У тоталітарній державі, за самою суттю нетерпимій до будь-яких форм духовної непокори, неможливо бути «просто істориком». Адже нещадні жерці «єдино правильної» ідеології розглядають бодай найменші спроби шукати Вічну Істину (що не залежить від царів, генсеків, фараонів, тих таки корисливих жерців, ні від продажних публіцистів чи науковців), а не завзято доводити незрівнянні принади влади Великого Брата, — як свідому зраду. Ця зрада є вдесятеро непростимою і карається тим більше жорстоко, якщо історик свідомо хоче служити рідному народові, а не фантомній ідеологемі на кшталт «нової» історичної спільноти людей — радянського народу. Карається саме відданість народові, сином якого він є, взяв за критерій для оцінки героїв своїх творів. А Україна, схоже, — мало не єдина країна в світі, де офіційно вихваляють тих діячів національної історії, котрі затято служили не власній, а іншій державі (Московії, імперії Романових, СРСР), а тих, хто боронив незалежність рідної землі, — проклинають. Що може бути страшнішим і абсурднішим за це? Нації фактично викололи очі й зламали хребет.

Це чудово розуміли кращі українські історики XX століття. Коли перечитуєш праці Михайла Юліановича Брайчевського (06.09.1924—23.10.2001), а він, безперечно, належить до їхнього числа, коли спілкуєшся з людьми, котрі його знали, знайомишся зі спогадами його друзів, то усвідомлюєш: вага зробленого Михайлом Юліановичем, значення того, що він залишив нам, нащадкам, виходить далеко за межі «чистої науки». Бо Брайчевський, автор всесвітньо відомих праць «Походження Русі» (1968), «Коли і як виник Київ» (1963), «Біля джерел слов’янської державності» (1964), «Приєднання чи возз’єднання?» (1966), «Утвердження християнства на Русі» (1988), а також зовсім недавно опублікованих фундаментальних монографій «Суспільно-політичні рухи в Київській Русі», «Історична думка в Київській Русі», «Русь і Хазарія», «Аскольд — цар Київський», був не лише великим істориком, а й воістину глибоким мислителем, талановитим державотворцем, чиї пророчі думки й сьогодні не втратили свого значення. У певному сенсі можна сказати, що Брайчевський, блискучий археолог, один із кращих в Україні, виконував одну з важливих місій, притаманних цьому предмету, — бути реставратором. Реставратором минулого українського народу (очищеного від догм, міфів, ярликів, прикрих виявів почуття меншовартості) — відтак, конструктором його майбутнього. При цьому він завжди залишався символом порядності, об’єктивності та непідкупної чесності в історичній науці, взірцем громадянина та патріота України — бо не хотів (ба більше — просто не вмів!) хитромудро «вибудовувати кар’єру», йдучи задля цього на поступки в принципових питаннях.

Може, це було генетично закладено в Михайлові Юліановичу, нащадкові давнього українського шляхетського роду колись ополяченого. Та в XX столітті він усвідомив свою національну приналежність — недарма батько історика, Юліан Карлович, віддав сина саме в українську школу — № 83, вул. Лютеранська — в Києві, щоправда, на хвилі русифікаторської боротьби з «націоналізмом» переведену в розряд російської; наш герой запам’ятав це на все життя. Можливо, ця рідкісна тепер здатність — не гнути спину ні перед науковим «начальством», ні перед іншими високими сановниками — була викарбована в ньому самим життям.

Закінчивши з відзнакою історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка (1948 рік; до речі, саме Брайчевський заснував у цьому навчальному закладі Наукове студентське товариство — НСТ — і виступив на засіданні студентської наукової конференції з доповіддю на тему, дослідженню якої він віддасть ледь не все життя, — «Походження українського народу»), молодий науковець іде працювати в Інститут археології АН УРСР, де вивчає слов’янські старожитності та проблеми взаємозв’язків давніх слов’ян із провінціями Римської імперії. Проте дослідницькі інтереси Брай- чевського швидко вивели його на «вибухонебезпечні» (у політико-ідеологічному значенні слова) терени. Так, уже на початку та в середині 50-х років XX століття М. Брайчевський обгрунтував крамольну на той час (та й пізніше) думку про тотожність пам’яток Черняхівської культури (виникла на теренах східноєвропейського Лісостепу, починаючи приблизно з И ст. н. е.) та міжплемінного об’єднання східних слов’ян, котре візантійські хроніки називали антами, а давньоруські літописи — полянами. Що це означало? Фактично молодий талановитий археолог Михайло Брайчевський підтримав цим «буржуазно-націоналістичну» теорію М. Грушевського, згідно з якою саме анти (Грушевський чітко підкреслював: прямі предки українців!) започаткували процес державотворення в східних слов’ян та неабияк вплинули на становлення Давньоруської держави з центром у Києві.

