Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світом і Творцем.
Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.
Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.
І одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться в Житомирській єпархії, Попільнянському р-ні, с. Білки. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова.І коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності. Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.
Отож, застеляєш ліжко, прибираєш у кімнаті і благословляєш молитвою іншого прочанина, що може бути десь у дорозі.Ти знаєш, що за якийсь час хтось зайде у келію, переймаючи естафету молитви, тиші і духовних роздумів. І хоч, ви між собою не зустрінетеся, але між вами відбудеться діалог братерської любові: це буде видно по естафеті гостинності. Традиція продовжиться.
Ось, так продовжується братерська любов.Коли ж у тебе виникне думка, щоб повернутися назад до місця спокою і духовної віднови, ти мимоволі пригадаєш: «Тебе вже там чекають. Там тобі вже хтось приготував місце»!.
Тяжка праця отців- монахів надихає кожного викоринити з себе самих льнь і вже попрацювати для Бога, як колись працювали для гріха і сатани спокусливого. Приїзджаючи до такого монастиря, котрий нещодавно розпочав свою діяльність (2008р.), зовсім ще юний, немає звичної для міських монастирів розкоші, золотих куполів, дорогих ікон, але настільки спокійний і привітний. І ти немов поринаєш в глибину віків і відчуваєш себе спостерігачем монашого скажімо поряд Антонія Києво-Печерського чи Іова Почаївського. Своєю простотою монастир заворожує кожного паломника неодмінно надихаючи повернутися сюди в черговий раз.
Проводячи час в бесідах десь за межами монастиря, чи просто тут в інтернеті, часто стикаєшся з різними розповідями людей, про не добрих монахів, тих котрі ганблять своє святе покликання і ті обітниці, котрі давали вони при постризі. Досить прикро чути певі свідчення людей про неприпустиму поведінку таких зло-чеців. В окремих ситуаціях навіть не знаходиш слів для відповіді, а інші просто приводять до жаху. Що ж, висновок напрошується сам, невже немає зараз справжнього монашества, невже немає щирих сподвижиків, невже все зруйновано і в моральному занепаді, а отже в гріху і облуді?
Звичайо ні!!! Є ще справжні сподвижники благочестя, справжні монахи, котрі неуклінно тримаються своєї мети, мети спасіння. Не будемо забувати, що церква і монастирі є певним відзеркаленням світу, адже церкву і монастирі наповнюють такі ж земні люди, але інакші – ті що присвятили себе суцільно Богу. Звичайно, що сатана в першу чергу буде спокушувати тих людей котрі віддали себе на служінню Богу, адже звести з істиного шляху таку людину, набагато цінніше, а ніж десяток тих людей які безтурботно живуть в світі, за межами церкви, що не приступають до великих Таїн Божих… Оди з преподобних отців говорив: «Мирянина стокушає один біс, священника – десять, а монаха – сто» Дійсьно так! Це великий подвиг вистояти перед спокусами світу, не впасти, дійти розпочатий шлях до кінця.
Люди нинішнього часу не розуміють, не цінують, а більше того навіть осуджують чернецтво, вигадують і поширюють всілякі чутки. А між іншим ми знаємо, що в давні українські часи саме чернецтво наклало печать святості на душу українського народу, виховало його у глибокій побожності та духовній і тілесній чистоті. Чернецтво підносило душу найзлиденнішого українця до Бога і неба. Чернецтво принесло в українську родину порядок, чинність, богобоязливість, а відповідно міцність та відданість, як між подружжям, так і взаємоповагу між дітьми і дорослими, дало опору всьому родинному клану. Особливо в селах та хуторах. Дало життю українців наче устрій святої обителі, страх перед Богом чинити гріх, упокорення старшим, терпіння власної долі, працелюбність, правдивість і безпосередність у стосунках з іншими, міцне побратимство і сподівання на милість Божу. Якже цього не вистачає в нинішній час. Нині монастирі України відроджуються. Будуються нові. Але їх ще замало, як для такої великої держави і такого віруючог православного народу. Як, нажаль і насельників в обителях, а таксамо і їхнього бажання подвижницького життя. Досить жахлива теденція, що до монастирів сьогодні приходять різні люди з різними моральими та духовними цінностями. Монастир чинячи акт милосердя приймає кожну знедолену і вбогу душу, адже сам Христос вчив нас цьому, вчив милосердю до жебракі, до великих грішників, до вбогих духом. Сам Христос 2000 років тому прийшов спасти саме таких людей «Не до праведних прийшов спасати, а до гришників щоб закликати їх до покаяння» – говорив Христос. От і ми християни перейняли його місію так чинити. Монастир – це лікарня для душ, це те місце де люди працюючи над собою вилікавуються від струпів і язв гріхових. Тому не дивно, що сьогодні в монастирі можна зустріти різних людей, тих людей котрі живучи в послушництві при монастирі працюють над собою, хоча й часто падають, ламаються і не витримують… Не кожен може понести такий тяжкий хрест, хрест – сподвижництва. Тому бачачи якісь гріховні вади людей, що живуть при монастирі не берімосяж одразу осуджувати і робити квапливі висновки. Пам’ятаймо, що монастир то є лікаря людських душ! Пригодячи з вами в лікарню чи клініку невже ми бачимо там одних здорових людей? Ні! Звичайно, що в лікарі ті люди які потребують лікування. Так само і в монастирі. «Не здорові, а хворі потребують лікаря; Я прийшов кликати не праведників, а грішників до покаянняЁ!» – переповідає нам слова Спасителя євангелист Матфей.
І всеж серед тяжких випробувань сьогодення, серед бурхливого моря невір′я, повного занепаду моралі і розвитку всіляких пороків, під натиском всіляких псевдо релігій і сект, коли серце стискається від болю за майбутне нашого, колись боголюбивого народу, серед важких роздумів і передчуттів всеж спасительним променем в цьому мороці світить надія на те, що всеж таки відродиться і відновиться боглюбивий дух українського народу, а вітчизну нашу чекає духовне процвітання. Але відновлення і відродження можливе лише в силі духа, а не в тих зовнішніх реформах на які покладає надію державна влада, тому Церква православна, а не авторитарні секти повинна все ширше перебирати на себе функції духовного опікування народу, адже не секрет, що держава кинула цю важливу ланку життя народу на відкуп різним пройдисвітам! Тому вірю я, що чекає нас попереду щасливе майбутне, наберуть після радянського занепаду свою потужність монастирі, підніметься з колін народ, зникнуть різні нерадиві люди, котрі немов п’явки обсіли Церкву- тіло Христове. Памятаймо, що час наблизився, що ворог лютує як найдужче, адже втрачає свою нікчемну чорну владу. Незважаймо на якихось людей, що нам чинять прикрості, навіть якщо вони ходять в Церкву, сприймаємо ж їх з жалем, як тяжко хворих і замість осуду почнімо щиро їм співчувати. Саме таким чином, ми зможемо спастися в цьому бурхливому житейському морі.
Колись на Валаамі був послушник, який прожив при цьому монастирі більше п′ятидесяти років, але так і не став ченцем, коли його запитали чому живучи чернечим життям так і не прийняв постригу, він зі сльозами відповів: «Я ще не навчився плакати за весь всесвіт».
о.Діонісій (Васильєв)