Скрізь чуємо тривожливі запити: чому Українські Церкви не поєднаються? Скрізь бачимо ніби гаряче бажання: нехай наші Церкви поєднаються! Але ці запити чуємо головно серед вірних, — серед Духовенства підіймаються вони мало. І всі ці запити й побажання позостаються голосом вопіющого в пустині, — Церкви не єднаються, навпаки, церковний хаос усе побільшується. Які ж тому причини, які перешкоди поєднатися? Перешкод цих не мало.
Першою й найголовнішою перешкодою вважаємо те, що наші сучасні Українські Церкви мало дбають про чистоту Православія. Правильніше — загубили міру цієї чистоти. Наша Церква за все своє тисячелітнє життя першою своєю ознакою завжди мала — чистоту свого Православія. Наша Православна Віра була чиста, як сльоза, була ясна, як кришталь, а тому наша Церква горіла, як ясна зоря, серед усіх інших Церков. Вона ввесь час займала почесне місце в родині Вселенської Православної Церкви. Нас усі шанували, до нас усі приглядалися, бо наші світильники Віри палали ясним полум’ям, бувши налиті чистою оливою. Це було…
Православіє з Київщини рано було занесене й до Півночі, і незабаром воно почало там буйно розвиватися. Приєднання Київської Митрополії до Московської 1686-го року на ідеологію нашої Церкви поважно не вплинуло. До кінця ХVIII-го ст. Російська Церква взагалі жодного впливу на Церкву Київську не мала, не мала його й далі. Був вплив адміністраційний, але не було впливу ідеологічного. Усі українські Духовні Школи, Духовні Семінарії й Київська Духовна Академія національно найвиразніше відрізнялися від таких же шкіл російських, — у своїй більшості вони продовжували дух стародавніх київських шкіл. Київська Духовна Академія аж до року свого насильного упадку в 1919-м році духово й ідеологічно завжди виділялася, і дух цей був старокиївський. Ось тому й по 1686 році, по адміністраційному приєднанні Київської Церкви до Московської, головна ознака наша — чистота Православія не погасла, але палала так само, як і в давнину. І як і в давнину, до нас, до нашої Київської Духовної Академії й далі безпереривно приїздили студенти на науку зо всього світу, а особливо зо світу слов’янського, — болгари і серби, румуни, грузини, греки й ін. (под. роман Ів. Нечуя-Левицького «Хмари»). Наша Церква й далі світила на ввесь православний світ, і жодні перешкоди не могли ніколи затемнити нам наше церковне світло.
Отож, треба рішучо ствердити, що чистота Православія — найперша ознака Київської Церкви за всі віки її життя. Чистота Православія —це наша українська віковічна традиція, яка глибоко ввійшла в плоть і кров нашу. Відійміть цю традицію від українського народу — і він перестане бути українським, бо загубить саму душу свою, своє духове обличчя.
Чистота Православія виявляється в дотриманні основ його: Святого Письма, Святих Догматів, Священних Канонів і Церковного Передання. На зовні це виявляється головно в дотриманні всіх постанов семи Вселенських Соборів, цебто в виконанні всіх Священних Канонів. І Київська Церква за всі віки свого довгого життя завжди ретельно додержувалась Священних Канонів. І це у нас вони перше появилися на Сході в численних рукописних збірниках, т. зв. Номоканони або Кормчі, це у нас вони вперше були й видруковані. Це у нас появилася система нашої Віри, т. зв. «Ісповідання Віри» 1640 р. Ознакою українського народу з давніх часів було — пильне дотримання всіх Канонів, глибока вірність постановам семи Вселенських Соборів.
Але прийшла Революція 1917-го року, і зашаліла по всьому Сході. Соціялістичний шал охопив увесь Схід, у тому числі й Україну. Прокинувся віковічний український дух руїни, дух ламання всіх основ життя. Гору над життям захопили соціялісти, всякі ліві, а вони завжди проповідували безбожжя, завжди виступали проти Церкви, особливо проти Духовенства. Розсудливі голоси мусіли були поховатися, гору взяли крикуни та руїнники, всякі демагоги.
Оці крикуни та руїнники відразу заходилися й біля нашої Церкви й відразу захопили її в свої руки. Скрізь потворилися т. зв. “Церковні Ради”, бо всі тоді захворіли на радо-фільство. Комуністи й більшовики чистої води, хоч українці з походження, зручно вперлися до цих «Церковних» Рад, і при їх допомозі стали розкладати Церкву в Її основах. Це вони перші голосно закричали: Геть з Канонами! Творімо свої Канони! Це вони перші крикнули: Геть з Єпископатом! Вся влада в Церкві — Церковним Радам! Народоправство!
