Пам’ять 29 грудня/11 січня

Преподобні брати Іоан та Феофіл здійснювали свій чернечий подвиг у кінці ХІ – початку ХІІ століття. Про них розповідає і Києво-Печерський Патерик.

«Були інші два брати у тому ж великому монастирі Печерському, яких з юності єднала сердечна любов, одні помисли та однакове поривання до Бога. Ублагали вони блаженного Марка влаштувати їм спільне місце, де покладуть їх обидвох, коли звелить Господь. Багато сплинуло часу, аж Феофіл, старший брат, відбув у потребі якоїсь справи, а молодший брат занедужав і відійшов на упокій, і поклали його на приготованому місці.

Через декілька днів повернувся Феофіл і, дізнавшись про брата, вельми зажурився та, взявши декого з собою, пішов до печери, бо хотів побачити небіжчика та де і на якому місці його покладено. Коли ж побачив, що покладено його на місці вищому, то почав обурюватися і дуже ремствувати на Марка, кажучи: «Чому поклав його там? Це ж бо я старший од нього, а ти поклав його на моєму місці». Тоді Печерник, який був мужем смиренним, вклонився йому зі словами: «Прости мені, брате, согрішив я перед тобою». А до мерця звернувся: «Брате, встань і поступися братові, який ще не вмер, а сам ляж на нижчому місці». І враз за словом Преподобного й у присутності всіх, хто прийшов, мрець устав і сам переліг на нижче місце. І побачили чудо страшне й жахливе. Тоді той брат, котрий нарікав і ремствував на Блаженного за те покладання, впав Маркові в ноги зі словами: «Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Благаю тебе, звели йому знову лягти на своє місце». А Блаженний відповів: «Господь усунув ворожнечу з-поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував [ти] повік, тримаючи злість на мене. Але й бездушне тіло явило любов до тебе, і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося б, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих – то є справа Божа, а я лише грішна людина. Але й цей мрець, остерігаючись, щоб ти не нарікав, а я твоїх докорів не терпів, полишив тобі половину того місця, яке було приготоване спільним для вас ободвох. Це ж лише Бог може підвести його, а я не можу сказати померлому: “Встань і знову ляж на вищому місці”. Ти заборони йому це або накажи. Може, послухається тебе, як це вже нині сталося».

Велика скорбота опанувала Феофіла, коли почув він оті страшні Маркові слова, і гадав він, що ото упаде тут та й умре, й не знав, чи дійде до монастиря. І як прийшов він до своєї келії, охопив його плач безутішний. Тож роздав він усе, що мав, аж до самої сорочки. Собі ж залишив лише одну свиту та мантію та й очікував своєї смертної години. І ніхто не міг вгамувати його гіркого плачу, і ніколи й ніхто не міг змусити його скуштувати солодощів. Як наступав день, казав він собі: «Не знаю, чи доживу до вечора». Коли ж западала ніч, ридав: «Що чинитиму, як дотягну до ранку? Бо ж багато хто, прокинувшись, не доживали до вечора, а вклавшись на своїх ложах, з них уже не вставали. То що ж мені, якому звіщав Преподобний, що скоро помру?» І зі сльозами благав він Бога дарувати йому час на каяття. І творив так щоденно, голодуючи, молячись і плачучи, повсякчас очікуючи приходу дня і години смертної, сподіваючись розлуки з тілом. А плоть свою виснажив настільки, що можна було полічити всі його кості. Багато ж хто, бажаючи його розрадити, доводили лише ще до тяжчих ридань. І великим плачем занапастив він очі; так і перебував у великій здержливості всі дні свої, догоджуючи Богові тим, що провадив життя добре.

