У вченні Господньому прощення, що дарується нам Богом, нерозривно пов’язане з прощенням, яке ми покликані дарувати тим, хто зробив нам зло. Насправді, наші гріхи, за які ми просимо у Господа прощення, найчастіше є не що інше як зло, здійснене нами іншим людям. Отже, ми повинні просити вибачення за ці гріхи не тільки у Бога, але і у тих, хто постраждав через них. В іншому випадку Господь не пробачить нас.

Здійснюючи зло людям, ми одночасно грішимо проти Бога, а здійснюючи гріхи проти Бога, ми приносимо зло людям. Порушуючи волю Божу, долаючи моральні заборони, подаючи людям поганий приклад, людина, що поводить себе неналежним чином по відношенню до Бога, завдає шкоди і іншим людям, бо посилює їх байдужість до Бога.

І тому, для того, щоб пробачити нам гріхи, вчинені нами проти Нього, Господь просить нас спочатку випросити прощення у наших ближніх. Однак, якщо нам необхідно прощення наших ближніх для того, щоб отримати прощення від Господа, то й оточуючим нас людям потрібно наше прощення для того, щоб Господь відпустив їм гріхи.

Отже, для того, щоб отримати прощення від Господа, потрібно одночасно прощати гріхи нашим ближнім і просити вибачення у тих, кому ми принесли зло. Недостатньо прощати самим, потрібно також і просити вибачення у інших. І те, і інше дуже важко для нас. Набагато простіше просити вибачення у Господа, адже Він, так би мовити, «перевершує» нас за Своєю величчю. До того ж нам легко, принаймні теоретично, визнати нашу залежність від Нього, – я говорю не про тих, хто не вірить, але про віруючих. Навпаки, вкрай важко навіть нам, віруючим, уникнути зневажливого ставлення до людей, що нічим не перевершують нас, принаймні настільки явно, наскільки перевершує нас Своєю величчю Господь. І тому з цих двох дій: вибачення інших людей і необхідності самим просити вибачення – друге більш важке. Коли інші люди просять у нас вибачення, вони як би знаходяться у підлеглому положенні по відношенню до нас, і цим зачіпають наше серце, бо це лестить нашому самолюбству. Навпаки, просячи прощення самі, ми змушені спуститися з п’єдесталу нашої уявної переваги і визнати нашу залежність від інших.

Саме самолюбство ховається і за нашим небажанням прощати, і за тим небажанням, з якого ми просимо вибачення у інших. Однак, відпускаючи гріхи іншим, ми ще не зрікаємось самолюбства, і тільки зробивши наступний крок – просимо вибачення у інших, ми знищуємо всі залишки нашого самолюбства. Лише в цьому випадку наше серце відчуває щире і повне потрясіння без всякого сумнівного мотиву.

Відмовляючись прощати або просити відпущення гріхів, ми робимо нашу душу все більш і більш черствою. Зло, зроблене нам нашими ближніми, яке зберігається в нашій пам’яті, стає нечистотою, що розкладається у нас, постійно отруює нашу душу і наповнює смородом все наше існування. Сліпуче світло або тьма, що виникають від цієї отрути, позбавляють нас зору, не даючи нам виразно розгледіти інших. Так ми втрачаємо здатність любити Господа і бути любимими іншими людьми.

Тільки щире прощення знищує це чужорідне тіло в нашій душі і видаляє колоду з нашого ока. Отже, лише любов Божа може дати нам відпущення гріхів. Преподобний авва Ісая вчив: «Не будеш ненавидіти людину, щоб не знепліднити праці свої. З усіма будь щирий, та побачиш у собі світ Божий. Як коли хтось буває ужалений скорпіоном, отрута останнього проходить по всьому тілу й саме серце пошкоджує, так і злість на ближнього в серці: отрута її уражає душу й в біді буває вона від цього зла. Отже, хто бажає пощадити праці свої, щоб вони не пропали даром, нехай поспішить вивергнути з себе цього скорпіона, тобто лукавство і злобу».

