Міжнародна ситуація, що склалася після Першої світової війни сприяла поширенню православного руху на Підкарпатській Русі. У Хустському окрузі в 1918-1919 рр. у православ’я остаточно перейшли Іза, Кошельово, Нанково, Нижнє Селище, Горінчово, Монастирець, Нижній Бистрий, частина населенняв Хусті, Сокирниці, Шандрові, Данилові, Золотарьові, Велятині, Бороняві, Кривій. У Довжанському окрузі про свій перехід у православ’я заявили Липча іЗаднє. В окрузі Волове — Вучкове й кілька родин з Волового. Більшого розмаху православ’я набуло в східній частині Закарпаття. У Тячівському окрузі управослав’я перейшли Буштино, Чумальово, Угля, Уйбардово, Колодне, Теребля, Кричово, Дулово, Урмезово; у Тересвянському окрузі — Вільхівці,Нересниця, Ганичі, Дубове, Підплеша, менша частина населення у Калинах, Бедевлі, Новоселиці, Широкому Лузі, Тернові, Великому Кривому, Тересві. Вінших округах про свій перехід у православну церкву заявили Великі Лучки, Горонда, Білки, Горбки, Егреш [1].

15 червня 1920 р. центральний уряд Підкарпатської Русі видав розпорядження, що регулювало релігійні відносини у краї. У документі вказувалося, що всі громадяни Чехословацької республіки мають право сповідувати будь-яку релігію і переходити з одного віросповідання в інше. Право зміни віросповідання повинно відбуватися згідно з австро-угорськими законами 1868 і 1895 р. доти, поки сеймом Підкарпатської Русі не буде прийнято нове законодавство [2]. Після переходу з одного віросповідання в інше, громадяни мали право створити церковну громаду. На зборах, що проголошували створення нової церковної громади, голова, секретар та два свідки повинні були підписати протокол, який відсилався відповідним органам. Вірним, що створили нову громаду, заборонялося відчужувати та ділити майно своєї колишньої церкви, це дозволялося лише у тому випадку, коли всі члени громади змінювали віросповідання [3]. Розпорядження регулювало питання кладовищ, вимагалося, щоб члени нової громади, у разі відсутності сільського кладовища, засновували для себе новий цвинтар. Вказувалося, що проти тих осіб, які будуть порушувати громадський спокій, перешкоджати священикам здійснювати богослужіння тощо, будуть вжиті рішучі заходи — ув’язнення до двох років та штраф 2000 крон [4].

Треба визнати, що вище наведене розпорядження не дало відповідних результатів. На початку 1920-х років на Закарпатті виникла релігійна боротьба між греко-католиками та православними, що призвела до небажаних наслідків. Перехід у православ’я в кожному селі відбувався дуже неоднозначно, тому що майже ніколи не переходило все населення. Якщо православних вірних у селі було більшість, то вони вивозили священика з його майном, за межі села, запрошували православного священика та святили церкву. Так вийшло у Великих Лучках, Буштині, Нересниці, Бедевлі, де навіть дійшло до кривавих сутичок з жандармами, та в інших селах. У селах, де православні мали меншість, велася багаторічна суперечка, що закінчувалася судовими вироками та арештами.

