Всеблагий Бог створив людину на Свій образ та подобу й ввів її у рай солодкий, щоб людина жила там у радості, долучаючись до Його Божественної любові. Але людина через злочин заповіді Божої розірвала спілкування з Богом, відпала від Нього та втратила ту благоліпність, якою наділив її Бог, створивши на Свою подобу. Будучи перш здоровою і прекрасною, тепер вона стала немічною, розбитою та потворною, втратила свою давню доброту. Всеблагий Бог наш Ісус Христос став людиною, щоб відтворити зіпсуте. «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця» (Ін. 1:14). «А тим, які прийняли Його, віруючим в ім’я Його, дав владу бути дітьми Божими» (Ін. 1:12).
І свята Церква Христова стає духовною лікарнею: вона зцілює немічну та на розбиту людину і повертає їй красу, радість та повноту образу Божого. Чернецтво, з цієї точки зору, – це не що інше, як один з найбільш досконалих і дієвих способів вилікувати занепалу людину, дати їй можливість досягти тієї мети, заради якої в неї були вкладені образ та подоба Божі. «Полюбити Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю, і всією силою своєю» (Мк. 12:30) – ось справжня мета нашого життя, ось єдина справа, яка досконало підходить для нашої душі і тіла . І тому свята Церква пропонує нам свої ліки: аскетичні подвиги, святі Таїнства і Божественну благодать, через їх допомогу призводить нас до невимовного досвіду – одкровенням Божим у нашому серці.
Протягом всієї історії Церкви незліченна безліч людей, захотівши відчути цю Божественну любов, вступали на шлях рівноангельського чернечого життя, повністю присвячували себе Богові, віддалялися від розваг, обов’язків та суєти цього світу. Це був їх вільний вибір, і вони мали одну мету – полюбити Господа Бога свого від усього свого серця. Святі отці нашої Церкви час від часу бажали знайти якесь визначення, щоб пояснити, що таке чернецтво й хто такий чернець. Але як визначити невизначене, як висловити невимовне, як описати те, що неможливо описати? Хто може дати визначення тій таємниці любові, коли Христос з’єднується з люблячими Його та відкриває Себе в їхніх серцях? А адже саме це єднання з Христом у серці і є відмінна риса справжнього ченця.
І тому богоносні Отці навчають нас, що таїнство Божественної любові навіть при спробах його описати залишається невимовним. І, тим не менш, вони намагаються, наскільки можливо, показати нам, що ж таке монах. Наприклад, святий Іоан Ліствичник каже, що «ченцем є той, хто, будучи одягнутий у реальне і тлінне тіло, наслідує життя і стан безтілесних … Чернець є повсякчасне спонукання єства і неослабний зберігання почуттів … Чернець є той, хто горюючи і боліючи душею, завжди пам’ятає і роздумує про смерть, і уві сні і у пильнуванні» (Ліствиця. Слово 1:4).
Звичайно, всі ці визначення гарні, але як же все-таки визначити невизначене? На шляху мого чернечого життя я відкрив для себе один вислів якогось невідомого мені раніше святого отця, яке дозволяє найбільш точно визначити, що ж таке чернець. Цей вислів, на мою скромну думку, найбільш повно виражає сутність справжнього чернецтва, і особливо показує, у чому воно повинно складатися у нашу важку епоху, коли світ і умови сучасного життя кидають нам виклик і примушують йти на поступки. Ось цей вислів: «Істинний чернець – це той, хто нічого не має у реальному житті, за винятком Ісуса».
Якщо ми подивимося на ті умови, в яких жили ченці у давнину і в яких живуть сьогодні, то ми, безумовно, побачимо безліч зовнішніх відмінностей. Зовнішнє аскетична праця древніх подвижників, звичайно, сильно відрізняється від нашого. Але, незважаючи на це, шукане завжди залишається одним і тим же, головна мета чернечого життя не змінюється і сенс його перебуває неспотвореним. Адже шукане для нас – це завжди Христос, мета життя ченця – Христос, сенс чернечого проживання – Христос. Христос для монаха – центр, осередок його прагнень і любові, початок і кінець, альфа і омега його чернечого життя. І тому у всіх ченців, чи живуть вони в спільножитному монастирі, у скиті або у пустелі, або ж несуть своє служіння Церкви серед світу, мета завжди одна – Христос, і тільки Христос. Коли ж чернець або будь-який християнин присвячує себе чомусь, крім Христа, тоді він ухиляється від своєї мети та падає. Цьому вчить нас Свята Церква, таке її справжнє Святе Передання.
