Після всього, що патріарх Кирило зробив і сказав, щоб виправдати ріки крові, що пролилися в Україні останніми роками, нас уже ніщо не повинно дивувати. І все ж, Російському православному патріарху вдалося знову нас здивувати.

Його лист співчуття президенту Ірану з нагоди смерті аятоли Хаменеї обрушився на православний світ з такою ж люттю, з якою американські та іранські ракети падають на свої цілі цими днями.

«Покійний був людиною глибокої віри, духовним і національним лідером, який вирізнявся силою та стійкістю характеру», – написав православний патріарх, який молиться до Бога дарувати «всьому іранському народу сили та душевну витривалість, щоб подолати біль втрати».

Іншими словами, він благає Бога дати людям, які десятиліттями зазнавали гноблення, душевну силу подолати втрату гнобителя.

«Духовний і національний лідер глибокої віри», щоб ми не плуталися і не думали, що він говорить про когось іншого.

Якби ми шукали текст, який би охопив масштаби кризи в Православній Церкві, ми б не знайшли кращого. Менш ніж у 100 словах Патріарх Кирило довів нам те, що ми всі шепочемо, але ніхто не визнає публічно. Що Російська Православна Церква перебуває під загрозою того, що перестане бути Православною і не буде Церквою, а стане чимось іншим.

Вірна всьому, що виходить з Кремля, тінь колишньої Російської православної церкви, більше не має жодних проблем із виправданням убивств мирних жителів в Україні, називаючи вторгнення «святим», благословляючи зброю масового знищення, вторгаючись до іншої стародавньої церкви, такої як Олександрійський патріархат, щоб нібито врятувати віру, і тепер оплакуючи втрату тирана, відповідального за смерть десятків тисяч людей, єдиним гріхом якого було протистояння режиму, яким він правив майже чотири десятиліття.

Ті з нас, хто вважає, що Москва розірвала спілкування з Фанаром, Олександрією, Нікосією та Афінами, роблять велику помилку. Фактичний розрив, який вона здійснила, стосується самого Православ’я.

Події, які ми переживаємо останніми роками, можна порівняти лише з періодом, коли Рим день за днем віддалявся від решти християнського світу, аж до того моменту, коли він запровадив те, що тисячу років тому ми назвали схизмою. Політика, прихована за нібито питаннями віри, яка подається як алібі для дій, пов’язаних з вірою так само, як день і ніч.

І все ж, зсув Російської Церкви не є найбільшим гріхом, скоєним у Православній Церкві в наш час. Це ставлення та мовчання решти православних лідерів, які або приєднуються до Росії, також посилаючись на міркування віри та богослов’я, щоб приховати політичні та геостратегічні наслідки своїх дій, або ж вони мовчки та байдуже спостерігають, ніби вони є глядачами вистави стародавньої драми, і чекають на появу Бога-машини, щоб запропонувати рішення.

Ті самі люди, які з запалом та запалом говорять вірянам про силу та самозречення мучеників, які пожертвували своєю молодістю та життям за свої переконання, відмовляються сказати навіть слово про те, що відбувається в їхній домівці, Православній Церкві, віддаючи перевагу легкому «дозвольте мені бути мучеником».

Я не пророк, але математично точно, що якщо ситуація продовжуватиметься таким чином, Православній Церкві знадобиться багато часу, щоб побачити світло в кінці тунелю, в який вона увійшла.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/04/100-sliv-scho-rozkryly-prirvu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/01/14/antyhryst-u-ryasi-rosijska-shpyhunska-sluzhba-oholoshue-vijnu-vselenskomu-patriarhu/ http://kyiv-pravosl.info/2026/01/14/antyhryst-u-ryasi-rosijska-shpyhunska-sluzhba-oholoshue-vijnu-vselenskomu-patriarhu/#comments Wed, 14 Jan 2026 17:19:39 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10119 Continue reading →]]> Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР), яка є наступницею закордонних операцій КДБ, 12 січня виступила з безпрецедентною атакою на Вселенського патріарха Варфоломія, назвавши його «антихристом у рясі», «дияволом у плоті» та звинувативши у співпраці з британською розвідкою задля «розчленування» православного християнства.

Заява розкриває відверте злиття російських шпигунських відомств та Російської православної церкви, позбавлене будь-яких прикрас, оскільки Москва боїться втратити свій релігійний вплив на країни в межах своєї сфери впливу.

Це сталося через п’ять днів після того, як президент Путін назвав війну Росії проти України «святою місією» під час різдвяної служби. Це також свідчить про те, що Кремль дедалі частіше вдається до божественних авторитетів, аби виправдати свою агресію.

Теолог Кирило Говорун, який раніше працював з Московським патріархатом, розповів «Euromaidan Press», що візантійська інвектива нагадує візантійську «psogos» — поезію звинувачень — і проявляє російську версію «симфонії» між церквою та державою, «хоча мені це більше схоже на карикатуру».

Названі цілі сигналізують про релігійні фронти Москви: після автокефалії України у 2018 році, наступними будуть країни Балтії, за ними — Сербська православна церква, її проксі на Балканах.

І. Візантійська мова, сучасна війна

Прес-реліз СЗР використав релігійну термінологію, безпрецедентну для розвідувального агентства: «Цей диявол у плоті одержимий ідеєю витіснення російського православ’я», — йшлося в повідомленні, звинувачуючи Вселенського патріарха в тому, що він «спрямував своє зло око» на країни Балтії.

У заяві цитується Нагірна проповідь, де Варфоломія описують як «фальшивого пророка», який «приходить до вас у овечій одежі, а всередині — вовк хижий».

За візантійською риторикою ховається сучасна боротьба за владу. Москва, претендуючи на найбільшу православну паству, кинула виклик історичному верховенству Константинополя з кінця Холодної війни. Україна стала точкою розриву: коли Варфоломій надав автокефалію у 2018 році, Москва повністю розірвала євхаристичне спілкування.

Говорун, професор «Loyola Marymount University», який колись служив секретарем патріарха Кирила, зазначив навмисний вибір слів: «Додаткова іронія цього твердження полягає в тому, що воно адресоване представнику візантійського християнства, яке, до речі, Росія прийняла через Київ».

Він попередив: «Твердження звучить постмодерністським, але я б поставився до нього серйозно. Це погроза і попередження».

ІІ. З України до країн Балтії

Заява SVR чітко називає послідовність бойових дій. Після надання автокефалії Православній Церкві України у 2018 році — що розірвало московську канонічну претензію на понад 30 мільйонів православних вірян України — Константинополь підтримав рухи за церковну незалежність у країнах Балтії.

Парламент Латвії оголосив свою Православну Церкву автокефальною від Москви у вересні 2022 року, посилаючись на національну безпеку. Литва створила Екзархат, узгоджений із Константинополем, у січні 2024 року.

В Естонії ситуація була складнішою. Її церква, пов’язана з Московським патріархатом, оголосила себе «незалежною» у серпні 2024 року після того, як Естонія вислала свого митрополита — громадянина Росії — за захист вторгнення Росії в Україну. Але, як і українська УПЦ (МП), вона відмовилася фактично розірвати канонічні зв’язки з Москвою або об’єднатися з існуючою естонською церквою Константинополя — паперова незалежність, яка мало що змінила.

Модель, якої боїться Росія: втрата контролю над суспільствами у своїй сфері впливу, коли держави розривають зв’язки своїх православних громад із Московським патріархатом за українським зразком.

ІІІ. Чорногорський фронт

Показово, що заява СЗР також стверджує, ніби Варфоломій одержимий «ідеєю витіснення Російської Православної Церкви з країн Балтії» та «заміною» її «церковними структурами, контрольованими з Фанару».

