Всім нам судилося жити у знаменний час – час на зламі тисячоліть; час новітнього переосмислення місця та ролі Православної Церкви у житті людства. Церква Христова за дві тисячі років свого існування не тільки не втратила себе, своєї ідентичності та усвідомлення власної високої місії – нести у світ світло Христової віри але і відіграла чи не найважливішу роль у процесі становлення культурних, національних та, навіть, ментальних засад життя суспільства сьогодення. Перебуваючи на порозі третього тисячоліття, Православна Церква гостро як ніколи усвідомлює велич мети власного буття. Роль Церкви у сучасному секуляризованому покаліченому атеїстичним ре­жимом суспільстві важко переоцінити. Подібно до Авраама, який благав Ангела Господнього помилувати Содом та Гоморру навіть заради десяти праведників, вона повсякденно вимолює у Господа Бога милосердя до світу цього, що впав зло та розпусту.

Святе Письмо підкреслює неземну природу Церкви Христової, називаючи її Царством Христовим на землі, Царством не від світу цього, Ін. 18:36, стовпом та утвердженням істини, І Тим.3:15, тілом Христовим, Колос. 1:24-25, новим Єрусалимом, Одкр.3:12, нареченою Агнця. Одкр.21:9. Церква – це божественна установа, в якій Дух Святий подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння та обожнення. З цієї точки зору, «Церква Христова не установа, а нове життя з Христом та у Христі, що породжується Духом Святим». Однак, Церква як видиме об’єднання вірую­чих у Христа, як організована спільнота, посідає певне місце у конкретній державі та певному суспільстві. Як Тіло Христове Церква безкінечно переважає все земне і не підлягає жодним земним законам, але як людська спільнота вона добровільно кориться загальним умовам земного порядку: вступає у певні відносини з державою та іншими суспільними утвореннями. З такої зовнішньої точки зору Церкву можна визначити як об’єднання віруючих на основі спільних уявлень, обрядів та канонів. Тож, як бачимо, Церква як Тіло Христове перейняла у Свого Божественного Глави і по­двійну двоєдину природу, синергічно поєднуючи в собі як божественне, так і людське. З одного боку, Церква є предметом віри, що виявляє невидиме, з іншого – предметом зору чуттєвого. «Невидима по духу та видима по органічному тілу; невидима по благодаті, що зіслана їй та., видима по зовнішньому устрою, видима; оскільки залишається на|5емлі, і невидима, оскільки до неї на­лежать і ті, хто вже помер у вірі та святості». На думку відомого вітчизняного каноніста Миколи Остроумова, «Церква – це заснована Господом нашим Ісусом Христом для освячуючого відродження людства спільнота, в якій через вчення віри, через таїнства та через видиме ієрархічне керівництво за посередництвом невидимої дії благодаті Святого Духа під невидимим Главою – Са­мим Ісусом Христом – в душах тих, хто вірує в Нього та самозречене виконує Його заповіді, здійснюється всезагальне невидиме Царство Боже”.

Єдиним, хоч і дуже різноманітним загальновизнаним способом реального впорядкування суспільного життя є право. «Право є нижчою межею, певним мінімумом моральності, обов’язковим для всіх», – писав російський філософ Володимир Соловйов. Завданням права полягає не в тому, щоби світ, який лежить у злі, перетворився у Царство Боже, а в тому, щоби він до часу не перетворився в пекло. Право – явище настільки багатопланове, що і досі у юридичній науці не вироблено єдиного узгодженого визначення цього поняття (Імператор Юстиніан. VI ст.) у своїй кодифікації римського права («Дігести») визначає, що право – це творчість у сфері доброго та рівного. Подібне визначення продиктоване бажанням відрізнити право від інших суспільних явищ, оскільки, наприклад, наука ним визначається як творчість у сфері істинного, а мистецтво – творчість у сфері прекрасного. На протязі історичного розвитку юридичної науки виникає багато інших визначень права. Право – це засіб охорони інтересів, – вважав німецький юрист фон Єрінг. Право – це зовнішня свобода, надана та обмежена нормою. Є.Н. Трубєцкой. Право – це самовизначення автономних спільнот у досягненні ними цілей свого існування, – стверджує М. Остроумов, поділяючи всі спільноти на автономні (спільноти, які ставлять перед собою своєрідні цілі та мають незалежні засоби для їх втілення) та гетерономні, спільноти, засновані на якомусь спільному інтересі, але які перебувають у залежності від автономних спільнот, під їх впливом та регламентацією. Автономні спільноти можуть бути однорідні (наприклад, декілька різних держав) та різнорідні. держава та церква. Гетерономні спільноти бувають приватні (засновані на приватних інтересах) та публічні, які базуються на публічних інтересах. Природа права як і природа Церкви дуалістична. Однак, на відміну від Церкви, божественна та людська сторони якої органічно взаємодоповнюють одна одну, феноменологічний досвід права – досвід парадоксальний. З одного боку, ми сприймаємо право як зовнішню реальність, вираз чужої волі, наділеної правом застосування засобів примусу, яка обмежує свободу та самостійність особистості. З іншого – право є необхідним засобом. Лише воно здатне гарантувати порядок та мир у соціальному співжитті. Право – це обмеження волі кожного заради свободи всіх.