Стрімкий відтік вірних хвилював греко-католицького єпископа Антонія (Папп), він намагався перешкодити цьому процесу через звернення до керівників різного рівня. Так, 16 серпня 1920 р. він повідомив віце-губернатора П. Еренфельда, що після поїздки православної делегації до Праги серед населення почали поширюватися чутки про можливість передачі греко-католицького майна православним громадам. Єпископ просив провести роз’яснювальну роботу в Хустському, Довжанському та Іршавському округах з метою недопущення можливих конфліктів [5]. У зверненні від 4 жовтня 1921 р. до того самого керівника єпископ писав: «Жадаю щоб у Вонігові шизматики повернули церкву назад уніатам за 24 години, і щоб винуватці достойну вину отримали. У першу чергу М. Попович, який є головним ініціатором православного руху в селі» [6]. 8 грудня 1920 р. єпископ Антоній (Папп) звернувся до губернатора Підкарпатської Русі Г. Жатковича, з проханням припинити насилля православних проти греко-католиків в Кушниці Іршавського округу [7]. Виявлено кілька звернень греко-католицького єпископа до президента Чехословаччини Т. Масарика. 2 грудня 1920 р. єпископ писав: «На території Підкарпатської Русі, що прилучена до Чехословаччини, проживають приблизно 500 тис. греко-католиків. На Підкарпатській Русі пануючою вірою є греко-католицька, церква і віра руського народу. Із чужини сюди поселилися більшовицько-анархічні москвофільські політичні і релігійні агітатори, що обходять села нашої єпархії під приводом народної організації, що дозволена місцевою адміністрацією. В деяких випадках агітація має підтримку, розвивається проти церкви, віри, духівників та вірників наших. Одна частина сільських жителів підтримала агітаторів і зайняла церкви і церковні маєтки, які використовує в схизматичних цілях [8]. До нинішнього дня церква і маєтності 15 громад впали в жертву анархічного руху. Це в Марамороській: Нижній Бистрий, Селищі, Горінчово, Нанково, Данилово, Іза, Кошельово, Кричово, Липша, Теребля, Уйбарово, Вонігово, Заднє, Лисичево, і в Великих Лучках. Відмічаємо, що в часи угорської більшовицької революції тільки в 3 наших приходах нарушився порядок законний, під час тимчасової румунської окупації тільки в 4. Під час чехословацької присутності 11 духівників прогнали підплачені агітатори. До єпархіального керівництва приходило чимало делегацій з проханням встановити законний порядок. Єпархіальне керівництво на свої письмові скарги відповіді не отримало і ніяких розпоряджень урядом не було видано [9]. У Білках, Великих Лучках, Чумальові, Копашньові та Егреши продовжується агітація [10]. Єпархіальне керівництво просить і вимагає: 1) церкви і маєтки незаконно відібрані повернути законним власникам; 2) щоб необмежений пануючий терор, гоніння нашої віри, наших духівників і вірників припинився; 3) щоб москвофіли та релігійні агітатори із Підкарпатської Русі були виселені. У випадку, якщо наші вимоги не будуть вами виконані, будемо змушені звернутися з скаргою до трибуналу Союзу Народів і звідти просити забезпечення наших прав, не беремо на себе відповідальність за ті наслідки, які можуть з’явитися у випадку подальшого гоніння нашого» [11]. У наступному листі, написаному на початку січня 1921 р., єпископ А. Папп повідомляв Президента, що не отримав жодної реакції на відісланий меморандум від 2 грудня 1920 р. Він заявив, що гоніння на уніатське духовенство й церкву продовжується і має загрозливі наслідки. Це відбувалося у Великих Лучках, Углі, Вільхівцях, Кушниці та Лузі. «Прошу від вас пане президенте захисту прав греко-католицької церкви, духівників та вірників» [12].

У свою чергу православний рух набув більшого поширення. За повідомленням греко-католицького священика з Великих Лучок М. Бачинського, 9 листопада 1920 р. православний священик освятив державну школу для православних, які облаштували в приміщенні одну кімнату для церкви [13]. У листопаді 1920 р. церква перейшла до православних, які 28 листопада 1920 р. провели освячення церкви за новим обрядом [14]. Після втручання єпископської адміністрації 8 грудня 1920 р. жандарми повернули церкву греко-католикам. Православним було дозволено відправляти службу в сільській школі [15]. Однак, 19 квітня 1921 р. православні вигнали греко-католицького священика з села. Греко-католицькі жителі Великих Лучок у зверненні до Мукачівського окружного уряду просили заборонити православним користуватися церквою [16]. Мукачівський і Ужгородський суди зобов’язали 118 відповідачів, які привласнили греко-католицьку церкву та її майно, повернути все колишнім власникам та сплатити рахунок за судові витрати. Газета «Наука» за 22 травня 1922 р. писала, що в Мукачевім засуджено керівників селянського заворушення у Великих Лучках проти греко-католицької церкви. Суд засудив на один місяць в’язниці і штрафом на 700 крон І. Балога, І. Балка, П. Сідуна, В. Балога за звинуваченням у відібранні церковних ключів від куратора греко-католицької церкви М. Федака [17]. Після цих вироків православна громада Великих Лучок звернулася з апеляцією до вищого суду в Брно, який скасував раніше винесені ухвали. Було переглянуто також виплату судових витрат — лучківці повинні були оплатити лише послуги свого адвоката [18]. Станом на 22 листопада 1923 р. у Великих Лучках православні становили 85% всього населення [19]. У Горонді, та Чапівцях Мукачівського округу православні мали більше 90%. У Горонді працював священик Д. Беляков, у Чаповцях, Руському, Ракошині — А. Кірнічка [20].

