Невеличке містечко Почаїв, що зараз входить до складу Кременецького району Тернопільської області, добре знане в Україні (та й за її межами). Це місце релігійного паломництва.

І дійсно, коли потрапляєш у ці краї, відчувається якась незвична енергетика землі. Не випадково тут народилося стільки видатних людей. Із цих країв походили славнозвісний Дмитро Байда-Вишневецький, засновник Запорозької Січі, добре знаний класик польської літератури Юліуш Словацький, один із найвизначніших українських прозаїків ХХ століття Улас Самчук… Цей список можна продовжувати. 

Коли ви їдете з Кременця до Почаєва, вас не можуть не вразити місцеві краєвиди. На рівнинних полях ніби зненацька виростають вкриті лісом мальовничі гори. Особливо вражає гора Божа. Це дійсно якийсь «енергетичний вихор». Місцеві жителі кажуть: коли з Божої гори йде хмара, то обов’язково буде дощ, і, навпаки, коли гора ясна — буде погода. А ще на Божій горі, майже на самому вершечку — диво дивнеє! — є джерело. Можете зачерпнути з нього холодної (і, кажуть, цілющої) води. А за кілька кілометрів звідси б’є джерело святої Анни. Тут цілорічно вода має однакову температуру — 4 градуси тепла. Можливо, Божа гора чи це джерело мали б стати основним місцем паломництва. Але в силу різних, здавалось би, чисто людських обставин «пощастило» Почаєву.

Уже в кінці ХVIII — на початку ХIХ століть для українців, поряд із Києвом і його лаврою, монастирями та церквами, важливим місцем святості виступав Почаїв. Про це можна довідатися, наприклад, із творів Т. Шевченка, який дуже тонко вмів передавати народні релігійні уявлення. Ряд героїв його творів ідуть на прощу до Києва й Почаєва. Це бачимо в поемах «Слепая», «Невольник» та «Петрусь».

Десь тоді й витворилась своєрідна міфологія Почаївського монастиря, яку ви можете зараз почути в цій обителі чи прочитати в православних виданнях. Дуже поширеною є легенда, ніби цей монастир був заснований у 1240 р., коли ченці Києво-Печерського монастиря втікали від монголо-татар й осіли на Почаївській горі. До речі, подібні легенди розповідають і про інші монастирі. Вважалося престижним доводити своє походження від знаменитої київської обителі.

Насправді немає ніяких реальних свідчень, що Почаївський монастир існував із 1240 р. Ні тоді, ні пізніше про нього немає згадок в автентичних документах. Перша згадка про село Почаїв належить до 1450 р. Хоча заради справедливості варто відзначити, що на території Почаєва існувало давньоруське поселення. Спочатку село належало Кременецькому замку, а потім шляхтичам Гойським.

Можна зустріти думку, ніби перша історично задокументована згадка про Почаївський монастир належить до 1527 р. Насправді ж, цю згадку дуже проблематично вважати повідомленням про існування монастиря. Це грамота польського короля Сигізмунда I кременецькому старості Якову Монтовичу, в якій говориться, щоб він не втручався в справи почаївських землевласників Гойських і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків із людей, які привозять на продаж продукти. Із цього документа ми можемо лише зробити висновок , що в той час у Почаєві існувала Успенська церква, а на її храмове свято в селі відбувалися торги.

Реальна історія Почаївського монастиря починається не раніше кінця ХVI ст. Власниця Почаєва Анна Гойська, вдова луцького судді, 14 листопада 1597 р. фундувала тут монастир, надавши відповідну грамоту. Подарувала вона також монастирю 10 волок орної землі (понад 200 гектарів), сінокоси та ліси. На користь монастиря вона виділяла щорічно певну суму грошей і десяту частину збіжжя

Відповідно до легендарної традиції, 1597 р. за наказом Анни Гойської до Почаєва було перенесено ікону Богородиці, яка вважалася чудотворною. Перед нею ніби зцілився сліпонароджений брат Анни. Зараз ця ікона є головною святинею лаври. Наскільки ця легенда відповідає реаліям — судити складно. Принаймні жодних історичних документів про цю подію не збереглося. Швидше за все, вона по-своєму на рівні міфологічному відобразила факт заснування монастиря.