1955 року М. Брайчевський закінчив кандидатську дисертацією на тему: «Римська монета на території України». Але вже докторська дисертація, яку історик подав до захисту через п’ять років (на той час він уже був автором великих розділів у колективних монографіях «Нариси стародавньої історії Української РСР» та «Історія Києва»), зустріла потужний спротив ще на стадії обговорення в Інституті археології АН УРСР, її відхилили, до того ж не через наукові, а через ідеологічні міркування. У тому ж I960 році Михайло Юліанович Брайчевський переходить на роботу в Інститут історії АН УРСР, він одразу стає (разом з Оленою Апанович, Оленою Компан, Ярославом Дзирою) однією з найяскравіших зірок шістдесятництва в нашій історичній науці та культурі. Саме в той період (1963 — 1968 роки) було створено фундаментальні монографії вченого «Коли і як виник Київ», «Біля джерел слов’янської державності», «Походження Русі», а також знаменита стаття «Приєднання чи возз’єднання?». Ці твори зробили ім’я Михайла Юліановича Брайчевського відомим далеко за межами України; їх невдовзі видали в країнах Західної Європи та США.

Кожну із згаданих праць видатного історика можна порівняти з плідним зерном (зернятком), яке вкинули в ґрунт (у землю) української національної свідомості, яка тільки-но почала розмерзатись, повертатися до життя після довгих десятиліть сталінської тиранії — і це зрештою стало давати гідні плоди. Цих зерняток було декілька. Стисло розглянемо їх.

«Коли і як виник Київ». Ретельно порівнявши та проаналізувавши документальні свідчення візантійських хронік, давньоруських літописів, навіть скандинавські перекази, вірменський епос, Брайчевський зробив висновок, що напівлегендарний Кий прадавніх літописів був абсолютно реальною історичною особою, очільником могутнього слов’янського державного об’єднання, полянським князем; а щодо знаменитого Аскольда, володаря Давньокиївської держави в 60—80-х роках IX століття, то він був правителем полянської династії Києвичів, аж ніяк не варягом! І саме Аскольд, а не оспіваний Пушкіним князь Олег (його вбивця), здійснив відомі літописні походи на Візантію.

«Походження Русі». Саме ця знаменита монографія містить чи не найфундаментальніше, найгрунтовніше спростування «священної» в радянську добу політико-ідеологічної, а не науково санкціонованої теорії про «спільну колиску» (єдність походження) російського, українського та білоруського народів, «спільність» (саме так — навіть не близькість) їхньої історії та культури, чим, власне, й доводилась історична «закономірність» злиття (зникнення!) націй, зокрема української, — звісно, в «історичній перспективі». Брайчевський піддав серйозній, науково вивіреній, документально підтвердженій критиці такий підхід. Він довів, що лінгвістичні, археологічні й антропологічні джерела, як і писемні свідчення, беззаперечно демонструють: те державне об’єднання слов’янських племен, яке в IX ст. називали «Русь», виникло в східноєвропейському (українському) Лісостепі, мало чітке первинне «ядро» — середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом. Що ж до територій, розташованих на Північ та Північний Схід від цього первинного ядра, то вони ввійшли в процес слов’янізації значно пізніше, бо були на той час населені іншими етносами. Тож Брайчевський стверджував: пращурами кожного з трьох східнослов’янських народів було населення тих земель, які пізніше стали їхніми етнічними територіями. Наукове (та й політичне) значення цього положення справді важко переоцінити.

Монографія «Біля джерел слов’янської державності», подана Брайчевським до захисту як докторська дисертація й не ухвалена «інстанціями», розвивала й уточнювала погляди іс-

торика на ареал поширення черняхівської культури Лісостепу в порівнянні з ареалом розселення полян — державотворчого народу східних слов’ян тієї доби. Коріння слов’янської державності треба шукати не деінде (у норманів, у Новгороді, Ладозі, у хозар, в суздальських лісах тощо), а в нашій землі, в Середньому Подніпров’ї — ця проста думка Михайла Юліановича викликала жорсткий спротив імперських догматиків.

І, нарешті, знаменита стаття «Приєднання чи возз’єднання?» . Дирекція Інституту історії АН УРСР 1966 року доручила Брайчевському висвітлити на сторінках «Українського історичного журналу» «вічну» для України та українців проблему: як трактувати відому Переяславську раду та її рішення — як «возз’єднання» навіки двох народів-братів (саме це безапеляційно стверджувалось у сумнозвісних Тезах ЦК КПРС до 300-річчя Переяславського акту) чи як «приєднання» (читай — поглинання) козацької України Хмельницького до іншої держави — Московського царства, з усіма, м’яко кажучи, неоднозначними наслідками, що звідси випливали? Очевидно, керівництво Інституту історії того періоду, чудово знаючи погляди «націоналіста» Брайчевського, прагнуло «спрямувати» його працю в русло офіційної радянської історіографії. Але результат виявився прямопротилежним!

