В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Подячну пісню підносимо ми в Трійце поклоняємому Богу, сподобив нас зібратися «укупі» в дні П’ятидесятниці на острові Крит, освяченому Апостолом Язиків Павлом і його учнем Титом, «істинним сином за спільною вірою» (Тит. 1:4), і з дозволу Святого Духа завершити роботу Святого і Великого Собору Православної нашої Церкви – скликаного Його Божественною Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломієм за згодою Блаженніших Предстоятелів Святіших Православних Церков – на славу благословенного імені Господнього, на благо народу Божого і всього світу, сповідуючи разом з Божественним Павлом: «Кожен повинен розуміти нас як служителів Христових i будівничих таїн Божих»(1 Кор. 4:1).

Святий і Великий Собор Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви являє собою справжнє свідоцтво віри в Боголюдину Христа, Єдинородного Сина і Слова Божого, який явив втілення, всім Своїм «справою» на землі, хресною жертвою і воскресінням Трійного Бога як безмежну Любов. Тому єдиними устами і єдиним серцем ми звертаємо слово «в нашому сподіванні» (1 Петр. 3:15) не тільки до чадам Найсвятішої нашої Церкви, а й до всякої людини, «ближньої і далекої» (Еф. 2: 17). «Сподівання наше» (1 Тім.1:1), Спаситель світу відкрився як «з нами Бог» (Мт. 1:23) і як Бог «за нас» (Рим. 8:32), «Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини »(1 Тим. 2:4). Проповідуючи милість і не приховуючи благодіяння, зі знанням слів Господа, що «небо і земля минуться, але слова мої не минуться» (Мт. 24: 35), «виконані радості» (1 Ін. 1:4), ми благовістимо слово віри , надії і любові, дивлячись на «невечірнє, що не має спадкоємства і нескінченний день» (Василь Великий, Бесіда друга на Шостіднев. – PG 29, 2). Той факт, що проживання наше «на небесах» (Фил. 3: 20), скасовує, але підсилює наше свідчення в світі.

В цьому ми рівняємося на переказ Апостолів і наших Отців, які проповідували Христа і через Нього спасительний досвід віри Церкви і, богослов’я як «ловці людей», прямували «по-апостольські» до людей кожної епохи, щоб передати їм Євангеліє свободи, «яку дарував нам Христос »(Гал. 5:1). Церква не живе для себе. Вона цілком приносить себе людству для піднесення і оновлення світу в новому небі і новій землі (див. Одкр. 21:1). Таким чином, вона несе євангельське свідчення і роздає у всесвіті дари Божі: Його любов, мир, справедливість, примирення, силу Воскресіння і сподівання вічності.

***

І. Церква: Тіло Христа, образ Святої Трійці

1. Єдина Свята Соборна і Апостольська Церква є боголюдське спілкування за образом Святої Трійці, передчуття і переживання есхатологічних реалій у Божественній Євхаристії і одкровення слави майбутнього століття і, як нев’януча П’ятидесятниця, нестихаючий пророчий голос в світі, присутність і свідчення Царства Божого, що «прийшло в силі »(Мк. 9:1). Церква як Тіло Христове «збирає» (Мт. 23: 37) в Ньому, перетворює і напуває світ водою, «тече в життя вічне» (Ін. 4: 14).

2. Апостольський і святоотцівський переказ, погодившись з навчаючими словами Господа і засновника Церкви на Таємній Вечері з учнями Його в таїнстві Божественної Євхаристії, характеризувало Церква як «Тіло Христове» (Мт. 26:26; Мк. 14:22; Лк. 22:19; 1 Кор. 10:16-17; 11:23-29) і завжди пов’язувало його з таїнством втілення Сина і Слова Божого від «Духа Святого і Марії Діви». У цьому сенсі переказ завжди підкреслював нерозривний зв’язок, з одного боку, всієї таємниці Божественного задуму спасіння у Христі з таємницею Церкви, і з іншого – таємниці Церкви з таїнством Божественної Євхаристії, безперервно затверджуючись в таємниче життя Церкви через дію Духа Святого.