Церква Христова як зовнішня видима спільнота та організована установа не може перебувати поза сферою впливу права. Більше того, є всі підстави стверджувати, що правове начало є невід’ємним елементом церковно­го організму. Церква входить до універсуму права:

1) як спільнота, що має певний внутрішній устрій та потребу в його врегулюванні;

2) як спільнота, що перебуває у певних відношеннях з іншими спільнотами.

Певні сфери церковного життя є за своєю природою правовими. До таких, зокрема, належать відносини між членами Церкви, питання організації Церкви та відношення Церкви до інших спільнот. Однак Церква Христова як організація, що має власні чітко визначені завдання та засоби їх виконання, не пішла по шляху повного делегування права врегулювання власного життя державі. Від самого часу свого заснування Церква цілеспрямовано виробляла власну морально-правову систему внутрішніх та зовнішніх приписів, правил та норм, що покликані впорядкувати церковне життя, – канонічне право. В об’єктивному значенні, канонічне право можна визначити як сукупність незалежних від приватної волі членів Церкви норм чи правил, що визначають внутрішні і зовнішні відносини Церкви, як видимої спільноти, оскільки такі відношення служать цілям існування Церкви на землі. Канонічне право в суб’єктивному значенні – це система прав та обов’язків членів Церкви, що встановлюється визначенням цих відносин. Саме через норми канонічного права Святи­ми Апостолами, Вселенськими, Помісними соборами та Святими Отцями було закладено засади устрою Вселенської Православної Церкви взагалі та Помісних Православних Церков зокрема.

За єдністю цілі, походженням від одного Засновника – Господа нашого Ісуса Христа, вченням віри, таїнствами та ієрархічним переємством, Православна Церква є єдиною як за внутрішнім життям, так і за зовнішнім устроєм. Вона має вселенський всеоб’єднуючий характер. Подібно до цього, можна стверджувати, що православне канонічне право також єдине за своєю природою. Однак, постає цілком доречне запитання: як узгодити таку єдність канонічного права Православної Церкви з наявністю багатьох Помісних Православних Церков, кожна з яких у своєму житті керується і власними специфічними канонічними актами та нормами? Всі Автокефальні Православні Церкви об’єднанні в єдине Тіло Христове на засадах соборноправності, яка, зокрема, виявляється у:

-  єдності сповідання віри, здійсненні таїнств;

- визнанні єдиного Глави – Господа нашого Ісуса Христа;

-  єдності свідомості, за якою кожна окрема пра­вославна Церква усвідомлює себе частиною Церкви Вселенської;

-  взаємному спілкуванні через братерські зносини, взаємовизнання церковних актів та загальну участь у вирішенні справ, що стосуються декількох автокефальних Церков.

Виходячи з таких позицій, православні каноністи визнають існування загального для всієї Вселенської Церкви канонічного права та права партикулярного, осібного для кожної з Помісних Православних Церков.

Однак, поряд з констатацією фактичної єдності ка­нонічного права для всієї Православної Церкви, слід зауважити, що на відміну від, скажімо, Римо-Католицької Церкви, формування православного канонічне право в силу цілого ряду причин фактично припинилося з кінця епохи Вселенських Соборів. VIII – IX ст.ст. Процес систематизації права, що є показником рівня його розвитку, призупинився на стадіях інкорпорації та консолідації норм; багато старих канонічно-правових інститутів відмерло, а натомість постала значна кіль­кість нових, ще не врегульованих канонічним правом.

Однією з найболючіших проблем сьогодення для багатьох православних є відсутність чіткої канонічно-правової регламентації процесу утворення нових автокефальних Церков. Нечисленні норми, що висвітлюють засади соборноправності в Церкві та механізми утворення нових Помісних Церков, торкаються, переважно:

1)  засад ієрархічних взаємовідносин. Ап. 34;

2) відповідність церковно-територіального поділу державно-етнічним межам:

- «в кожній провінції єпископи мають визнавати того, єпископа, що першенствує в митрополії». Антіох. 9;

- «розподіл церковних парафій нехай слідує за цивільним та земським порядком». IV Вс. 17;

3) державно-правових засад підвищення церковного авторитету певних територіально-адміністративних одиниць як об’єктивного підґрунтя автокефалії:

піднесення в честі м. Константинополь та парафій, підпорядкованих єпископу цього міста. ІV Вс.28;

- «коли царською владою засноване або буде засноване місто, то розподіл церковних парафій нехай послідує за цивільним та земським порядком». ІV Вс.17.

