Християнське життя базується на таїнствах Церкви. Таїнства – не магічні дії, які механічно змінюють людину і її життя. Вони є дарами Божими, які за згодою людини та у співпраці з нею оновлюють її буття. Через видимі таїнства Церкви передається невидима Божественна благодать. Хрещення, Миропомазання, Євхаристія – це основні таїнства, через які людина входить і перебуває у Церкві як Тілі Христовим. Таїнства формують новий спосіб життя людини.

Участь в таїнствах – це добровільний вибір людини, щоб слідувати за Христом і, уподібнюючись Його образу, змінювати свою життя відповідно до Його волі. Добровільний вибір людини, виражений його моральною стороною, приймає інший онтологічний зміст і есхатологічну перспективу. Людина оновлюється і стає на новий шлях в житті. Вона покликана увійти в «оновлене життя» (Рим. 6:4), щоб як особистість, осягаючи нову онтологічність, освятиться таїнствами Церкви, стати єдиною з Христом та причасником Його життя, підпорядкувати себе Його смирення й очікувати Його славне пришестя.

Перебувати в Тілі Христовому не означає бути пасивним, навпаки, це динамічний процес. Він не обмежується тільки участю у таїнствах Церкви, але виражається в любові до Христа та виконанні Його заповідей. Любов до Христа має на увазі дотримання Його заповідей, дотримання ж заповідей Христових зберігає людину в Його любові. Тільки той, хто дотримується заповідей Христових, перебуває «у Христі і Христос у ньому».

Однак єдність з Христом передбачає відмову від «світу цього». Християнське життя не сумісне з звичайним життям «світу цього», воно здається парадоксальним та докорінно відрізняється від нього. Життя «світу цього» віддаляє від Христа. Життя християнина, який є членом Тіла Христового, повинний бути подібно життю і волі Його. Якщо ж життя не подібне Йому, то єдність з Христом і перебування в Його Тілі неможливо. Св. Миколай Квасила каже, що необхідно мати загальну волю з тим, з яким ми маємо спільну кров, щоб ми не перебували в одному єдиними, а в іншому розділеними. Якщо християнин не живе згідно з волею Христовою, він залишається членом «світу цього».

Протиріччя життя християнина з життям і волею Христовою не обмежена тільки його моральною стороною, але це стосується і його онтологічності. Точніше сказати, у кінцевому підсумку сходить до його сутності. Це протиріччя схоже на духовну шизофренію, яка досить часто зустрічається у житті християнина, особливо в наш час. Безсумнівно, ця шизофренія у деякій мірі відображає загальне захворювання людства, адже всі люди як творіння «за образом Божим» повинні стати образом Христовим та жити згідно з Його волею і подобою, але, на жаль, так не відбувається.

Узгодженість волі людської з волею Христовою не є чимось простим або повністю досяжним. Але, незважаючи на це, необхідно перебувати у Тілі Христовому та відповідати званню християнина. Без наполегливої боротьби з гріхом й бажання покластися на волю Божу, дар, даний віруючому через таїнства, не приносить плоду і меркне. Це означає, що подвиг є значущим фактором у християнському житті і невід’ємною моральною основою християнського вчення.

Християнство має емпіричний характер. Це не теорія, яка думкою осягається, але істина, яка живе емпірично. Істинність християнства виражена в образі життя згідно волі Божої. Спосіб життя, згідно Його волі, говорить про його божественний початок: «хто хоче творити волю Його, той довідається про науку, чи від Бога вона, чи я сам говорю» (Ін. 7:17). Незбагненний по суті Бог відкривається в цьому світі як живий Бог через свої енергії, які показують не тільки свою сутність, а й образ Божий.

Заповіді Христові, відзначає архімандрит Софроній, «у своїй суті показують Божественне життя на землі». Заповіді говорять людині, що вони дані самим Богом, і виконання їх дає людині в її особистому житті спілкування з Богом. Пюреподібний Максим Сповідник пише: «Божественний Логос таємниче присутній ц кожній з Своїх заповідей … Бо сприймаючи божественну заповідь і виконуючий її, сприймає Логос Божий, який знаходиться в ній. А сприйняв через заповіді Логос, через Нього і у Ньому природним чином співсприйняв і Духа Святого».

Догмат і моральність переплетені і міцно пов’язані нерозривним єдністю. Апостол Павло говорить про хрещення як про вхід у Церкву і про його моральні значущості у житті віруючих: «Отже, ми поховані з Ним хрещенням у смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, так і нам ходити в оновленому житті. Бо коли ми з’єдналися подобою смертю Його, то повинні бути і з’єднані і подобою воскресіння» (Рим. 6:4).