Православна Церква, вірна цьому одностайному апостольському переданню і таємничому досвіду, є справжнім продовженням Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, якою Вона сповідується у Символі Віри і затверджується в навчанні Отців Церкви. Таким чином, вона відчуває свою велику відповідальність не тільки за справжнє переживання цього досвіду церковним тілом, а й за достовірне свідчення істини всім людям.

3. Православна Церква, в єдності і соборності її, є Церква Соборів, починаючи з Апостольського собору в Єрусалимі (Діян. 15: 5-29) до сьогоднішнього дня. Церква сама по собі є Собором, зібраним Христом і керованим Святим Духом, згідно апостольського принципом «угодно Святому Духові і нам» (Діян. 15:28). За допомогою Вселенських і Помісних соборів Церква благовістила і благовістить тайну Святої Трійці, явлену в Втіленні Сина і Слова Божого. Соборна діяльність безперервно триває в історії в наступних соборах, що володіють вселенським авторитетом, серед яких були такі: Великий Собор (879-880), скликаний при Великому Фотії, Патріарха Константинопольського; скликані при святому Григорії Паламі Великі Собори (1341, 1351, 1368 рр.), за допомогою яких була затверджена істина віри, що стосується перш за все виходи Святого Духа і причастя людини неречовим божественним енергіям; потім Святі і Великі Константинопольські Собори – 1484 роки, які спростували уніатський Флорентійський Собор, 1438-1439 і 1638 років, 1638, 1642, 1672, 1691, що спростували протестантські вірування, а також Собор 1872 року засудив етнофілетизм як еклезіологічну єресь.

4. Святість людини не мислиться поза Тіла Христового, яким є Церква (Еф. 1:23). Святість виходить від Того, Хто єдиний Свят. Вона є прилученням людини святості Бога в «спілкуванні святих», як про це проголошує вигук ієрея під час Божественної Літургії: «Святеє святим», і відповідь віруючих: «Єдиний Святий, єдиний Господь Ісус Христос, на славу Бога Отця. Амінь ». У цьому ж дусі святий Кирило Олександрійський підкреслює, що Христос, «будучи Богом, святим по природі … освячується заради нас в Дусі Святому … Зробив же Він це для нас, не заради Себе Самого, а з тим, щоб таким чином з Нього і в ньому, що Першим отримав це освячення, благодать освячення була б затверджена у всьому роді цім ». (Тлумачення на Іоана, 11. – PG 74,548).

Таким чином, згідно святому Кирилу, Христос є «загальне обличчя наше», возз’єднується в своїй людяності людяність всього людського роду, «все ж були у Христі, і загальне обличчя людства сходить до Його особі» (Тлумачення на Іоанна, 11. – PG 73, 157-161), тому він є єдиним джерелом освячення людини Духом Святим. Таким чином, святість – це участь людини як в таїнстві Церкви, так і в священних таїнствах, центральне з яких – Свята Євхаристія, яка є «жертва жива, свята, благоугодна Боговi» (Рим. 12:1). «Хто вiдлучить нас вiд любови Божої: скорбота, чи утиски, чи гонiння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе умертвляють нас кожен день; вважають нас за овець‚ приречених на заколення. Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8:35-37). Святі втілюють в собі есхатологічну ідентичність Церкви, як вічне славослів’я перед земним і небесним Престолом «Царя Слави» (Пс. 23:7), являючи образ Царства Божого.

5. Православна Соборна Церква складається з чотирнадцяти Помісних Автокефальних Церков, Всеправославного визнаних. Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності і єдності Церкви. Ми вважаємо таким чином, що створення Єпископських Зборів в православної Діаспорі, сформованих з усіх канонічно визнаних єпископів в кожному з встановлених регіонів, які продовжують відноситься до тих же канонічних юрисдикцій, що і в даний час, є позитивним кроком в напрямку їх канонічної організації. Їх послідовна робота гарантує повагу до еклезіологічного принципу соборності.