Тим часом, 7 лютого 1921 р. відбулося засідання Мукачівської Капітули, на якому єпископ зачитав повідомлення із Великих Лучок, Вільхівців, Углі, Кушниці, Луга та ін. «де відбувається переслідування вірників і духівників, відбираються приходські доми, церкви, школи і маєтки греко-католицької церкви» [21]. Учасники зборів прийняли таке рішення: «Капітула вишле трьох своїх членів до віце-губернатора з проханням, щоб Цивільне Управління опублікувало маніфест для всієї Підкарпатської Русі, в якому потрібно під загрозою покарання оголосити наступне: 1) рівноправ’я вірувань, свобода совісті непорушна має бути; 2) греко-католицьку віру змінювати тільки згідно законів можна і строго забороняється переслідування вірників, священиків, учителів греко-католицького вірування; 3) церкви, приходські доми, школи і маєтки церковні законом забезпечені мають бути, а тому порушники і грабіжники строго мають бути покарані. Якщо в декотрих місцях ключі церковні чи гроші, маєтки насильно відібрані, нехай терміново повернуть їх власникам. Проти Кабалюка та інших насильно відбирающих греко-католицькі церкви і бунтующих народ, просимо процес підняти і строго наказати» [22]. 13 лютого 1921 р. віце-губернатор Еренфельд повідомив єпископа Антонія (Папп), що у відповідь на його звернення до голови уряду про захист греко-католицької церкви, місцевій владі Підкарпатської Русі наказано вжити недбхідних заходів щодо забезпечення громадського порядку [23].

Греко-католицький єпископ Антоній (Папп) з метою приборкання православного руху провів кілька місій на Підкарпатській Русі. 24 вересня 1921 р. він відвідав Тересву, де зібралося близько 660 осіб. Один із вірників — житель с. Іза, учасник Марамороського процесу 1913–1914 рр. вигукнув «Ганьба!» Народ кричав, що єпископ мадярон. Між православними та греко-католиками виникла сутичка, під час якої один православний з Ізи був поранений уніатом [24]. Жандармська станція в Тереблі була підсилена 12 жандармами з довколишніх сіл [25].

Чисельні звернення греко-католицького єпископа та священиків до влади призвели до інтенсивного вивчення православного руху чеськими урядовцями. Для проведення акцій проти православних вірників використовувалися поліцейські та військові формування. У звіті до Земського військового управління від 20 вересня 1920 р. головний жандарм К. Странік з Вонігова надав результати перевірки релігійної ситуації в таких селах: Бедевля, Угля, Данилово, Дулово, Теребля, Кричово, Чумальово. Він стверджував, що основною причиною розбрату між населенням був приїзд з Америки чи Росії осіб, що перейшли у православ’я. «Цей рух не можливо зупинити, він є добре організований, його підтримують емігранти, що повернулися з Америки» [26]. Посилаючись на свідчення місцевих євреїв та священиків К. Странік називав головних ініціаторів православного руху: Чумальово (священик І. Бабич, М. Розман, П. Драгула); Кричово (В. Бенца, С. Бема, С. Стойка); Угля (І. Стан, Г. Немеш, Б. Ференц); Дулово (Ю. Сокол); Вонігово (М. Попович, М. Величканич, М. Бокшай , М. Орос, І. Гісем, І. Диминець) [27].