Зокрема, російські шпигуни звинуватили його в намірі надати автокефалію невизнаній православній церкві Чорногорії, щоб завдати удару «особливо впертій» Сербській Православній Церкві.

Патріарх Варфоломій раніше заявляв, що він «ніколи» цього не зробить — керівництво чорногорської церкви було відлучене від церкви Константинополем за перелюбство та розкрадання. Але це звинувачення розкриває кілька важливих речей про релігію як частину війни Росії:

1. що Кремль відкрито називає Сербську Православну Церкву не незалежною інституцією, а актором «російського православ’я»;

2. що російська шпигунська служба відкрито проєктує власний modus operandi на інших релігійних акторів: якщо релігія є інструментом гібридної війни для Кремля, то вона має слугувати тій самій меті для Вселенського Патріарха;

3. Москва насправді боїться втратити свого ключового балканського союзника.

Сербська православна церква діє в унісон з патріархом Кирилом, просуваючи ідеологію «Сербського світу», змодельовану на російській імперській концепції, і заперечуючи існування окремої чорногорської нації, подібно до заперечення Росією окремої української ідентичності.

Вступ Чорногорії до НАТО у 2017 році відбувся попри спробу державного перевороту за підтримки Росії минулого року, яка включала координацію в монастирі СПЦ. Відтоді Сербська церква стала ключовим каналом російського впливу в Чорногорії.

Попередження СЗР викриває страх Москви: що український прецедент може поширитися на Балкани, підриваючи позицію Сербської православної церкви як ключового релігійного союзника Росії в регіоні.

IV. Вселенський патріархат висловлює «жаль» щодо нападу

Вселенський патріархат відповів стриманим відкиданням: «Фантастичні сценарії, неправдиві новини, образи та будь-якого роду сфабрикована інформація пропагандистів не відлякують Вселенський патріархат від продовження його служіння та екуменічної місії».

Патріархат зазначив, що з 2018 року послідовно утримувався від відповідей на «незліченні подібні нападки».

V. Відсутній контекст

Що не згадується у заяві СЗР: ідеологія «Русского мира» (Russkiy Mir), що лежить в основі релігійного геополітики Москви, ані те, що Вселенський Патріарх Варфоломій став головним ворогом Патріарха Кирила від моменту надання автокефалії Україні, що похитнуло основи Української православної церкви, підпорядкованої Москві, та її впливу на українське суспільство.

Не згадується також, що кримінологи класифікували б запевнення Росії про те, що божественні сили благословляють її війну, як «техніку нейтралізації» — риторичний прийом, який дозволяє злочинцям вимкнути свій моральний компас для скоєння жорстокості. Гітлер закликав Провидіння — божественний вибір Німеччини боротися проти «глобального більшовизму». Російський патріарх оголосив Росію «катехоном», що бореться проти сил «глобалізму», та назвав вторгнення в Україну «священною війною» у березні 2024 року.

Російська православна церква давно функціонує як інструмент російської гібридної війни.

Відтепер російські шпигуни прямо говорять від імені своєї церкви — включно з візантійською термінологією.

Аля Шандра – головна редакторка Euromaidan Press.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Euromaidan Press»

І. Син і онук політв’язнів хоче «посадок» за інакомислення

В інтерв’ю генеральному директору ТАРС Андрію Кондрашову предстоятель Російської православної церкви фактично закликав до ув’язнення тих, хто не згоден з режимом. Він сформулював цю вимогу у стандартних для ієрархії РПЦ міркуваннях про так звану «духовну безпеку» російської держави. «Є поняття, які пов’язані з самою здатністю та можливістю держави існувати. Отже, навколо цих ідей, цих понять обов’язково має бути суспільний консенсус. Якщо ж хтось випадає з цього консенсусу, то існує таке визначення: зрадник Батьківщини, з усіма відповідними юридичними наслідками», – заявив патріарх.

За часів Сталіна духовенство мусило хором вихваляти «отця народів». Але уявити собі патріарха Сергія (Страгородського) чи Алексія Першого (Сіманського), який вимагає посадити когось, неможливо. Пімена (Ізвекова), патріарха РПЦ останніх 25 радянських років, — тим більш.

Пригадую, як один відомий російський журналіст і релігієзнавець сказав мені невдовзі після інтронізації патріарха Кирила у 2009 році: «Це перший радянський патріарх. І це матиме наслідки. Які – побачимо». І справді, всі патріархи Російської Православної Церкви, фактично знищеної Сталіним та відновленої НКВС у 1943 році, народилися до революції (Сергій – у 1867 році, Алексій Перший – у 1877-му, Пімен – у 1910-му). Патріарх Алексій ІІ (1929 року народження) – у незалежній Естонії. Усі вони, хай і по-різному, виховувалися на традиціях дорадянської церкви, яка в Російській імперії навіть не мала офіційної назви. Найповнішою та найурочистішою була «Православна Кафолічна Греко-Російська Церква».

ІІ. Можна подумати, що інтерв’ю беруть у прокурора.

Патріарх Кирило народився у 1946 році в Ленінграді. Глава РПЦ любить нагадувати у публічних виступах, що його батько і дід, які також були священниками, відбули терміни у ГУЛАГу. В інтерв’ю очільнику ТАРС він навіть не згадав, що сиділи вони за тією самою 58-ю статтею, де був пункт про «зрадників батьківщини» — для яких тепер, на думку патріарха, настав час «юридичних наслідків». Парадоксально, але саме за сина та онука політв’язнів церква, як інститут, перетворилася не просто на служницю Кремля, а на активного учасника державної пропаганди, промоутера культу війни та ненависті до інакомислення.

Добре пам’ятаю, як на початку 1990-х років під час підготовки нового кодексу представники російської влади з гордістю казали: «Тепер в УК не буде політичних статей типу 58-ї!» Адже «зрада батьківщині» – суто ідеологічна конструкція, спрямована проти дисидентів. Термін «державна зрада» існує в більшості країн світу і означає передусім шпигунство. Але патріарх вимагає «юридичних наслідків» саме для «зрадників батьківщини» – ніби на дворі досі 1951-й або хоча б 1974-й. Якби не дивитися на екран, а лише слухати, можна було б подумати, що інтерв’ю бере директор ФСБ чи генеральний прокурор.

ІІІ. Путін-проповідник

Промова Володимира Путіна на Різдво, виголошена в певному, не зовсім уточненому, «храмі св. Георгія Побідоносця в Підмосков’ї», була не менш цікавою. Майже написав «проповідь», бо священника поруч не було видно, а сам Путін, хоч і стояв не на амвоні, але спиною до іконостасу й обличчям до пастви — переважно людей у формі. У низці християнських конфесій миряни можуть виголошувати проповіді з благословення духовенства, якщо вони для цього достатньо підготовлені й добре розуміють Святе Письмо. Те, що говорилося в «секретному» храмі, звучало, м’яко кажучи, неканонічна.

«Ми дуже часто називаємо Господа Спасителем, тому що Він якось прийшов на землю, аби спасти всіх людей. Ось і… воїни Росії, завжди ніби за дорученням Господа, виконуєте цю саму місію – захисту Вітчизни, порятунку Батьківщини та її людей», – сказав диктатор. Христос, який поєднує функції співробітника МНС та адміністратора, що роздає певні «доручення», — це образ абсолютно нехристиянський, підігнаний під потреби «поточного політичного моменту». Воїн у християнстві може брати участь у справедливій, оборонній війні, але від нього вимагається розуміння того, що, знищуючи агресорів, він, хоч і вимушено, але все ж скоює гріх. Він проливає кров тих, за кого Христос також приніс свою жертву на хресті, оскільки він помер за все людство.