II. Місія Церкви в світі

6. Апостольське служіння і проповідь Євангелія, відома як місіонерство, є головною складовою ідентичності Церкви, зберіганням і дотриманням Господньої заповіді: «Ідіть, і навчіть всі народи» (Мт. 28: 19). Це є подих життя, яке Церква вдихає в людське суспільство і яким воцерковлює світ через що виникають всюди місцеві Церкви. У цьому сенсі православні віруючі є і повинні бути апостолами Христа в світі. Ця місія повинна виконуватися не агресивно, а вільно, в любові і повазі до культурної самобутності кожної людини і народу. У цих зусиллях повинні брати участь всі Православні Церкви з належною повагою до канонічного порядку.

Участь у Божественній Євхаристії – це джерело апостольської ревності до євангелізації світу. Беручи участь у Божественній Євхаристії і молячись на священних Зборах про Всесвіт, ми покликані продовжувати «літургію після Літургії» і давати свідчення істини нашої віри перед лицем Бога і людини, розділяючи дари Божі з усім людством, будучи слухняними ясної заповіді Господа перед Його Вознесінням: «і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до краю землі »(Діян. 1:8). Слова перед Божественним Причастям: «Розломнюється і розділяється Агнець Божий, розломнюваний і неподільний, що завжди споживається і ніколи не вичерпується» показують, що Христос як «Агнець Божий» (Ін. 1:29) і як «Хліб Життя» (Ін. 6:48 ) підноситься нам як вічна Любов, що з’єднує нас з Богом і один з одним. Він вчить нас розділяти дари Божі і приносити себе всім хрестоподібним чином.

Життя християн є правдиво свідоцтво оновлення всіх у Христі – «Хто в Христі, той нове творіння; стародавнє минуло, ото сталось нове »(2 Кор. 5:17) – і заклик, звернений до всіх людей, про особисту вільну участі у вічному житті, у «благодаті Господа нашого Ісуса Христа і в любові Бога й Отця», заради переживання в церкви «причастя Святого Духа». «Бо таїнство спасіння – для добровільно бажаючих його, а не насильно залучених» (Максим Сповідник, Тлумачення на молитву Господню. – PG 90, 880). Реєвангелізації народу Божого в сучасних секуляризованих товариствах, як і євангелізація тих, що ще не пізнали Христа, є безперервним обов’язком Церкви.

IІІ Сім’я – образ любові Христа до Церкви

7. Православна Церква вважає непорушним союз любові чоловіка і жінки, «велику таємницю … по відношенню до Христа і до Церкви» (Еф. 5:32) і що випливає з нього сім’ю, яка є єдиним гарантом народження і виховання дітей згідно з планом Божественної ікономії, «Церква мала» (свт. Іоан Златоуст, Тлумачення на послання до Ефесян, 20. – PG 62, 143), і надає їй належну душпастирську підтримку.

Сучасна криза шлюбу і сім’ї є результат кризи свободи і зведення її лише до егоцентричної евдемоністічеської самореалізації, її ототожнення з індивідуальною незалежністю та автономією, втратою містичного характеру єднання чоловіка і жінки, перекази забуттю жертовного характеру любові. Сучасне секуляризоване суспільство розглядає шлюб, керуючись чисто соціологічними і прагматичними критеріями, вважаючи його лише якоюсь простою формою взаємовідносин поряд з багатьма іншими, які мають право бути законно закріпленими.

Шлюб є такою майстернею життя в любові, що живиться Церквою, і неперевершеним даром благодаті Божої. «Висока рука» Бога, що «зв’язує», «невидимо стоїть перед беручими шлюб, поєднуючи» їх з Христом і один з одним. Вінці, що покладаються на голови жениха і нареченої під час здійснення таїнства, підносять до поняття жертви і повної посвяти себе Богові і ближнім. Також вони говорять про життя в Царстві Божому, розкриваючи есхатологічну спрямованість таїнства любові.

8. Святий і Великий Собор з особливою любов’ю і турботою звертається до дітей і всієї молоді. У різноголосиці взаємовиключних визначень щодо ідентичності дитячого віку Святійша наша Церква пропонує слова Господа «якщо ви не навернетесь і не будете як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Мт. 18:3) і «Хто не прийме царства Божого, як мала дитина, не увійде в нього» (Лк. 18:17), а також все сказане нашим Спасителем тим, хто «забороняє» (Лк. 18: 16) дітям наближатися до нього і« спокушає» (Мт. 18: 6) їх.

