Історія Православ’я на Волині, міста Луцька – нерозривно пов’язана з діяльністю Луцького Хрестовоздвиженського братства. Виникнення його диктувалося особливими умовами, які склалися у той час на західноукраїнських землях, що в 1569 році за Люблінською Унією між Литвою та Польщею відійшла під протекторат останньої. Жорстка політика тотального окатоличення, полонізація українського населення, яку проводила Польща, або як вона тоді називалась Річ Посполита, призвела до руйнівних наслідків: православна віра переслідувалась, а православних позбавляли громадянських прав.
Зрадивши своїй православній вірі український єпископат, з корисливих міркувань, в 1596 році пішов на унію з католицькою Церквою проти волі православного населення. В зв’язку з цим наступ на права і свободи православних українців значно посилився: православні храми нищились, перебудовувались під католицькі, діяльність православної Церкви обмежувалась. 

Щоб протистояти унії, ополяченню та окатоличенню, православні українці в кінці XVI – на поч. XVII століття почали об’єднуватися у церковні братства. Братствами називались національно-релігійні громадські організації українського міщанства, а також інших верств населення, які в XVI –XVII століттях відігравали значну роль у церковному, суспільно-політичному й культурному житті на українських землях. Братства створювалися, як правило, навколо парафіяльних храмів, на основі ремісничих та цехових організацій або інших міських установ. Згуртовуючою основою братств був самозахист від політики релігійного та національного гніту з боку католицької Церкви. Православні братства виникли у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, Вільні, Замості, Любліні та інших містах. Вони мали значні кошти, які використовували для широкого спектру діяльності. Розгорнувши культурно-просвітницьку діяльність, братства відкривали школи, лікарні, друкарні, поширювали книги, створюючи умови для розквіту культури і науки [1].

На Волині основною опорою місцевого православного населення у XVII столітті, а також деякою мірою у кінці XIX століття та в міжвоєнні роки XX століття було Луцьке братство Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього. Воно ставило за мету охорону православної віри, традицій наших предків, розгортання культурно-освітньої та доброчинної діяльності.

Виникнення Луцького братства відносять до 1617 року. Сталося так, що основний тягар у справі заснування Луцького братства взяло на себе духовенство, яке змушене було шукати підтримки міщан та шляхти. Першими в списку «імен братій» значаться: отець Герасим Микулич, ігумен Чернчицький, ктитор святого Братства, священик Мойсей Соловицький, отець Іоан Яровицький, ієромонах Ісакій Борискович, ігумен Чернчицький, ієромонах Паїсій  Мостицький, священик Іоан Гораінович. священик Гавриїл. Лише після духовенства йдуть прізвища шляхти та міщан – Федір Святополк, князь Четвертинський, Михайло Гулевич Воютинський, підсудок Луцький. Лаврентій Древинський, Олександр Зубчевський, мостовничий Луцький, Володимир Зубчевський, городничий Луцький, Криштоф Єловицький, підстолій землі Волинської [2].

До списку членів братства, крім Волинської православної шляхти, міщан і селян, були записані братчиками такі відомі особи, як архімандрит, а пізніше митрополит Київський Петро Могила, гетьман Іван Виговський, мати гетьмана Івана Мазепи – Марина, одна з засновниць Київського братства та братської школи – Гальшка Василівна Гулевичівна, поет Данило Братковський, запорожці: полковник Костянтин Вовк, сотник Андрій Данилович, Семен Скороход та інші [3].

Всі ці імена збереглися в «Каталозі» або реєстрі братства, в який протягом майже ста років записували імена членів Луцького братства. Перша сторінка каталога датована 1617 роком, що дає підстави стверджувати існування Луцького братства в 1617 році і пізніше.