Як дотепно зауважив на своїй сторінці у Facebook публіцист Михайло Красулін, патріарх і президент нібито помінялися місцями. І справді, Путін тепер вважає за можливе виголошувати на камери проповіді, а патріарх – вимагати судових процесів і вироків для інакодумців. Такої «симфонії» церкви та держави не наснилося ані Сталіну, ані вже тим більш пізньорадянському начальству. Офіційне православ’я в Росії перетворюється (якщо вже не перетворилося) на мілітаризоване язичництво з іконами.

Костянтин Еггерт, журналіст

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: DW

Для них війна вже не трагедія, пов’язана із тим, що вільно чи невільно люди творять насилля та порушують задум Творця про мир та пацифізм першопочаткового християнства. Війна для них – священнодія, таїнство, перетворююча дія. Прийняття антихристиянського бачення війни у дусі Ніцше та фашизму сталося давно, але вголос про це наважилися сказати лише зараз.

Так само лише зараз заявили претензії на всю територію України! Вся Україна згідно з РПЦ має стати російською, всі українці мають бути частиною російського народу, все неросійське в українському просторі має бути знищене.

Те, що українці це субетнос в межах російського народу як помори чи сибіряки – це вчення патріарха Кирила з 2015 року, з книги «Сім слів про русский мір». В цій книзі він також принижує українську мову, бо риторично запитує який абсурд вчити про українців як окремий народ з окремою мовою – не вчить же ніхто про поморів чи сибіряків як про окремі народу, хоча у них є особливості мовлення та особливості стереотипів поведінки.

Звичайно, що заперечення суверенітету України та її кордонів вже було у патріарха Кирила – приховано з 2011го, реально з 2015го. Те саме слід сказати про всі країни пострадянського простору та бувшого соціалістичного табору, і навіть більше – патріарх висловлював претензії Росії та російського православ’я на весь простір північніше Константинополя, тобто Стамбула, бо він є особливий патріарх «північних країн» – а це простір майже всієї Європи та Америки, – всім іншим патріархам і папам у якості канонічної території має належати невелика полоса біля Середземноморського регіону і землі південніше. Всі ці геополітичні фантазії васалів Китаю дуже дивні, але факт є фактом – оволодіння майже всім Заходом є метою, що проговорювалася патріархом. І що всі, хто чинитиме спротив мають бути знищенні – це їх звичайний релігійний нацизм, який відкрито висловлюється з лютого 2022го, бо патріарх відразу підтримав вторгнення в Україну і розпочав власну ідеологічну війну.

Але постанови останнього Всесвітнього російського народного собору мають велике значення, бо не всі хотіли визначати глибину відмови РПЦ від християнства на користь релігії «священної землі», «єдності», «родіни», «победи». Тепер очевидно не лише для спеціалістів, що РПЦ впала у дуалістичну єресь, подібно до давніх гностиків.

І те, що за чотири дні УПЦ (РПЦвУ) не знайшла сили прийняти рішення про оголошення автокефалії, а лише формально позначила власну незгоду – це катастрофа. Будь-яка церква, якщо вона церква православного народу і претендує на те, щоб бути помісною церквою, і претендує на те, що вона християнська церква – вже б давно розпочала процедуру оголошення автокефалії, вже давно показово розірвала свої зв’язки з Москвою.

Також соромно і за помісні церкви. Якщо вони були вірні Євангелію та Православній Вірі, вже б чотири дні ми чули б публічні протести проти рішень РПЦ, чули б засудження РПЦ і чули б свідчення про необхідність для українського православ’я не мати ніякого зв’язку з РПЦ.

Ми живемо у світі боягузів. Лише один єпископ ПЦУ оголосив на Торжество Православ’я анафему Кирилу і Путіну цього року! Всі єпископи ПЦУ і УПЦ занадто бояться виглядати радикальними. Всі православні предстоятелі чекають поки російські війська завоюють їх країни і лише тоді збираються протестувати – але поки це стосується України, то ми не бачимо солідарності, не бачимо засудження РПЦ судом пентархії, не бачимо анафем від помісних церков.

Всі дивуються попередженням книги Одкровення про те, що християни і нехристияни приймуть Антихриста, але що тут дивного, якщо зараз ось є така терпимість до антихристових ідеологій та практик РПЦ? Християнству потрібно знову стати християнством, перестати бути терпимим до абсолютного зла, яке зараз РПЦ впроваджує як теорії та практики! Необхідно сатанізм РПЦ визнати сатанізмом, рішуче засудити, визнати самостійним та очистити від наслідків російської анексії Українське Православ’я, підтримати українців у їх боротьбі!!!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

І я все-таки очікую, що знайдуться в Україні та світі сміливі єпископи та священники, що анафематсвують і єресь Кирила та РПЦ як підміну християнства якимось маніхейством, і Кирила і Путіна.

І що УПЦ та Україна знайдуть сили послати всіх любителів Путіна і єдиного духовного простору з нацистами до Росії. Нагадаю, що якщо десь у Франції бородаті чуваки пропонують побудувати халіфат їх без суду за 24 години відправляють на історичну батьківщину.

В будь якій православній країні церква, що потрапила в ситуацію, аналогічну до УПЦ оголосила б автокефалію. Тут чекають рішення проблеми від парламенту! Да не хочуть автокефалії- ну то нехай живуть далі в Росії, це ж їх вибір не порвати з РПЦ, а далі бути частиною РПЦ і про статус УПЦ говорити з РПЦ «після війни». Да хіба РПЦ щось готова обговорювати чи зараз чи після війни? Вона оголосила православний джихад, священну війну, проти України і Заходу! Заявила, що всю Україну треба окупувати і кордони Росії мають тільки розростатися все далі! Якщо УПЦ хоче бути з Україною то зараз момент коли не можна далі чекати, треба рвати з РПЦ. Якщо хоче бути з РПЦ – чемодан, автобус і Росія для кожного єпископа та для бажаючих із священства. І все.

І статки всіх Мерседесів реквізували на користь ЗСУ.

Раз вони замість України до цього часу вибирають РПЦ, знаючи прекрасно весь цей нацизм, то нехай в Росії починають з чистого листа, конфіскацію вони точно заслужили.

Ну а ми переможемо і ще й розвалити Росію. РПЦ зникне як КПРС, Росія як СРСР і нічого дивного у цьому не буде. Все це антихристове зло, яке має зникнути разом з планами руйнівної війни проти вільного світу!

Чорноморець Юрій Павлович, доктор філософських наук, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова

Донати на снайперів:

Приват 4731219647256100

https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

4441111401048883 моно

пейпал teamyuri80@gmail.com

Витоки «русского мира» сягають початку 1990-х років, але все більшою і інтенсивнішою ідеологія стала відчуватися з початку нового тисячоліття. Ряд людей зробили вирішальний внесок у її формування, в тому числі Патріарх Московський Кирило, а Путін неодноразово посилався на неї.

Основне положення цієї ідеології можна було б підсумувати в існуванні наднаціонального «русского мира», російської сфери культурної реалізації, до якої входять Росія, Україна, Білорусь (іноді додаються ще Молдова та Казахстан) і крім російського етносу, також російськомовні люди Західної Європи, Північної та Південної Америки, Японії. Вона стверджує, що «русский мир» має спільний політичний центр — Москву, спільну мову — російську (часто кажуть, що українська — це не «справжня мова», а просто діалект російської), спільний духовний центр — Київ, як «мать городов русских», спільна церква зі спільним патріархом — Російський патріархат, яка діє в «згоді» зі спільним для всіх царем/президентом/лідером Путіним і всі разом поділяють спільні моральні цінності, мистецтво, політичне бачення тощо. Часом також чули, що має бути альтернативна православна економічна система, яка цементує духовну єдності Святої Русі. Не дивно, що Путін заперечує Україні право на існування чи навіть існування окремого українського народу, оскільки для ідеології «русского мира» може існувати лише Росія, Свята Русь, яка вічна, оскільки «існує вже більше ніж одне тисячоріччя». Щоб утвердити ці позиції, ця ідеологія вибірково спирається на емблематичні форми російської думки з ХІХ ст., Від слов’янофілів Хом’якова, Кірєєвського та Аксакова, Соловйова та євразійців (Савицького, М. Трубецького та Флоровського) до Івана Ільїна, а тепер і Дугіна.