Коли ж преподобний Марко дізнався про час свого відходу до Господа, то прикликав Феофіла й мовив йому: «Брате Феофіле, прости мені, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відходжу я з цього світу, тож молись за мене. Я ж про тебе не забуду й осмілюся прохати Господа, аби невдовзі сподобив нас Господь зустрітися і опинитися там, де отці Антоній та Теодосій перебувають». А Феофіл із плачем відповідав йому: «Отче Марку, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене зі собою, або даруй мені прозріння». Марко ж сказав йому: «Брате, не журися, бо ж заради Бога осліп ти очима тілесними, але духовними прозрів на Його розуміння. І це я, брате, став винуватцем твоєї незрячості: провістив тобі смерть, бо ж хотів учинити корисне для твоєї душі й привести твій високий розум до смирення, адже «серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс. 50:19). Відповів Феофіл: «Відаю, отче, що задля гріхів моїх мав я впасти перед тобою і вмерти тоді, в печері, коли мерця підвів. Одначе Господь заради твоїх святих молитов дарував мені життя, очікуючи мого каяття. А нині того прошу в тебе, аби разом із тобою відійти до Господа, або ж даруй мені прозріння». Марко ж мовив: «Немає тобі потреби бачити цей короткотривалий світ отут. Проси в Господа, щоб побачив ти Його славу там. І смерті не бажай, бо прийде вона, якщо й не хотітимеш; але ось що стане знаменням твого відходу: за три дні до того, як матимеш упокоїтися, прозрієш і так відійдеш до Господа, щоби там побачити світ безконечний і славу несказанну». І мовивши це, блаженний Марко упокоївся в Господі. І поклали його в печері на тому місці, котре сам собі й викопав.

А Феофіл особливо тяжко ридав і носив у серці рану через розлуку з отцем [Марком]. І хоча проливав потоки сліз, вони все більше множилися. А мав він начиння, та коли приступав до молитви, находили на нього сльози, й ставив він те начиння, й над ним плакав.

І так за багато років наповнив його слізьми, бо ж повсякденно очікував він, що сповниться пророцтво Преподобного. Коли ж збагнув Феофіл, що надходить його відхід до Бога, то ревно молився він до Бога, аби приємними Йому були ті сльози, і, здійнявши вгору руки, почав творити молитву такими словами.

Молитва. «Владико Господи, Чоловіколюбче Ісусе Христе, мій Пресвятий Царю! Не бажаючи грішникам смерті, але очікуючи їхнього навернення, відаєш неміч нашу, Утішителю благий, недужим оздоровлення, грішникам спасіння, знеможеним підкріплення, упалим піднесення! Молюся тобі, Господи, у час цей, яви мені, негідному, Твою милість, і пролий на мене невичерпне джерело Твого милосердя, І подай мені, аби під час митарств не піддався я на спокуси князів над духами, і не заволоділи вони мною заради молитов угодників Твоїх, великих отців наших Антонія і Теодосія, і всіх святих, які від віків угодили Тобі. Амінь».

І враз постав перед Феофілом хтось прекрасний і мовив йому: «Добре ти молився. Але пощо ж переймаєшся марнотою сліз?» І взяв начиння набагато більше від того, сповнене пахощами [такими приємними], наче духмяне миро: «Оце, – сказав, – із тих твоїх сліз, що в молитві до Бога пролив ти [з глибини] серця, які отер рукою, чи обрусом, чи ризами, або які впали із твоїх очей на землю. Усіх їх я зібрав у це начиння і – за велінням Творця нашого – зберіг. І нині мене послано звістити тобі радість і у веселощах відійдеш ти до Того, хто мовить: «Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися» (Лк. 6:21). І, сказавши це, став невидимим його очам. А блаженний Феофіл прикликав ігумена й розповів йому про явлення ангела та слова його. І показав йому два начиння: одне – наповнене слізьми, а інше – ароматами кращими, ніж будь-які приємні пахощі. Звелів пролити їх на своє тіло. І третього дня відійшов до Господа. Його достойно поклали в печері поблизу Марка Печерника, намастивши з начиння, яке приніс ангел, так що вся печера сповнилася пахощами. І з начиння зі сльозами на нього пролили, бо той, «Хто сіє у сльозах, з радістю буде жати» (Пс. 126:5). Адже мовиться, що ті, які кидали насіння своє в плачі, утішені будуть у Христі. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь».

Тропар преподобним Іоану і Феофілу Слізному, Києво-Печерським, глас 1

Від юності своєї цілком Богу віддали себе, отці блаженні. / Раді любові Його все земне покинули і до печер Київських пішли славно, / у їх вселилися і гідне життя чернече виявили – через послух і покаяння навіть після смерті, / тому дарування дивні від Бога прийняли єси, преподобні отці Іоане і Феофіле. / Тепер молите Христа Бога, щоб спас души наші.

Кондак преподобним Іоану і Феофілу Слізному, Києво-Печерським, глас 2

Всю красу світу цього відкинувши, славні брати преподобні, / у неспинних молитвах і послуху чернечому навіть після смерті, / добре Богу догодили єси, преподобні Іоан і Феофіл. / Тому радісно співаємо: / Слава Богові, славно прославившому преподобних своїх.