Святе Євангеліє, яке розповідає нам про доброчесного життя Господа нашого Ісуса Христа, розповідає і про те, як Господь по Своїй волі дозволив очільнику всього злого – дияволу спокусити Себе. Спокуса його складалося з трьох пристрастей-гігантів, що породжують й всі інші пристрасті. Перший гігант – це гордість, другий – хтивість, третій – грошолюбство. Перебуваючи в пустелі, Господь попустив дияволу спокушати Його пристрастю егоїзму. «Як Ти Син Божий, кинься звідси додолу! Бо написано: Він накаже про Тебе Своїм Ангелам, щоб Тебе берегли!» – почув Він від диявола. Було також спокуса сластолюбством: «Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став!». І, крім того, диявол приступив до Господа з пристрастю сріблолюбства: «Коли Ти поклонишся переді мною, то все буде Твоє!» (Див. Лк. 4:2-13). Коли ж Господь переміг ці три головні пристрасті, Він тим самим взяв верх над усією державою диявола, і після цього ангели приступили і служили Йому. Таким чином, Господь розкрив перед нами таїнство невидимої боротьби, боротьби з гріхом, пристрастями та дияволом.
Цих трьох гігантів покликані перемогти всі християни, і в першу чергу, звичайно ж, ченці. Послідовники чернечого способу життя покликані через послух перемогти пристрасть гордості й егоїзму, через дівоцтво – пристрасть ласолюбства та через жебрацтво – пристрасть сріблолюбства. Адже всі ці пристрасті відокремлюють нас від любові Божої.
Але яка ж мета і в чому сенс духовної боротьби? Звичайно, перш за все, духовна боротьба допомагає людині зцілитися, отримати вилікування. Спочатку чернець повинен роздягатися, скинули з себе людину, занепалу, зранену і скалічену гріхом, що відбувається на стадії очищення. Потім подвижник повинен зодягнутися у нову людину, створену за Богом, – і це вже стадія освіти і обожнення. Таким чином, очищення від пристрастей необхідно для кожного з нас, щоб ми могли зодягнутися у Христа, цю нову людину. Адже Христос став людиною заради нас.
Людинолюбний Господь показав нам досконалий, прямий шлях: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мк. 8:34). Вираз нехай зречеться себе самого відноситься до старого і занепалого людині. Господь закликає кожного подвижника роздягнутися, скинули з себе стару людину, відректися від неї і відкинути її з усіма її пристрастями та похотями. А вслід за Мною вказує на добровільне і ревне бажання подвижника слідувати по слідах Христових. Такі відмітні властивості істинних учнів Христа, вірних послідовників Любимого Вчителя.
Недостатньо тільки роздягнутися скинули з себе стару людину, недостатньо тільки зректися самого себе і очиститися від пристрастей – необхідно піти за Христом, стати Його відданим учнем, зодягнутися у Господа Ісуса Христа. Така мета стоїть перед усіма, хто хоче наслідувати свого Жениха Христа і скуштувати вічного шлюбу з Самим Господом.
Повертаючись до того визначення ченця, яке я наводив вище, хочу підкреслити, що монах добровільно обирає суворий шлях заради свого спасіння. Він свідомо вступає на тернистий і навіть противний його природі шлях, щоб знайти своє справжнє обличчя, внутрішній простір (див. Пс. 4:2) і вступити в справжнє спілкування з Богом Отцем, зі своїми братами, з самим собою, усією природою і творінням . У Святому Письмі наводяться слова, сказані Самим Богом: «Недобре бути чоловікові одному на землі» (Бут. 2:18). І справжнє пекло – це ізольованість, самотність людини на землі. І, тим не менш, чернець добровільно та свідомо обирає такий шлях: він віддаляється від всіх та від усього, щоб пережити муку й гіркоту самотності й позбавлення всіх й за все. Тільки таким чином його серце може повністю звільнитися і стати здатним вмістити в себе вічного Відвідувача душ (1 Пет. 2:25), Царя Христа.
