Є хвилини, коли слова здаються бідними і убогими, дурними і незв’язними. Саме в ці хвилини, як би ти не протестував проти цього, збурений гординею і самолюбством, ти змушений визнати, нехай ненадовго, свою нездатність взятися за важку – богословську і агіографічну – тему, щоб розповісти про надлишок самовиснаження (кенозису) святих в ім’я любові і про їх чистому і нехитрому жертовному служінні.
Так відчуваю я себе зараз, починаючи писати про полум’яного воїна пустелі, намагаючись перенести на папір все несказанне і невимовне, що з’єднує і поєднує в своїй всечесній особі авва і наставник чернецтва – преподобний Антоній Великий.
Святий Антоній народився близько 251 р після Р.Х. в Північному Єгипті від боголюбивих і благочестивих батьків [1], що дали дитині християнське виховання і постаралися прищепити йому любов до Христа, а також пояснити, що таке зв’язок всередині громади і взаємодопомога з іншими людьми. Батьки дійшли в цьому до того, що не дали Антонію вчитися грамоті, оскільки боялися, що спілкування в школі з однолітками-язичниками стане перешкодою на шляху його духовного розвитку. В результаті цієї заборони Антоній не сприйняв загальну освіту своєї епохи, що зробило саме позитивний вплив на його святе життя, про що буде докладніше розказано далі.
У віці 18-20 років Антоній втратив обох батьків і залишився один з малолітньою сестрою, до якої мав особливу любов. Однак любов до сестри не завадила Антонію здійснити своє дитяче бажання і, виростивши в душі покликання і прагнення до чернечого життя, цілком присвятити себе Нареченому серця свого, Господу нашому Ісусу Христу.
Відгукнувшись на євангельський заклик до самозречення [2], Антоній роздає своє величезне майно бідним і, віддавши сестру свою в надійні і дбайливі руки, віддаляється в чернечу келію, щоб наодинці почати духовну боротьбу, здійснюючи такий улюблений і дорогий своєму серцю аскетичний подвиг.
Дуже швидко слава про цього святого чоловіка поширилася всюди, перейшовши навіть географічні кордони Єгипту, і подвижник став справжнім духовним маяком, святою колискою чернецтва, безмовно визначивши духовні вправи відлюдницького життя і встановивши основи чернечої аскези на подвійному п’єдесталі смирення і аскетичного усамітнення [3]. Строгий піст, безперервна молитва, тривалі чування, що перевищує людські сили аскеза і подвижницьке життя перетворили Антонія в ангела на землі, по стопах якого прагнула йти кожна спрагла усамітнення душа, наслідуючи приклад його відлюдницького духу і його нелицемірного чернечого життя.
«До нього приходили відлюдники, які знаходили неоціненну користь у спілкуванні з ним і його мудрості і в його єдиних в своєму роді порадах і рекомендаціях. Приходили до нього великі натовпи благочестивого люду, а також грішники, які просили зміцнити їх в каятті. Минали роки, змінювалися його відлюдницькі пристановища, заглиблюючись все далі в пустелю, а натовпи народу все йшли до нього. Щоб побачити його люди проводили в дорозі кілька днів. З віком його слава і вплив стали величезними» [4].
Коли ж наступали смутні часи – в 311 р при імператорі Максимі і в 335 р – святий Антоній без найменшого коливання залишав на час свій самотній притулок і пускався в дорогу в Олександрію (в 335 р зі своїм біографом Афанасієм Великим), щоб підтримати християн і сповідати православну віру, пошкоджену аріанською єрессю [5].
У віці 105 років Антоній віддав Богу свою освячену душу, залишивши людям корисні для душі настанови, присвячені прагненню людини досягти обоження, тобто відчути прилучення до Божественного досвіду через Божественне Одкровення.
Преподобний Антоній радить кожному християнину втікати від пристрасті гніву, бо вже сама ця пристрасть спочиває на егоїзмі і себелюбстві, навіть якщо відбувається від благих прагнень і з кращих спонукань [6]. Крім того, він звеличує смертну пам’ять, яка охороняє душу і невпинно спонукує її працювати у чеснотах, підкреслюючи значення передчуття Вічності в реальному житті за допомогою внутрішньої спільності зі Спасителем і Ізбавителем нашим Господом Ісусом Христом [7].
Особливу увагу приділяє святий блаженному смиренню. «Одного разу братія вихваляла авві Антонію одного ченця. Коли ж той відвідав його, авва вирішив випробувати, чи витримає він приниження. І зрозумівши, що не витримає, сказав: «Ти схожий на будівлю, яка з фасаду прикрашена, а ззаду пограбована розбійниками» [8].