На протязі 2000-літньої історії Церкви Христової канонічне право відігравало в першу чергу об’єднавчу та миротворчу роль. Це обумовлюється самою природою права яке як єдина офіційно визнана та загальнообов’язкова система норм поведінки є найефективнішим засобом вирішення непорозумінь і улагодження конфліктних ситуацій.

Напружена сучасна релігійна ситуація в Україні викликає особливе занепокоєння. Реальність існування на теренах української держави декількох гілок Православ’я, між якими часто виникають прикрі непорозуміння та протистояння, справляє величезний негативний вплив на формування духовного фундаменту українського суспільства, створює тепличні умови для поширення в Україні неправославних (іноді, навіть, антихристиянських) релігійних організацій, які руйнують усталений, віками плеканий під опікою Православної Церкви менталітет нашого народу. Вся надрізноманітність та невпорядкованість релігійного життя в Україні сприяє поширенню бездуховності, атеїзму та релігійного нігілізму. Не підлягає сумніву, що потреба припинення протистояння між різними православними конфесіями є найбільш нагальною проблемою, яка стоїть перед Православ’ям України. Єдиний шлях розв’язання довголітньої кризи, що поглиблюється, – це утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

Норми православного канонічного права можуть стати реальним важелем та каталізатором цього процесу. Завдання спрощується ще й тим, що всі без винятку гілки православної Церкви в Україні визнають потребу дотримання норм канонічного права як одну з засад власного церковного устрою. Причому, таке твердження базується не лише на застосуванні норм православного канонічного права як внутрішнього принципу церковного життя, але і на формально-правовій фіксації цього у статутах про управління та інших офіційних, визнаних державою документах.

Однак, не дивлячись на величезний потенціал канонічного права у справі утворення єдиної Помісної Церкви в Україні, до цього часу у абсолютній більшості як державних, так і внутрішньоцерковних проектів врегулювання протистояння між гілками Православ’я в Україні дане питання практично не торкається. Чільне місце у подібних проектах, як правило, займають нечіткі, аморфні, завідомо безрезультатні ідеї загально-екуменічного характеру.

Природно, що проблеми українського Православ’я не можуть не цікавити керівні органи нашої держави. Занепокоєння міжконфесійним напруженням неодноразово висловлювалась найвищими органами та посадовими особами України. В нашій державі діє ряд нормативно-правових актів, що покликані забезпечувати нормальне функціонування релігійних утворень та слугувати ефективним механізмом розв’язання можливих конфліктів на релігійному ґрунті. Однак, на жаль приходиться констатувати, що відповідна нормативна база з питань свободи совісті далеко не в повній мірі здатна реально забезпечити врегулювання міжконфесійних суперечок. Недостатність державно-правових засобів можна пояснити тим, що вони є до певної міри чужорідними Церкві, не здатними в достатній мірі вра­хувати внутрішню специфіку церковного життя. Цей пробіл можуть заповнити канонічно-правові норми, що в сукупності складають ефективну загальновизнану всіма православними систему внутрішніх та зовнішніх норм.

Сказане зовсім не означає пропозицію пустити справу вирішення міжконфесійних конфліктів на самоплив. Зрозуміло, що без активного третейського сприяння держави на саморегулювання затяжної кризи сподіватися не приходиться.

Які ж реальні кроки застосування норм православного канонічного права можна запропонувати, зважаючи на обставини сьогодення?

1) Створити умови для прийняття серйозного рішен­ня уповноваженими органами церковного управління щодо участі у об’єднавчому процесі.

2) За стимулюючого сприяння держави утворити спільну комісію, до складу якої на засадах пропорцій­ного представництва включити уповноважених осіб від кожної з гілок Православ’я України та визнаних фахівців у галузі канонічного права для вироблення спільних канонічних засад утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

3) Запропонувати вказаному складу комісії у обмежений контрольований державою термін виро­бити положення щодо проведення Всеукраїнського Православного Собору на засадах пропорційного представництва.

4) Провести Собор, на якому голосуванням або, у разі неможливості прийти до згоди, покладаючись на волю Божу (шляхом жеребкування чи іншими способами) обрати Першоієрарха та прийняти рішення щодо нового церковно-адміністративного поділу території нашої держави виходячи з кількості ієрархів.

Питання утворення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні – це питання життя чи смерті, це питання майбутнього Православ’я в Україні. «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться». Мт. 12:25. Молімося Господу Богу, щоби в новому тисячолітті ім’я Христове всі православні України славили єдиним серцем та єдиними устами в єдиній Помісній Православній Церкві.

Місевич Сергій, кандидат юридичних наук, кандидат богословських наук.