За словами Патріарха Кирила, різні народи та етноси єдиного «русского мира» є «єдиним і неповторним культурним простором, в якому накопичилися цінності, знання, досвід, які допомогли нашим народам посісти гідне місце в людській родині».

«Русский мир» має протистояти корумпованому «Заходу» та його «радикальної секуляризації», Заходу, який, як неодноразово наголошувалося, втратив духовний центр тяжіння і став маріонеткою корумпованих американців.

Зі слів Путіна, виголошених під час його проповіді минулого понеділка, 24 лютого, перед нападом на Україну, можна розгледіти ідеологію «русского мира» в аргументації про те, що Україна – це псевдодержава, створена Росією, а точніше – радянською владою: «Ще раз наголошую, що Україна для нас не просто сусідня країна. Це невід’ємна частина нашої історії, культури та духовного простору. Це наші супутники та близькі, серед яких не лише наші колеги, друзі та колишні колегі, а й наші рідні та люди, які пов’язані з нами кровними узами. Довгий час жителі південно-західних традиційних, давньоруських територій називали себе росіянами і православними християнами. Це відбувалося як до, так і після XVII століття, коли частини цих територій були возз’єднані з Російською державою. Я думаю , що перш за все ми всі знаємо , що мова йде про відомі факти».

Путін тут, по суті, намагається втягнути Україну в міфічний наратив Святої Русі, або «русского мира».

Однак це не поодинока заява Путіна. Коли він вторгся в Крим у 2014 році, у промові в Російській Думі в березні того ж року він пояснив причини анексії та окреслив ідеологію «русского мира»: «Щоб зрозуміти, чому був зроблений такий вибір, достатньо знати історію Криму, що саме цей регіон означав і означає для Росії і навпаки. У Криму буквально все просякнуте нашою спільною історією і гордістю. Тут знаходиться стародавній Херсонес, де святий князь Володимир прийняв хрещення. Цей духовний подвиг, його навернення до православ’я зумовили спільну культурно-ціннісну базу, що об’єднує народи Росії, України та Білорусі. У Криму знаходяться могили російських воїнів, мужність яких у 1783 році привела Крим під контроль Російської держави. Крим – це Севастополь, місто-легендарне, місто великої долі, місто-укріплене, яке є батьківщиною росіянина Чорного. Морська бухта, Малахів курган і Мильна гора. Кожне з цих місць є для нас святим, це символ російської бойової слави і незрівнянної цінності».

Цю ж ідеологію можна також розпізнати через висловлювання лідерів Російської Церкви, які сформували її як інструмент переконання для Кремля. У промові Патріарха Кирила у 2009 році на Третій асамблеї фонду «Русский мир», організації, заснованої Кремлем для популяризації російської мови та культури, читаємо: «У цьому контексті необхідно пояснити, що ми маємо на увазі під терміном Російський мир сьогодні. У мене таке враження, що якщо розглядати Російську Федерацію з її нинішніми кордонами як єдиний центр російського світу, то ми помиляємося перед обличчям історичної правди і ми практично ізольовані від багатьох мільйонів людей, які мають почуття відповідальності. за долю «русского мира». Головна мета їхнього життя — будувати його. Серце «русского мира» сьогодні це Росія, Україна та Білорусь. Святитель Лаврентій Чернігівський висловив цю нову реальність своєю відомою фразою: «Росія, Україна і Білорусь, це Русь Свята». Саме це розуміння російського світу підкреслюється назвою, яку ми даємо нашій Церкві. Наша Церква не називається російською за національними критеріями. Назва вказує на те, що Російська Православна Церква виконує свою пастирську місію щодо людей, які сприймають російську духовну та культурну традицію як основу своєї національної ідентичності – або принаймні як важливий елемент цієї ідентичності».

Нижче наведено уривок з промови Патріарха Кирила до групи православних ієрархів у Москві: «Україна не є провінцією нашої Церкви. Ми називаємо Київ «матір’ю російських міст», для нас Київ є тим, чим є Єрусалим для інших. Ось звідки пішло російське православ’я, і за жодних обставин ми не можемо заперечувати ці історичні та духовні зв’язки. На цьому духовному зв’язку ґрунтується єдність усієї нашої помісної Церкви».

Кілька днів тому Патріарх Кирило у своїй промові з нагоди російського вторгнення – термін, який він, однак, не вжив, – сказав наступне: «Не дай Боже, щоб нинішня політична ситуація в нашій братній Україні призвела до панівних темних сил, які завжди боролися проти єдності Землі Російської та Церкви Російської […] Нехай Бог оберігає нас від громадянського конфлікту народів, які становлять єдиний простір Російської Православної Церкви. Ми не повинні дозволяти темним і ворожим зовнішнім силам сміятися над нами, ми повинні робити все можливе, щоб підтримувати мир між нашими народами і водночас охороняти нашу історично спільну Батьківщину від будь-яких зовнішніх дій, які можуть її розвалити. […] Хай Бог береже землю Руську. Коли я говорю «Русский», то вживаю стародавній вислів з «Історії минулих літ» — «Звідки взялась Земля Руська». Земля, утворені сьогодні Росією, Україною, Білоруссю та іншими племенами і народами. Нехай Господь оберігає Землю Руську від зовнішніх ворогів, від внутрішніх перекосів, щоб зміцнити єдність нашої Церкви, щоб милістю Божою відкинути всі спокуси, інтриги, виклики та наш благочестивий народ. насолоджуватися спокоєм і тишею – це наші сьогоднішні молитви».

На мій погляд, ідеологія російського світу – це нова форма релігійного фундаменталізму, яка фактично стала новою формою фашизму для XXI століття. Цю ідеологію сприйняли й популяризували багато фундаменталістів в Америці, наприклад Род Дрейєр, який виступає за культурну війну на Заході, а також вона знаходить значний резонанс у деяких православних країнах.

Існує багато подібності з німецьким нацизмом та італійським фашизмом у закликах до «Історичної (= Великої) Святої Русі», яка виходить за межі нинішніх кордонів Російської Федерації, а також у закликах до крові, мови, віри та землі. … Щоб було зрозуміло: ідеологія «русского мира» — це нацистська ідеологія нашого часу. Як шкода, що цю ідеологічну вигадку створили православні! Саме тому православним належить рішуче і чесно протистояти цьому і перемогти. Так само, як Карл Барт у 1934 році виступив проти Декларації керівників німецького християнського руху на підтримку Гітлера. Сьогодні ситуація настільки ж серйозна.

Якщо використати фразу о.Кирила Говоруна: «Ми повинні денаціоналізувати православ’я».

Чесно кажучи, ось чому ми повинні лякатися: Путін не хоче відновлювати Радянський Союз, як це постійно повторюють західні ЗМІ. Путін хоче створити вигаданий «русский мир», вигадану імперію і вигадану країну, яка, на його думку, існує всюди, де є великі верстви російськомовного населення. За цією логікою наступною можливою метою є країни Балтії.