На початку жовтня 1920 р. для наведення громадського порядку в Чумальові, Кричові та Данилові були введені урядові війська. За повідомленням окружного декана О. Злоцького від 18 жовтня 1920 р., в Данилові поручник заборонив греко-католицькому священику вступати до церкви, щоб не збурити православних [28]. Наступного дня військо вийшло із села, православні взяли ключі від церкви і відправили богослужіння. У Чумальові, де православні становили 90%, забрали церкву від греко-католиків і не пускали священика ховати померлих. Щоб виправити ситуацію в довіреному йому окрузі О. Злоцький пропонував заарештувати активістів православного руху, повернути ключі уніатському священику та заборонити православним користуватися церквою й дзвонами [29].

24 жовтня 1920 р. комісія у складі шкільного референта Пешека, поліційного референта Губера і поліційного комісара Райхрта вивчала релігійну ситуацію в селах Данилово, Драгово, Золотарьово, Дулово, Тереблю, Вонігово, Углю, Колодне, Дубове, де відбувався перехід у православну віру [30]. Члени комісії виявили такі факти: 1. У Данилові православний рух поширився від людей, що повернулися з Америки і руського полону та підтримувався з с. Іза. Очолили цей рух О. Шимон, М. Шимон, О. Гайович, Л. Орос [31]. Православні забрали у місцевого священика ключі від церкви і його до служби не допускали. 19 жовтня 1920 р. головні учасники руху Л. Орос і О. Шимон були заарештовані і передані до суду у м. Хуст, але через деякий час їх звільнили. Після їх повернення у селі пройшли демонстрації православних вірників перед будинком священика та жандармською станцією. Жандармами 24 жовтня 1920 р. заарештували організаторів демонстрації і передали до суду [32]. 2. У Драгові православний рух не набув сильних проявів. Основним джерелом православного руху в окрузі було Чумальово, де активно діяв місцевий священик Крічфалушій. Організатором руху були М. Розман, котрий повернувся з Америки, І. Бабич і В. Орсаг. Схожа ситуація була й у Кричові, де православних очолював староста С. Стойка. 3. В Тереблянському окрузі головним осередком православного руху була Теребля. Уніатського священика місцеві жителі вигнали, кожної третьої неділі приїздив до них православний священик з Ізи. Комісія з’ясувала, що джерелом православного руху в цьому окрузі є Іза [33]. Поліцейський референт Губер для встановлення правопорядку пропонував негайно ввести війська в Буштино, Тереблю, Драгово, Данилово [34].

Складність конфесійної ситуації на початку 20-х років ХХ ст. полягала ще й у тому, що православні, де їх була більшість у селі, в перші роки після війни просто займали церкву та парафіяльні будинки. Зважаючи на те, що все майно греко-католицьких громад належало Мукачівській Капітулі, вони зверталися до адміністративних органів. Влада відбирала від православних майно і передавала уніатам, застосовуючи сили жандармів або війська. В багатьох випадках православні опиралися і доходило до кровопролитних сутичок. Для ілюстрації можна навести деякі заголовки з тодішніх періодичних видань: «Неспокой из-за церквей» (Русская Земля. — 1921. — №1), «Чумалевский бунт» (Русская Земля.

— 1921. — №27), «Снова пролилась кровь русских крестьян» (Русская Земля. — 1922. — №23), «Жандармы победили» (Русская Земля. — 1923. — №1), «Аресты и избиения православных» (Русская Земля.

— 1923. — №26), «Опять кровь» (Русская Земля. — 1924. — №18), «Не дают молиться» (Русская Земля.