І натворили… Духовенство було залякане, безголосе, голодне, — і його потягли за собою крикуни з Церковних Рад. Голосно скрізь кричали: оновити Церкву, Церква застаріла, геть з Канонами! Свідоме правдиве духовенство змушене було мовчати, а малодушне пішло за крикунами.
І трапилась трагедія 1921 року, — утворення УАПЦ. Церква цілком була захоплена в крайні ліві руки, якими верховодили більшовики, свої й чужі. І в атмосфері соціалістичного чаду повстала УАПЦ, — Українська Автокефальна православна церква. Ця церква рішуче порвала і з традиційною многовіковою Київською Церквою, і з многовіковою українською традицією чистоти Православія. Вона, небувалий новотвір, рішуче порвала з самою душею Православія — з Канонами семи Вселенських Соборів, і натворили «канонів» своїх. Наша многовікова церковна ідеологія була грубо потоптана. Неграмотні крикуни й демагоги назвали це «Відродженням Української Церкви», тоді як це був повний розрив з традиційною віковою старокиївською Церквою українського народу. Бо відродження — це відновлення того, що було, а такого, чого натворено в 1921 році ніколи в Українській Церкві за всі віки її не було.
Недоля хотіла, щоб на чолі церковного руху став у Києві Протоєрей Василь Липківський, церковний революціонер чистої води, особа, яка до глибини душі ненавиділа Єпископат і постановила вбити «старе Православіє». Його помічником став Володимир Чехівський, загорілий соціял-демократ, який поза своїм соціялізмом світу не бачив. Це ж ні для кого не тайна, що В. Липківський так сильно пішов наліво в церковних справах, що навіть сама УАПЦ змушена була 24 жовтня 1927 р. замінити його Миколаєм Борецьким. В Канаді це багатьом відомо, що ще й року 1935 -го В. Липківський намагався висвятити Єпископа для Канади… листовно, через пошту…
І закрутилась церковна революція. І вдове Духовенство поженилося, появився жонатий Єпископат, Єпископів «висвятив» народ… На чолі Церкви стала світська “Церковна Рада”, як зверхній орган її… Митрополиту й Єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду… Священні Канони Вселенських Соборів поламали, створили свої нові… Товаришу голові Церковної Ради наказали («Ухвали», VII): «Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков всесвіту» для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони. Взагалі — «догнати й перегнати» застарілу буржуазну Вселенську Церкву…
Церкву цю назвали «соборно правною», розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство. І утворили «канони 1921 року» — гарячий сором для України на віки вічні!
Як жилося Духовенству під цим «соборноправством», див. свідчення самих Митрополитів УАПЦ в «Слові Істини» ч. 26 ст. 18 — 20.
Ознакою Української Церкви видвигнули тільки, українську мову в Богослуженні, а многовікову ідеологію Православної Церкви відкинули й потоптали. І стався нечуваний дивогляд: досить було кому з Духовенства чи Ієрархії так сяк зліпити яку пару українських слів, щоб це приймали за українське! До Єпископату нерідко входили невідповідні особи.
На Волині під Польщею утворилося кубло крайніх полонофілів, зо своїм органом «Церква й Нарід», видаваним на польські гроші, яке підтримувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церкви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових «діячів» (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник).
Року 1942-го немало з цих волиняків-полонофілів понадягали Єпископські митри, і на всю Україну кричали, що вони — УАПЦ, що вони піддержують ідеї УАПЦ 1921 р., що вони липківці, відновивши разом з останніми УАПЦ. Коли ж вони вибралися з зачадженого терену й пішли в світ, то побачили, що цю УАПЦ ніхто ніде не визнавав за Церкву, і тому почали відгороджуватися від «липківщини». Але це відгородження було вже запізненим, було неможливе, бо є тисячі свідків, що УАПЦ 1942 р. на початках своїх відкрито заявляла, що вона липківська, що саме липківське духовенство складало в ній основу і задавало тону. Один з Єпископів цієї УАПЦ в Парижі 1947 р. на публичній Академії прилюдно ствердив це, називаючи УАПЦ 1942 р. спадкоємицею Липківського. Так вони стверджують і зараз в усіх своїх офіційних документах. Серед Єпископату нової УАПЦ є чотири Єпископи, що прийняли єпископський сан, бувши жонаті. Як наслідок відкритих заяв Єпископату нової УАПЦ, що вони продовжують «Церкву Липківського», а потім стали від цього відрікатися, й повстала 23. X. 1947 р. новіша «УАПЦ-Соборноправна»
І з старого Єпископату у вільному світі позосталися дві особі: Іван Теодорович в Америці та Д-р Іван Чинченко в Україні. Д-р Чинченко, опинившися на еміграції, цілком покинув УАПЦ і прийняв канонічну хіротонію на священика, а пізніше подався до уніятів, і тепер в Католицькій Церкві в Канаді допомагає валити Православну Церкву. А Іван Теодорович ще з 1930-го року шукав «досвячення», і оце недавно знайшов його, тим ствердивши, що УАПЦ не була благодатною.