Це шлях суворий і позбавлений втіхи, він вимагає сильного спонукання себе, безперестанного отверезіння і неспання. Я вважаю, що зовсім не випадково чин людей, що повністю присвятили себе Христу, названий словом «монахи». Чернець означає один, самотній: я один розмовляю з Єдиним Богом. Весь подвиг зречення та очищення від пристрастей й гріха, а також від усіх душевних уподобань, які часто бувають нерозривно пов’язані з нашим єством, наприклад, від любові до батьків, дітям, друзям, власності та навіть своєму життю, – весь цей подвиг розуміється тільки як засіб очищення нашого серця від всього та від всіх. І завдяки цьому подвигу серце наповнюється Христом, а через Христа, Який перебуває з ченцем, в світлі Його любові серце монаха стає здатним вмістити у себе весь світ.
Піст, чування, молитва, послух, зречення від справ світу цього зазвичай є для ченця на початку його чернечого життя насолодою, радістю і справжнім духовним торжеством. Спочатку здійснювати всі ці подвиги дуже легко, але потім настають труднощі. Коли людинолюбець Господь дозволяє ченцю-подвижнику позбутися на час тієї першої благодаті, яку Він Сам дарував йому на початку чернечого життя, тоді чернець воістину вступає на шлях мучеництва, відчуває близькість смерті і, сам того не розуміючи, уподібнюється Христу, що йде на страждання. У цей період серце ченця не відчуває нічого, воно перебуває у темряві позбавлення Божественної благодаті та переживає страшний досвід удаваної відсутності та мовчання Бога. Подвижник позбавляється будь-якого людського розради, втрачає опору в житті і будь-якої надії. Він відчуває розчарування у всіх і в усьому, навіть у самому собі, як каже про це Псалмоспівець: «Друзі мої й мої приятелі поставали здаля від моєї біди, а ближні мої поставали оподаль…» (Пс. 37:12). Сам Господь допускає нещасній людині скуштувати гіркоту богопокинутого, бо Він, як найбільший Лікар і Цілитель душ, хоче знищити всіх наших ідолів, все людські розради, якими б благими вони не були. Він хоче, щоб подвижник Христовий, звільнившись від усього і не сподіваючись ні на що людське, зміг повністю віддати себе Йому. Тоді, духовно зрілий, вільний від будь-якій людській пристрасті, він прийме в шлюбний чертог свого серця Єдиного Найсолодшого Жениха, Господа нашого Ісуса Христа.
Не добре бути чоловікові одному на землі, – говорить Господь, але заради любові до Христа чернець добровільно і вільно обирає справжню й повну самотність на цій землі. Він відрікається від усього і всіх, щоб мати тільки Ісуса в своєму серці. Це шлях мученицький, суворий і важкий, але в той же час воістину очисний, що просвіщає та спасає. «Жорстоко є слово це, і хто може його послухати?» (Ін. 6:60) Тільки безмежна любов до Христа, гаряче прагнення слідувати по стопах свого Вчителя здатні перемогти біль і страх та змусити істинного учня Христового, взявши хрест, ревно спрямуватися за Господом.
Крім того, і Сам найсолодший Господь Ісус Христос пройшов цим шляхом і залишив його нам в приклад. Саме таким шляхом Він вчинив наше спасіння, розіп’ятий на хресті за любимих Їм людей. «Настає час, щоб ви розсипались кожен у свій бік і Мене залишите одного» (Ін. 16:32), – говорить Господь. Господь пішов мученицьким шляхом один, але насправді Він був не один, оскільки Небесний Отець не залишав Його. На хресті Господь один випив найгіркішу чашу людської злоби і невдячності, піднесену Йому тією людиною, яку Сам Він полюбив «до кінця» (Ін. 13:1). Уявіть собі, якщо тільки це можливо, наскільки незбагненна і безмежна нескінченна і неосяжна любов Божа! Ця була та сама чаша, яку Господь не хотів пити, про яку Він. коли був у смертельній тривозі у Гетсиманському саду, молився навіть до крові, просячи, щоб вона минула Його. Іншими словами, Господь молився про те, щоб нескінченно любима Їм людина, образ і подоба Божа, не здійснювала цього страшного злочину проти люблячого його Христа. І проте Господь добровільно скуштував цю найгіркішу чашу до останньої краплі і Сам віддав Свою душу в руки Небесного Отця.
«Христос зійшов у пекло, щоб битися з ним один на один, і, перемог його, ввійшов з безліччю захоплених трофеїв» (Синаксар у святу і велику неділю Пасхи). А тому й чернець, як, втім, і кожен вірний послідовник і наслідувач Христа, буде слідувати цим шляхом, щоб стати причетним смерті і воскресінню Христа та скуштувати радості від повного єднання з Ним, від Його присутності у всій істоті людини.