— 1924. — №34), «Церков у Нересници дали назад» (Свобода. — 1922. — 18 мая), «Боротьба з русофільством и православием» (Руська нива. — 1922. — 29 июня). У деяких селах Підкарпатської Русі конфлікти між греко-католицькими та православними вірними тривали багато років. У Тересвянському окрузі можна виділити с. Бедевлю, де православні вірні 15 червня 1922 р. вивезли місцевого уніатського священика Т. Косея, разом з меблями за межі села [35]. Тоді з Тячева прибув невеликий загін жандармів, котрий не зміг впоратися з натовпом, після чого змушений був відступити. Головний суддя доповів про цей випадок в Ужгород, звідки відправили більший загін жандармів до Бедевлі. Селяни з косами, мотиками та камінням зустріли жандармів, які пішли в штикову атаку. Внаслідок сутички 18 осіб було поранено, з них 2 померли в Хустській лікарні [36]. У 1923 р. в Бедевлі проживало 75% православних і 25% греко-католиків [37]. У Нересниці 3 жовтня 1921 р. також дійшло до виселення уніатського священика К. Хіри з церковної фари. Жандармська станція у Вільхівцях вислала проти православних загін, який, однак, не міг захистити священика. З боку православних у жандармів полетіло каміння, два жандарми були поранені. Після полудня 3 жовтня 1921 р. з Дубового та Тересви було вислано жандармську підмогу, яка повернула греко-католикам майно та заарештувала 10 осіб православних, серед них одну жінку. Для забезпечення порядку в Нересниці було залишено 10 жандармів [38]. Остаточно все майно греко-католикам було повернуто 22 червня 1922 р., а православні побудували собі нову церкву [39].

Найбільше протистояння між православними і греко-католиками відбувалося у Копашневі Хустського округу. 18 вересня 1922 р. православні відібрали ключі у церковника і священика та захопили церкву, фару і церковне майно. Згідно з судовим вироком від 8 грудня 1922 р. православні селяни повинні були повернути все майно греко-католикам та сплатити штраф — 3389 крон [40]. За свідченням адвоката І. Ергеші від 3 січня 1923 р., для впровадження рішення суду було необхідно залучити біля 100 жандармів [41]. 15 січня 1923 р. греко-католицький комітет Копашнева звернувся до Шкільного Реферату Цивільної Управи Підкарпатської Русі в Ужгороді з проханням повернути від православних церковне майно [42]. З аналогічним проханням 24 січня 1923 р. звертався і намісник Хустського греко-католицького округу О. Бокшай. Він просив повернути греко-католикам церковну фару, школу, церковну касу та стверджував, що на фарі проживає православний священик Г. Кениз, який не хоче виконувати рішення суду [43]. Зважаючи на те, що православні добровільно не хотіли церкву передати, 12 січня 1923 р. за допомогою понад 40 жандармів ця акція була здійснена. До 14 січня 1923 р. в Копашневі залишався загін із 15 жандармів для дотримання правопорядку [44]. Але 18 березня 1923 р. православні знову захопили церкву. За рішенням Хустського окружного суду за №324/23 дії православних визнані незаконними, суд постановив повернути церкву старому власнику [45]. 4 лютого 1923 р. члени греко-католицького комітету просили від окружного та земського керівництва виділення жандармів та військових, для проведення в дію рішення суду [46]. 4 квітня 1923 р. при окружному уряді в Хусті за участі представників православного та греко-католицького комітетів з Копашнева був складений протокол, у якому православні заявили, що їх в Копашневі проживає більше, ніж уніатів, і вони мають на церкву повне право, оскільки будували її своїми руками. В свою чергу, їхні опоненти заявляли, що церква є власністю греко-католицької єпархії з центром в Ужгороді, і що лише єпископ може розпоряджатися церквою та її маєтками [47]. В інших селах Хустського округу гострих конфліктів між православними і греко-католиками не спостерігалося, у зв’язку з тим, що тут православні становили більшість. Наприклад, у 1923 р. у Кошельові православні становили 90%, в Ізі, Монастирці, Олександрівці — 80%, у Сокирниці, Хусті, Нижньому Селищі, Горінчові, Нижньому Бистрому, Данилові, Стеблівці — 60%. Не всі зазначені села мали православних священиків, вірних обслуговували почергово. У Хустському окрузі станом на 22 листопада 1923 р. працювали такі священики: Олексій (Кабалюк) (Хуст), Матвій (Вакаров) (Нижнє Селище), Амфілохій (Кемінь) (Іза, Кошельово), Г. Плиска (Горінчово), М. Мачка (Монастирець), Михайло (Сомош) (Нижній Бистрий), І. Попович (Данилово), М. Стойка (Олександрівка), Ю. Опаленик (Стеблівка), І. Гангур (Сокирниця). Слід зазначити, що у Крайникові, Драгові, Велятині, Бороняві гре-кокатолицька церква зберігала провідне становище й мала більшість вірних [48].