Активно залучаючи до тексту цитати з праць Маркса, Енгельса, Леніна (що було практично неминучим, враховуючи реалії доби), Михайло Юліанович Брайчевський переконував читачів (і так, що заперечити йому було неможливо!): так зване возз’єднання насправді було брутальним актом загарбання нашої Батьківщини, відкинуло Україну до найпримітивніших форм феодалізму, спричинило явний регрес — який важко було подолати — в політичному, культурному та економічному житті, завдало нищівного удару по національних державотворчих процесах.

Дуже цікаво, що свою «єретичну», «страшну» статтю Михайло Брайчевський подав аж ніяк не до самвидаву, а до редакції офіційного журналу Інституту історії АН УРСР, причому другий примірник машинопису, не ховаючись, залишив у себе у відділі — та ще й знайомив з ним усіх охочих! Проте «там, нагорі», «органи» аж ніяк не були розчулені такою наївністю видатного історика. Йому пригадали все — і зміст «крамольних» монографій, і те, що їхній автор категорично відмовився «щиро каятись», відстоював наукову зрілість своїх праць (визнаючи тільки, що переклади на Заході, які почали вже з’являтися, вийшли без відома й згоди Михайла Юліановича), і активну участь у зібраннях Клубу творчої молоді (а це — Стус, Горська, Симоненко, Чорновіл, Драч, Павличко, Танюк, ще десятки славетних імен…) в 1962 — 1965 роках, де М. Ю. Брайчевський виступав із блискучими лекціями з історії Київської Русі та Давнього Києва. Звичайно, це не можна було «пробачити».

1968 року Брайчевського (разом з Ярославом Дзирою, Оленою Компан, Оленою Апанович) звільнили з Інституту історії АН УРСР «за скороченням штатів» (! — І. С.). Але й місяці вимушеного безробіття не загасили творчої енергії вченого; до речі, саме в цей час ця дивовижна, універсально обдарована людина (він був не лише істориком — чудово малював, писав літературні рецензії, навіть художні твори, наприклад, створив детективне розслідування «Убивство князів Бориса і Гліба») виявляє силу й хист громадського діяча — він урятував від перепланування архітектурний комплекс нинішньої Києво-Могилянської академії (керівництво морського училища, яке тоді займало цю площу, хотіло побудувати там великий спорткомплекс, в тому числі й басейн!), не дав знести давні споруди Подолу й побудувати там «мікрорайон»…

1972 року нова, цього разу значно потужніша хвиля репресій знову вдарила по видатному вченому. Його звільняють за «серйозні теоретичні помилки та методологічні хиби» з Інституту археології АН УРСР, де він тоді працював — «звільняють», як здавалося тоді, взагалі з науки, назавжди, з «вовчим квитком». Усі праці всесвітньо відомого вченого було вилучено з бібліотек; заборонялись навіть книги, де просто згадувалось його прізвище, нехай у критичному контексті; були всі підстави чекати арешту; коли М. Ю. Брайчевський тяжко хворів і йому зробили три складні операції поспіль, то в лікарняній палаті, замаскований під «пацієнта», перебував агент КДБ…

І все ж він переміг — повернувся до активного життя й у науку. Офіційно доктором наук визначний український учений став лише в 65 років (!! — І. С.) — у 1989-му. Тоді ж, у вересні, Брайчевський (про це не всі зараз пам’ятають) виступив з однією з головних співдоповідей на Установчому з’їзді Народного руху України — «Витоки, розвиток та перспективи української державності» (охочі можуть прочитати текст доповіді в «Літературній Україні» від 12.10.1989 й переконатися, як далеко вперед бачив учений). Ще один показовий факт: коли 1988 року тодішнє радянське керівництво вирішило відзначити 1000-ліття Хрещення Русі, то, за свідченням Є. Сверстюка, з усього загалу фахівців-істориків, релігієзнавців лише М. Брайчевський зміг фахово висвітлити цю тему. І написав книжку «Утвердження християнства на Русі», яка привернула увагу всього наукового співтовариства.

Останні роки життя Михайло Юліанович Брайчевський викладав у Києво-Могилянській академії, створив історіософський курс для студентів «Вступ до історичної науки», боровся за зміцнення української державності, державного статусу нашої мови. До самої смерті він не отримав жодної державної нагороди. Але це не має нас дивувати. Хіба може гідно нагороджувати держава, якої реально немає? Такі події — не правило, а рідкісний виняток…

Ігор Сюндюков