Зло, зроблене нами іншим людям, теж бентежить нашу душу. Воно позбавляє нас спокою. Воно заважає нам дивитися іншим прямо в очі. Кожен раз, зустрічаючи цю людину, ми відчуває себе ніяково, оскільки боїмося, що в її душі зберігається спогад про те зло, яке ми принесли їй. І знову, саме самолюбство заважає нам відновити щирі відносини з цією людиною. Але досить лише попросити у неї вибачення, і впадуть перешкоди на шляху відкритих, вільних і щирих відносин. Навпаки, стоячи вперто в своєму самолюбстві і не просячи прощення, ми не можемо постати перед Господом з чистим обличчям і серцем. Прощення має супроводжуватися щирим почуттям каяття. Каяття просвітлює очі сумом, сумом покаяння, яка надає їм ясний і просвітлений погляд. З такою прямотою щирого каяття ми повинні стояти перед лицем Божим, благаючи у Нього про відпущення гріхів наших, попередньо отримавши те саме у наших ближніх. Наші гріхи перед Богом незліченні та нескінченні. Всім, що ми маємо, ми зобов’язані Господу, і все це ми повинні віддавати Йому та нашим ближнім. Ми повинні невпинно славити Його як словами, так і благими справами, але не робимо цього. І тому каяття наше повинно бути невпинним, як безупинними повинні бути молитви про прощення і про Його милість. Ось чому православні ченці саме безперестанної молитвою просили милості Божої. І тому Антоній Великий, вмираючи, просив дати йому ще трохи часу на покаяння. Оскільки ж гріхи перед Богом є одночасно й гріхами проти людей і навпаки, то і гріхи проти людей, в свою чергу, теж невпинні, і тому і за них теж невпинно треба просити вибачення.

У кінцевому рахунку, ні про одну мить в наших відносинах з ближніми нашими не можна сказати, що ми вели тоді себе по відношенню до них бездоганно або що ми зробили нашим знайомим все те добро, яке повинні були і могли зробити. Коли ближній мій докоряє мені за мої погані вчинки, яких я, на мою думку, не здійснював, я повинен не виправдовуватися, але визнати свою провину. Бо провина моя, як найменш, в тому, що я (хай і несвідомо) дав привід для того, щоб у нього склалося враження, ніби я бажаю йому зла. Преподобний авва Ісая вчить: «Якщо через легкодухість брат відповість тобі не так, зноси це з радістю. А якщо досліджуєш свій помисел, як якщо б судив тебе Господь, знайдеш його гріховним». Неможливо перебувати в упевненості у тому, що ми не несемо ніякої відповідальності за неминуче і нескінченне зло, що виростає серед людей та вражає також і нас. Не можна стверджувати, що наші вчинки, помисли і слова, звернені до інших людей, позбавлені будь-якої вади, що ми приділили нашим ближнім належну увагу, щоб їм не здавалося, що ми до них байдужі. Ми всі грішні в цьому. Значить, ми повинні каятися в нашій поведінці по відношенню до ближніх. Саме з цієї причини ми завжди просимо ієрея пом’янути наші імена на проскомидії Божественної Літургії, ми просимо всіх, кого ми знаємо, молитися за нас. І так само ми повинні в міру сил поминати у своїх молитвах всіх, кого ми знаємо, і всіх людей взагалі. А наша молитва за ближніх тягне за собою і наше прощення, що дарується їм, як і наше прохання молитися за нас тягне за собою і дароване нам прощення.

Ми молимося за всіх відомих нам померлих братів наших, і, молячись за них, ми прощаємо їх, одночасно бажаючи випросити у всіх, хто буде жити в майбутньому та у всій Церкві, молитися за нас після нашої смерті. Таким чином, ми просимо їх не про хвилини, але про триваючі протягом усього їхнього життя молитви та прощення після нашої смерті. Ми також молимося про всіх наших предків, про кожну душу, що спочила у вірі, сподіваючись на те, що і про нас у майбутньому будуть молитися інші люди, і так на всьому протязі людського роду. Байдужість до мертвим також є гріхом, що мучить нас.