Хрещення – це найважливіша подія в історії людського життя. Воно формує нову онтологічність, відбиту присутністю благодаті Духа Святого. Людина стає учасником смерті Христової, але як наслідок цього, вона так само бере участь і в Його Воскресіння. Помирає стара людина і народжується нова, набуваючи життя вже у Христі. Таким чином людина стає на новий шлях в її житті з Богом.

Дана перспектива набагато ширше людських можливостей і перевершує людські сили. Але як людина може розраховувати на перспективу життя з Богом? Як бути спільником у смерті Христової і перебувати «в оновленому житті» як причаснику Його воскресіння, коли вона продовжує перебувати під владою смерті і тління? Участь у смерті Христовій означає, що людина добровільно погоджується взяти її. Оскільки все відбувається у Христі, християнин, по своїй волі, добровільно робить свій вибір, але не як прихильник смерті, а як прихильник життя. Він вибирає смерть у Христі, бо Христос є справжнє життя. У своєму прагненні до Христа та життям у Христі, віруючий може щодня вмирати, бо він може знову оживати «в оновленому житті» благодаттю Святого Духа.

Нове життя виражається в новому образі моральності. Він виражений любов’ю, яку Господь відкриває світу через творіння і Його втілення. Це означає, що період усього життя християнина після хрещення, коли він стає членом Тіла Христового, дається для отримання Божественної любові, заради якої він спочатку був створений. Саме таке життя дається як дар, який Церква безперервно живить через Євхаристію та молитву, щоб віруючий мав силу у повсякденному житті.

Дія цієї сили залежить від волі людини. Благодать Божа не діє у всупереч людській волі. За словами Марка Пустельника, благодать хрещення звільняє людину, але вона по своїй волі продовжує робити те, що хоче, хоч і прийняла хрещення, тому що вона залишається вільною. Тому необхідно, щоб людина працювала над собою, щоб уникнути будь-якої схильності до зла. Жити згідно з тим, як то каже таїнство хрещення, і залишатися незмінним прихильником добра. Так образ християнського життя показує нам, що таке воля та свобода.

Благодаттю Святого Духа воля людини залишається вільною та проявляється у дотриманні Божественних заповідей. Висловлюючи любов до Бога дотриманням Божественних заповідей, віруючий, добровільно підпорядковуючи свою волю Богу, є співпрацівником у справі свого спасіння та стає Його подобою.

Моральність в новому духовному житті людини є наслідком нової онтологічності, яка створюється благодаттю Святого Духа та дією сили віри.

Нове життя наповнюється численними плодами Святого Духа – радістю, миром, терпеливістю, доброзвичайністю, лагідністю, стриманістю і іншими подібними чеснотами. Стара людина живе егоїзмом та самолюбством, що перешкоджає дії благодаті Божої. Але коли людина упокорює себе, звільняє своє серце від егоїзму та самолюбства, тоді створюється простір для сходження й обновлення Духом Святим.

Коли ж людина відмовляється від волі Христової, сприймає християнську віру як якусь теорію й її участь в таїнствах є повсякденним, тоді Церква це визначає як оману. І коли ця помилка пояснюється як людська слабкість і це визнається, тоді ми бачимо феномен морального відхилення. Але, якщо це інтерпретується і представляється як нормальна ситуація, тоді ми бачимо феномен т. зв. моральної єресі. У першому випадку, ситуація змінюється через покаяння людини. В іншому випадку, ситуація в основному залишається незмінною, якщо тільки не відбудеться богословське переосмислення.

Православне життя не обмежується тільки прийняттям православних догматів та участю у православному богослужінні. Це лише критерії для здійснення добрих справ віри у процесі «уподібнення Богу» у повсякденному житті віруючої людини. Але при цьому існує зневага моральністю, яка займає важливе місце в Православ’ї. Подібне нехтування проявляється не тільки на практиці, але і підтримується певними богословськими колами.

Отже, ми бачимо, що є спроба пояснити, що аскетичний спосіб життя та духовна боротьба не грають ролі в православному вченні про обожнення людини. Православна істина нам представлена як теоретична гіпотеза, далека від її практичного застосування та переходить в область ідеології, у наслідок чого вона блякне як істина життя.

