Пам’ять 14 / 27 березня

Святий Ростислав, великий князь Київський, син великого князя Київського святого Мстислава Великого (+ 1132, пам’ять 14 червня), брат святого князя Всеволода-Гавриїла (+ 1138, пам’ять 11 лютого, 22 квітня та 27 листопада), є одним з видатних державних і церковних діячів Київської Русі (України та Білорусі) середини XII століття.

З його ім’ям пов’язано зміцнення і піднесення Смоленська, Смоленського князівства і Смоленської єпархії Київської митрополії.

До XII століття Смоленська земля була складовою частиною єдиної держави – Київської Русі. Початок її політичному відокремленню був покладений у 1125 році, коли святий князь Мстислав Великий, успадкувавши від свого батька, Володимира Мономаха, київський великокнязівський престіл, віддав Смоленськ у тримання своєму синові Ростиславу (у хрещенні Михаїлу). Завдяки працям і подвигам святого Ростислава Смоленське князівство, яким він правив більше 40 років, розширюється, забудовується містами і селами, прикрашається храмами і монастирями, набуває вплив на справи всієї Київської Русі.

Святим Ростиславом засновані в Смоленській землі міста Ростиславль, Мстиславль, Кричев, Пропойськ, Васильєв та інші. Він став родоначальником смоленської князівської династії.

У 1136 році святий Ростислав домігся заснування окремої Смоленської єпархії. Першим її єпископом став Мануїл, поставлений у березні-травні 1136 р. митрополитом Київським Михаїлом, а майнове її положення було забезпечено Статутом князя Ростислава, виданим в тому ж році. Крім того, 30 вересня 1150 спеціальною грамотою святий Ростислав підтвердив передачу Смоленській кафедрі Соборної гори в Смоленську, на якій стояв кафедральний Успенський собор та інші єпархіальні будівлі.

Сучасники високо цінували церковне будівництво князя Ростислава. Навіть джерела, що нічого більше не повідомляють про нього, відзначають, що «сей князь Святу Богородицю будував у Смоленську». Ці слова слід розуміти не тільки в сенсі перебудови і розширення при князі Ростиславі Успенського собору, спорудженого його дідом, Володимиром Мономахом, в 1101 році (перебудований собор був освячений єпископом Мануїлом на свято Успіння 15 серпня 1150 р.). Князь Ростислав був «будівельником Церкви» в більш широкому сенсі: він забезпечив матеріально Смоленський храм Успіння Богородиці, перетворив з міського собору в церковний центр величезної Смоленської єпархії.

Святий князь Ростислав був будівельником Смоленського Кремля і Спаського собору Смядинського Борисоглібського монастиря, заснованого на місці вбивства святого князя Гліба (+ 1015, пам’ять 5 вересня). Пізніше його син Давид, виконуючи, можливо, бажання свого батька, переніс до Смядинська з Київського Вишгорода старі дерев’яні раки святих Бориса і Гліба, в яких їх мощі спочивали до покладання в кам’яні раки в 1115 році.

У п’ятдесяті роки XII століття святий Ростислав був втягнутий в тривалу боротьбу за Київ, яку вели представники двох найсильніших князівських угруповань – Ольговичів і Мономаховичів.

Хоча основним претендентом на велике князювання з боку Мономаховичів був дядько Ростислава Юрій Долгорукий, Смоленському князю, одному із самих могутніх володарів Білоруської землі та всій Київської Русі, нерідко належав вирішальний голос у військовому і дипломатичному суперництві. Для кожного з учасників сутички він – одночасно небезпечний супротивник і бажаний союзник, крім своєї волі він опиняється в центрі подій. Це було ознакою Божого задуму, бо святий Ростислав виділявся серед сучасників державною мудрістю, суворою справедливістю і безумовним послухом старшим, глибокою повагою до Церкви і її ієрархії. Для кількох поколінь він став уособленим носієм Білоруської Правди та праведності Київського православ’я.

Після смерті брата Ізяслава (+ 13 листопада 1154) святий Ростислав на короткий час став великим князем Київським, але володів Києвом спільно зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем. Після смерті останнього (в кінці того ж року) він повернувся в Смоленськ, поступившись Київським князюванням іншому своєму дядькові – Юрію Долгорукому, і усунувся від активної участі в кровопроливчих міжкнязівських усобиці. Вдруге він зайняв Київ 12 квітня 1159 і залишався великим князем до самої смерті (+ 1167), хоча ще не раз довелося йому відстоювати батьківську спадщину з мечем в руках.

Роки правління святого Ростислава припадають на один з найскладніших періодів в історії Київського Православ’я. Старший брат Ростислава, князь Ізяслав Мстиславович, прихильник автокефалії Київської Православної Церкви, обрав на митрополита Київського вченого ченця Климента Смолянина і повелів поставити його в митрополити собором єпископів Київської митрополії, без звернення по благословення до Константинопольського Патріарха. Це сталося в 1147 році. Російська ієрархія в основному підтримала митрополита Климента і князя Ізяслава в їх боротьбі за церковну незалежність від Візантії, але деякі єпископи на чолі з Ніфонтом, святителем Новгородським (пам’ять 8 квітня), не визнали автокефального Київського митрополита і ухилилися від спілкування з ним, перетворивши свої єпархії , надалі до з’ясування обстановки, в своєрідні «автокефальні» церковні округи. Так вчинив і єпископ Мануїл Смоленський.