Церква пропонує молоді не тільки «допомогу», але і «істину» боголюдського нового життя у Христі. Православна молодь повинна усвідомити, що є носієм багатовікової і благословенної традиції Православної Церкви і разом з цим її продовжувачем: вона покликана мужньо зберігати, активно культивувати вічні цінності Православ’я, щоб нести цілюще християнське свідчення. Серед них з’являться і майбутні служителі Церкви Христової. Таким чином, молодь це не просто «майбутнє» Церкви, а й діяльний вираз боголюбивого і боголюдського її життя в сьогоденні.

IV. Виховання у Христі

9. У наш час в сфері виховання і освіти спостерігаються нові тенденції, що стосуються змісту і цілей освіти, а також підходу до дитячого віку, ролі вчителя і учня і сучасної школи. Оскільки освіту займається не просто людиною, як вона є, а тим, якою вона повинна бути і який зміст її відповідальності, само собою зрозуміло, що сформований нами образ людини і сенсу її буття визначають наш погляд і на його освіту. Переважаюча сьогодні секулярна і індивідуалістична освітня модель, яка виснажує молоде покоління, викликає заклопотаність у Православної Церкви.

У центрі пастирської турботи Церкви знаходиться освіта, мета якої не тільки інтелектуальний розвиток, але і формування та вдосконалення людини у всій її цілісності як психосоматичної і духовної сутності, згідно триптиху: Бог, людина, світ. Своїм повчальним словом Церква дбайливо закликає народ Божий і особливо молодь до усвідомленого і активної участі в житті Церкви, культивуючи в них «старанне бажання» життя у Христі. Таким чином, христоїменита повнота знаходить в Боголюдському спілкуванні Церкви екзистенціальну підтримку і переживає в ній передбачення воскресіння по благодаті обожнення.

V. Церква перед лицем сучасних викликів

10. Сьогодні Церква Христова стикається з викликом крайніх прояв ідеології секуляризації, що властивою політичним, культурним і соціальним подіям. Основним елементом ідеології секуляризації завжди було і залишається донині повне відчуження людини від Христа і духовного впливу Церкви через невиправдане ототожнення Церкви з консерватизмом, так само як і через не обґрунтовані історичні її характеристики, як нібито перешкоду на шляху усілякого прогресу і розвитку . У сучасних секулярних суспільствах людина, відрізана від Бога, ототожнює свободу і сенс життя з повною автономією і звільненням від свого вічного призначення, в результаті чого виникає ряд помилкових розумінь і навмисно неправильних трактувань християнської традиції. Таким чином, вважається, що дана з вишині у Христі свобода і прогрес «в міру зросту Христового» (Еф. 4:13) суперечать «самоспасительним» тенденціям людини. Жертовна любов оцінюється як несумісна з індивідуалізмом, а аскетичний характер християнської моралі вважається нестерпним викликом для людського евдемонізму.

Ототожнення Церкви з консерватизмом, несумісним з прогресом цивілізації, є довільним і наклепницьким, оскільки усвідомлення своєї ідентичності християнськими народами несе на собі вічну печатку справжнього вкладу Церкви не тільки в їх культурну спадщину, а й в здоровий розвиток світської культури в цілому, оскільки Бог поставив людину домоорганізатором всього Свого творіння і його співпрацівником в світі. Православна Церква протиставляє сучасному «людині-богу» як верховному мірила всього «Боголюдини»: «Бог що втілився, а не людини обожненої» (св. Іоан Дамаскин, Докладний виклад православної віри, 3,2. – PG 94, 988). Вона являє рятівну істину Боголюдини і Його Тіло – Церква як місце і спосіб життя в свободі, як «істинної любові» (див. Еф. 4:15) і як участь, вже на землі, в житті воскреслого Христа. Боголюдський, «не від світу цього» (Ін. 18: 36) характер Церкви, яка живить і направляє «в світ» свою присутність і свідчення, несумісний з співтворенні Церкви (див. Рим. 12:2) з світом в будь-якому вигляді.

