людини диявол на це не здатний. Ось і виходить, що при укладанні «угод» насправді є тільки один суб’єкт права – це людина. А раз вона одна, то і договору бути не може.

Відразу відповім і на питання про Гадаринського біснуватого. Господь вигнав духів, що терзали його, які вселилися в свиней, і ті кинулися зі скелі. Чи можна це вважати вольовим актом? Ні. Звичайно, свині, як і будь-які тварини, не володіють ні свободою вибору (вони діють на підставі інстинктів і емоцій), ні здібностями до вольових актів (вони не можуть ставити перед собою мету, якщо вона не обумовлена інстинктами або емоціями). Тоді хто змусив свиней скинутися зі скелі? Виходить, диявол? І тут відповідь невірна – причина криється в злобі і гріхах жителів Гадаринської землі. Ісус Христос в Євангелії демонструє нам в цій повчальній історії, що юдеї, які жили в тій області і порушували закон Мойсея, прирекли своє суспільство на таку ж загибель, яку їм показали біснуваті свині. І адже так і сталося – замість покаяння євреї з Гадари просто прогнали Спасителя, не бажаючи слухати Його Звістку. Ось і виходить, що без дозволу Спасителя і без злої волі гадаринських жителів диявол не міг нашкодити навіть свиням.

У східному християнстві оповідання та повісті про «угодах» з дияволом несли в собі мотив більшою мірою алегоричний з упором на духовні переживання віруючої і силу щирого покаяння. Варто відзначити ще й той момент, що угоду з дияволом віщувала блудлива одержимість: бажання рабом дочки сенатора протер, бажання язичником св. Юстини, в апокрифах про Симона-Волхве значне місце займає блудниця з Тиру. Спокуса дияволом через жінку – досить поширений сюжет, і врешті-решт він привів до народження на Заході особливої категорії демонів: сукубів і інкубів.

Справжнє своє втілення концепція містичного «договору з дияволом» знайшла саме в Західній Церкві, Римо-католицької, яка дуже схильна до так званого духовного юридизму. Саме в надрах цієї Церкви містичний «договір з дияволом» перетворився на справжнісінький речовий доказ. Наявність цього документа було юридичною підставою до страти підозрюваного та підтвердженням ворожби ув’язненого.

Мабуть, в серйозну юридичну практику така процедура увійшла на початку XIV століття в зв’язку з переслідуванням Ордена тамплієрів французьким королем Філіпом IV Красивим. Не маючи фактичного матеріалу для судового процесу над лицарями Христа і зустрічаючи пасивний опір Церкви (деякі представники якої співчували невинним лицарям), інквізитори стали під тортурами змушувати тамплієрів підписувати «договори» з дияволом. Вибиті таким чином підписи вважалися дійсними, і далі лицарів судили як зрадників віри і сатаністів, після чого зводили на вогнище. Подібна практика знайшла широкий відгук серед слідчих того часу. Дійсно, навіщо витрачати свій час і без того мізерний розум на пошук доказів і судових розглядів, коли можна під тортурами отримати «договір з дияволом» і відправити будь-якого підозрюваного на вогнище? Даний вид правосвідомості розвинувся в структуровану науку, і до кінця XV – початку XVI ст. світ побачили такі «науково-богословські» трактати, як «Молот відьом» або «Малий ключ Соломона» («Лемегетон»), в яких докладно описувалися ознаки відьом, типи договорів з дияволом, типи дияволів, ритуали, заклики і, звичайно ж , рекомендації по душеспасіння чаклунів (тортури і вогнище).

Боротьба з ворожінням в Європі прийняла надзвичайно широкий розмах і дала поживну їжу для появи як «білянаукових» досліджень по зв’язках з дияволом, так і величезної кількості оповідей і легенд. До речі, в більшості подібних історій завжди присутня жінка, через яку посилається блудлива спокуса (згадаємо розповідь Еллада з житія свт. Василія Великого – сюжети будуть абсолютно ідентичні). З початком Реформації з’являються і нові віяння в цій галузі. Образ людини, що заграє з темними силами, придбав досить специфічний романтизм, особливо серед протестантського населення. Адже такий герой, укладаючи містичну угоду з дияволом, певною мірою висловлював свій власний протест нинішньому світопорядку. Так і придбав свою популярність доктор Фауст.

«Молот відьом» писався як збірник прикмет і чуток, але потім придбав статус збірника юридичних і богословських догм для середньовічного слідства. І сьогодні широка громадськість любить полоскотати собі нерви вірою в окультну силу містичного «договору» з дияволом. У різний час серед таких «клієнтів» диявола народний поголос бачила Мартіна Лютера, Олівера Кромвеля, Наполеона Бонапарта, Адольфа Гітлера та навіть скрипаля Ніколо Паганіні. І цей список може рости до безкінечності, бо, незважаючи на плинь часу, свідомість людей слабо змінилася, і немає нічого приємнішого, ніж вигадати чергову небилицю про успішних і яскравих людей, які нам з тих чи інших причин дуже неприємні.

Підведемо підсумок. Виходячи з усього вищесказаного, ми прийшли до того, що «договір», «угода» з дияволом не може вважатися юридичним документом і не має ніякої сили ні в юридичному, ні в богословському сенсі. Цей договір не відображає реальної волі суб’єктів, причому не тільки з боку диявола, але і з боку людини, яка на момент укладення містичної «угоди», як правило, знаходиться в душевно неосудному стані (у стані пристрасті). Єдине, що варто визнати, так це те, що подібні «угоди», які ми зустрічаємо в оповіданнях або в судовій справі, дійсно могли мати форму і конструкцію договору. У них прописувалися імена учасників договору, зобов’язання по відношенню один до одного і другого (час, місце, додаткові умови). Але юридичну силу ці «договори» мали лише в свідомості середньовічної людини, для якої підпис на такому документі прирівнювалася до боговідступництва. При цьому зовсім не бралося до уваги ті обставини, що самі такі «договори» писалися державними або церковними писарями, розписувалися за диявола середньовічні слідчі, а підпис іншого боку вибивався важкими тортурами.