Пекло – це темне і похмуре місце нашої безкомпромісної боротьби з дияволом. Це місце, де ми одні боремося з усією силою темряви і ворогом роду людського, який загрожує нашому вічному спасінні. Досвід сходження в пекло дуже важкий та небезпечний. Але я думаю, що кожній людині, нехай навіть єдиний раз в житті, необхідно зійти в глибини пекла свого буття і скуштувати гіркоти пекельних мук, щоб пережити трагічний досвід пророка Іони, який перебував «у череві кита в глибинах серця морського» (див. Йона 2:4). Там, в цих глибинах пекла ніхто не може нам допомогти, там немає нікого. Там навіть Сам Бог, люблячі людину, приховує Себе, так що людина, перебуваючи в напруженій боротьбі та повній самоті, виразно відчуває наближення трагічного кінця, вічної загибелі своєї душі й тіла.
Їй залишається тільки одне – триматися за останню ниточку, майже невидиму, але всесильну, тонку і майже невловиму, але в той же час міцну і непоборну. І ця ниточка – доходить до небес крик пророка Іони: «І молився Йона до Господа, Бога свого, з утроби тієї риби, та й казав: Я кликав з нещастя свого до Господа, і відповідь дав Він мені, із нутра шеолу кричав я, і почув Ти мій голос! І Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої наді мною пройшли. Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля її засуви стали за мною навіки! Та піднімеш із ями життя моє, Господи, Боже Ти мій!» (Йона 2:2-4 і 6-7).
У цю останню годину зіткнення з вічної загибеллю і суцільним руйнуванням людського буття єдине, що залишається і що може врятувати нас, – це відчайдушний, несамовитий крик до Господа: «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене» (Пс. 140:1). Тільки таке звернення до Господа може спасти людину в той момент, коли саме її істота готова повністю розторощитися, коли вона залишається абсолютно одна, безпорадна, позбавлена всього і всіх. Але і в цей момент Бог невидимо, але невідступно знаходиться поруч з людиною.
Трагедія душі полягає в тому, що вона шукає відчутного присутності Бога, але Господь дбайливо і велелюбний ховається від неї, допускаючи їй відчувати себе зовсім самотньою. Це відсутність Бога і Його мовчання дійсно розтрощують серце переживає такий стан ченця. З глибин пекла він волає до Господа Бога від щирого серця: «Господи, спаси мене!» (Пс. 11: 2) Однак відповіді немає, і чернець, до кінця принижена і зламаний, волає: «І Ти, Господи, доки?» (Пс. 6:4) У цьому полягає важкий подвиг ченця, який повинен пережити пекло в своєму житті, що не втративши надію, відповідно до слова, вислови Спасителем преподобному Силуану Афонському: «Тримай розум свій у пеклі і не впадай у відчай». Нехай монах сподівається на Господа, і ця надія, що зародилася в ньому після того, як він повністю розчарувався і зневірився в самому собі, у всьому і у всіх, чи не посоромить його. «Надійся на Господа, і тебе Він підтримає» (Пс. 54:23), Він нагодує тебе манною, молоком і медом Своєї присутності. Дух Святий говорить: «І буде в останні дні, кожен, хто покличе Господнє Ім’я, той спасеться» (Йоїл. 2:32). І тоді засяє світло у серці праведного слуги Божого, і Господь буде йому розрадою і вічною радістю. Після цього Господь промовляє Свою обіцянку в серце ченця: «Я не кину вас сиротами; прийду до вас. Хто має заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене; а хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець і Я полюблю Його, і з’явлюся йому Сам» (Ін. 14:18, 21). Це і є вічний шлюб Жениха Христа з вірним слугою Христовим, з ченцем. Саме так досягається справжня мета чернечого життя. Саме так відкриваються таїнства любові Христової, яку істинний монах відчуває та переживає у своєму серці, де б він не знаходився: у монастирі, у пустелі або у будь-якому іншому місці, де «він живе добрим подвигом віри» (1 Тим. 6:12). Головне, щоб чернець усвідомив, у чому полягає велика таємниця успіху у чернечому житті, – у тому, щоб віддавати все своє серце й всю свою істоту Єдиному Христу. Амінь.
Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»