Безпосередні та опосередковані людські відносини несуть у собі слабкості, які властиві всім людям. Ми ж, принаймні в рамках Церкви, прагнемо до того, щоб ці стосунки, що не перериваються смертю, вмістили в себе і взаємне прощення, іншими словами, молитву всіх за всіх. Нехай дарує нам Господь повне відпущення гріхів наших.

Саме це і становить важливу грань загальності Церкви. Церква невпинно очищається через молитву всіх за всіх, через постійне і взаємне покаяння всіх її членів. Чистота і святість Церкви є напрямними силами її життя. Грішники віддаляються від тіла Церкви, адже жоден з членів її не безгрішний, але все разом прагнуть до загального спокутування гріхів через покаяння, взаємного прощення і молитви всіх за всіх, яку ми приносимо Богу, просячи Його про відпущення гріхів наших. Церква не є закостенівша і нерухома громада, але громада, яка перебуває у русі, що складається з людей, які грішать і одночасно спокутують свою провину молитвою один за одного – не про якісь абстрактні гріхі, але про гріхі конкретні, які є наслідком негарних вчинків та байдужості по відношенню до конкретних людям.

У цій живої сім’ї постійно виникають труднощі і перешкоди, які, однак, долаються, занурюючись, як в купіль, у море любові кожного з нас, у взаємну любов всіх членів. Всі грішать, але і всі беруть участь в покаянні: просять вибачення, даруючи прощення, спільно молячись за прощення. Гріх не є застиглий стан. Грішники не можуть бути залишені у байдужості, але повинні підштовхуватися до покаяння. Їх совість, що приводиться в дію Святим Духом, веде до цього. І тому, завдяки покаянню, гріх вже з самого моменту своєї появи починає змиватися. Він змивається хвилями вибачення, що набігають одна за одною, молитвою і любов’ю, які направляються Святим Духом.

Саме таким чином все приводиться у дію Святим Духом, який все об’єднує. Святий Дух є початок цього міжособистісного життя, прагне до чистоти і не здатний жодним чином змиритися з непоступливістю та з завзятістю у недовірі й відчуженні. Така позиція недовіри та відчуження створюється і підтримується самолюбством, що не просить і не дає прощення. Там, де панують пристрасті (незважаючи на те, що самі пристрасті здаються надзвичайно гнучкими), панує відсталість та недолік свободи, бо все це може привести у рух лише Святий Дух, оскільки саме Він дає людям дар рухатися вперед та просити вибачення, долаючи своє самолюбство та інші егоїстичні пристрасті.

Взаємне прощення і молитва всіх за всіх не тільки знімають з нас гріх. У них також проявляється подих любові, що відкриває душу кожного з нас іншій людині. Говорячи про дихання Святого Духа, ми маємо на увазі ту силу, яка несе нам любов, життя і свободу. Справжня свобода нерозривно пов’язана з любов’ю, бо там, де є любов, є і, перш за все, добро, джерело всякої доброї думки, слова чи вчинку. Там є і життя, повне енергії, відкрите всім, вільне від будь-якої гордині або себелюбній пристрасті.

Таким способом Церква оновлюється, по благодаті Святого Духа, через взаємне прощення та молитву. Оновлюється невпинно, возз’єднує всіх своїх членів внутрішніми узами любові. Іншими словами, вона відтворює свою внутрішню єдність, гармонію і загальність.

Нездатність християнської душі витримати гріх і зло, принесене іншим, а також необхідність просити вибачення, виявляють споконвіку притаманну Церкви здатність очищатися, оновлюватися і безперервно відтворювати свою єдність і свої внутрішні узи, щоб невпинно являти собою гармонію у Христі. Так проявляється таїнство незмінності Церкви у століттях і одночасно її вічного оновлення.

протоієрей Димитрій Станілаое

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»