Дискусії навколо потреби скликання Всеправославного собору ведуться вже більш ніж 50 років. Але тільки в XXI столітті питання вийшло «на фінішну пряму» і була навіть призначена конкретна дата його початку. І ось, в останній момент, рішення Священного Синоду Болгарської Православної Церкви фактично зірвало проведення собору. Практично всі релігійні аналітики бачать в цьому «руку Москви», що, в свою чергу, ставить і вектор більшості статей і тезисних реплік в ЗМІ. Однак, на нашу думку, міна під проведення собору була закладена набагато раніше, коли проведення собору стало самоціллю політико-релігійних амбіцій двох основних гравців: Константинополя і Москви. Тому пропоную трохи заглибитися в історію.

Ще Константинопольський патріарх Афінагор вважав, що головною метою (і необхідністю) скликання Всеправославного собору є потреба приведення норм православ’я у відповідність сучасним умовам. Перш за все це стосувалося канонічних норм, закладених ще в перших тисячоліття християнства і багато з яких «втратили не тільки актуальність, а навіть і сенс». Також собор повинен був розглянути канонічні виклики ХХ ст.: Надання автокефалії, календарне питання, межі екуменічної діяльності та відносини з інославними християнами і т.д. Це були саме ті питання, які є актуальними не тільки для кожної конкретної Помісної Православної Церкви, а й для кожного православного віруючого.

Але суперечності, які були між позиціями різних Православних Церков з головних питань, робили справу скликання Всеправославного собору практично неможливою. Адже без досягнення консенсусу, «повставала загроза повного розколу Вселенського Православ’я». При цьому кількість суперечливих питань з часом не тільки не зменшувалася, а тільки збільшувалася. При цьому чітко визначалась «межа розлому»: З одного боку Константинопольський патріархат, з іншого – Московський патріархат. І це, на початку, не було тільки протистояння «лібералів і ортодоксів» або «свободи і імперії», як це люблять представляти журналісти. Розлом був набагато складнішим, а цілі основних гравців, що не дивно, дуже схожими.

Константинопольський Патріархат, який вже на початку ХХ ст. був представлений переважно православною багатонаціональною діаспорою в різних країнах Західної Європи, США і Канади, жадав зберегти своє право «першого по гідності» і його реалізацію в конкретних матеріальних моментах. Це виражалося в двох дуже конкретних речах:

1. Виключне канонічне право створювати адміністративні структури в тих країнах, де відсутні Помісні Православні Церкви. Всі інші Православні Церкви мали б право створювати там тільки подвір’я (представництва) за згодою Константинополя.

При цьому питання юрисдикції над парафіями діаспори та надання автокефалії прямо зачіпало інтереси не тільки Московського Патріархату, а й Болгарської, Сербської, Румунської, Польської і Албанської Православних Церков.

2. Виключне право надання автокефалії або автономії в нових країнах, або в країнах зазначених в п. 1. При цьому за Константинополем залишалося вирішальне або найбільш впливове слово в суперечках про автокефальний статус.

Надання подібних повноважень Константинопольському Патріархату робило його імперативним гравцем у Вселенському Православ’ї. Бо, питання надання автокефалії стосується не тільки України, а і напряму зачіпає інтереси Сербської Православної Церкви через розпад Югославії і утворення нових держав на Балканах.

Московський Патріархат, маючи великі претензії на першість у Православному світі і підтримку держави, намагався і намагається відсунути Константинополь через позбавлення реальних важелів впливу. При цьому Москва не тільки бореться за збереження свого монопольного керівництва над православними в колишніх республіках СРСР, а й взяття під канонічний контроль православних США через отримання повного визнання «Американської Православної Церкви». Саме цим пояснюються наступна позиція Московського Патріархату:

1. Визнати автокефалії, які були надані «Церквами-Матерями» на момент Собору, а нові визнавати тільки за згодою «всіх канонічних Помісних Церков», що складають Вселенське Православ’я.

Таким чином, Московський Патріархат, з одного боку, узаконює створену ним «Американську Православну Церкву», а з іншого – повністю блокує появи нових автокефальних Церков в країнах колишнього СРСР. Останній момент, перш за все, стосується України, адже саме в Україні знаходиться переважна більшість реальних парафій Московського Патріархату. При цьому надання, визнаного всіма, канонічного статусу АПЦ, позбавляло Константинопольський патріархат можливість мати свої канонічні структури в усій Північній Америці.

2. Визнання за всіма Помісними Церквами права створювати свої структури в «вільних країнах», що фактично позбавляло Константинопольський Патріархат парафій. Адже православні Західної Європи – це на 90% діаспори традиційних православних країн.