Путін не є раціональною, секуляризованою політичною фігурою, як ті, до яких ми звикли в західному світі. Навпаки, на його думку, він є святим абсолютним монархом, який надихається і керується етнорасовою релігійною ідеологією, яку частково вибудовувала сама Православна Церква. Багато людей у Російській Церкві виступають проти цієї ідеології зла і не соромляться заявляти про це публічно, будь-якою ціною. Ми повинні висловити свою солідарність з цими людьми. Ми маємо підтримати їх у тому, що вони висловлюють пророче слово, яке, як нагадав мені сьогодні мій друг, священнослужитель Московського Патріархату, потрібне понад усе зараз, коли ми вступаємо у Великий піст і після того, як Церква вже нагадала нам у останню неділю, що суд Христа є судом у правді й любові.

Брендон Галлахер, професор систематичного та порівняльного богослов’я на кафедрі теології й релігієзнавства Ексетерського університету Великобританії.

28.02.2022 р.

Переклад українською мовою – «Київське православ’я»

Джерело: Ακαδημια Θεολογικων Σπουδων Βολου

Після ІІ Світової війні, Ватикан увесь час прагнув налагодити нормальні стосунки з СРСР, зокрема використовуючи т.зв. «церковну дипломатію». Одночасно, зі свого боку, радянське керівництво шукало шляхи для нейтралізації «антикомуністичного церковного фронту», який вимальовувався в часі підготовки Другого Ватиканського собору. Адже серед важливих питань, які він повинен був розглянути, було питання про засудження комунізму та духовну опіку тих католиків, які опинилися в соціалістичних країнах. Це було цілком логічно, оскільки «соціалістичний концтабір» поширився на всю Східну Європу, і у Ватикані було багато священиків, які відчули всі «радості соціалістичного раю», а правда про комуністичні репресії було вже широко відомо…

Однак, власні геополітичні (і економічні) інтереси були для Ватикану значно більш важливіші, ніж доля їх співбратів, що страждали в «соціалістичному таборі». Вже 27 вересня – 2 жовтня 1962 року кардинал Йоганнес Віллебрандс здійснив офіційний візит до Москви, де 30 вересня «він був присутній у церкві Петра і Павла в Лефортові під час літургії, яку очолював архієпископ Никодим». У результаті переговорів, документи про осудження комунізму та переслідування віруючих в СРСР, як і загалом у соціалістичних країнах, зникли з порядку денного ІІ Ватиканського собору. У свою чергу, Московський патріархат зруйнував всеправославну єдність – його делегація була єдиною з числа Православних Церков, яка була присутня на католицькому соборі.

Саме з часів ІІ Ватиканського собору почалася плідна співпраця керівництва новітньої Російської імперії (СРСР) та Ватикану. За певне лояльне ставлення до Католицької Церкви в СРСР та економічну співпрацю, адже по даним дослідників, грошові кошти КПРС і СРСР зберігалися у банківських структурах Ватикану з кінця 60-х років ХХ ст., його офіційні особи мінімізували антирадянську, антикомуністичну, діяльність на світовому релігійному полі. А також сприяли намаганням Московського патріархату зайняти перше місце у Вселенському Православ’ї [1].

Нам можуть заперечити: А як же Іоан Павло ІІ, якого всі вважають переконаним антикомуністом?

Власне кажучи, міф про Яна Павла ІІ, як антикомуніста, який зруйнував СРСР, був створений штучно тільки в кінці 90-х років ХХ ст. Уважно передивляючись його промови, ми не знайшли якісь виступів саме проти СРСР як імперії, а також у підтримку національних визвольних рухів. Максимум – це були вступи проти військового стану в Польщі, загальних відзнак диктатури та обмеження прав віруючих у країнах «соціалістичного табору».

Уже через три місяці після обрання, Іван Павло II приймав у себе з візитом міністра закордонних справ Радянського Союзу А. Громико. Ця зустріч започаткувала низку контактів, які врешті допровадили до зустрічі з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим, що відбулася у Ватикані 1 грудня 1989 року. І навіть на зустрічі з М. Горбачовим, ніяких питань щодо визволення поневолених народів, а вже був міцний рух за незалежність в країнах Балтії, не піднімалося, хоча було конкретне звернення католицьких біскупів Литви, Латвії та Естонії.

З рештою, підтримку розпаду СРСР та визволення поневолених народів, як і підтримку Незалежності України, з боку Яна Павла ІІ (читай Католицької Церкви) чудово ілюструє наступний факт: Ватикан визнав Україну тільки 8 лютого 1992 р. – зайнявши «почесне» 110-те місце!

А що ж у релігійної сфери?

Попри те, що Ян Павло ІІ завжди підкреслював, що він екуменіст та прагне свободи віровизнання для всіх, Українське Православ’я в це «всіх» явно не входило. Ми не будемо тут описувати певні особливості «виходу УГКЦ з підпілля», коли Ватикан жодного слова не сказав на підтримку відродження Української Православної Помісності (УАПЦ та УПЦ КП). Ми лише торкнемося дуже цікавої угоди між Московським Патріархатом та Католицької Церкви, згідно якої Ватикан брав на себе обов’язки «не вступати в офіційні контакти з тими церковними групами, які не мають канонічного визнання» (тобто – з УАПЦ та УПЦ КП) [2]. І ця угода, підписана у часі понтифікату Яна Павла ІІ, як ми бачимо, чомусь діє і сьогодні (про що ми розповиймо згодом).

Так, саме Ян Павло ІІ, який без проблем зустрічався та молився навіть з язичниками в Ассижу, «не знайшов часу», щоб зустрітися з очільниками УАПЦ та УПЦ КП у під час навідування України. Таку саму політику проводили і інші офіційні представники Ватикану в Україні, а римо- та греко-католики всіляко намагалися мінімізувати подібні контакти, а при нагоді рясно виступали (виступають) ситуаційними союзниками РПЦвУ.

Але давайте залишимо історію та подивимось на сучасність.

Весною 2014 р. Росія анексує Крим та розпочинає війну на Донбасі. Ці дії, зокрема і їх реакція на їх Московського патріархату, викликають осудження більшості держав світу та релігійних лідерів. Ватикан залишається майже єдиною країною Європи (разом з Сербією), яка не осудила акт агресії та наполегливо називає агресію Росії «внутрішнім конфліктом». А в лютим 2016 р., коли агресія Росії проти України вже не викликала сумнівів у світовому цивілізованому співтоваристві, папа Франциск зустрічається з патріархом Кирилом… і підписує декларацію, яка цілком відповідає політичним інтересам Москви.

Текст сумновідомої «Гаванської Декларації» був настільки образливий для України та промосковський, що навіть вірний син Ватикану, очільник УГКЦ Святослав Шевчук заявив: «Для документа, який повинен бути не богословським, а, фактично, суспільно-політичним, слабшої команди для його складання неможливо було собі уявити». При цьому, все ж спробуючи якось виправдати Ватикан, спробував перекласти відповідальність з Франциска на колективну «Папську Раду», яка некомпетентна в питаннях міжнародної політики і «делікатних питаннях російської агресії в Україні» [3]. На що практично отримав спільну відповідь Ватикану та Московського патріархату про те, що «в складанні декларації особисто брали участь і патріарх Кирило, і папа Франциск» [4]

На сьогодні вже зрозуміло – «Гаванська Декларація» була потрібна не тільки керівництву Російської Федерації, а і особисто патріарху Кирилу, щоб показати його владу над православними в Україні, максимально призупинити дії, скеровані на отримання канонічної автокефалії Українським Православ’ям та, одночасно, отримати визнання як лідера православного світу. Зі свого боку, крім чисто фінансових інтересів, Франциск намагався (і намагається) отримати партнера в православно-католицькому діалозі, з яким можна буде вирішувати питання без врахування традиційної соборності Вселенського Православ’я…

Продовженням проросійської політики Ватикану були неодноразові візити Апостольського нунція в Україні до Донецька та Луганська, про які дуже влучно висловилася проф. Людмила Филипович: «Нунцій заявив, що основне завдання Церкви – це побудова мостів. Питання: з ким і чим? Будувати міст із ворогами України? В розпал військового протистояння? В ситуації, коли ворог навіть не думає каятися і переконаний, що робить все правильно, вбиваючи тисячі людей? Ми не можемо не радіти ініціативі «Папа для України» – для нас зараз це колосальні гроші. Питання в тому, кого вони підтримують і кому йдуть ці ресурси»… [5]

Коли ми розглядаємо відносини Ватикану та України, не можемо обійти офіційні стосунки, докладніше їх відсутність, Католицької Церкви та Українського Православ’я.

