Як особистісна духовна подія, християнство є скасування всього минулого, «нове творіння» Людини. Вона руйнує старий світ, світ тління і за допомогою неповторної моральної, небесної краси показує новий світ, який зміцнюється та розвивається за умови пильнування душі. Цей новий світ людини є плацдарм для «майбутнього міста». Заради нього витрачається все життя, а «існуюче місто» перетвориться у поле для випробування і духовного подвигу.

Саме в цьому «існуючому місті», тут в цьому світі, який володіє цінністю, бо є місцем, де людина відповідальна та вільно творить своє вічне майбутнє у суспільстві людей, постає питання про те, як діє та як має діяти християнство? Може це сила, яка консервує старе, підтримує цінності, котрі піддаються загрозі, відновлює напівзруйноване, за допомогою взаємних поступок примиряє розділених, або може вона заперечує старе, очищає місце від сміття, від руїн, від усього слабкого, відмовляється від компромісів та стверджує у суспільствах з самого початку якісь новий порядок речей?

Як новий духовний рух, якась постійна молодість, скасування минулого, як кабальна для життя форма, християнство є сміливий пошук не кращої, а досконалої, оскільки воно виступає в Євангелії як потужний голос свободи від гріха та різній земній доцільності. Християнство переповнене творчою поезією, яка йде вперед до оживлення майбутнього у дусі та у правді.

Отже, християнство з його силою, яка відроджує, є протилежністю консерватизму та позицію для повстання. Християнство не задовольняється прогресивними поліпшеннями життя та людини: сила відкритої у Христі істини діє й розбиває старий світ, щоб встановити новий світ, світ дива, щоб радикально змінити життя. Його поява у світі принесла цю потужну хвилю повстання, яка розбурхала і юдеїв, і язичників, і своїм вторгненням скасувала старі соціальні принципи та зміцнила любов й братню рівновагу. Сьогодні ми відчуваємо, що це було повстання життєдайної істини проти забальзамованій соціальної брехні, туга реального життя, у центрі якого – Бог, а мета якого – вічність.

Ми читаємо Євангеліє і п’яніючи від однієї лише думки, що все це могло бути застосоване і омолодити наше життя, змінити його з самого заснування, перевернути його та запропонувати нове життя, оскільки «давнє минуло, тепер усе нове» (2 Кор. 5:17) . Це неймовірне духовне сп’яніння істиною Христовою зі страхом відчували і відчувають нещасні можновладці та ті, що налякані прийдешнім повстанням. Вони докладали величезних зусиль, щоб позбавити християнство його бунтарського характеру, обуржуазити його. Змішуючи його з світом, їм це вдалося до певної міри. Вони змінили це неповторне, постійне та благотворне повстання, на прапорах якого значилися не матеріальні вигоди, але визволення від кайданів гріха, внутрішня свобода людини, її безсмертя, відкидання жалюгідного та короткозорого консерватизму, який відмовляв життю у важливому, а другорядне перетворив у серйозне.

Так, після перших століть своєї історії ми знаходимо християнство спотвореним. Обтяжене гріхами, війнами, грабунками під сухими приводами, терпимістю до кривавого беззаконня, злочинів, засліплення і нечутливість по відношенню до тих, хто зневажає права людини, воно налагодило прекрасне співробітництво з режимами, що зневажають свободу і доводять людей до злиднів. А коли часом воно піднімалося, щоб виконати свій обов’язок, сили зла вимагали від нього давати звіт, виправдовуватися для чого воно розриває ганебний союз з ними, для чого перетворює співпрацю з ними у війну. Божественний лик християнства був покритий скверною багатьох помилок, його революційний динамізм і переконання зведені нанівець минулим, яке поступово спотворило в свідомості людей його образ, його неповторний характер. І, природно, коли ми говоримо про християнство, не можна не говорити про Церкву Христову. Великий Інквізитор Достоєвський приголомшливо коментує все написане тут.

Чим глибше ми відчуваємо Євангеліє, тим більш свідомо ми беремо участь в таємничому житті Церкви й напиваємось первинного духу свободи, якими та має, тим гостріше стає всередині нас необхідність та сильне бажання будь-яким духовним способом сприяти у такі важкі часи розкриттю справжнього обличчя християнства – Повстання.

Не «існуюче місто» є метою, але християнство повинно забезпечити поле для випробування, якому було б властиві свобода, справедливість, гармонія любові; воно повинно запропонувати віруючому таке «існуюче місто», де він зміг би правильно боротись, згладжуючи його життєві труднощі та своїм світлом й силою виганяти зло, під яким би видом воно не виступало. Бо Христос – це наша свобода.

Такий підхід переконає понурі від розчарування уми в тому, що християнство не збанкрутувало, що воно, зрештою, не стало матеріалістичним, що не назавжди воно вступало у союз з силами зла, темряви, і що у цю переломну епоху воно піднімає меч істини, свободи,  справедливості та виходить на передову.

У Православ’ї глибше переживається цей дух, яким є справжнє християнство. Бо, будучи Церквою демократичною за своїм характером, воно зберігає заповіт тих переказів, які вірно висловлюють постійно нову та життєдайну істину християнства. А тому й православний переказ не є консерватизмом, але виразом віри та стояння у відвертій та неспотвореній у століттях істині, яка озброює Церкву постійністю та послідовністю. Православний переказ це індивідуалізоване відродження віруючого християнина.

Саме від Церкви ми очікуємо цієї революційної послідовності сьогодні, перебуваючи на краю прірви, щоб ця послідовність своєї священним тремтінням потрясла її від верхівки до кінчиків нігтів і спорудила як єдину спасительну силу життя.

Ціропулос Костас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»