Богослужіння Великої суботи дарувало нам не тільки благодать, а й досконалу радість і значимість цих священних днів. Ми спромоглися духовного єднання з Господом в переході з Гетсиманського саду до жахливої Голгофі, до життєдайної і цілющої Гробниці, чужої Гробниці, де Син Божий пробув цілих три дні. Підкреслюю, чужий Гробниці, бо Господь «прийшов до своїх, і свої Його не прийняли», Він прийшов до своїх, але не відкрили вони Творцеві світу, і все життя Він залишався чужим. Чужий в створеному Їм світі. Чужий в обраному, любимому народові. Чужий до самої Своєї смерті, бо не знайшлася ні одна гробниця, яка належала б Йому і прийняла б Його, і був Він похований в гробниці праведного Йосифа Ариматейського.
Сьогодні Господь зійшов до найнижчих місць землі. Каже апостол Петро, що спустився «Вiн i тим духам, що перебували у темниці, зайшовши, проповідав» (1 Пет. 3:19). Спустився до самої в’язниці, похмурій і сумній, до царства смерті, темного, де завжди сумно, з тим щоб звільнити «людей від Адама і Єви», весь рід людський, всіх покійних до часу цього.
Спустився в пекло і осяяв його Своїм Божеством, під час Його перебування пекло стає Раєм, а душі покійних праведників, пристрасно бажали Його пришестя, спокутування, життя, світла, зраділи та радувалися.
Наскільки засмучувався лукавий з царством своїм, приймаючи в ньому Переможця життя, настільки духи покійних і святих праведників раділи, веселилися, тріумфували, поспішаючи ухвалити цілющі цілування, які давав їм Він, що зійшов в пекло, щоб і там спасти всі душі, від століття спочилих. І після Воскресіння Христового «повставало багато тіл спочилих» святих, тих, що воскресли і вирушили в священне місто Єрусалим, з’явилися там багатьом. Це означає, що Бог дав змогу здійснити воскресіння не всіх людей, а тільки деяких померлих. Це були ті новопреставлені, яких ще знали і пам’ятали. Вони, можливо, померли двадцять років тому, але було безліч людей навколо, хто пам’ятав, що Ісая, Яків, Захарія, Естер були людьми, що жили по сусідству, були їхніми друзями, дідусем, дядьком, матір’ю, батьком, їх старшим братом. Їх було легко розпізнати, тому дозволив Господь здійснитися цьому великому чуду, щоб не було ні найменшого безвір’я не тільки в Його власне Воскресіння, але і в воскресіння всіх померлих.
Думаю, Христа не турбує, щодо Його самого, віримо ми чи не віримо в Його Воскресіння. Однак Його дуже і дуже турбує те, що якщо ми не повіримо в Воскресіння, ми втрачаємо себе, ми залишаємося поза виноградиком». Ми стаємо подобою сухих виноградних лоз, які будуть горіти в незгасаючі полум’я пекла. Саме це Його хвилює. Він сподівається, що ми не загубимось. Бо, увірувавши або ні, ми ні слави Йому додаємо, ні благодаті Його не віднімаємо – зовсім нічого. А важливо Йому, щоб увірували ми для нас самих, для душ наших у Його Воскресіння і жадане воскресіння всіх нас в день Страшного Суду, коли Архангельський ріг сповістить і закличе нас. І поверне земля все те, що було нею прийнято, земля поверне тіла, вогонь – все, що звернула на попіл, море – все, що поглинуло, звірі – все, що з’їли. Повернуться тіла і, злившись з душею, воскреснуть. Бо, «народившись один раз, душа ніколи не вмирає». Смерть душі – це зовсім інше.
Душа ніколи не втратить сенсу свого буття, у неї дві стежки: відчувати себе «у благодаті» або відчувати себе «у смутку». Святий Григорій Палама говорить, що всі чисті серцем бачать Бога. Всі бачать нестворене Світло Божества, але половина з них радіє, тріумфує і веселиться, виголошуючи з захопленням: «Яка благодать! Як гарно! Як весело! Яка радість!» Тоді як інша половина в стражданнях нудиться, знемагає і говорить: «О горе! О горе! О горе нам!» Як нам розуміти це в наші дні? Всі ми часом хворіємо застудою або грипом. Коли у нас грип або вірусна інфекція, ми не можемо і не хочемо довго перебувати на сонці. Ми починаємо чхати і кашляти, очі наші починають сльозитися, нас долає нежить, і ми, тремтячи всім тілом, думаємо тільки про одне: «Швидше б дійти до дому, лягти і забутися, сховатися від сонця!» Тоді як поруч стоїть з нами здорова людина, радіє і думає: «Ах! Слава Богу! Який прекрасний день! Яке ласкаве сонце! Посидіти б на осонні, погріти свої кісточки, надихатися досхочу свіжим повітрям!» А сонце ні в чому не винне! Воно світить для всіх однаково. А винен у всьому грип. Грип, тобто хвороба, змушує нас ховатися від сонця, ховатися в будинку. Те ж саме і гріх, нерозкаяність, невіра і атеїзм. Це і є хвороба, яка робить людину нестерпною щодо сонця, не дає побачити їй ясне Сонце правди і виголошує: «Горе нам, горе!», у той час як всі інші радіють: «Яка благодать! Яка радість!»
Ми здійснювали чин поховання Спасителя, співали хвалебні пісні, в більшості яких відбивається колорит народної поезії і сама грецька душа. У хвалебних промовах особливо виражається ця чутливість, ця тонкість, зауважте! Не середземноморська, а саме грецька! Це благоговіння, ця теплота матері-гречанки! Коли чуєш слова Пресвятої Богородиці, яка оплакує Свого Сина, перед тобою постає образ матері-гречанки, що плаче і ридаючій по своєму синові. Цей образ надихнув самого поета Яніса Ріцоса, який написав «Епітафію» – «Плащаниця», в свою чергу видатний грецький композитор Микис Теодоракіс підібрав хорошу музику на основі церковних піснеспівів. Ці гімни глибоко зачіпають найтонші струни душі грецького православного християнина.
Ми здійснювали чин поховання Спасителя «в надії на Воскресіння». Чи не Його Воскресіння. Воно незаперечно. Нам воно відоме. Ми його святкуємо 365 днів на рік! Кожен день Церква не перестає і не забуває святкувати Воскресіння. Вона проповідує Христа Розіп’ятого і одночасно Воскреслого з мертвих.
Ось ми і досягли увінчання Великої суботи. «Життя згасла», незабаром дзвін вечірніх дзвонів розповість нам про торжество Воскресіння Спасителя. Давайте помолимося про те, щоб Господь підготував наше власне воскресіння, яке повинно бути не воскресінням засудження, а воскресінням в житті вічному і царюванням з Ним, зі Святою Трійцею, з Всемогутнім Отцем, зі Святим Духом, з Пресвятою Богородицею, з усіма святими, покровителями монастиря, зі святим Миколаєм, зі святою Анастасією Римлянкою, зі святим Григорієм, з особистими покровителями всіх святих, разом з Ангелами і архангелами, давайте будемо радіти тій благословенній радості Царства, де «чистий благовіст звитяжних і ридаючих не перестає проголошувати: «Слава Тобі, Господи!»
+Йосип, митрополит Пріконіській
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»