Велику роль у становленні Почаївської обителі відіграв Іов Залізо (бл. 1550—1651 рр.). У 1582 р. він став ігуменом Дубнівського Чеснохресного монастиря, який знаходився під опікою князя Василя-Костянтина Острозького. У цьому статусі Іов перебував близько 20 років. Десь на початку ХVII ст. він покинув Дубно й оселився на Почаївській горі. Що було причиною цього, можна лише здогадуватися.

Маючи значний досвід монастирського управління, Іов зорганізував у Почаєві суспільножитний монастир, запровадивши в ньому статут чернечого життя Федора Студита. Йому довелося зустрітися з чималими труднощами. Після смерті Анни Гойської власником Почаєва став її внук Андрій Фирлей, який сповідував протестантизм. Між ним та ченцями Почаївської обителі виник конфлікт, що, ймовірно, мав майновий характер. Подібні конфлікти були доволі частими тоді. Адже монастирі виступали не просто релігійними осередками, а й прибутковими господарськими структурами.

Власне, конфлікт полягав у тому, що Фирлей послав свого слугу Григорія Козинського з воїнами в Почаївський монастир, щоб вони пограбували його. Нападники забрали ікону, а також церковні дорогоцінності — золото, срібло, коштовні камені, дорогий одяг. Зараз розповідають, ніби дружина Фирлея вчинила наругу над іконою Богородиці та іншими цінностями монастиря. Через це вона захворіла. А чоловік, перелякавшись, віддав ікону монастирю. Насправді ж Фирлей змушений був повернути пограбовані монастирські цінності через рішення Люблінського трибуналу.

Часто цей конфлікт між Фирлеєм та почаївськими черницями подається як конфлікт конфесійний: власник-протестант проти православних ченців. Звісно, різниця в конфесійній приналежності могла дати знати про себе. Проте такі конфлікти виникали тоді й між православними шляхтичами та черницями православних монастирів. Також зустрічаються відомості й про напади на ці монастирі українських селян, які, звісно, були православними за віровизнанням. Так, повстанські загони селян у 1648 р. розгромили Почаївський монастир, забравши собі його майно, худобу та хліб. У цій ситуації, хоч як це парадоксально, захисником монастиря виступив князь Єремія Вишневецький, якого православні представляють як свого лютого ворога. У липні 1651 р. цей князь видав монастиреві охоронний універсал і взяв його під захист польського війська.

Іову Залізо вдалося не лише вистояти в цих конфліктах, а й суттєво розбудувати монастир. Він знайшов багатих українських землевласників, які жертвували на обитель. Були це православні шляхетські родини Ушківських, Долинських, Куликовських, Жабокрицьких, Пузин, Малинських, Сташкевичів, Ясногірських та інших. Серед них варто виділити Федора та Єву Домашевських, власників села Бережці під Почаєвом, які зробили на монастир великі грошові пожертви. Завдяки їм на Почаївській горі була побудована в 1649 р. Троїцька церква, куди перенесли чудотворну ікону Богородиці.

До того ж часу відносяться початки формування почаївського культу Богородиці. Набуває поширення легенда, що маленьке джерельце на Почаївській горі — це залишок стопи Божої Матері. Того ж 1649 р. над цим джерельцем було споруджене укриття. У 1665 р. у львівській друкарні Тимофія Сльозки побачила світ робота Іоаникія Галятовського «Небо новоє з новими звіздами…» У ній зустрічаємо розповідь, ніби дуже давно, десь аж у середині ХIII ст. селянин Іван Босий побачив на Почаївській горі Богородицю, з під стопиякої почало текти невелике джерельце з чистою та цілющою водою.

Іще одним важливим моментом у формуванні культу Почаївської Богоматері стала легендарна оповідь про захист нею обителі від нападу турків у липні 1675 р. Згідно з цією оповіддю, Іов Залізо, який на той час уже помер і був канонізований, з’явився з Богородицею над Троїцькою церквою. Мати Божа відвертала від монастиря стріли й кулі турків. Вражені нападники перелякалися й покинули Почаїв.

