1. Що означає йти за Ісусом?

Слідувати за Ісусом не означає, як ми часто думаємо, ніби ми повинні залишити все: друзів, родичів, домашніх, роботу, творчість та щоденні інтереси. Це є лише зовнішнім, «просторовим» відходом, а не внутрішнім та світоглядним, як навчає нас богослов’я аскетів і отців-пустельників. Подібного абсолютного наслідування Христа не дотримувалися навіть учні Господа. Вони супроводжували Ісуса лише кілька років, після чого знову повернулися до своїх рідних, роботи та щоденних занять. Однак, їх внутрішній зв’язок з Господом був постійним, а релігійне мислення їх, як учнів, було всеосяжним. Бути учнем Христа – значить «жити з Христом», а не просто бути його послідовником. Йти за Ісусом не є справою двох-трьох років або якоїсь громадською діяльністю, це є питання життя і смерті.

Бути учнем означає йти за Вчителем, наслідувати Його способу життя. І як Ісус стикався не тільки зі славою, а й з відкиданням, Хрестом і Страстями, так і учні повинні були підготуватися до шляху мучеництва. Тому Він і закликає їх, кажучи, «хто хоче». Людині слід спочатку підняти свій хрест, а потім йти за Христом, а не навпаки. Взяття хреста не веде нас по шляху великої безвиході. Навпаки, це вибір на користь життя. Тут діють логіка подолання та відмова від будь-якої вимоги, що спрямована проти життя та душі, як кожен їх розуміє. Але що означає погубити своє життя і душу?

Християнство не повинно сприйматися як якесь соціальне страхування або як приваблива пропозиція, за допомогою якої ми можемо досягти певних соціальних, професійних та матеріальних благ: якщо ми хороші люди, Бог повинен дарувати нам здоров’я, примножити наше багатство та матеріальні блага. Крім того, не слід висувати ідеї, що наша християнська сутність є запорукою високого становища у суспільстві та благополуччя.

Все перераховане вище є виключно мирськими поглядами, побудованими на логіці компромісу. Ми звикли чекати винагороди за те, ким ми є і що робимо. Але хід міркувань нинішніх євангельських читань зовсім інший. Мова тут йде не про винагороду, а про втрату. Той, хто хоче піти за Ісусом Христом повинен бути готовий і рішуче налаштований втратити все – не тільки блага і багатства, а й щось набагато більше – саме життя. І якщо Господь в своєму Втіленні був рухомий високою ідеєю самознищення, а після дарування Божественної слави занурився у безчестя людських пристрастей і пережив Розп’яття, його учні не можуть прийняти інше рішення й обрати інший шлях.

2. Самозречення

З усього історичного шляху Ісуса Христа нам відомо, що Сам Він ніколи не думав про владу та силу. Його діяння не отримали тріумфального визнання, схвалення й успіху, але викликали лише презирство та заперечення. Навіть учні, з решти, покинули його зі страху перед юдеями. Всі люди, навіть самі грішні, мають право на життя. Христос же не мав ніяких прав. Йому не належала ні життя, ні смерть. Більш того, «Лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має де й голови прихилити» (Мт. 8:20). І Він був не тільки відкинутий, але і страчений.

Шлях слідування за Христом нелегкий. Це важка і сувора дорога: «тісні ворота і вузька дорога» (Мт. 7:14). З цієї причини у християнській вірі немає примусу, а лише заклик – «хто хоче». Але той, хто захоче, повинен бути готовий до всього: втратити життя та підняти свій хрест. Це вибір швидше смерті, ніж життя.

Самозречення та взяття хреста – це не якійсь теоретичні, абстрактні богословські поняття. Навпаки, вони мають лише практичну сторону. Віруючий покликаний, і при цьому він знає про свою вигоду та здатний досягти її, він розуміє законні вимоги життя, свої права на роботу, багатство, соціальне визнання. І ось він насмілюється в ім’я Христа відкинути це та втратити все. Логіка Христа відмінна від логіки цього світу.

Віруючий покликаний відректися від безглуздого щоденного існування, щоб знайти життя справжнє. І це стосується не тільки вічного, майбутнього життя, а й справжнього земного. Віруючий повинен звільнитися від виснажливих та руйнівних турбот про придбання благ, подолати самого себе і логіку цього світу, спрямовану на пригнічення заради багатства, сили і слави. Людина покликана знайти справжнє життя. У цьому контексті Христос вживає слово «душа», пропонуючи людині погубити свою «душу», тобто біологічне життя, що тяжіє до низького і поверхневого. Той, хто бажає знайти справжнє життя, повинен бути готовий пожертвувати безліччю сторін щоденного земного життя.

3. Несення хреста і втрата «душі».

Якщо припустити, що, використовуючи слово «душа» Христос має на увазі те, що ми і сьогодні вкладаємо у це поняття, така думка знову призведе нас до роздумів про вищу жертву. Тоді. цей заклик звернений головним чином до учнів та їх духовних вчителів. Так вчинив і Господь заради людей: погубив Свою «душу», взявши на Себе гріхи світу. Заради нас Він спустився в пекло.

Про те ж саме говорив і апостол Павло у своїй відомій фразі, сказавши, що готовий піти у пекло, тільки б віруючі удостоїлися раю. Це і є вища жертва та самопожертвування духовного Вчителя заради свого народу. В цьому і полягає головне значення несення хреста. Цей заклик не обіцяє нам легкого життя. Він звертається до «внутрішньої людини», зобов’язуючи нас відректися від себе самих, а також до нашої душі, яка розуміється як життя, так і духовна сутність. Такий заклик у більш глибокому розумінні означає – втрать свою душу.

І тут ми приходимо до найважливішого питання про те, що собою представляє справжнє несення свого хреста і які потрібно для цього робити зусилля. Несення хреста – це у вищій мірі випробування. Випробування глибоке, сутнісне, що припускає зречення від себе та втрату своєї душі. Людина особисто піддається випробуванням та спокусам щодо всього найглибшого і святого, що є в її житті, душі і власне буття в історичному і есхатологічному сенсі.

Хтось, прочитавши наші сьогоднішні спостереження за євангельським уривками про несення хреста, ймовірно, скаже, що людина, особливо віруюча, так зайде у трагічний екзистенціальний тупик та буде поставлений перед непереборним вибором.

Може здатися, що Церква веде людей до воістину граничних ситуацій, щоб пробудити свідомість та волю віруючих, а й залишити їх на самоті. Така повна самотність виявляється за межами суспільного призначення Церкви.

Відповідь на це питання дають апостольські читання Хрестопоклонної неділі. Тут ми читаємо, що «не маємо такого Первосвященика, що не міг би співчувати немощам нашим» (Євр. 4:15). І якщо ми, будучи немічними та нікчемними, не можемо підняти свій хрест, відрікаючись від себе і втрачаючи душу, ми не позбавляємося при цьому любові та співчуття Христа. Адже Христос не тільки піддався випробуванням і спокусам, як ніхто інший, не тільки взяв Свій Хрест, а й був розіп’ятий на ньому заради нашого спасіння. Це вселяє надію. Бо, зрештою, наш Бог не пред’являє нам безглуздих вимог, але співчуває і «досвідченому в усьому». Наш Господь повністю розуміє нашу людську природу.

Георгій П. Патронос, професор богослов’я Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»