Якщо в 1617 році Луцьке братство виникло де-факто, то в 1619 році з появою грамоти польського короля Сигізмунда III – де-юре. За цією грамотою, від 20 лютого 1619 року, надається дозвіл замість згорілого руського шпиталю збудувати або змурувати новий, а при ньому церкву зі школою [4]. Очевидно, що в цей час Братство ще не мало назви Чесного Хреста, бо називалось лише «Братство Милосердя» [5]. Серед членів братства були особи, які мешкали за межами Луцька і не часто в ньому бували, що не давало їм змоги вести нагляд за будівельними справами. 1 вересня 1619 року вони зібралися у Луцькому замку і передали повноваження нагляду за будівництвом церкви, школи і шпиталю міщанам. Серед осіб, що підписали лист повноважень, знаходимо підписи Івана Виговського та Олександра Пузини у майбутньому відповідно гетьмана і луцького єпископа [6].

Офіційно оформившись, братчики розгорнули в Луцьку активну діяльність, що викликало занепокоєння уніатського духовенства. Хоча у грамоті Сигізмунда III від 20 лютого 1619 року було записано, що «ніхто перешкод і утруднень у чинності Братства ні в чому не повинен ставити і не може ставити на вічні часи», вже 14 січня 1620 року луцький уніатський єпископ Євгеній Малинський заявив протест проти згадуваної королівської грамоти, яка дозволяла заснування православного братства в Луцьку. У цьому протесті, зокрема, вказувалось, що «братство противне унії»

Скарги уніатів, їхній тиск не були без результатними. Король Сигізмунд III фактично скасував ряд важливих положень своєї грамоти про заснування Луцького братства. 26 серпня 1620 року ним був направлений лист, у якому братчикам заборонялося будівництво церкви й школи, оскільки на це вони не мали дозволу луцького уніатського єпископа [7]. Проте це все таки не була категорична заборона. Цим листом король давав зрозуміти, що братчики повинні з’ясувати свої стосунки з луцьким уніатським єпископом. Та й заборонити братської церкви та школи, що почалося в 1620 році, було доволі складно. Адже за братством стояли доволі потужні сили, в тому числі й православні українські магнати й шляхтичі, з якими доводилось рахуватись навіть королю.

Поряд зі світською легітимізацією Луцького братства почалося його визнання церковне. Так, Єрусалимський патріарх Феофан, який перебував в Києві, де таємно здійснював відновлення православної ієрархії в Україні, 20 червня 1620 року дав грамоту на спорудження в Луцьку братської Хрестовоздвиженської церкви з правом ставропігії. Грамота ця була передана Ісайї Борисковичу, одному із фундаторів Луцького братства, якого патріарх Феофан висвятив на єпископа Луцького і Острозького [8]. У цьому документі вперше зустрічаємо назву церкви, яку взяло на себе Братство. Того ж 1620 року братчики отримали послання Константинопольського патріарха Тимофія про сповідування істиної віри, а також виробили своєрідний «статут», порядок вступу в братство. У 1623 році новий Константинопольський патріарх Кирило Лукарис підтвердив своєю грамотою спорудження братської Хрестовоздвиженської церкви з правом ставропігії, а також грамоту зі статутом братства. У статуті вказувалось, що братчики з усіх сил повинні старатися про оздобу церковну, про добрих священиків-проповідників, а також про школу [9].

Архівні документи дають змогу зробити висновок, що вже в липні 1620 року Луцьким братством розпочинається будівництво церкви. В липні – серпні цього ж року братчиками закладається також школа. До лютого 1621 року, а вірогідно, до початку зими церкву закінчили. Новозбудована церква та школа були дерев’яні [10].

Ще одним важливим моментом у становленні братства було заснування при ньому в 1624 році монастиря. При монастирі діяла школа, шпиталь для бідних. У братській школі навчались здібні юнаки з найбідніших верств населення. Глибока віра і творчість духу православних українців Луцька, того часу об’єднаних в братство, дала можливість впродовж десятків років зберегти монастир, школу, шпиталь. А 1635 року тут з’явилась на деякий час «мандрівна» друкарня отців Павла і Сильвестра, яку луцькі братчики допомогли відновити [11].