11. Завдяки розвитку сучасної науки і технології наше життя кардинально змінюється. Все, що тягне за собою зміни в способі життя людини, вимагає від нього розуміння, оскільки разом зі значною користю, яку приносить науковий прогрес, полегшуючи наше повсякденне життя, успішно борючись з серйозними захворюваннями, сприяючи дослідження космосу, ми стикаємося також з його негативними наслідками. Існує небезпека маніпулювання людською свободою, використання людини як простого засобу, поступової втрати дорогоцінних традицій, загрози і руйнування природного середовища.

У силу самої своєї природи наука, на жаль, не володіє необхідними засобами для запобігання і подолання багатьох проблем, які вона ж прямо або побічно створює. Наукове знання не обов’язково стимулює моральну волю людини, яка, не дивлячись на те що знає про небезпеки, проте продовжує діяти, як нібито вона про них не знав. Відповідь на серйозні екзистенційні та етичні питання людини і проблему пошуку вічного сенсу її життя і світу не може бути дано без духовного підходу.

12. У наш час досить поширений ентузіазм, що стосується вражаючого розвитку в сфері біології, генетики та нейрофізіології мозку. Йдеться про наукові завоюваннях, спектр застосування яких може породити складні антропологічні і моральні дилеми. Безконтрольне застосування біотехнологій в зародженні, продовження і закінченні життя ставить під загрозу його справжню повноту. Людина активно експериментує зі своєю природою вкрай небезпечним чином. Існує небезпека її перетворення в біологічний механізм, в якусь безособову соціальну одиницю, апарат з контрольованим мисленням.

Православна Церква не може залишитися осторонь від обговорення таких істотних антропологічних, етичних і екзистенціальних питань. Вона спирається на Богоданні критерії, демонструючи актуальність православної антропології перед лицем сучасної підміни цінностей. Наша Церква може і зобов’язана висловити в світі своє пророчу свідомість в Ісусі Христі, Який у своєму Втіленні увібрав в себе всю людину і є абсолютним зразком оновлення людського роду. Церква демонструє святість життя і характер людини як особистості з самого моменту зачаття. Право на народження є першим серед людських прав. Церква як боголюдське суспільство, в якому кожна людина є унікальною істотою, призначенням якого є особисте спілкування з Богом, протистоїть будь-якої спробі об’ектофікації людини, перетворення його в вимірну величину. Жодному науковому відкриттю не дозволено ображати гідність людини і її божественне призначення. Людина не визначається лише її генами.

На цій підставі ґрунтується біоетика з православної точки зору. В епоху конфліктуючих один з одним уявлень про людину, православна біоетика висуває на перший план, на противагу світським автономним і нівелюючим антропологічним поглядам, створення людини за образом і подобою Божою і її вічне призначення. Таким чином, вона сприяє збагаченню філософської та наукової дискусії з біоетичних питань, за допомогою біблійної антропології та духовного досвіду Православ’я.

13. У світовому співтоваристві, орієнтованому на володіння і індивідуалізм, Православна Соборна Церква демонструє істину життя у Христі і згідно Христу, вільно втілену в повсякденному житті кожної людини в справах його «до вечора» (Пс. 103:23), за допомогою яких людина стає співробітником Вічного Отця – «бо ми співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) – і Сина Його: «Отець Мій працює аж досі й Я роблю» (Ін. 5:17). Благодать Божа освячує Духом Святим справи рук співпрацюючої Богу людини, являючи в них твердження життя і людського спілкування. У таких рамках розглядається також християнська аскеза, що кардинально відрізняється від будь-якого дуалістичного аскетизму, що відокремлює людину від суспільства і від ближнього. Християнська аскеза і помірність, які пов’язують людину з таємничим життям Церкви, стосуються не тільки чернечого життя, але є характерною рисою церковного життя у всіх її проявах як видиме свідоцтво присутності есхатологічного духу в благословенному співжитті віруючих.