До грудня 2018 р., Ватикан пунктуально дотримувався угоди з Московським патріархатом: Жодних офіційних стосунків між Католицькою Церквою та «неканонічними православними юрисдикціями в Україні» (УАПЦ й УПЦ КП) не було. Тут можна багато про що сперечатися, однак ми приймаємо це, адже не було офіціальних стосунків і з Вселенським Православ’ям. Однак, після Київського Об’єднавчого собору та надання ПЦУ Томосу про автокефалію, ситуація кардинально змінилася. Бо вже не було «неканонічної юрисдикції», а була ПЦУ – повноправний член родини Вселенського Православ’я. При цьому, реально проти надання автокефалії виступив тільки Московський патріархат, інші Православні Церкви аніяких санкцій проти Константинопольського Патріархату не ввели. Отже, коли казати про світові екуменічні процеси, а тим більше про православно-католицький діалог, Ватикану прийдеться мати справу з представниками ПЦУ.

Таким чином, на нашу думку, з огляду на зміну обставин, Католицька Церква мусила піти на встановлення офіційних контактів з ПЦУ. І тут не йдеться про якісь дуже великі дипломатичні складності, було б цілком прийнятна звичайна робоча зустріч нунція – офіційного представника Ватикану в Україні, з Предстоятелем або членом (членами) синоду ПЦУ… Однак, ані архієпископ Клаудіо Гуджеротті, який займав цю посаду до липня 2020, ані його наступник, архієпископ Вісвалдас Кулбокас, вперто ігнорували (ігнорують) усі спроби керівництва ПЦУ встановити контакти. Натомість, без проблем, 9 лютого 2022 р., відбувається офіційна зустріч з керуючим справами РПЦвУ, митрополитом Антонієм Паканичем, «під час розмови йшлося про сучасний стан православно-католицьких відносин, як на глобальному, так і на українському рівні. Також були обговорені інші питання, що становлять спільний інтерес» [6]. Дуже цікаво, який «спільний інтерес» має Ватикан та адміністративна структура Московського патріархату? Адже РПЦ, особливо після вторгнення на канонічну територію Олександрійського патріархату, зробилася вкрай токсичною для переважної більшості Православних Церков, зокрема і Константинопольського патріархату, з яким, як увесь час підкреслює папа Франциск, у Католицької Церкви «давні тривали та позитивні екуменічні стосунки».

Загалом, коли проаналізувати висловлювання ватиканських чиновників, зокрема і папи Франциска, за останні рік – півтора, можна зробити висновок, що вони явно бачили війну в Україні саме як «громадянський військовий конфлікт», а Росію – як стороннього спостерігача, який хоче знайти мирне рішення. Жодного натяку на Москву як агресора у них ніколи не було.

На нашу думку, певні домовленості щодо підтримки агресії проти України, у Москви з Ватиканом, або, як мінімум, з Московським патріархатом, існували. Питання тільки в їх формі та можливої реалізації. Опосередковано цей факт підтверджує зустріч патріарха Кирила Гундяєва з Апостольським нунцієм у Росії, архієпископом Джованні д’Аньєлло, яка відбулася 3 березня 2022 р. у Москві. І коли обпиратися навіть на дужу скупу інформацію, вона прийшла в «дружньої обстановці та порозумінні» та і загалом «перебування на посаді Апостольського нунція в Російській Федерації стало для нього можливістю «познайомитись із абсолютно новим світом, зокрема, зі служінням Російської Православної Церкви». «Це цінна можливість, у тому числі для розвитку нашої співпраці»» [7].

Наслідком московських домовленостей стала відеоконференція між патріархом Кирилом та папою Франциском, яка відбулося 16 березня 2022 р. Тобто вже після того, як Московський патріарх публічно підтримав агресію Росії й коли вже було відомо про військові злочини російських окупантів… Але очільник Католицької Церкви жодним словом не осудив агресора та його «адвоката» – Московський патріархат. Натомість зрівняв агресора та жертву, російського солдата-окупанта, та українського військового, який захищає свою Батьківщину!

Слова папи Франциска, які донесли до нас ЗМІ, зокрема вислів: «Ті, хто платить за війну, — це люди, це російські солдати і люди, що потрапляють під бомбардування і гинуть, — сказав Папа. — Як пастирі, ми зобов’язані залишатися поруч і допомагати всім людям, що страждають від війни. Був час, коли у наших церквах ми говорили про священну війну або справедливу війну. Сьогодні ми не можемо так говорити. У нас розвинулося християнське усвідомлення важливості миру» [8], висловили обурення навіть у його вірних…

Зокрема, практично відразу після появи цієї інформації, у соціальних мережах з’явилося багато обурених дописів українських католиків, загальну тональність яких найбільш ілюструє пост Олександра Послушника: «Це значить, що до цієї пори весь християнський світ був тупий і несвідомий? Люди добрі! Невже папа думає, що довкола всі барани і його підлопремудрих слів ніхто не зрозуміє? Відкинувши вислів «священна війна», ми сторону захисників-героїв прирівнюємо до вбивць, до тих, які прийшли грабувати і вбивати наших мирних людей!!! Адже Сам Господь сказав, що немає більшої любові, як та, коли людина покладає душу свою за ближніх своїх!!! Тобто виходить, що наші герої – це не герої, а прості людиноненависники-шакали?! І слова Спасителя їх не стосуються? Невже ті путінські гроші, що у Ватиканському банку, підкупили папу? Яка ганьба! Не хочу більше нічого говорити, але тут є над чим задуматися!» [9, ст. 1]

Одночасно, відомий католицький письменник, професор Джордж Вайґель, коментуючи контакти папи Франциска з Московським патріархом, зауважив, що «Ватикан мусив переглянути своє ставлення до РПЦ: Від початку 1960-х років Ватикан був захоплений ідеєю двостороннього порозуміння з російським православ’ям. Незалежно від благородності намірів, це було помилковим кроком, і настав час на екуменічний «reset». Якщо дві з найбільш корумпованих організацій у світі — Міжнародний олімпійський комітет і ФІФА — можуть розірвати стосунки з Росією через її смертоносну агресію, то й Ватикан напевно може поінформувати патріарха Кирила, що екуменічні контакти Апостольського Престолу з російським православ’ям призупинені до того часу, коли Кирило засудить вторгнення в Україну» [10].

На нашу думку, свідчення професора Джорджа Вайґеля для нас дуже важливі. Бо людина яка і була папським біографом та дуже добре орієнтується в ватиканській ситуації, чітко підтвердила дві ключові речи.

По-перше, Католицька Церва, не дивлячись на всю антикатолицьку риторику офіційних та неофіційних ЗМІ РПЦ, мела з Московським патріархатом особливі стосунки ще з 60-х років ХХ ст. І ці стосунки були пріоритетні для Ватикану, вони для нього були більш важливі, ніж навіть доля своїх вірних у країнах Східної Європи, зокрема і в Україні. Тому, списати все на «нерозумність власне папи Франциска», як це намагаються зробити деякі католицькі діячи, не вдасться.

По-друге, жодні «високі матерії» та «політична доцільність» не заважали Ватикану поставити «на паузу» не тільки контакти з Московським патріархатом, а і загалом з Росією. Але він цього робити не захотів, а навпаки де-факто виступав (і виступає) на боці агресора.