Як завжди, противників автокефалії Київського Православ’я підтримали князі з сучасної Росії. Юрій Долгорукий, що дотримувався візантійської орієнтації, зайнявши в 1154 році Київ, негайно вигнав митрополита Климента і послав у Царгород за новим митрополитом. Ним став митрополит Костянтин, але він прибув у Київ лише в 1156 році, за півроку до смерті Юрія Долгорукого (+ 15 травня 1157). А ще через півроку, коли 22 грудня 1157 у місто вступив племінник святого Ростислава, Мстислав Ізяславович, митрополит Костянтин повинен був тікати з Києва, і на митрополичу кафедру повернувся позбавлений влади Климент Смолянин. Почалася церковна смута – у Київській Русі стало два митрополита. Вся ієрархія і духовенство опинилися під забороною: митрополит-грек заборонив білоруських та українських священиків, які підтримували Климента, Климент заборонив усіх ставлеників і прихильників грека. Для припинення спокуси святий Ростислав і Мстислав постановили видалити обох митрополитів і просити у Патріарха поставлення на Київську кафедру нового ієрарха.

Але складнощі на цьому не скінчилися. митрополит Теодор, який прибув до Києва восени 1161 р., помер навесні наступного року. Щоб протидіяти планам Андрія Боголюбського, який намагався в цей час провести в митрополити свого сподвижника єпископа Теодора, святий Ростислав висунув свого кандидата, яким знову опинився багатостраждальний, але незломний духом митрополит Климент Смолянин.

Той факт, що великий князь змінив своє ставлення до митрополита Климента, який проводив ідею автокефалії Київського Православ’я, пояснюється впливом Києво-Печерського монастиря і особливо архімандрита Полікарпа. Архімандрит Полікарп, охоронець печерських переказів (у 1165 році він став настоятелем обителі), був самою близькою людиною для святого Ростислава.

Святий Ростислав мав благочестивий звичай запрошувати по суботах і неділях Великого посту до свого столу Печерського ігумена з дванадцятьма ченцями і сам їм прислужував. Князь не раз виявляв бажання постригтися у ченці в обителі преподобних Антонія і Феодосія і навіть наказав побудувати собі там келію. Печерські ченці, користувалися величезним духовним впливом у стародавній Київській Русі, підтримували думку князя про незалежність Київської Православної Церкви. Тим більше, що єпископи з греків були в ці роки на Русі навіть під підозрою щодо їх православності, у зв’язку з відомою «суперечкою про пости» («леонтіанська єресь»). Але благочестиве бажання святого Ростислава домогтися у Константинопольського Патріарха благословення Київського митрополита Климента не здійснилося. Греки вважали право призначення митрополита на Київську кафедру своїм найважливішим привілеєм, що пояснювалося не стільки церковними, скільки політичними інтересами імперії. У 1165 році в Київ прибув новий митрополит – грек Іоан IV, і святий Ростислав із смирення і церковного послуху прийняв його. Новий митрополит, подібно своєму попереднику, управляв Київською православною митрополією менше року (+ 1166). Київська кафедра знову залишилася вдовою, а великий князь був позбавлений батьківської ради та духовної опіки з боку митрополита. Його єдиною духовною розрадою було спілкування з ігуменом Полікарпом і святими старцями Києво-Печерського монастиря і Теодорівського монастиря в Києві, заснованого його батьком.

Повертаючись з походу на Новгород навесні 1167 р., святий Ростислав занедужав. Коли він доїхав до Смоленська, де княжив його син Роман, рідні вмовляли його залишитися в Смоленську, але великий князь наказав везти його до Києва. «Якщо помру по дорозі, – заповідав він, – покладіть мене в отчому монастирі у святого Теодора. Якщо Бог зцілить мене, молитвами Пречистої Своєї Матері та преподобного Феодосія, постригуся в Печерському монастирі».

Бог не судив виповнитися давньому бажанню Ростислава – закінчити життя ченцем святої обителі. Святий князь помер на шляху до Києва 14 березня 1167 р. (у інших джерелах вказано 1168 р.) Тіло його, згідно із заповітом, було покладене в Київському, Теодорівському монастирі.

У пам’ять про те, що Смоленськ та Смоленська земля є етнічною землею білорусів, пам’ять святого Ростислава святкується ще з Собором усіх святих Білорусі, що святкується у 3 неділю після П’ятидесятниці.

Тропар благовірному князю Ростиславу – Михаїлу, глас 6

Отримала в тобі будівельника міст і церков / земля Київської Русі, / великий князь Ростислав, / смути усував ти, єдність зберігаючи, / заради цього Господь тобі мудрість подав, / тепер молися Христу Богу / щоб спаслися души наші.

Кондак благовірному князю Ростиславу – Михаїлу, глас 4

Оборонця та будівельника отримала у тобі Церква Київська, / і держава наша мудрого володаря. / Уподібнювався ти Христу в покорі та пості, / за це отримав нагороду велику на небесах. / Тепер, у сонмі Святих Ангелів Христа оспівуючи / і біля престолу Його стоячи, / молися за людей землі твоєї, / що тебе прославляють гідно.