Отже, питання автокефалії та православної діаспори повністю заблокували можливість проведення Всеправославного собору. До цього додалася незгода консервативної частини Православного світу з певними екуменічними позиціями Константинопольського Патріархату.

Намагаючись здійснити проект скликання Всеправославного Собору, Константинопольський Патріархат послідовно зайнявся «вихолощуванням» його змісту. З переліку питань, які повинні були бути розглянуті на соборі, зникло все, що могло викликати реальну дискусію і незгоду навіть однієї з Православних Церков, бо, згідно з рішенням передсоборних нарад предстоятелів Православних Церков, «всі рішення, як під час Собору, так і на підготовчих етапах , приймаються на основі консенсусу».

Через виключення з порядку денного «болючих» питань православного світу, вже в 2014 – 2015 роках, багато знаних вчених і експертів говорили про те, що подібний собор буде нецікавий більшості Православних Церков, окрім Константинопольського патріархату, який через нього «на ділі декларує свій моральний авторитет серед Вселенського Православ’я».

Але навіть такий «обрізаний» характер Всеправославного собору, який був затверджений Зборами Предстоятелів Помісних Православних Церков, що відбувся 21-28 січня 2016 року у Православному Центрі Вселенського Патріархату в Шамбезі, викликав незгоду ряду Православних Церков.

Так, проект документу «Таємниця шлюбу і перешкоди до нього» не був підписаний делегаціями Антіохійського і Грузинського патріархату; Священний Синод Грузинської Православної Церкви визначив, що в документ Собору «Місія Православної Церкви в сучасному світі» повинні бути внесені суттєві поправки, а документ «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом» «повинний бути істотно перероблений». При цьому зазначалося, що якщо запропоновані зміни «не будуть враховані і внесені до тексту документів, Грузинська Церква не вважає за можливе його підписати». Подібні критичні зауваження прозвучали з боку Сербської Православної Церкви, Священного кіноту святої гори Афон і, нарешті, Болгарської Православної Церкви, яка навіть відмовилася від участі в соборі.

Подібну організовану незгоду з документами останніх Зборів предстоятелів Православних Церков, а особливо рішення Синоду Болгарської Патріархату, багато хто відразу пов’язав з «рукою Москви»…

Дійсно, Московський Патріархат найменш зацікавлений в проведенні собору, який буде виключно на користь авторитету Константинополя, а патріарх Кирило буде тільки керівником делегації РПЦ. Адже ключові моменти для Московського Патріархату (питання надання автокефалії, диптих – включення РПЦ до складу Пентархії і саме визначення його як першого в Православному світі через кількість парафій) залишаються поза розглядом Всеправославного собору. Тому цілком ймовірно, що користуючись проросійськими настроями єпископату певних Православних Церков, Москва вирішила, як мінімум, продемонструвати Вселенським Патріархом свою силу і зірвати собор, а по максимуму – змусити його грати за своїми правилами.

Версію деструктивної діяльності Московського Патріархату що до проведення Всеправославного собору опосередковано підтверджує той факт, що критика собору найбільш прозвучала з вуст представників тих Православних Церков, які перебувають «в особливих відносинах» з РПЦ: Грузинської, Сербської і Болгарської. Також консервативну антизахідну риторику керівництва РФ і більшості архієреїв Московського Патріархату розділяє і кінот Святої гори Афон, що, на думку деяких болгарських та грецьких експертів, значною мірою пояснюється «пожертвуваннями» Москви на користь головних монастирів.

Разом з тим, не слід відкидати той факт, що, на думку деяких грецьких аналітиків, проблеми в проведенні Всеправославного Собору, через позицію низки Православних Церков, виникають не тільки з деструктивної діяльності Московського Патріархату, а й з об’єктивних процесів у Вселенському Православ’ї та регламенту самого собору.

По-перше, пропоновані собору проекти документів дійсно містять певні, досить суперечливі, для православної догматики формулювання. Предстоятелі, приймаючи ці проекти документів, повинні були враховувати консервативні настрої великої частини православних віруючих (архієреїв, священиків, ченців і мирян). Багато хто, наприклад Афонські ченці, небезпідставно бачить в цих документах перегляд православної догматики, «зроблені через догоду антихристиянським ліберальним підходам урядів ряду Західних країн, або перехід на догматичні позиції Католицької Церкви». Можливо, що «цих пересторог можна було уникнути, якби проекти передсоборних документів були винесені на обговорення не за кілька місяців до його проведення, а за рік – два, та супроводжувалися ґрунтовним поясненням ліпших богословів сучасності».