У минулому, повне або часткове спростування вчення про обожнення людини у Христі, Церква визначала як єресь і засуджувала. Ми знаємо, що подібне було з Арієм, Евноміем, Македонієм, Несторієм, Євтихієм та з іншими єретиками.

Теж саме відбувається, коли спростовується вчення про обожнення людини у Христі і призводить до розриву православного догмату та богослужіння з моральністю.

І це знову нам говорить, що перед нами ще один феномен єресі, але вже як моральний.

Моральна життя, як про нього вчить Православна Церква, полягає у застосуванні її догматичного вчення. Бог не відкрив людям богословські істини, щоб задовольнити їхню цікавість і збагатити знаннями, але показав те, що повинно стати прототипом та чому вони повинні наслідувати у своєму житті. Не існує догмату без моральності. Тому немає догматичної єресі без наслідків аморальності. Але моральна єресь відрізняється від догматичної, бо вона не зачіпає сам догмат. Вона вважає, що догмат непридатний у життя та розглядає його як теоретичне вчення, а не як індикатор життя.

Моральна єресь не є типовим спотворенням догмату, але по суті, визнає його безглуздість, відкриваючи тим самим шлях до секуляризації. На жаль, сьогодні така всеосяжна тенденція існує в протестантському світі, де секуляризація не рахується помилкою або віддаленням від духу християнства, а його природним продовженням і розвитком. В кінцевому підсумку ми маємо повну ідеологізацію богослов’я, підрив моральності і безглуздість сотеріологічності догматів та самої моральності.

Поєднання моральної та соціального життя з релігійною вірою або з теологічною доктриною є не тільки богословською позицією, а й соціальною концепцією. Крім усього іншого релігійна і соціальна життя людини органічно поєднуються між собою і висловлюють вроджену комунікативність  в двох площинах, вертикальній і горизонтальній. І характерно те, що видатні соціологи Е. Дюркгейм, Г. Зіммель та Макс Вебер розвивали свою соціологічну теорію на основі вивчення релігії, в якій вони бачили її, як центральний феномен у людському житті. Особливо останній, як відомо, пов’язував зародження капіталізму з протестантизмом, зокрема з кальвінізмом.

Релігійність, як вертикальна площина комунікативності, впливає на горизонтальну комунікативність людини, тобто на соціальну, в тому числі і на моральну його життя, але і знаходиться під її впливом. Віра в будь-якому релігійному вченні не є чимось віддаленим від повсякденного життя і дій людини. Релігійна віра відбивається у моральності і соціальності життя. Так, православ’я використовує своє догматичне вчення у православному способі життя. Тому його завжди цікавить не тільки правильний догмат, а й правильна моральна концепція. Лукаве вчення призводить до розбещеного життя, так само і лукаве життя нав’язує лукаві догмати.

Але все ж, в чому полягає особлива риса Православ’я? Християнство невід’ємно від тріадологічного догмату. Без нього немає Християнства, немає Православ’я. Тому наполегливість Православної Церкви на правильному сповіданні цього догмату не є тільки предметом віри, а й питанням життя. Фундаментальний принцип християнської моральності полягає у любові. Цей принцип виражений у Тріадологічному догматі: Триєдиний Бог, Єдиний Бог у трьох іпостасях, Бог є любов. Тріадологічний догмат одночасно та у повному обсязі показує нам фундаментальний принцип християнської моральності – любов, яка характеризує повноту християнського життя.

Разом з тим, відома єресь «Філіокве» (Filioque) має прямий вплив на спосіб розуміння особистості, суспільства і міжособистісних відносин. Дана єресь, плід західного способу мислення і західного богослов’я, підпорядковує особистість суті. Так маємо богословську виправдання применшення цінності особистості та її підпорядкування безособистісному цілому. У цьому дусі легко пояснюється загальна тенденція щодо гомогенізації суспільства, як і полеміка навколо неї, щодо надання індивідуальних прав, тим самим спотворює істину особистості.

Православ’я об’єднує віру та справи, істину та життя, прилучення до закону та благодаті. Тому має одночасне вираз: «життя у Христі» і «життя згідно волі Христової». «Життя у Христі» – це нова онтологія. «Життя згідно волі Христової» – це нова моральність або новий аскетизм. «Життя у Христі» – це внутрішня сторона «життя згідно волі Христової», її основа та індикатор. «Життя згідно волі Христової» – це зовнішня сторона або її життєвий прояв. Без «Життя згідно волі Христової», тобто без наслідування Христу та дотримання його заповідей, не може зберегтися «Життя у Христі», тобто перебування віруючого у Церкві як Тілі Христовому.