14. Коріння екологічної кризи, духовні та етичні, лежать в серці кожної людини. Ця криза посилилася в останні століття внаслідок численних поділів, викликаних людськими пристрастями, такими як користолюбство, жадібність, егоїзм, хижацтво, одним з наслідків яких для планети зробилася зміна клімату, яка в значній мірі загрожує природному середовищу – нашому спільному «дому». Розрив відносин між людиною і природою – є спотворення справжнього підходу до використання Божого творіння. Підхід до екологічної проблеми, заснований на принципах християнської традиції, диктує не тільки необхідність покаяння за гріх експлуатації природних ресурсів планети, тобто радикальної зміни світогляду і поведінки, а й аскетизму – як антидот проти споживацтва, обожнювання своїх потреб і власницької позиції. Він передбачає також нашу величезну відповідальність за збереження для наступних поколінь придатною для життя довкілля і за його використання відповідно до Божественної волі та благословення. У таїнствах Церкви затверджується творіння, а людина зміцнюється, щоб служити його економом, хранителем і «ієреєм», приносячи його зі славослів’ям Творця: «Твоя від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за вся», культивуючи євхаристичний зв’язок з творінням. Цей православний, євангельський і святоотцівський підхід також звертає нашу увагу на соціальні аспекти і трагічні наслідки руйнування навколишнього середовища.

VI. Церква перед обличчям глобалізації, крайнього насильства і міграції

15. Сучасна теорія глобалізації, яка непомітно нав’язується і стрімко поширюється, вже викликає серйозні потрясіння в економіці і в суспільстві в світовому масштабі. Нав’язування її створило нові форми систематичної експлуатації та соціальної несправедливості, її мета – поступово прибрати перепони між різними національними, релігійними, ідеологічними та іншими традиціями, і це вже привело до ослаблення або навіть остаточного руйнування соціальних завоювань під приводом, нібито, необхідної реконструкції світової економіки, таким чином розширюючи прірву між багатими і бідними, підриваючи соціальну єдність народів і розпалюючи нові вогнища напруженості в світі.

Православна Церква перед обличчям нівелюючої і безособової гомогенізації, якій сприяє глобалізація, а також крайнощів етнофілетизму, виступає на захист ідентичності народів і зміцнення місцевих традицій. В якості альтернативної моделі єдності людства вона демонструє організацію Церкви, на основі рівної честі помісних Церков. Церква протистоїть провокаційною загрозу для сучасної людини і культурних традицій народів, яку таїть в собі глобалізація і принцип «автономії економіки» або економізм, тобто, відділення економіки від життєвих потреб людини і її перетворення в самоціль. Церква ж пропонує життєздатну економіку, засновану на принципах Євангелія. Таким чином, орієнтуючись на слова Господа: «Не хлібом єдиним живе людина» (Лк. 4:4), Церква не пов’язує прогрес людського роду тільки з підвищенням рівня життя і економічним розвитком на шкоду духовним цінностям.

16. Церква не втручається в політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним – як турбота про людину та її духовної свободи. Слово Церкви, незмінно сповнене розважливості, буде завжди сприяти здійсненню належних дій на благо людини. Сьогодні помісні Православні Церкви покликані побудувати нову форму конструктивної солідарності зі світською правовою державою в рамках нових міжнародних відносин, відповідно до біблійним принципом: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мт. 22:21). Ця солідарність повинна зберегти самобутність Церкви і держави, забезпечити їх щиру співпрацю на благо захисту унікальної гідності і, отже, прав людини, гарантуючи соціальну справедливість.

У наш час права людини займають центральне місце в політиці в якості відповіді на сучасні соціальні та політичні кризи і перевороти, для захисту свободи індивіда. Підхід Православної Церкви до прав людини стосується головним чином небезпеки зведення особистих прав до індивідуалізму і «правізму». Таке відхилення діє на шкоду громадському змістом свободи, веде до довільного перетворення прав в евдемоністічеські домагання і до введення небезпечного ототожнення свободи з людським свавіллям, «вселенської цінності», що підриває основи соціальних цінностей, сім’ї, релігії, нації і є загрозою основоположним моральним цінностям.

