Любов – це причина існування всього творіння і головний критерій його поведінки і способу дій. Про це нам говорить вчення Апостола Павла в його відомому «гімні» любові (1Кор. 13:1-13).

Проте, любов як поведінковий критерій пов’язана не тільки з благочестивою поведінкою, але і з гріхом. Насправді гріх є якоюсь формою любові. Він не може бути чимось іншим, оскільки любов понад усе.

Гріх, безумовно, є спотвореною форму любові. Ця перекручена любов є протилежністю тій формі любові, яка була відкрита нам після втілення Христа і діє за схемою: приниження, перехід і прийняття (призначення). Гріх стає формою якогось псевдоприниження, яке неминуче веде до корисливого, негативного і руйнівного прийняття. Людина в такому разі не розцінюється як особистість, але як «об’єкт» для експлуатації. Таким чином, між людьми не створюється реального спілкування, оскільки «об’єкт», врешті-решт, розкриває бажання партнера використовувати його і не хоче продовження відносин. Так, у результаті, гріховне прийняття іншої людини набуває форму самосприйняття, що веде не до спілкування, а самотності. Це зосередження любові на самій людині, тобто самолюбство, є не чим іншим, як проявом егоїзму. У той час як справжня любов передбачає спілкування і збагачується за допомогою нього, гріх є, по суті, асоціальною позицією і поведінкою.

Тут необхідно зазначити, що егоїзм у своїй абсолютній прояві, тобто, як було описано вище, повне заперечення інших людей, зустрічається рідко. Але коли це відбувається, це може обернутися руйнуванням сутності людини і привести її до божевілля. Але егоїзм, навіть в своєму крайньому прояві, не може вважатися повною протилежністю любові. Егоїзм суперечить любові до відомих меж. Якби ситуація була інакша, це означало б, що буття егоїста обернулося б небуттям. Неможливість загибелі егоїста криється у самій суті цього егоїзму, який не перестає бути любов’ю, нехай і перекрученою. Ці відгомони любові дають продовження буття.

Покарання як результат любові

Той факт, що покарання є результатом любові, складніше допустити, беручи до уваги попередню точку зору, що гріх є особливою формою любові. Головна складність полягає у тому, що в людській свідомості поняття «покарання» прийняло усталене трактування, засноване на ідеї караючого Бога. Така точка зору породила єресь і нерозуміння. Йдеться про єресь, так званої «загальної реабілітації», переконання, що в кінцевому підсумку всі грішники, у тому числі і диявол, отримають відпущення гріхів і повернуться до Бога. В основі подібних переконань перебуває позиція, що суд Божий буде працювати як якась судова інстанція, де пекло є певним страшним місцем вічного покарання, в яке люди входять зі скорботою та каяттям. Іншими словами, «загальна реабілітація» покликана зняти протиріччя між добром і справедливістю Бога.

Нерозуміння поняття «покарання» слід приблизно такий же логікі з тією лише відмінністю, що її джерело знаходиться в області людського досвіду. Особливо зараз, коли скасована смертне покарання, багато людей не можуть уявити собі, що людина, яка грішить протягом життя, буде нести покарання вічно.

Наведені вище погляди на покарання частково справедливі. Часто в нашій Церкві з метою пастирського повчання людей вчать подібному погляду на пекло. Разом з цим нас вчать, але з куди більш слабким акцентом, що істинне пекло – це життя, в якому людина розлучена з Богом.

Уся суть проблеми полягає в тому, як людина розуміє гріх. Якщо це порушення заповіді, то це означає, що людина знаходиться у якісь юридичних відносинах з Богом, де пекло – природний наслідок для грішника. Якщо ж розуміти гріх як факт міжособистісних відносин, іншими словами, як удар по любові, тоді покарання являє собою внутрішній наслідок гріха, а не щось, всіяне ззовні. В такому разі не Бог стає джерелом покарання. Людину карає спотворення любові, дарованої творінню Богом. Причина цього спотворення – само творіння, яке, у випадку людини, має можливість покаятися.

Це означає, що якщо покарання є платою за гріхи, то людина приймає таке покарання. Тоді Бог не може розглядатися як джерело покарання, якщо тільки не ставити питання про те, чому Він створив людей так, що вони самі себе карають, зневажаючи любов. Однак це питання веде цю тему в іншу площину, і відповідь на нього у даний момент не є нашою метою.