Ця легендарна подія знайшла відображення в піснях «Ой зійшла зоря вечоровая…», «Пасли пастирі вівці на горі…» та інших зразках української релігійної народної лірики. З часом з’явилися й інші легенди про Почаївську Божу Матір. Важливим моментом зростання релігійного авторитету монастиря стала канонізація в 1659 р. київським митрополитом Діонісієм Балабаном Іова Залізо.

Отже, монастир отримав свого святого, сформувалися відповідні легенди про покровительство над монастирем Матері Божої. Він почав розглядатися як святе місце. Однак це не значить, що обитель у ХVII ст. користувалася особливою популярністю. Це був монастир «місцевого значення». Таких на українських землях тоді було чимало. Принаймні на Волині в той час існували набагато відоміші монастирі. Наприклад, знаменитий Дерманський монастир.

Популярним Почаївський монастир стає у ХVIII ст. І пов’язано було це із, здавалось би, досить прозаїчними речами. Десь на початку цього століття обитель перейшла до рук греко- католиків. Називаються різні дати цієї події — 1712 чи 1713 і 1721 рр. Найправдоподібнішою датою, очевидно, варто вважати останню.

Власниками монастиря стали ченці-василіани. Відбулося це 1739 р. Маючи вже значні традиції організації монастирського життя, вони швидко перетворили обитель не лише на потужний релігійний, а й фінансово-господарський та культурно-освітній осередок. Монастир мав значні земельні володіння, тут було зорганізовано ряд майстерень. Уміле господарювання, а також пожертвування визначали фінансову могутність монастиря, який фактично взяв на себе функції банку, надаючи грошові позички. При монастирі діяла школа (новіціат), у якій проходили підготовку ченці. Такі школи в Руській провінції, до складу якої входив Почаїв, існували лише тут і ще в одному монастирі. До послуг ченців та новіціїв була багата бібліотека.

Особливо відомою стала Почаївська друкарня, видання якої розходилися по всій Україні. Першою значною книгою, виданій у друкарні почаївських ченців-василіан, був «Служебник» 1735 р. Відомими друками стали збірник ораторської й повчальної прози «Народовіщаніє» (видання 1756, 1768, 1778 рр.) та «Богогласник» (1790 р.), що містив вірші й пісні релігійного характеру. Показово, що ряд книг вийшов мовою, близькою до розмовної української. Так, у «Богогласнику» абсолютна більшість творів, 214 одиниць, надруковані українською розмовною мовою або мовою церковнослов’янською в українській редакції.

Розквіт Почаївської монастирської друкарні припав на 1772—1795 рр. Саме тоді вийшло найбільше почаївських видань. Після того як монастир опинився на території царської Росії, його видавнича діяльність згортається. Хоча друкарня й далі продовжувала функціонувати. За сто років свого існування в «уніатський період» тут було надруковано близько 200 книг (дехто вважає — близько 300). У даний час це був один із найбільших видавничих осередків України.

У другій половині ХVIII ст. споруджується архітектурний ансамбль Почаївського монастиря, який і сьогодні визначає обличчя цієї обителі. Здійснено це було за значної фінансової підтримки графа Миколи Потоцького. Існує легенда, ніби цей магнат одного разу хотів застрелити свого візника, що через необережність перевернув його карету. Але візник звернувся з молитвою до Почаївської Богоматері. І пістолет, із якого стріляв магнат, дав осічку. Після цього, мовляв, Потоцький став шанувати цю святиню, став греко-католиком і виділив великі гроші для монастиря. Не важко побачити, що поява цієї легенди була визначена культом Почаївської Богородиці.

Та, схоже, жертвуючи гроші на монастир, Потоцький керувався й честолюбивими намірами. Адже ця чернеча обитель на той час була достатньо відома. Долучившись до її розбудови, Потоцький мав можливість прославитися. Не кажучи уже про те, що для людей того часу жертвування грошей на монастир розглядалося як богоугодна справа, що гарантувала людині прощення гріхів та спасіння. А Потоцький, як розповідають, був великим грішником.

Як би не було, але за фінансової підтримки Потоцького в 1771—1783 рр. на місці старої Троїцької церкви, яку було розібрано, спорудили Успенський собор за проектом Готфрида Гофмана. Ця велетенська споруда, яка піднімається над Почаївською горою майже на 60 метрів і гармонійно вписується в навколишній краєвид, є видатною пам’яткою пізнього бароко.