Отже, православне розуміння людини протистоїть як самовпевненому обожнювання індивіда і його прав, так і ганебного приниження людської особистості всередині сучасних гігантських економічних, соціальних, політичних і комунікативних структур. Православна традиція – це невичерпне джерело живих істин для людини. Ніхто ніколи не вважав і не дбав про людину так, як Боголюдина Христос і Його Церква. Основоположним правом людини є захист принципу релігійної свободи в усіх її проявах, таких, як свобода совісті, віри, відправлення культу, як і всі вирази релігійної свободи, будь то в особистому або громадському порядку. У нього також входить і право кожного віруючого практикувати вільно, без втручання з боку держави, виконання своїх релігійних обов’язків, публічне викладання релігії і умови функціонування релігійних громад.

17. Зараз ми переживаємо поширення хворобливого явища насильства в ім’я Боже. Спалахи фундаменталізму в надрах релігій ризикують привести до панування думки, що воно становить сутність релігійного феномену. Істина, однак, полягає в тому, що фундаменталізм як «ревнощі не по розуму» (Рим. 10:2) є проявом хворобливої релігійності. Справжній християнин, наслідуючи приклад Розп’ятого Господа, не вимагає жертви, але приносить себе в жертву, і з цієї причини є найсуворішим суддею релігійного фундаменталізму будь-якого походження. Щирий міжрелігійний діалог сприяє розвитку взаємної довіри, просуванню миру і примирення. Церква трудиться заради того, щоб зробити більш відчутним присутність «Світлом світу» на Землі. Істинний світ досягається не силою зброї, але тільки шляхом любові, «не шукає свого» (1 Кор. 13:5). Єлей віри повинен використовуватися для полегшення і зцілення старих ран інших людей, а не для розпалювання нових вогнищ ненависті.

18. Православна Церква c болем і молитвою стежить і відзначає велику сучасну гуманітарну кризу, експансію насильства та збройних конфліктів, переслідування, вигнання і вбивства представників релігійних меншин, насильницьке вигнання сімей з їх домівок, трагедію торгівлі людьми, порушення основних прав окремих людей і народів і примус до зміни віросповідання. Вона беззастережно засуджує викрадення людей, тортури і жахливі страти. Вона засуджує руйнування храмів, релігійних символів і пам’ятників культури.

Православна Церква особливо стурбована становищем християн і інших переслідуваних етнічних і релігійних меншин на Близькому Сході. Зокрема, вона звертається до урядів цього регіону із закликом захистити християнське населення, православних християн давньосхідних Церков та інших християн, яким вдалося вижити в колисці християнства. Корінні християни та інші групи населення мають невід’ємне право залишатися в своїх країнах як рівноправні громадяни.

Отже, ми закликаємо всіх залучених в цей конфлікт, незалежно від їх релігійних переконань, попрацювати в ім’я примирення і поваги до прав людини, перш за все заради захисту божественного дару життя. Війна і кровопролиття повинні закінчитися, щоб запанувала справедливість, повернувся мир і стало можливим повернення вигнаних до рідних домівок. Ми молимося про мир і справедливість в країнах Африки, що проходять через важкі випробування, а також в стражденній Україні. На Соборі ми знову наполегливо повторюємо заклик до відповідальних осіб звільнити двох викрадених в Сирії архієреїв – Павла Язіджі і Іоана Ібрагима. Ми молимося про звільнення всіх наших побратимів, які перебувають в заручниках і полоні.

19. Сучасна проблема біженців та міграції, що постійно погіршується з політичних, економічних і кліматичних причин, знаходиться в центрі уваги світу. Православна Церква незмінно ставилася і продовжує ставитися до вигнанців, до всіх, що перебувають в небезпеці і потребі, ґрунтуючись на словах Господа: «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; Був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене» (Мт. 25:35-36) і «істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мт. 25: 40). Протягом усього свого історичного шляху Церква перебувала на боці «струджених і поневолених» (Мт. 11: 28). Ніколи церковне людинолюбство не обмежувалася лише актами благодійності, здійснюються час від часу по відношенню до нужденних і стражденних, але мало на меті усунення причин, що призвели за собою соціальні проблеми. «Справа служіння» Церкви (Еф. 4:12) визнається всіма.