Отже, як православній людині варто ставитися до «договору» з дияволом? Так, як цьому і вчить Свята Церква – це чисто алегорична конструкція, подібно стійким виразами: «угода з совістю», «продасть душу за …» і т.п. Під містичним «договором» ми сприймаємо укорінення людини в гріху, коли сам досконалий гріх (найчастіше під «договором» розуміється гріх зречення від Христа) настільки сильно обтяжує людини, що їй вкрай складно повернутися назад в лоно Церкви. Житія святих, які я навів у цій статті, та інші подібні житія вказують на те, що для найбільш грішної людини завжди є вихід – це перш за все щире каяття у своїх гріхах, піст, молитва і обов’язково підтримка Святої Церкви (згадаємо загальну молитву віруючих на літургії в житії свт. Василія Великого) і Святе Причастя.

Є ще житія і розповіді, де святий на біс відвідував Святу Землю (свт. Іоан Новгородський), змушував читати Євангеліє на службі або навіть просто «мив» у святій воді і відмивав диявола до ангельського стану – всі ці тексти в першу чергу мають моральний і спасительний контекст, вони говорять про силу покаяння і церковної благодаті. Сприймати взаємини з дияволом як чисто юридичний акт – не те що нерозумно, але і близько не стоїть з віровченням Православної Церкви.

Привабливість сюжету про «угоду» з дияволом прихована ще і в трагічному образі тієї нещасної душі, яка посміла здійснити таку угоду. Адже врешті-решт людина завжди буде обдурена. Хоча надзвичайну популярність в Європі отримували розповіді, де як раз навпаки, в дурнях залишався диявол. Нескладно простежити, що причиною таких уявлень був банальний страх простих людей перед юристами античних або середньовічних часів, які знають і закон, і грамоту. Хто знає, що ти підписуєш на папері, якщо навіть читати не вмієш? Цей страх перед зловживанням законників втілився в красивий і повчальний церковний сюжет: нерівний договір між людиною і неймовірно розумною, надприродною злою істотою – дияволом, який з легкістю обманює наївного простака.

Ну а для тих, хто все ще шукає окультного способу домовитися з дияволом, дороги завжди відкриті: вкорінюється у злі і гріху, відлиньте свою людську природу, і ви навік зв’яжете свою душу з дияволом. Адже саме так і працюють ритуали призову – чим більше мерзенне діяння перед Обличчям Божим ти зробиш, тим сильніше ти пов’яжеш свою душу зі світом вічної пітьми і туги.

І тільки Церква через Богом даровані Таїнства може вирвати душу такої людини з лап диявола. «Не будьте такими, як Каїн. Він був від лукавого й убив свого брата. А чому вбив? Тому що його злі були його вчинки, а його брата – праведні» (1 Ін. 3:12).

Посилання

[1] Pop Star Grimes Is Selling a Piece of Her Soul. URL: https://www.bloomberg.com/news/articles/2020-05-28/grimes-art-project-pop-star-sells-a-piece-of-her-soul

[2] Наприклад, до таких дій відноситься символічне дарування предмета (ключа від квартири або машини) або фактичний вступ в спадок.

[3] Договор / Чуковская Е.Э. // Динамика атмосферы — Железнодорожный узел. М.: Большая российская энциклопедия, 2007. С. 175-176. (Большая российская энциклопедия: [в 35 т.] / гл. ред. Ю.С. Осипов; 2004-2017, т. 9).

[4] Вольовий акт – це здатність долати перешкоди, що виникають на шляху здійснення мотивованої діяльності. Він повинно бути усвідомленим і цілеспрямованим, не залежати від емоцій і вимагає для свого виконання додаткового спонукання і зусиль у порівнянні з довільним актом.

[5] Демонология / Иванов М.С. // ДАНИИЛ – ДИМИТРИЙ. М.: Православная энциклопедия, 2000. Т. 14, С. 380-388.

[6] Казанцев М.Ф. Сделка с дьяволом: миф или реальность // Дискурс-Пи. 2006. №1. [Электронный ресурс.] URL: https://cyberleninka.ru/article/n/sdelka-s-dyavolom-mif-ili-realnost (дата обращения: 01.06.2020).

[7] В.Е. Багно. Договор человека с дьяволом в «Повести о Савве Грудцыне» и в европейской литературной традиции.

[8] Феофилакт, блаженный. Толкование на Евангелие от Матфея.

[9] Дивіться апокриф «Діяння Петра» або праці св. Іринея Ліонського і св. Іполита Римського, які посилалися на працю св. Юстина Філософа, яка до нас не дійшла, в якій говорилося більш докладно про особу Симона-Волхва.

[10] Ростовський Димитрі. Житія святих. Том 1. Свт. Василь Великий.

11] Ось невеликий список найвідоміших літературних творів: «Про придворних дрібницю» Уолтера Мапеса (про папу Сильвестра II), «Маг-чудодій» Кальдерона, «Повість про Саву Грудцине», «Трагічна історія доктора Фауста» Крістофера Марло, «Фауст» Гете,« Слово про якогось купця», « Слова про Місіті-чарівнику», «Гігантський вогняний стовп, Святий Василій Великий» Лопе де Вега.

Іоан Букарев

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»