Закріпившись таким чином у місті, долаючи опір з боку уніатів, братство могло планувати більш капітальне будівництво. Цьому сприяли значні пожертви на користь братства від населення. Першу Згадку про муровану братську церкву знаходимо в дарчому записі підчашої київської Гальшки Гулевичівни від 20 січня 1634 року. «Братству при церкві луцькій мурованій Воздвиження Хреста» вона записувала 1000 польських злотих. При цьому половина з них призначалася на фундаменти, цегляні стіни та церковне начиння, а друга половина для ігумена та його братії [12]. З тексту дарчої виходить, що мурована церква розглядалася як реальність, і в той же час не були завершені фундамент і стіни. Дослідники припускають, що за кошти Гальшки Гулевичівни в 1634 році до церкви добудували дзвіницю або ризницю з паламарнею, які часто в ті часи добудовували до церков пізніше.

Другою після церкви мурованою спорудою Братства став шпиталь. Уперше його будівництво при церкві Луцького братства стало можливим завдяки зусиллям грека Олександра Мозеллі та грамоті польського короля Владислава IV від 11 грудня 1645 року на дозвіл такого будівництва [13]. Між 1803 і 1807 роками  та у 1854 році були добудовані деякі частини до існуючої споруди, яка і нині знаходиться біля братської Хрестовоздвиженської церкви.

Слід підкреслити, що в XVII столітті Луцький Хрестовоздвиженський монастир, так і саме братство, яке стояло на сторожі рідної віри, своєї мови, культури, традицій – зазнало найбільшого розквіту. На жаль, на початку XVIII монастир опиняється в руках уніатів, які теж намагалися вести школу, шпиталь і навіть друкарню, але все те незабаром завмерло, а сам монастир почав занепадати. Як і інші, колись православні монастирі, Луцька Хрестовоздвиженська обитель, втративши підтримку міщан та своїх могутніх фундаторів-князів і шляхти, які перейшли в католицтво, зрадивши віру батьків, прийшла до повного занепаду і руйнації [14].

Після останнього, третього розподілу Польщі в 1795 році, після якого вона перестала існувати, в 1797 році православні відібрали від уніатів свою Хрестовоздвиженську церкву, яка на той час була вже парафіяльною і, як свідчать документи Державного архіву Волинської області (Ф.35, оп.5, спр.252, арк.1), настоятелем її був в 1799 році колишній уніатський священик Григорій, який перейшов в православ’я [15].  В 1803 році церква постраждала від пожежі. Більше 80 років Хрестовоздвиженська церква перебувала в занедбаному стані. Історик-священик А. Сендульський вважав, що церкву довели до руїни «вороги православ’я». Якщо це так. то до ворогів православ’я слід віднести Святійший Синод РПЦ, губернські цивільні та духовні власті, в чиїх руках більше 80 років знаходилась доля колишньої Братської церкви. Вони не спромоглися звести над церквою дах після її пожежі, чим призвели її до руйнації, не були зацікавлені в її збереженні як пам’ятки православ’я, не спромоглися збудувати нову церкву. Держава проявила байдужість до духовних потреб населення. Не можна повірити в те, що за вісім десятиріч могутня Російська імперія не могла знайти коштів на церкву для свого повітового міста.

Завдяки клопотанням створеного у 1871 році нового Луцького братства Чесного Хреста в 1885-1887 роках впорядкували територію навколо церкви й звели огорожу навколо залишків її вівтарної частини, з 1887 року приступили до влаштування в ній каплиці, яка була освячена 11 вересня 1888 року. У 1889 році були зведені стіни на місці колишнього пресвітерію, а з заходу прибудували вузький витягнутий вздовж осі споруди притвор з півкруглою західною стіною. Цеглу на це будівництво використали з Домініканського монастиря. Нова церква була освячена 26 серпня 1890 року під старою назвою [16].
Невеликий Хрестовоздвиженський храм, що був у минулому лише вівтарною частиною величавого монастирського храму, бачив багато на своєму віку. Саме в ньому отець Павло Пащевський в 20-х роках XX століття вперше в Луцьку розпочав богослужіння на рідній українській мові. В 1940-1941 роках майбутній першоієрарх другої хвилі УАПЦ єпископ Полікарп (Сікорський) відправляв богослужіння українською мовою саме в братській церкві Чесного Хреста [17].

