Дехто вважає, що Берестейська унія 1596 р. не встановлювала, лиш відновлювала церковну єдність, та що так її сприймали тодішні мешканці теперішньої України й Білорусі. Чи справді це так? Безперечно, ні, бо майже всі наші видатні історики (і не тільки вони) діаметрально інакше висвітлюють і оцінюють цю драматичну подію. Одним із них був покійний львів’янин Іван Крип’якевич, котрий висловився про ней ось так:
Але унія зустріла багато противників. Виступив проти неї князь Константин Острозький, найперший з укранських вельмож, виступили деякі церковні братства, а також не всі єпископи зважилилися перейти до об’єднання з Римом. Тоді почалася завзята боротьба між: уніятами (прихильниками унії) та православними. Українське громадянство поділилося на два ворожі табори. Боротьбу ведено словом і письмом, в церкві і поза церквою, часом приходило навіть до кривавих сутичок. Ця релігійна боротьба дуже шкодила українському народові, її використали поляки і ще більше нищили Україну (Іван Крип’якевич, Історія України, Київ 1992, с. 49).
Про Берестейську унію 1596 р. ще більш переконливо написала покійна харків’янка Наталія Полонська-Василенко, яка твердила таке:
Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох – православної і католицької – з’явилася третя, уніятська. На боці уніятської були: митрополит, п’ять єпископів, визнання польським урядом, а головне – могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і народ, їх зверхник, Царгородський патріярх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом соймиків та сеймів нічого не дали. Уніятська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами – козацтво – залишилися при вірі батьків (Наталія Полонська-Василенко, Історія України, Київ 1995, т. І, с. 392).
Наталії Полонській-Василенко ось так вторує наш сучасний історик Орест Субтельний, що проживає в Канаді:
Із самого початку стало очевидним, що сторони не можуть знайти спільної мови. Зрозумівши, що переговори не мали ніякого сенсу, прибічники унії публічно підтвердили свої наміри укласти її. Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося змусити їх відступити або домогтися того, щоб король позбавив їх посад. Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку – православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого – колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об’єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати (Орест Субтельний, Україна: історія, Київ 1991, с. 95).
Берестейській унії 1596 р. багато уваги присвятив геніальний син нашого народу – галичанин Іван Франко, котрий свою статтю Дві унії. Образок з історії Русі при кінці XVI віку закінчив ось так:
Але перечислилися трохи єзуїти і їх прихильники, думаючи, що як зловлять у свої сіті владик руських, то вже разом з ними зловлять і весь народ. Поперед усього два владики, львівський іперемиський, побачивши, до чого діло йде, відступили від нього і осталися при православію. В обороні його став і знаменитий князь Острозький, виступили й братства. На собор Берестейський 1596 р. прислав і патріарх константинопорльський свого відпоручника Никифора протосингела, а патріарх олександрійський свого відпоручника Кирила Лукаріса, бувшого учителя в школі Острозькій. Всі вони зібралися разом, зложили православний собор і викляли митрополита Рагозу і тих єпископів, що прийняли унію. Таким способом замість унії, т.є. єдності, собор Берестейський посіяв великий роздор серед народу руського, роздор, котрий остається ще й донині і причинив цілій Русі безкінечно много лиха і нещастя (Іван Франко, Твори у 50-ти томах, т. 46, Київ 1985, с. 588).
Натомість у розвідці Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668-1708 р., і заведення унії в Галичині Іван Франко дійшов навіть такого висновку:
Замість єдності унія ввела в руський народ незгоду і ненависть і страшенно ослабила Русь. Але вона не помогла й полякам, бо переслідування православія викликало серед русинів роздразнення, котре 1648 року страшним пожаром вибухло в війнах Хмельницького і завдало перший смертельний удар Польській державі.