Також Потоцький виділив кошти на урочистості з приводу коронування ікони Почаївської Богоматері. Ця подія відбулася 8 вересня 1773 р. Тоді католицька церква на чолі з папою Климентом ХIV, за згодою якого відбулося коронування, визнала святість і чудодійність цієї ікони.

Після того, як волинські землі, й Почаїв теж, потрапили до складу царської Росії, тут розпочався тиск і наступ на греко-католицьку церкву. Розроблялися також плани, як відібрати монастир у греко- католиків і передати його православним. Приводом для цього слугувало польське повстання 1830—1831 рр. Почаївських ченців-василіан звинуватили в тому, що вони підтримали повстанців. Їх насильно виселили, а монастирські приміщення перейшли до православних. Бажаючи закріпити православ’я на західних форпостах імперії, синод Російської православної церкви 13 жовтня 1833 р. представив імператору Миколі I доповідь, у якій пропонувалося присвоїти Почаївському монастирю звання лаври й поставити її на четверте місце після існуючих трьох. (До речі, саме в той час, коли Почаївський монастир належав греко-католикам, його почали іменувати лаврою). Цар затвердив цю доповідь. І Почаїв став офіційно вважатися одним із найбільших монастирських центрів Росії.

Високопоставлені особи імперії робили щедрі пожертвування на монастир. Побували тут російські царі Микола I (1842 р.) й Олександр II (1859 р.), які дали лаврі багаті дарунки. Постійним жертводавцем монастиря виступала графиня Антоніна Блудова, батько якої був високопоставленим імперським чиновником (у різні роки займав посади міністра внутрішніх справ, юстиції, голови Державної Ради та Ради міністрів). Найщедріші пожертви на монастир зробила фрейліна царського двору, графиня Анна Орлова-Чесменська. В 1842 році вона подарувала лаврі мистецьку срібну труну (раку) для мощів преподобного Іова вагою 147 фунтів, срібні лампади вагою 4 фунти, а в 1850 — срібний, пишно позолочений кивот, що коштував близько семи з половиною тисяч карбованців. Після своєї смерті графиня заповідала на монастир 30 тисяч карбованців. На той час це була величезна сума.

Не дивно, що відповідна політика царського уряду, щедрі пожертви представників імперської верхівки перетворили Почаїв на опору російського православ’я на західноукраїнських землях.

У середині 40-их рр. ХIХ століття Почаївську лавру відвідали видатні діячі українського національного відродження М. Костомаров і Т. Шевченко. Тоді тут ще зберігалося чимало «пережитків уніатства». На це вказує Костомаров у «Автобіографії», описуючи свою подорож до Почаєва.

Шевченко прибув до Почаєва, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, не пізніше 20 жовтня 1846 р. Принаймні, цим числом були датовані записи в його робочому альбомі деяких пісень, записаних у Почаєві. Шевченко мав зробити для Археографічної комісії малюнки Почаївської лаври — передусім її зовнішній і внутрішній вигляд, а також вигляд із тераси на околиці. Для Шевченка це не було складним завданням. Подібні роботи він неодноразово виконував. У Почаєві він намалював чотири акварелі, два ескізи та начерк олівцем. Незважаючи на те, що це ніби були «технічні роботи», вони ще раз продемонстрували великий талант Шевченка, а також засвідчили, що надійшов новий етап у його творчості як живописця. Почаїв, без сумніву, справив враження на Кобзаря. Це містечко й надалі фігурує в кількох його творах.

На початку ХХ ст. тодішній Волинський архієпископ Антоній Храповицький почав виношувати ідею будівництва на території лаври храму, який би був за архітектурою «російськоправославним». Він виявляв крайнє незадоволення архітектурою Успенського собору, навіть привселюдно кричав: «Не буду служити в католицькому храмі», «Не можу службу правити лицем на захід».

На місці колишнього палацу графа М. Потоцького було споруджено Троїцький собор. Це будівництво тривало п’ять років (1906—1911 рр.), і на нього було затрачено величезні на той час кошти — близько чверті мільйона карбованців. Даний храм був точною копією Троїцького собору Сергієвської лаври, що під Москвою. Він явно дисгармоніював із іншими будівлями Почаївської лаври. На це навіть вказували високопоставлені православні ієрархи.

