У сьогоднішньому євангельському читанні нова справедливість протиставляється старій. Після милості і молитви Господь переходить до протиставлення поста в його істинній і непідробній формі посту «лицемірів». Тема посту вже з часів пророків була предметом обговорення благочестивих юдеїв. Піст був виразом покаяння та плачу, мав тісний зв’язок з молитвою, яка, як вважалося, володіла особливою силою. Таким чином, існувала небезпека, що піст перетвориться в справу, гідну нагороди, як це сталося, наприклад, з дотриманням дня суботи, так що навіть Господь зобов’язаний був її не порушувати. Пророк Ісая висловлювався проти таких поглядів: «Чому ми постимося, а Ти не бачиш? смиряємо душі свої, а Ти не знаєш?» – Ось, у день посту вашого ви виконуєте волю вашу і вимагаєте тяжких трудів від інших. Ось, ви поститеся для сварок і суперечок і для того, щоб жорстокою рукою бити інших; ви не поститеся у цей час так, щоб голос ваш був почутий на висоті. Чи такий той піст, який Я обрав, день, в який томить людина душу свою, коли гне голову свою, як тростину, і підстилає під себе руб’я і попіл? Чи це назвеш постом і днем, угодним Господу? Ось піст, що Я обрав: зніми кайдани неправди, розв’яжи пута ярма, і пригноблених відпусти  на волю, і розірви усяке ярмо; розділи з голодним хліб твій, і подорожніх бідних уведи у дім; коли побачиш нагого, вдягни його, і від єдинокровного твого не ховайся. Тоді відкриється, як зоря, світло  твоє, і зцілення твоє швидко проросте, і правда твоя піде перед тобою, і слава Господня буде супроводжувати тебе. Тоді ти взиватимеш, і Господь почує; заволаєш, і Він скаже: «ось Я!» Коли ти викинеш із середовища твого ярмо, перестанеш піднімати палець і говорити образливе» (Іс 58:2-9)

У цьому уривку пророк говорить про піст як про прояв любові, йдучи далі відомого висловлювання святого Василя Великого: «Піст є звільнення від пристрастей», а в любові знаходячи справжнього друга молитви.

У сьогоднішньому євангельському читанні Господь дивиться на піст інакше, ніж пророк Ісая. Перш за все, Він говорить не про пости, шановані у народі, таких, як, наприклад, день спокути, але про особисті пости, які додержуються в понеділок і четвер благочестиві ізраїльтяни. Громадські посади, що ставлять собі за мету приготування народу до зустрічі з Богом, носили характер не тільки літургійного очищення перед Святим, але і нагадували людині про його наготою перед Господом. Такого типу пости не засуджувалися ні Господом, ні апостолами (читання з Євангелія від Матвія (Мт. 9: 14-17) паралельно має й інший сенс). Тут Господь не заперечує навіть особистого посту. Суть його слів полягає в критиці марнославного благочестя юдеїв, яке вичерпується самовиправданням благочестивої людини і почестями,  що віддавали йому люди, як це стає зрозуміло з деталей цього читання.

Господь засуджує зміну зовнішнього вигляду людини в ім’я благочестя, в чому і полягає лицемірство праведних юдеїв. Похмурість особи, що навіть викликана у пості внутрішнім болем про свої гріхи або про падіння всього народу, залишається лицемірством, оскільки тим самим людина бере на себе роль, не встановлену для неї Богом. Навпаки, це виходить від серця і має на меті здобути похвалу інших за його благочестя. Оксюморон «вони потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони» (Мт 6:16) унаочнює намір лицемірів звеличити себе і здобути людську славу.

З шляху наближення до Бога і в смиренні людини перед Ним, піст перетворився в знаряддя егоїзму, що дозволяє вигнати Бога і посадити людину на трон Всевишнього. В результаті відбувається злочин, що тягне за собою Божественне покарання, як це видно з слів «вони вже мають нагороду свою» (Мт. 6:2) – безпосереднього нагадування дня суду Божого, який вже вершиться. Ця фраза не просто означає, що задоволення самолюбства лицемірів є їхньою нагородою, а й що Бог готує їм справедливе покарання.

Цей егоїстичний піст Господь протиставляє посту істинному, що здійснюється на славу Божу. Звичайно, слова про турботу про зовнішнє не означають введення нового виду лицемірства: виглядати не відповідно до свого внутрішнього стану. Суть полягає в тому, що піст – це не зовнішні прояви, але вірне ставлення до Бога Отця, що дає правильний сенс посту. У радісному вигляді тих, хто поститься віруючих ми повинні помітити й іншу характерну рису, підкреслюється, як отцями Церкви, так і сучасними дослідниками: радість віруючих благодатної милосердності Отця перевершує їх печаль про свої гріхи. Але і тут не повинна розумітися неправильно віра в Отця, якому віруючий, немов син, приносить свій піст. Милосердя, молитва і разом з ними піст знаходять значення і істинний сенс лише тоді, коли ґрунтуються на нових відносинах Бога і людини, відкритих нам Сином Божим.

+ В. П. Стояну

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»