Разом з тим, не треба думати, що Ватикан не має спільників в Україні, які, хто активною співпрацею, а хто і через бездіяльність, робляться його спільниками в співпраці з Москвою. Саме з допомогою їх, Католицькою Церквою була проведена чергова провокація – т.зв. «присвята серцю Марії Росії та України», яку, про що ми розповімо згодом, також жорстко критикують «українські» католики…

Отже, 2 березня, вже в розпал агресії Росії, т.зв. «Католицьких біскупів України», під головуванням митрополита Мечислава Мокшицького, звертається до папи Франциска з таким листом: «У ці години незмірного болю та жахливого випробування для нашого народу, ми, єпископи Конференції єпископату України, стаємо речниками невпинного і сердечного благання, підтриманого нашими священниками та богопосвяченими особами, яке надходить до нас від усього християнського народу, щоб Ваша Святість присвятила Пресвятому Непорочному Серцю Марії нашу Батьківщину та Росію. Відповідаючи на це благання, покірно благаємо Вашу Святість публічно здійснити акт присвячення Пресвятому Непорочному Серцю Марії України та Росії, так, як це просила Пресвята Діва у Фатімі» [11].

Кожному, хто неупереджено вчитується в текст цього листа бачне, що католицькі біскупи практично ставлять знак рівності між агресором, тобто Росією, та жертвою –Україною. Але це не дивно, адже голова цієї «конференції біскупів, митрополит Мечислав Мокшицький, ще у 2017 р. визначився як ворог України, який заявив наступне: «Протягом декількох років українська нація переживає складний період. Війна ведеться на Сході, але її наслідки відчуваються в усьому світі. Вся громада залежить від війни, не тільки в матеріальному плані, і в економічному, а й у духовному вимірі. … На мій погляд, Україна мусить замислитись і відповісти на питання, чому це відбувається. Господь не є Богом, який карає свій народ, своїх дітей, а дає нам знати, нагадуючи про своє право любові до іншої людини. … На українському народі надалі лежить гріх геноциду, в якому йому важко до цього часу признатися і від якого важко очиститися, хоча було декілька спроб так зробити, між іншим в 70-у річницю подій на Волині. … Я переконаний, що доки цей народ не визнає своєї провини, не визнає правду і не очиститься від цього гріха, не зможе насолоджуватися благословеннями. Проте я сподіваюся, що річниця Фатімських явищ приведе до розуміння, що відсутність миру на Україні вимагає жесту, якого ми чекаємо в любові і з любов’ю». Тому цілком природно, що і агресію Росії, яка забрала вже багато життів не тільки наших оборонців, а і мірних мешканців, цей католицький ієрарх пов’язує виключно з «гріхом геноциду, який здійснили українці» [12].

При повному мовчанні ієрархії УГКЦ, яка, вочевидь, поділяє погляди митрополита Мечислава, папа Франциск радісно підхоплює цю ініціативу, яка, на нашу думку, є найбільшим подарунком не тільки Московському патріархату, а і політичному керівництву Російської Федерації.

Відверта гра Ватикану на боці Москви, не залишає осторонь навіть тих українських прибічників Католицької Церкви, які завжди виступали її оборонцями. Зокрема, відомий політичний діяч та активіст УГКЦ Богдан Червак, вже 18 березня 2022 р. зміщає в соціальних мережах та ЗМІ такий пост: «Довго мовчав, але вже немає сили мовчати. Папа Франциск, який до цього часу згадує «конфлікт в Україні» у контексті війни у Сирії, запланував провести 25 березня 2022 року урочистий обряд «посвячення Росії та України непорочному серцю Марії». Як це зрозуміти, він серйозно вважає Україну і Московію «сіамськими сестрами»? Виглядає, що папа Франциск остаточно втратив відчуття реальності. Як його слова і вчинки мають сприймати мільйони українців, в тому числі католиків і греко-католиків, яких уже вбила і продовжує вбивати Москва? Чому мовчить патріарх Святослав? Якщо треба зробити вибір між Апостольською Столицею і Києвом, то принаймні греко-католики його зроблять, але не на користь Ватикану» [13, ст. 1].

Але Католицька Церква, при повному мовчанні єпископату УГКЦ, до якого волали українці-католики, провела цей «акт посвяти», якій є ганебним для кожної адекватної та моральної людини, яку б віру вона не сповідувала… Ми не будемо давати власну оцінку дій папи Франциска, адже нас можуть обвинуватити в упередженості, а знову дамо слово ще одному активісту мирянського руху УГКЦ, доктору філософії, керівнику програми «Етика-Політика-Економіка» Українського Католицького Університету, Юрію Підлісному: «Тут ватиканська дипломатія вдарила в штангу. Знову невизначені терміни і боязнь називати речі своїми іменами. Після того, як увесь вільний світ (і навіть ООН) назвав цю війну невиправданою, неспровокованою агресією і бойнею, Росію агресором а Путіна воєнним злочинцем поведінка ватиканської дипломатії дивує своєю невизначеністю і боязню назвати речі своїми іменами. … Можливо я забагато хочу від Ватикану? Можливо… Але уявімо собі Євангелію, де за зразком ватиканських дипломатів не названі імена і факти. Новонародженого Ісуса мають убити. Йосиф і Марія беруть Ісуса і втікають до Єгипту, стають біженцями. А тепер уявімо, що не названий Ірод, який вбиває сотні невинних дітей… Христа мають убити. Уявімо, що не названі первосвященики, фарисеї та Юда, які видають Христа окупаційній владі. Уявімо, що не названий Пілат і ті, хто бичували і розпинали… Уявімо, що гріх не названий гріхом, а грішники грішниками поіменно… До кого тоді заклик про покаяння, навернення і обрання шляху спасіння? Уявили? Про що тоді Євангеліє?» [14]

Нам знову можуть заперечити: Адже Ватикан, у особі папи Франциска та католицького єпископату виступає проти війни та підтримує потребуючих.

Дійсно, існує досить багато інформації, у якій про це розповідається. Більш того, на провідному католицькому інтернет-ресурсі «CREDO» зроблена навіть велика добірка під промовистою назвою «Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив», яка охоплює період від 23 лютого до 30 березня 2022 р. Але є одна «проблема» — у цій добірці ми не знаходимо жодного слова про те, що саме Росія є агресором; що злочини на української землі роблять не якісь «інопланетяни», а саме російські військові; що Україна є не абстрактним «учасником війни», а жертвою російської агресії…

Нарешті, саме цікаве для нас у тієї добірці – це позитивна оцінка позиції Ватикану (Католицької Церкви) з боку Росії: «Москва і Ватикан продовжують спілкуватися щодо врегулювання в Україні, а Росія цінує посередницькі зусилля Папи — сказав агенції «РІА Новості» директор першого Європейського департаменту МЗС Росії Алєксєй Парамонов. «Це свідчить про те, що Папа Франциск, на відміну від багатьох лідерів західних держав, не робив одразу спішних висновків, — сказав дипломат, — і висловив щиру зацікавленість у зрозумінні, наскільки це можливо, ситуації в Україні та формуванні власної думки»» [15].

Деякі висновки.

Можна дуже багато розповідати про антикатолицьку пропаганду в РПЦ, приводити приклади книг, статей та виступів її ієрархів та священиків. Також можна приводити протилежні приклади, коли католицькі ресурси жорстко критикують православ’я. Але все це не має значення, коли йдеться про спільні інтереси Росії та Ватикану в пострадянських країнах, найперше – в Україні. У цьому випадку ми бачимо дійсно «заклятих друзів», які працюють у тандемі, як «ситуаційні союзники». І немає потреби шукати «доброго папу», бо для Ватикану власні стратегічні інтереси та їх виконання є непорівняне вищими, не тільки за Євангеліє, а навіть звичайну людську моральність.