Під час Першої світової війни та війни громадянської лавра зазнала значної руйнації. Почаїв якраз опинився в прифронтовій смузі. В липні 1915 року з монастиря найбільш цінні речі було вивезено на схід (до Житомира, Ніжина, Харкова й інших міст). 24 серпня цього ж року Почаїв зайняли австрійсько-німецькі війська. Завойовники не особливо церемонилися з почаївськими ченцями та святинями. Ченців арештували й вивезли до концентраційного табору в м. Васергени (Угорщина). В Успенському соборі почали служити католицькі меси, а Троїцький храм перетворили на місце демонстрації кінофільмів.

У травні 1916 року Почаїв знову переходить до росіян. До лаври почали повертатися її святині та ченці. Проте в 1919 вона знову зазнала жорстокої руйнації. Тоді місто захопили більшовики й пограбували монастир.

На початку вересня 1920 року Волинь зайняли польські війська. Почаїв — у складі Польської держави. Тут було зорганізовано автокефальну православну церкву, яка в політичному плані мала пропольську, а в плані культурному — проросійську орієнтацію. Тим не менше, Волинь стала регіоном, де йшла активна боротьба за українізацію православної церкви. Не могла вона незачепити й Почаєва.

На день преподобного Іова 28 серпня (10 вересня) 1933 р. в Почаєві відбулася грандіозна українська маніфестація (кількість її учасників сягала 20 тис. осіб), спрямована проти русифікаторської поведінки тодішнього глави Польської православної церкви, митрополита Діонісія. Перед закінченням богослужіння двоє юнаків повісили на дзвіниці довжелезного жовто-блакитного прапора. І як тільки він замайорів, на монастирському подвір’ї з’явилися чисельні українські прапори та транспоранти. Написи на транспорантах були переважно такого змісту: «Хочемо Української церкви»: «Хочемо тільки українського єпископату», «Хочемо української богослужбової мови», «Діонісію, геть до Москви», «Почаївська лавра мусить бути українською» тощо.

Почаївське духовенство змушене було піти на поступки. Принаймні, проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою, цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ», позникали написи російською мовою. Проте це були швидше заходи косметичного характеру. В лаврі й далі продовжували домінувати русофіли.
Осередком русофільства Почаївська лавра залишалася й під час Другої світової війни та й після неї.

За радянських часів, особливо в 60 ті рр., було намагання закрити Почаївську лавру. Проте, напевно, враховуючи високий рівень релігійності місцевого населення, влада не пішла на такий крок.

Як не парадоксально, але саме за радянських часів відбулася «тиха українізація» лаври. Саме через те, що релігійність українського населення, особливо в Західній Україні, була помітно вищою, ніж російського, саме українці переважно поповнювали лави православних священнослужителів і ченців. Не була винятком і Почаївська лавра.
У роки незалежності України ця обитель цілком могла стати осередком українського православ’я. Буквально в перші дні створення Української православної церкви Київського патріархату керівництво лаври виявилося готовим підтримати цю конфесію. Та сталося не так, як гадалося. Терміново прислані з Росії ченці виступили проти тодішнього настоятеля лаври, змусивши його покинути монастир.

Почаївська лавра так і залишилася осередком російського православ’я. Якщо ви зараз опинитеся в цьому монастирі, то з уст ченців часто почуєте російську мову. Цією ж мовою переважно друкується література в лаврі. В її книжкових крамницях повністю домінує російськомовна література, аудіо- та відеопродукція. І це в місті, яке абсолютно українськомовне!

Історія Почаївської лаври — це історія нашої ментальної безалаберності. Ми маємо чудову святиню, яка зрощена працею наших предків. Сюди приїздять не лише з усієї України, але й із різних куточків світу. Навіть у сучасному глобалізованому світі вона вражає нас своєю величчю, красою. Поєднана з навколишньою природою, лавра творить дивну молитовну атмосферу. Проте, опинившись тут, ти з особливою силою починаєш розуміти фразу «на нашій не своїй землі».

Кралюк П.