Свої чорні сторінки в історію цього братського монастирського храму вписали радянські атеїсти, які у 1957 році під його уполом розмістили нсбосхил планетарію, а в 1964 році розібрали притвор пам’ятки і на його місці за проектом спорудили двоповерхову прибудову з приміщенням для обслуговування планетарію [18].

Але Господь подав як нове відродження Хрестовоздвиженському храму, так і рідній Українській Православній Церкві на Волині. Саме Хрестовоздвиженський храм, який був переданий громаді УАПЦ, став осередком відродження незалежної Православної Церкви на Волині, і в Луцьку зокрема. На свято пророка Ілії 2 серпня 1990 року – після багатьох років наруги й безчестя, в храмі служилася Божественна Літургія на рідній мові [19]. В листопаді 1990 року храм відвідав перший патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). Два роки Хрестовоздвиженський храм був головним осередком автокефального руху на Волині. Також в 1990 році відродилось Хрестовоздвиженське братство під назвою: Волинське крайове братство Святого апостола Андрія Первозваного [20].

Нині храм належить громаді Української Православної Церкви Київського Патріархату. Настоятелями Хрестовоздвиженської церкви в новітній час її існування були такі відомі священики, як отець Михайло Бучак, а з 1994 по 2006 рік настоятелем храму був інспектор Волинської Духовної Семінарії, декан міста Луцька протоієрей Іван Семенюк. За його настоятельства була проведена реконструкція храму в середині, налагоджене церковне життя. Нині настоятелем Хрестовоздвиженського храму є викладач Волинської Духовної Семінарії отець Василь Клочак, який продовжує нелегку справу благоустрою і реставрації храму. Релігійна громада древнього храму переважно складається з борців за незалежність України, які побували на засланнях.

Отже, згадуючи славну історію осередку відродження Українського Православ’я на Волині – Луцького Хрестовоздвиженського братства  і відзначаючи 390 років від його заснування необхідно всім нам почерпнути сили і наснаги, могутнього православного духу для оборони нашої рідної православної віри та Української Православної Церкви Київського Патріархату в ці останні і найважчі для людства дні!

Посилання:

 

1. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. − С. 91.

2. Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. − К., 1898. − Т. 1. − С. 3-4.

3. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. − С. 93.

4. Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. − СПб., 1888. − С. 147.

5. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003.− С. 96.

6. Там само. − С. 98.
7. Кралюк П. Луцьке Хрестовоздвиженське братство. − Луцьк, 1996. − С. 17.

8.  Там само. − С. 18.

9. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. − М., 1997. − Т. 7. − С. 327.

10. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. − С. 100.

11. Рожко В.Є. Православні монастирі Волині і Полісся: Історико-краєзнавчий нарис. − Луцьк, 2000. – С. 30.
12. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. − С. 103.

13. Там само. − С. 131.

14. Рожко В.Є. Православні монастирі Волині і Полісся: Історико-краєзнавчий нарис. − Луцьк, 2000. – С. 30.

15. Там само. − С. 30.

16. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. − С. 142-143.
17. Рожко В.Є. Відродження Української Православної Церкви на Волині 1917−2006 рр. – Луцьк, 2007. − С. 152.

18. Колосок Б.В. Православні святині Луцька. – К., 2003. − С. 143.

19. Рожко В.Є. Православні монастирі Волині і Полісся: Історико-краєзнавчий нарис. − Луцьк, 2000. – С. 31.

20. Бондарчук А. Оборонці благочестя. Луцькому Хрестовоздвиженському братству – 390 // Волинські єпархіальні відомості. – 2007. – № 8-9 (33-34). –  С. 6.

Черенюк Я. М. 

 Джерело: Черенюк Я. Осередок відродження українського православ’я  на Волині : (з нагоди 390 років від заснування Луцького Хрестовоздвиженського братства) / Я. Черенюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцька міська громада: історія, традиції, люди : матеріали XXVI Волин. обл. наук.-іст.-краєзн. конф., присвяч. 16-й річниці Незалежності України, 510-ій річниці надання м. Луцьку Магдебурзького права і 390-ій річниці створення Луцького православного братства. – Луцьк, 2007. – С. 159–161.