Аскетичне життя життєрадісного святого отця грунтується на невтомній молитві, яка випливає з сердечного болю, і розквітає в богоданній благодаті прозорливості, що знаменує освячену і благодатну спільність форми і сутності і «перетворює» і саму людину, і всіх, що спілкуються з нею.
Сутність свободи в її аскетичній формі як поняття, перехрещуються з добродіянням і прилученням – це панівна тема в навчанні старця. Свобода означає панування над тілом, контроль над розумом, обмеження і суворе визначення почуттів, спогад і «участь» в стражданнях і страстях Господа нашого Ісуса Христа з чистою совістю і вільним бажанням, з тим, щоб віруючий став «спільником» страстей Боголюдини [9].
В такому випадку життя віруючого набуває справжній і оснований на власному досвіді зміст, що сприяє також набуття жаданого дару обоження і по благодаті єднання з Пресвятою Богородицею та Неподільною Трійцею. Крім цього, утримання і тверезість [10], повне зречення від мирського духу і зосередженням розуму [11], твердість і вірність шляху в прагненні до боротьби є якості «людини Божої» [12], що твердо провадять християнина шляхом очищення і освячення.
Наша Свята Церква святкує і поминає успіння Преподобного Антонія Великого, наставника пустелі 17/30 січня кожного року.
О преподобний Антоніє! Авва і пастир, непорушний путівник, полум’яний проповідник благодаті, переможець бісів, краса чернецтва і невичерпний скарб Православ’я. Я не насмілюся і не знаходжу інших слів для того, щоб закінчити цю мою коротку статтю, крім цих: «Розповідають, що один старець попросив Бога побачити отців. І він сподобився побачити всіх, крім авви Антонія. І запитав він тоді у того, хто їх йому показував: «Де ж авва Антоній?». Він же відповів йому: «Там, де перебуває Бог, там і він» [13].
Посилання:
1. О житии и жизни святого Антония Великого см. Михаил Галанос. Жития святых. Том 1. Изд-во «Апостолики Диакония», Афины 1999, стр. 66-70. Святой Никодим Святогорец. Синаксарь 12 месяцев. Том 1. Изд-во «Афиниси», 1868, стр. 385. Святой Афанасий Великий. Житие преподобного отца нашего Антония Великого.
2. Див., Матф.,19,21.
3. Historia monachorum in Aegypto(Subsidia Hagiographia 34), издано A. J. Festugiere, Брюссель 1961.
4. Галанос М.., Жития святых, стр. 69.
5. См., Георгий Флоровский. Византийские Отцы V–VIII веков (греческий перевод Панайотиса К. Паллиса). Изд-во «Пурнарас», Фессалоники 1992. См. особенно главу «История монашества. Святой Антоний и аскетическая жизнь», стр. 166-189.
6. Добротолюбие священных трезвомудрцев. Т. 1. Изд-во: «Пападимитриу», Афина, 1982, стр. 13, часть 67.
7. Там же, стр. 15, части 80, 81 и 82.
8. Отечник (Герондикон). Изд-во «Апостолос Варнавас», Афины 1967. Стр. 10. См. Добротолюбие, стр. 4, часть 3, стр. 14, часть 75, стр. 26-27, часть 170. «Колись кілька старців відвідали авву Антонія. З ним був і авва Йосиф. Старець, бажаючи перевірити їх, сказали їм слова зі Святого Письма, і почали питати всіх, починаючи з молодших, що означають ці слова. Кожен говорив своє згідно зі своїми силами. Старець же говорив кожному: «Ти ще не знайшов». А після всіх запитав він і авву Йосифа: «А ти що скажеш про оці слова?» Той же відповів: «Не знаю». Тоді авва Антоній сказав: «Воістину авва Йосиф знайшов шлях, бо сказав, що не знає». Там же, стр. 10.
9. Див., Добротолюбие, стр. 11, часть 56, стр. 12, часть 62, стр. 13, часть 65, 66, 67 и стр. 16, часть 89.
10. Там же, стр. 4, часть 3, стр. 13, часть 64, стр. 16, часть 86, 87, стр. 21, часть 129 и стр. 23, часть 142.
11. Там же, стр. 23, частина 143, стр. 10, часть 43, стр. 15, частина 79, див. также, Отечник (Герондикон), стр. 14, 31.
12. «Троє отців щороку ходили до блаженної пам’яті Антонія. Двоє з них запитували старця про помисли і про спасіння душі, один же весь час мовчав, нічого не питаючи. Через деякий час авва Антоній сказав йому: «Вже стільки раз ти приходиш до мене, а все нічого не питаєш». У відповідь же той сказав: «Мені досить просто бачити тебе, отче». Отечник (Герондикон), стр.13,27.
13. Там же, стр. 13, 28.
Дімітріс Лікудіс, філолог-богослов
Переклад українською мовою «Київське Православ’я»