У Довжанському окрузі в 1923 р. православні становили переважну більшість: Липча, Заднє — 90%, Березово, Кушниця — 80%. З духовенства у цих селах служили: Пантелеймон (Кундря) (Липча), Ю. Русинко (Березово), Л. Ольховий (Заднє), Ю. Палінчак (Кушниця, Лисичево) [49]. В Іршавському окрузі на православ’я перейшли Білки — 50%, Заріччя — 70%, Осій — 40%, Ільниця — 60%, Луково — 60%. В Ільниці, крім православ’я, на початку ХХ ст. поширилася «суботницька віра» [50].

За інформацією голови жандармської станції у Тересві Комаринського від 17 жовтня 1923 р. у Тересвянському окрузі спостерігалася така релігійна ситуація: у Кривому, Вільхівцях, Бедевлі, Калинах, Руській Мокрій, Широкому Лузі більшість населення становили православні, які володіли церквами та майном; у Тернові, Нересниці, Нягові, Ганичах, Підплеші, Тересві, Дубовому, Новоселиці населення за релігійним принципом поділялося майже навпіл, але церкви утримували греко-католики [51]. У названих селах діяли православні священики, які були висвячені празьким архієпископом Савватієм (Врабец). Серед них були Є. Ружицький, П. Назаревський [52]. Аналогічне релігійне становище було і в селах Тячівського округу. Православні становили абсолютну більшість (90%) у Тереблі, Углі, Кричові, Чумальові та володіли церковним майном [53]. Проти православних вірних Буштина та Новобарова у 1923 р. були порушені судові процеси. З православних священиків, які працювали в названих селех слід відзначити І. Чернявіна (Буштино), І. Гриня, ієромонаха Бориса (Мидляка) (Теребля), С. Багана (Угля), І. Сидора (Кричово), Д. Томашівського (Чумальово) [54].

Активізація православного руху спостерігалася також на Рахівщині. 24 травня 1923 р. греко-католицький священик О. Ронайт з Ясіня повідомляв єпископа про те, що 29 травня 1923 р. православний ієромонах Олексій (Кабалюк) має намір приїхати в село, щоб заснувати православну громаду. Священик просив єпископа звернутися до відповідних органів і заборонити православним вчиняти заплановані дії [55]. У листах до окружного начальника в Рахові та жупана у Великому Севлюші єпископ Антоній (Папп) просив захисту греко-католицької церкви і вимагав заборонити діяльність Олексія (Кабалюка) у с. Ясіня [56]. Незважаючи на протести греко-католицького єпископа, 29 травня 1923 р. Олексій (Кабалюк) у супроводі трьох монахів таки відвідав Ясіня. Він відправив службу на могилі матері та відвідав збори в будинку Ю. Кабалюка, де було засновано православну громаду [57]. 16 січня 1924 р. стражмістер Й. Петрік з Квасів повідомляв, що в Білин прибув православний священик М. Розман, який відправляв богослужіння біля греко-католицького храму. Значна частина населення, що була присутня під час служби записалася потім у православну віру. Серед головних активістів православного руху у Білині Й. Петрік називав М. Поповича та вчителя М. Волянського [58]. 8 квітня 1924 р. жителі с. Великий Бичків у повному складі перейшли у православ’я [59]. 20 листопада 1923 р. рахівський греко-католицький парох М. Дем’янович у листі до єпископа писав: «Кабалюк Лей 7 новембра на полудне приїхал, у едного вірника свого поселився, там различныя обряды кончил, и в ночи из хижы до хижы ходил и всякія моленія отправлял» [60]. 8 листопада 1923 р. в день св. Дмитра Олексій (Кабалюк) на кладовищі у Рахові відправив службу на якій були присутні до 300 осіб. 9–11 листопада 1923 р. він відвідав Ясіня і Кобилецьку Поляну, де виконував різноманітні треби для православних вірників [61].