В 1896 році святкували у нас поляки і деякі русини 300-літній ювілей тої унії, зробленої на соборі в Бересті 1598 р. Справедливо піднесено у нас тоді, що властиво галицьким русинам нема чого святкувати того ювілею вже хоч би для того, бо Галицька Русь тоді не приступила до унії. Треба було ще цілих 100 літ і великої хитрості, щоби знищити православія в нашім краю. Сього доконав єпископ львівський Йосиф Шумлянський (Іван Франко, Твори у 50-ти томах, т. 47, Київ 1985, с. 146)
Рецензуючи ж працю Сидора Шараневича Йосиф Шумлянський, русский єпископ львовский от г. 1667 до г. 1708, Іван Франко ось так схарактеризував цього єпископа:
Чи він був русин, чи поляк? Проф. Шараневич відповість без сумніву, що русин, і подасть нам його докладну генеалогію та викаже чимало його ближчих і дальших свояків, що займали високі уряди в руській церкві в XVII віці, значить, стояли в рядах русинів на тім полі, що тоді містило в собі майже все національне життя русинів. Та, з другого боку, ми бачимо, як він разом з поляками ходить бити козаків і руйнувати Україну, бере участь в поході Яна-Казимира та Чарнецького за Дніпро, в тім поході, що, по словах польського історика А. Ролле, зруйнував Україну гірш Батия та всіх Гіреїв і здобуває собі королівське признання в тім братовбійчім поході. Він подає польському королеві план, як знівечити православ’я, і сам при королівській помочі береться виконати сей план і виконує його, безоглядно ламаючи все те, в чім сяк або так проявляло себе національне життя русинів. Значить, який же він русин?
Чи він православний? І так, і ні. Зразу православний, він в молодості переходить на унію, та потім наново приймає православ’я на те тільки, щоби його підкопати, одягається ним, як маскою, і носить сю маску 32 роки, поки вкінці знов не перейшов на унію зразу тайно, потім явно, і не потяг за собою всю свою дієцезію. Чи він релігійний чоловік? Може, яко єпископ, він умів бути й богомільним, та в його діяльності ми не бачимо ані крихти того, що називається релігійністю в чоловіці, пошановання для якогось вищого ладу, для моралі, для ідеалу. Він наскрізь польський державник, яркий розцвіт того типу людей, яким в часі Хмельниччини був Адам Кисіль, що то його запорожці схарактеризували влучним словом: у нього руські кості поросли польським м’ясом (там же, с. 123-124).
Звичайно, найзавзятішими ворогами Берестейської унії 1596 р. були наші славні предки – запорізькі козаки. У своєму своєрідному заповіті, яким, безперечно, є Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького, тобто тзв. Конституція Пилипа Орлика, ухвалена 5 квітня 1710 р., вони записали, між іншим, таке:
Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного Обряду, якою колись відважний Козацький народ був просвітлений через хозарських князів від Константинопольського Апостольського престолу. І відтоді аж донині (наш народ) твердо в ній перебуває, ніколи не стривожений чужинською релігією. Добре відомо усім, що славної пам’яті Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорозьким не через якусь іншу причину розпочав законну війну проти Польської Держиви, лише прагнучи належної по праву свободи і захищаючи Православну Віру, яку всіляко пригноблювали польські влади і принаджували до об’єднання з Римською Церквою. Після знищення на батьківщині чужинської Новоримської Релігії (Хмельницький) із названим Військом Запорозьким і народом Руським не з якої іншої причини віддався під захист Московського Царства, добровільно прийнявши його новообраний Ясновельможний Гетьман, коли всемогутній Господь Бог сприятиме військовому щастю Його Священної Королівської Величності короля Швеції у збройному порятунку нашої батьківщини від ярма московського рабства, буде зобов’язаний і примушений у законному порядку особливо дбати про те, щоб жодна чужинська релігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. А якщо б вона коли-небудь таємно або явно об’явилася, то (гетьман) повинен буде сам з власної ініціативи її викорінити, не допускаючи проповідування та розмноження кількості її прихильників [...], докладаючи особливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна-єдина Віра Православна Східного Обряду під священним Апостольським престолом у Константинополі, і щоб ширилася слава Божа, і щоб при новозбудованих церквах множилося навчання руських дітей вільним мистецтвам, і щоб віра Господня міцніла й процвітала серед чужинських релігій як троянда серед колючок. А задля більшого авторитету першого в Малій Русі Київського митрополичого престолу і для зручнішого керівництва духовними справами згаданий Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування первісній екзаршій владі Константинопольського Апостольського престолу, щоб таким чином відновити зв’язок і послушницьку належність нашої батьківщини до вищеназваного Апостольського Константинопольського престолу, удостоєного Євангельською проповіддю нести світло і утверджуватися у Святій Вселенській Вірі (Анатолій Слюсаренко та Микола Томенко, Історія української конституції, Київ, 1993, с. 27-28).
Розгорнуті коментарі, думаю, тут зайві, бо й без них неважко додуматися, що тільки дотримуючись цього запорозького заповіту можна довести, що «ми, браття, козацького роду». Наша ж бо християнська церква за князя Володимира Великого підлягала Константинопольському Апостольському Престолові, і саме це заповіли зберегти наші патріотичні предки – запорізькі козаки.
Степан Демчук