Наслідування Христу та дотримання Його заповідей не повинно розумітися як зовнішнє вираження або характерний процес, але як емпіричне явище і знаряддя віри, які досягаються за допомогою Благодаті Божої і волі людини. Людина покликана до подвигу  чи повного підпорядкування своєї волі – волі Христовій, подібно як і Він, як людина підпорядкувала свою людську волю – волі божественній. Те, що об’єдналося в особистості Христа, має відбутися так само в особистості кожного віруючого. Тут ми ясно бачимо особливу значимість Христологічного догмату для християнської моральності.

Засудження єресів монофизитства, моноенергізму, монофелітства дає міцну гарантію, щоб уникнути подібних моральних помилок. Як Христос, який має дві природи, дві енергії та дві волі (божественну та людську), підпорядкував божественній людську, так і християни, які по благодаті стають «причасниками Божої природи», покликані підкорити божественній волі та енергії свою людську волю та людську енергію. Віруюча людина, за допомогою подвигу, повинна уподібниться своїм життям життя Христового, щоб зустрілися її воля та енергія з божественною волею та енергією.

Шлях християнського життя полягає в освяченні людини, результатом якого є її обожнення в Церкві, яка веде до Царства Небесного. Там святі не тільки бачать славу Божу, а й є її учасниками, оскільки енергія Божа і святих – одна і та ж. Це незбагненна єдність з Богом і непереборна велич стає для людини очевидною причиною, чому людська синергія покликана подолати людські можливості. Віруючий покликаний відректися від самого себе та піти за Христом «куди б він не пішов».

Цей шлях можна пройти разом з Христом, виконуючи Його божественні заповіді. Ступінь виконання заповідей Божих людиною видно від любові до Бога. Невиконання заповідей Божих та відданість «світу цьому» та хтивості показує ступінь віддалення людини від Бога. Але наскільки більше любов до Бога, настільки повною мірою та точно виконуються Його заповіді.

Однак тут треба підкреслити, що виконання заповідей не скасовує гріха, але зберігає людину у тілі Христовому і в свободі, яка надається Духом Святим. Преподобний Марк Пустельник характеризує заповіді Божі як заповіді свободи та зауважує, що вони «дані нам, щоб зберігати нашу свободу». Містична участь у смерті і воскресінні Христовому звільняє людину від гріха і вводить її у свободу Духа. Перебування християнина у тілі Христовому і духовне вдосконалення у свободі Духа Святого залежить тільки від її волі.

Але по всьому видно, що людській волі недостатньо для здійснення цього. Людина часто хоче виконувати заповіді Божі та жити в свободі Духа, але не може цього досягти. Її прагнення до добра поступається тягарю цього світу, а схильність до гріха, приводять до зла. Не робить те, що хоче, але захоплюється тим, чого не хоче. У чому причина?

Причина даного феномена полягає в навколишньому середовищі, в схильності людської природи до гріха і відсутності досвіду, щоб розірвати з духом «світу цього». Як правило, хрещення відбувається в дитячому віці і сповідування віри читається хресним. Отже, хрещений у дитячому віці виховується в секуляризованому суспільстві, яке з часом забуло багато очевидного у християнському житті. Його виховання відбувається у дусі сумнівного змісту і не має гарантії, що буде вихований в християнському дусі. Так, людина, яка знаходиться в Церкві та була хрещена у дитячому віці, зростає привченою до способу життя та соціальних тенденцій, які далекі або суперечливі християнському життю.

Християнське життя, яким керує Дух Божий, у цьому світі здається парадоксальним і несумісним. Тому звичка до бездуховного життя «світу цього» створює негативну ситуацію в формуванні християнської свідомості та узгодження волі віруючого з волею Божою. Але неучасть віруючого у новому житті, яке освячена таїнством хрещення, віддаляє його від Бога та створює ситуацію відносного безбожництва, яке можна вилікувати тільки покаянням й гарячою молитвою до Христа.

Покаяння і повернення людини до Христа та на шлях дотримання Його заповідей є головними вимогами християнського життя. Християнин, який збився зі шляху, не усвідомлює свою релігійну ідентичність та продовжує бездуховне життя, повинен знову знайти самого себе, знову повернути до життя дію божественної благодаті, яку прийняв під час хрещення, і яка ніколи не припиняла у ньому перебувати. Це означає, що необхідно звернеться до свого серця, яке є центром його буття, природною основою його розуму та місцем зустрічі з Богом.