Дещо слабша релігійна боротьба між греко-католиками і православними в першій половині 1920-х років була на Волівщині (нині Міжгірщина). Православний рух існував у Воловому, Прислопі, Верхньому Бистрому, Нижній Колочаві, Торуні, Лопушному, Титковцях, Завійці. 24 березня 1923 р. за розпорядженням заступника голови окружного комітету у Воловому Л. Бартунєка, греко-католицька церква у Торуні була передана в користування православним [62]. 19 січня 1924 р. під час сутички між православними і греко-католиками декілька селян було поранено жандармами [63]. Через деякий час влада повернула церкву греко-католикам.

За повідомленням греко-католицького часопису «Душпастирь» у 1925 р. православні володіли гре-кокатолицькими церквами, або церковним майном у таких селах: Берлебаш, Барбово, Березники, Нижній Бистрий, Буштино, Волоське, Вільхівці, Вучкове, Горонда, Колочава-Горб, Горінчово, Данилово, Дулово, Заднє, Іза, Калини, Канора, Копашнево, Кошельово, Крайниково, Липча, Великі Лучки, Руська Мокра, Нанково, Прислоп, Акна Рахів, Рахів-Розтока, Росушка, Руське, Нижнє Селище, Синевир, Теребля, Терешул, Торунь, Угля, Уйбарово, Мале Урмезово, Чапівці, Червеньово, Чумальово, Шандрові, Широкий Луг, Ясіня, Бороняво. За допомогою влади греко-католики до жовтня 1925 р. повернули собі власність у Великій Кривій, Підплеші, Бедевлі, Стеблівці, Нижньому Ясіні, Великому Бочкові, Старому Давидкові, Кушниці [64]. Боротьба між православними і греко-католиками досягла апогею в с. Верхня Апша, де 24 квітня 1926 р. був убитий пострілом з рушниці місцевий православний священик І. Попович.

23 квітня 1925 р. був прийнятий чехословацький закон «Про взаємні відносини між різними віросповіданнями». Закон спрощував процес зміни віросповідання. Особа, якій виповнилося 16 років зверталася до окружного уряду з усною або письмовою заявою про перехід до іншої церкви. Після чого окружний уряд видавав прохачу письмове посвідчення та повідомляв священика, з церкви якого виступив вірник [65, с. 277]. Параграф 10 IV частини Закону регулював питання користування цвинтарями. Вказувалося, що якщо в селі представники одного віросповідання не мають кладовища, то вони повинні ховати своїх покійників на сільському цвинтарі, але якщо останній відсутній, то тоді на цвинтарі іншого віросповідання [65, с. 279]. Необхідно зазначити, що деякі параграфи закону 1925 року ідентичні вимогам православних громад, що були викладені в меморандумі до президента ЧСР Т. Масарика у 1920 р. Тобто влада намагалася припинити релігійну боротьбу, що виникала внаслідок відсутності необхідних розпоряджень. З боку місцевих чеських урядовців було чимало зловживань у вирішенні релігійних питань. Наприклад, Мукачівський окружний начальник Соліч заборонив православному священику В. Коломацькому відправляти службу у Старому Давидкові навіть у приватному будинку [66].

Отже, період першої половини 1920-х років на Підкарпатській Русі характеризувався релігійною боротьбою між представниками греко-католицької та православної церков. Чехословацька влада у перші роки свого врядування здійснювала толерантну політику стосовно всіх релігійних конфесій. Відсутність чіткого законодавства про культи призвела до того, що православні вірні, де вони мали більшість у селах, почали займати колишні гре-кокатолицькі храми. На Підкарпатській Русі постала складана ситуація з церковним майном, яким після переходу у православ’я навіть усієї громади, володіла Мукачівська греко-католицька єпархія. Слабка поінформованість населення та відсутність чіткого керуючого центру у православній церкві призводили до конфліктів з поліцією та окружними урядами, що негативно характеризувало православний рух.

Юрій ДАНИЛЕЦЬ,

викладач кафедри історії України Ужгородського національного університету

Література

1. Хомин П. Церковне питання на підкарпатській Русі // Нива. — Львів. — 1922. — січень. — 42. — С. 48-49.

2. ДАЗО. — Ф. 28. Оп. 5. — Спр. 10. — Арк. 7.