Однак любов як покарання, що є результатом її спотворення, надає не тільки негативний вплив, а й позитив. Це пов’язано зі скорботою, дарованою людині неослабною любов’ю Бога та, у кінцевому підсумку, приводить її до покаяння.

Розглянемо цю тему більш детально на прикладі диявола. Диявол, бажаючи стати рівним Богу, дійшов до такої образи любові, що втратив спілкування не тільки з Богом, але і з іншими лукавими духами, що в кінцевому підсумку призвело його до такої трагічної самотності, яка відчужує його від самої суті буття. Іншими словами, його існування позбавлене мети, а значить – глибоко трагічно.

Цю трагічність диявола обтяжує ще й той факт, що в пошуках підтвердження сенсу свого існування, він підсилює свою шкідливу діяльність, у той же час відчуваючи, що, врешті-решт, ці дії є марними, оскільки любов залишається незламною. Таким чином, диявол виявляється в безнадійній ситуації. Він, як новий Сізіф, безуспішно намагається насититися.

Але найгіршим для диявола виявляється невичерпна любов Бога, яка поширюється і на нього, оскільки, незважаючи ні на що, диявол залишається Божим творінням. Любов Бога – це справжнє прокляття для диявола. Цьому є три пояснення. По-перше, він завдячує своїм існуванням та збереженням свого життя Тому, з Ким він бореться. По-друге, він відчуває марність свого заколоту проти Бога. Це підтверджується тим, що Бог продовжує любити диявола. Ця безперервна любов Бога переконливо свідчить про те, що заколот диявола жодним чином не торкнувся Бога. Третє пояснення пов’язане з другим. Йдеться про те, що диявол знаходиться перед Богом у неоплатному боргу. Якби Бог у якості покарання зменшив свою любов до диявола, диявол відчував би якесь задоволення, оскільки отримав би за свій злочин певне покарання, а значить, він в якійсь мірі оплатив свій борг. Але той факт, що Бог не позбавив диявола своєї любові, робить його борг незворотнім, що нагадує, за словами Святого Письма, полум’я пекла: «Якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче напитися, дай напитися йому; бо, роблячи це, ти збереш йому на голову палаюче вугілля» (Рим. 12:20).

Щось подібне стосується і пекла, в яке потраплять грішники в останні часи. Перш за все, потрібно відзначити, що пекло не є чимось належать до майбутнього. Він починається вже в сьогоденні, оскільки ад створюється гріхом. Інакше відомий питання, що бере початок в Старому Завіті, залишається без відповіді: «Чому то дорога безбожним щаститься?» (Єр. 12:1), оскільки створюється враження, що гріх не є катастрофою за визначенням.

Пекло, в якому існує грішник у своєму земному житті, співвідноситься зі ступенем нехтування їм ідеалів любові. Покарання людини полягає в її нездатності до спілкування з іншими людьми, з навколишнім середовищем і з самим собою. Її самотність подібно духовної смерті. І ця смерть буде перебувати з людиною весь час, коли вона відмовляється покаятися та повернутися у палац любові.

В останні часи грішники займуть відповідне місце перед Богом в залежності від того, які стосунки вони мали з Ним у своєму земному житті. Наскільки далеко вони самі вирішать відстояти від Бога, настільки сильно і буде їх покарання. Це покарання буде обтяжувати і любов’ю Бога, яка ніколи не відніметься від грішників.

У новому вічному житті грішники не відчуватимуть, що з ними вчинили несправедливо, оскільки вони самі виберуть, яке місце займуть перед Богом. Неможливим стане і покаяння, оскільки було б безглуздо внутрішньо змінитися і одночасно залишитися далеко від Бога. Звичайно, це не означає, що не буде каяття. Однак це каяття не буде вести до покаяння, оскільки не буде пов’язано з переглядом вчинків та їх мотивів. Іншими словами, грішники бажали б не робити того, що вже було ними зроблено, не відкидаючи, проте, мотивів, які їх на це спонукали.

Іліас Вулгаракіс, професор та викладач богослов’я Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»