Такий процес є складним для людини і вимагає наполегливої і трудомісткої роботи, в залежності від її духовного стану. Необхідна боротьба з пристрастями і поганими нахилами, якими було наповнене попереднє життя людини. У результаті цієї боротьби людина досягає безпристрасності, яка не є патетичним умертвінням, тобто придушенням духовних або фізичних сил, а їх переорієнтацією на добро. Людська природа була створена «вельми добре» (Бут. 1:31) Богом. Але у результаті зловживання людською волею пристрасті зробилися протиприродним відхиленням. Тому людина потребує зцілення та відновлення сил, як це визначено її природою. Справжня безпристрасність – це стан людини, коли вона максимально звернена до добра.

Воля людини знаходиться в основі аскетизму на шляху до досягнення безпристрасності. Людська воля бачне обмежує розвиток людини як особистості. Вона як непорушна стіна між людиною і Богом. Вона блокує людину в самій собі, перешкоджає її серцю відкритися та вмістити у собі Бога і ближнього. Якщо не буде подолано цю перешкоду, то людина не в змозі оновиться та жити в свободі Духа Святого. Тому християнське життя нерозривно пов’язана з аскетизмом. Піст, чування, молитва, самовладання, слухняність, боротьба з пристрастями, тобто вся духовна боротьба, яка стосується не тільки ченців, а й усіх християн без винятку.

Разом з тим, православне християнське життя нерозривно пов’язана з ісихазмом . Православний аскетизм знайшов свій розвиток в ісихазмі. Ісихазм згідно з православним ученням – це стан людини не безплідне і патетичне, а живе і творить. Внутрішній ісихазм як ісихазм серця досягається «внутрішнім розумінням і тверезістю», це необхідно кожному, хто бажає спасіння. Якщо віруючий не проникне у своє серце, не очистить і не поверне свій розсіяний розум, щоб зцілилася його пошкоджена природа, то не зможе знайти справжнього самого себе і Бога. Але тільки коли він проникне у «потаємне» свого серця, тоді знаходить не тільки істинного себе, але й Бога, тому що одне і теж є таємне серця і небес, «де в одному він побачить і те й інше».

Ісихазм є квінтесенцією духовного життя, але сьогодні стало проблематично його досягнення не тільки простому віруючому, що живе в цьому світі, але так само і чернецтву. Повсякденна рутина, стрімкість складних процесів, навколишнє середовище, роз’єднаність суспільства – все це в єдиному дусі секуляризації формують новий тип людини, як «людину соціологічну» (homo sociologicus), яка управляється нитками суспільства і виснажується його впливом. Секуляризація проникає у свідомість людини та впливає на її структуру. Ця людина має один вимір і роздробленість, які віддаляють її від пошуку головної істини та обмежується лише тією істиною, яку пропонують наука і технологія.

Християнське життя має безмежну глибину, висоту і ширину. Ґрунтується на глибині людського серця, підноситься до безкрайньої божественного життя, обіймає все створене. Воно долає все національне, расове, соціальне, культурне та політичне й свідчить про універсальність та глобальності особистості. Воно нікого не залишає і звернене до смиренних, бідних, зневажуваних. Воно пов’язана з есхатологічним покликанням людини, а не з її соціальною цінністю.

У наш час зміцнення секуляризації неймовірно ускладнює життя за Євангелієм Христовим. Але не всі залежить від людини. Щоб не відбувалося, Євангельське слово не втрачає свою силу і не наслідує «світу цього». Втіленню Євангельського слова у життя не сприяють ні наукові дослідження, ні богословські теорії, якими б вони не були актуальними, особливо в наші дні. Перш за все необхідний життєвий досвід та бажання людини залишитися вірним Євангельської істині.

У Отчотнику Отців Пустельників є вислови:

Скитські отці запитали:

- Що ми зробили?

Авва Ісхірій відповів:

- Ми дотримали заповіді Божі.

Тоді вони знову запитали:

- Що робитимуть ті, які прийдуть після нас?

Авва сказав:

- Вони будуть робити наполовину менше, ніж ми.

Вони знову запитали:

- Що робитимуть ті, хто прийде після них? І Авва відповів:

- Вони нічого не зможуть зробити, їх спіткає спокуса та будуть увесь час терпіти напади, але вони виявляться більше нас та більше отців наших.

Георгій Мандзарідіс, професор Морального богослов’я і Соціології християнства Богословського факультету Університету імені Аристотеля м. Салоніки.

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»