3. Там само. — Арк. 8 об.

4. Там само. — Арк. 9.

5. ДАЗО. — Ф. 28. — Оп. 5. — Спр. 63. — Арк. 10-10 об.

6. ДАЗО. — Ф. 63. — Оп. 2. — Спр. 113. — Арк. 27.

7. ДАЗО. — Ф. 63. — Оп. 2. — Спр. 49. — Арк. 22.

8. ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 499. — Арк. 1.

9. Там само. — Арк. 1 об.

10.  Там само. — Арк. 2 об.

11.  Там само. — Арк. 3 об.

12.  Там само. — Арк. 5.

13.  ДАЗО. — Ф.28. — Оп.3. — Спр. 35. — Арк. 1.

14.  Лучанскій «отпуст» // Наука. — 1920. — 5 децембра. — С. 3.

15.     «Велики Лучки и православіе в Подкарпатской Руси» // Русин. — 1921 р. — 1 января. — С. 2.

16.     Карпато-Русскій вестник. — 1921. — 8 мая. — С. 6.

17.     Рубіш Ф., Рубіш-Чучвар В. Мараморош-Сігетський процес в контексті історії християнської церкви. — Ужгород: Патент, 2005. — С. 137.

18.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1041. — Арк. 8.

19.     Там само. — Арк. 24.

20.     Там само.

21.     Протест Капитулы против Схизматицких-большевицких насилствій // Наука. — 1921. — 20 фебруара. — С. 2.

22.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 499. — Арк. 17.

23.     Там само. — Арк. 19.

24.     ДАЗО. — Ф. 63. — Оп. 2. — Спр. 181. — Арк. 115.

25.     Там само. — Арк. 115 об.

26.     ДАЗО. — Ф. 63. — Оп. 2. — Спр. 49. — Арк. 11.

27.     Там само. — Арк. 11 об.

28.     Там само. — Арк. 6.

29.     Там само. — Арк. 6 об.

30.     Там само. — Арк. 7.

31.     Там само. — Арк. 7 об.

32.     Там само. — Арк. 8.

33.     Там само. — Арк. 10.

34.     Там само. — Арк. 10 об.

35.   Боротьба з русофільством и православием // Руська нива. — 1922. — 29 июня. — С. 1.

36.     Veres zavargasok Bedohazan // Uj Kozlony. — 1922. — 20 junius. — X. 2.

37.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1041. — Арк. 18.

38.     ДАЗО. — Ф. 63. — Оп. 2. — Спр. 113. — Арк. 23.

39.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1041. — Арк. 23.

40.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 720. — Арк. 8.

41.     Там само. — Арк. 3 об.

42.     ДАЗО. — Ф. 63. — Оп. 1. — Спр. 109. — Арк. 22.

43.     Там само. — Арк. 20 об.

44.     Там само. — Арк. 23.

45.     Там само. — Арк. 47.

46.     Там само. — Арк. 47.

47.     Там само. — Арк. 30.

48.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1041. — Арк. 14.

49.     Там само. — Арк. 16.

50.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 4. — Спр. 27. — Арк. 21-23.

51.     ДАЗО. — Ф. 28. — Оп. 5. — Спр. 288. — Арк. 21 об.

52.     Там само. — Арк. 22.

53.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1041. — Арк. 17.

54.     Там само. — Арк. 18.

55.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1042. — Арк. 47.

56.     Там само. — Арк. 48.

57.     Там само. — Арк. 51.

58.     ДАЗО. — Ф. 28. — Оп. 5. — Спр. 374. — Арк. 26.

59.     Там само. — Арк. 82.

60.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1043. — Арк. 124.

61.     Там само.

62.     ДАЗО. — Ф. 151. — Оп. 7. — Спр. 1048. — Арк. 39.

63.     Там само. — Арк. 77 об.

64.     Душпастирь. — 1925. — №8. — С. 401.

65.     Новый чехословацкий Закон «О взаимных отношениях между разными вероисповеданиями» // Душпастыр. — 1925. — №6.

66.     Открытое письмо священника В. Коломацкого // Русская Земля. — 1925. — №23. — С. 6.