По-друге, регламентні моменти, прийняті на передсоборних нарадах, дають безліч підстав визнати рішення Всеправославного Собору нелегітимними і такими, що не мають канонічної сили. Наприклад, голосують не всі присутні на соборі єпископи, а лише глави делегацій (кожна Православна Церква має один голос). З огляду на те, що делегації більшості Православних Церков формує виключно Архієрейський Синод, а голосує тільки Предстоятель, «відразу ідуть певні сумніви щодо подання соборної думки всієї Церкви». Але і «дозвіл голосувати всім архієреям, який намагався проштовхнути Московський Патріархат, відразу ставив ряд Православних Церков в дуже невигідне становище». Таким чином, «регламент вимагав додаткового доопрацювання».

По-третє, залишаються невирішеними питання відносин між Православними Церквами, які повинні брати участь у соборі. Так, невирішеним залишається суперечка між Антіохійським і Єрусалимським Патріархатом з питання про церковну юрисдикцію над Катаром і пов’язану з цим відсутність євхаристійного єднання між ними, що становить істотну перешкоду для участі цих Церков в соборі. Уже навесні 2016 року, «багато хто висловлював думку, що цей факт буде використаний Московським Патріархатом в разі необхідності зриву собору».

По-четверте, «за кадром», але «незримо присутнім» на соборі залишається питання агресії Російської Федерації проти України, її військової участі в сирійському конфлікті, які підтримала РПЦ і особисто Патріарх Кирил. На сьогодні можна впевнено сказати, що проти російської політики виступає більшість православних Румунії, Польщі та Болгарії. Навіть проросійськи налаштовані архієреї цих країн повинні враховувати настрої своїх прихожан, тому для них зрив собору – це кращий вихід з пікантного становища. Саме це, на думку ряду болгарських священиків і віруючих, висловлених у соціальних мережах, було однією з істотних підстав відмови Болгарської Православної Церкви від участі в соборі.

Таким чином, на нашу думку, велике бажання Константинопольського патріархату провести Всеправославний собор саме в 2016 році, породило багато проблемних соборних питань, які випливали в процесі обговорення всередині Помісних Православних Церков. Становище погіршила і агресивна політика Російської Федерації, повністю підтримана Московським Патріархатом, коли православні віруючі ряду країн зажадали від своєї ієрархії конкретної антимосковської позиції.

Тому цілком природно, що Московський Патріархат використовував свій вплив на ієрархію ряду Православних Церков і Святої гори Афон, ситуаційне невдоволення і бажання уникнути неприємних запитань своїх віруючих, які виникли в ряді Православних Церков, у власних цілях – шантажу Вселенського патріарха та зриву собору

З усього вище наведеного випливає закономірне питання: “Що ми маємо на сьогодні і кому це вигідно”?

Після останнього рішення Болгарської Православної Церкви про відмову брати участь в Всеправославному соборі, він теоретічно зірваний. Ніхто не має сумнівів, що, як мінімум, останньою краплею стала позиція Московського Патріархату і його вплив на ієрархію БПЦ. Фактично викристалізувалося явне протистояння Константинопольського Патріарха, який представляє сучасний варіант Вселенського Православ’я, та Московського Патріархату – позиції реакції, агресії, нетерпимості і симонії. Зрив собору – це не тільки сильний удар по престижу і гідності Константинопольського Патріарха, як історично першого по достоїнству в Православному світі, а й руйнування всієї системи Вселенського Православ’я через демонстрацію неможливості домовитися і відкидання вже підписаних документів.

На думку деяких грецьких архієреїв та науковців, «Москва сьогодні демонструє свою можливість створення «православного фронту», який буде направлений проти будь-яких рішень Вселенського Патріархату». Тактика поділу, «випробувана на Всеправославному Соборі, буде використана РПЦ і проти Помісних Православних Церков, при наданні їм автокефалії Константинопольським патріархом”.

Тому, «для Українського Православ’я, як і для Православ’я нових країн Європи, які домагаються визнання національних Помісних Православних Церков, тимчасова перемога Московського Патріархату – зрив Всеправославного Собору, несе явну загрозу міцного протистояння з структурами Московського Патріархату (і його сателітами) навіть після їх цілком законного визнання з боку Вселенського Патріархату”.

У понеділок, 6 червня, має відбутися Священний синод Константинопольського Патріархату, який, як ми сподіваємося, виробить гідну відповідь на підступні заходи Московського Патріархату і його сателітів.

прот. Сергій Горбик, магістр богослов’я

PS. Висловлюю глибоку вдячність грецьким та болгарським архієреям і священикам в справі написання цієї статті.