Усе це надзвичайно сильно вдарило по повазі Української Церкви, й її ніхто тепер не визнає, і в кращому разі — ставляться до неї підозріло.
Революція, соціялістична дурійка 1917 — 1925 рр., більшовизм — усе це сильно розклало Українську Церкву, і вона ще з 1921 р. рішуче порвала з правдивою многовіковою Православною Церквою. Душі української в новій Українській Церкві нема, — її прибила революція.
Липківство, — цебто церковна анархія, церковний революціонізм, — глибоко охопило українські маси, особливо соціялістичну інтелігенцію, охопило й наше Духовенство. І хоч з Церкви Липківського на зовні фактично нічого й нікого вже не позосталося, але воно чорним вороном літає над нашою Церквою й до основ розкладає її з середини й донині… І це власне липківство сильно вдарило по чистоті українського Православія й позбавило слави нашу Церкву…
так стоїть справа об’єднання Української Церкви. Усі бажають цього поєднання, але мало думають, як і з ким єднатися? Більшість теперішніх Церков — це УАПЦ, старі й нові, що порвали цілком зо стародавньою славною Київською Церквою, Церквою Св. Володимира. Власне ці Церкви, при допомозі занархізованих політиканів, головно бувш. полонофілів з Волині, Варшави та ін. Місць (Мстислав Скрипник, Полікарп Сік орський, Никанор Абрамович, Ігор Губа та інші), силою захопили Українську Церкву в свої руки, роблять її своїм знаряддям, і цим не допускають Їй стати на правдиву церковну дорогу. І перешкоджають об’єднанню Церков.
Чи станеться, що всі Українські Церкви таки зрозуміють свої найперші завдання, й помалу видужають від революційного чаду, і стануть на ту дорогу, якою йшла Церква Св. Володимира? Церква 1921 р. заявила, що Вірою вона ніби стара (Канони, §1), але Канонами нова, — вона відкинула важливі Св. Канони семи Вселенських Соборів (§ 2). Це була глибока помилка, бо наша Православна Віра стоїть на чотирьох підвалинах: Св. Письмо, Святі Догмати, Священні Канони й Церковне Передання. Викиньте з цього хоч одну підвалину, скажемо Св. Канони, і Віра перестає бути Православною.
Віра без прийняття Св. Канонів семи Вселенських Соборів — це протестанство. Ось тому Вселенська Церква не визнала Київської УАПЦ 1921 р. за православну й косим оком дивиться на УАПЦ нову, що також виводить своє походження від липківства
Оце найголовніша перешкода до визнання та поєднання наших Церков: порушення чистоти Православія. Церкви, що бережуть чистоту Святого Православія, як зріницю ока свого, як душу свою, не можуть єднатися з тими, що відкрито порвали з тією чистотою.
Священні Канони семи Вселенських Соборів, — це душа Православія, і коли всі Українські Церкви це щиро визнають, тоді вони легко поєднаються, бо не буде того, що поділило ці Церкви.
Вернімося до многовікової Київської Церкви, Церкви Св. Володимира, Церкви Св. Митрополита Іларіона, Церкви Воїнства київських Святих, з Антонія й Феодосія Печерських починаючи, — і тоді наша Церква негайно стане єдиною!
Одужаймо з соціялістичного чаду, залікуймо розпаношену в нас церковну демагогію, усуньмо від своїх церковних справ розкладове політиканство, — і тоді наша Православна Церква стане єдиною. Глибоко віримо, що це незабаром настане!
Терпкі слова довелося тут сказати, але ми обов’язані їх сказати, і то сказати голосно. Треба розпізнати недугу, а тоді й ліки знайдуться на неї.
Архієпископ Іларіон (Огієнко)
Часопис “Слово Істини”, Вінніпег, Канада, Ч. 3 (27), січень 1950 р., с. 3-10.