Таким чином, ми направляємо наш заклик насамперед до тих, в чиїй владі усунути причини виникнення кризи біженців, з тим щоб вони вжили належних позитивні рішення. Ми закликаємо політичні влади, православних віруючих та інших політиків різних країн, в яких знайшли і продовжують знаходити притулок біженці, надати їм будь-яку можливу допомогу, навіть з останніх сил (засобів).

VII. Церква: свідоцтво через діалог

20. Церква піклується про тих, хто віддалився від неї, і інтерес до тих, хто не сприймає її голосу. Усвідомлюючи той факт, що вона являє собою живу присутність Христа в світі, вона втілює божественний Задум спасіння в конкретні дії всіма доступними їй засобами, заради достовірного свідчення істини у всій строгості апостольської віри. У світлі такого розуміння обов’язку свідоцтва і приношення Православна Церква з давніх-давен надавала величезного значення діалогу, особливо з інославними християнами. За допомогою такого діалогу решта християнського світу вже набагато краще знає Православ’я і справжність його Передання. Крім того, він знає, що Православна Церква ніколи не приймала богословський мінімалізм і не ставила під сумнів свій догматичний переказ і свою євангельську мораль. Міжхристиянські діалоги функціонували, даючи можливість Православ’ю продемонструвати повагу до вчення авторитетних Отців і дати достовірне свідоцтво про справжній переказ Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Діалоги, що веде Православна Церква, ніколи не означали, не означають, і не означатимуть будь-якого компромісу в питаннях віри. Ці діалоги є свідчення про Православ’я, засноване на заповіді Євангелія: «Прийди і подивись» (Ін. 1:46) – дивись, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8).

***

У цьому сенсі Православна Церква по цілому світові, яка являє у Христі Царство Боже, переживає всю таємницю Божественного Задуму спасіння в своєму таємничому житті, центром якої є Євхаристія. У ній Церква дає нам не земну і тлінні їжу, але життядавчє Тіло Владики, «небесний Хліб», який є «ліками безсмертя, не тільки захищає від смерті, а й дарує життя в Ісусі Христі» (св. Ігнатій Богоносець, Послання до Ефесян, 20. – PG 5, 756). Божественна Євхаристія є головною складовою соборного служіння церковного тіла і справжнім твердженням Православ’я в віросповіданні Церкви, як проголошує Святий Іриней Ліонський: «Наше ж вчення згідно з Євхаристією, і Євхаристія в свою чергу підтверджує вчення» (Проти єресі, 4, 18. – PG 7, 1028).

Благовістячи по заповіді Господа всьому світу і «проповідуючи в ім’я Його покаяння і прощення гріхів між усіма народами» (Лк. 24:47), ми повинні віддати самих себе і один одного і все життя наше Христу Богу і полюбити один одного, в однодумності сповідуючи «Батька і Сина і Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну». Ці слова ми соборно звертаємо до дітей Найсвятішої Православної Церкви у всьому світі і до всієї всесвіту, слідуючи за святими отцями і соборними постановами по збереженню успадкованої від отціів віри для «звеличування доброзвичайності» в нашому повсякденному житті, в надії на «загальне воскресіння», славлячи триіпостасність Божество божественними співами:

Отче Вседержителю, і Слово, і Душе, в трьох лицях з’єднане Єство Пресущне і Пребожественне, в Тебе ми охрестились і Тебе благословляємо по всі віки.

(Канон святої Пасхи, пісня 8).

Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Олександрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Данило

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський і всієї Еллади Кир Ієронім

† Митрополит Варшавський і всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тірани, Дуреській і всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Пряшівський і всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

Також документ підписані всіма членами делегацій Помісних Церков.

† Митрополит Швейцарський Єремія, Глава Всеправославного Секретаріату Святого і Великого Собору