Ми мусимо, нарешті визнати: Для України «Москва не мати, а Ватикан не батько». Отже, коли ми кажемо про деструктивну та антидержавну діяльність Московського патріархату в Україні, то мусимо бачити та розуміти таку саму діяльність Католицької Церкви.

А всім українським католикам, які до сьогодні про щось благають або чогось вимагають від Ватикану та папи, радимо прислухатися до слів відомого журналіста Василя Козьмика, якими він відповів на пост Богдана Червака в ФБ, коли той благав папу Франциска «надайте УГКЦ статус патріаршої Церкви і залиште нас у спокої наодинці з Богом»:

«Друже Богдане, папа Вас не залишить. Самі залиште ідею-фікс про патріаршу Церкву і залиште папу. Не допросилися від великих пап, то вже не надійтесь. Маємо помісну Православну Церкву України з Томосом, що Ви вітали. Хай це буде й Ваш Томос, і Ваша Церква» [16, ст.1].

Посилання:

1. Горбик Сергій, прот. Як СРСР вплинув на рішення ІІ Ватиканського собору щодо соборного засудження комунізму

2. Митрополит Владимир обвинил греко-католиков в поддержке раскольников

3. Глава Униатской церкви раскритиковал декларацию патриарха и понтифика

4. Митрополит Иларион: папа и патриарх лично составляли текст декларации

5. Релігія дуже повільно і слабо повертається у публічний простір України, — проф. Людмила Филипович

6. Керуючий справами УПЦ зустрівся з Апостольським Нунцієм в Україні

7. Состоялась встреча Святейшего Патриарха Кирилла с Апостольским нунцием в России

8. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова

9. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

10. Між папою Франциском і патріархом Кирилом відбулася розмова

11. Єпископи України просять папу присвятити Україну та Росію серцю Марії

12. Павленко Павло. Мечислав Мокшицький як дзеркало польського шовінізму в Україні

13. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

14. Підлісний Юрій. Про Папу Римського, дипломатію Ватикану і московську війну проти України

15. Папа про війну в Україні — хроніка заяв та ініціатив

16. газета «Відродження» № 12 від 24.03.2022 р.

 прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Практично ніхто в Православному Світі немає ілюзій щодо реального становища в Московському патріархаті, який давно вже не є Православною Церквою, а виключно державним придатком, своєрідним «ідеологічним міністерством» при нацистському режимі Російської Федерації. Але подана стаття максимально точно висвітлює позиції та прагнення тих, кого дехто звик називати «здоровими силами» РПЦ. Ми мусимо зрозуміти, що їх критика патріарха Кирила – це критика за його прогріш у справі втримання православних України в орбіті Російської імперії, а РПЦвУ – як найбільш впливового гравця Московського Патріархату в Україні. Отже, на нашу думку, це дуже корисна стаття, найперше для тих, хто сьогодні екзальтує від «не поминання Кирила» в РПЦвУ.

Редакція «Київського Православ’я»

У Прощену неділю, 6 березня 2022 року, глава Російської православної церкви, патріарх Московський і всієї Русі Кирило виступив із проповіддю на службі у храмі Христа Спасителя. На той момент вторгнення Росії в Україну (на території цієї країни є адміністративні структури РПЦ) тривало майже два тижні. Проповідь стала першим чітким висловом предстоятеля РПЦ про війну.

«Вісім років роблять спроби знищити те, що існує на Донбасі. А на Донбасі існує неприйняття, принципове неприйняття так званих цінностей, які сьогодні пропонуються тими, хто претендує на світову владу… Сьогодні є такий тест на лояльність цієї влади, певний перепусток у той «щасливий» світ, світ надмірного споживання, світ видимої «свободи» . А знаєте, що то за тест? Тест дуже простий і водночас жахливий – це гей-парад», – сказав предстоятель РПЦ на самому початку проповіді.

Патріарх додав, що навколо «цієї теми», тобто гей-парадів, йде «реальна війна», а православні люди «вступили в боротьбу, яка має не фізичне, а метафізичне значення». Україну в проповіді він згадав лише раз, заявивши, що там іде «придушення та винищення людей на Донбасі».

У молитві про відновлення миру, яку патріарх Кирило незадовго до цього, 3 березня, рекомендував підносити в храмах Російської православної церкви, йшлося про «іноплемінні народи, лайки, що війни бажають і на Святу Русь ополчаються».

У наступній проповіді 9 березня глава РПЦ оголосив жителів Росії та України «одним російським народом» (ще до початку війни патріарх говорив про Росію, Україну та Білорусь як про Святу Русь — а людей, які там живуть, називав «пов’язаними єдиною купелю хрещення»). У розв’язанні конфлікту в Україні Кирило знову звинуватив «третій бік», який хоче «послаблення Росії, яка стала сильною, реально могутньою країною», але прямо цей бік не назвав.

«Але як же гидко і підло для здійснення цих геополітичних цілей використати братній народ! Як жахливо нацьковувати цей народ на своїх братів! Як жахливо озброювати його — для того, щоб він вступив у боротьбу зі своїми однокровними та одновірними братами!» — обурювався Кирило з амвона храму Христа Спасителя.

«Русь — одна країна, один народ, але дуже сильним виявився цей народ, і налякані його силою сусіди стали робити все для того, щоб цей народ розділити, щоб навіяти частинам цього народу, що ви зовсім не один народ, — говорив патріарх у нову проповідь. — І ми знаємо, до якого жахливого апогею доходить зараз наслідок цього навіювання, коли хтось у браті своєму не бачить брата, а бачить ворога. І жахливо, що є деякі релігійні організації (навіть язик не повертається назвати їх релігійними), які піднімають на щит своєї проповіді необхідність боротьби з російським братом».

Патріарх, гнівно кажучи про «релігійні організації», мабуть, мав на увазі ієрархів УПЦ і главу Української церкви Московського патріархату митрополита Онуфрія, який наступного дня після початку вторгнення Росії в Україну назвав те, що відбувається «військовими діями» і закликав прихожан УПЦ молитися за українське військо.

«Відстоюючи суверенітет та цілісність України, ми звертаємось до президента Росії і просимо негайно припинити братовбивчу війну. Український та російський народи вийшли з Дніпровської купелі хрещення, і війна між цими народами – це повторення гріха Каїна, який із заздрощів убив свого рідного брата. Така війна не має виправдання ні у Бога, ні у людей», — твердо висловився Онуфрій.

Онуфрію, українському єпископату та віруючим України патріарх Кирило присвятив окрему частину свого виступу. «Ми підемо не тим шляхом, до якого нас закликають, провокуючи залучення і церкви в конфлікт — а ми підемо шляхом преподобного Сергія і молитимемося за єдність Святої Русі, щоб ніякі сили не зуміли розділити наш народ і, звичайно, щоб ніякі сили не змогли поділити нашу церкву», — з надією повідомив патріарх.

До початку березня було відомо про 15 єпархій в Україні, які припинили поминання у храмах патріарха Кирила. На другу половину березня, за даними Сергія Чапніна та Георгія Тарабана (детальніше про них читайте нижче), можна говорити вже про приблизно 20 єпархій. Загалом у складі УПЦ МП 52 єпархії.

І. «Паства не бажає більше чути у наших храмах ім’я патріарха Кирила»

За словами колишнього відповідального редактора «Журналу Московської патріархії» Сергія Чапніна, «з погляду давньої літургійної традиції за богослужінням досить поминати лише свого єпископа». Однак у РПЦ згадують і патріарха — це своєрідний вираз політичної лояльності до церковного керівництва. «Коли громада перестає це робити, вона виявляє нелояльність патріарху, але не більше», — пояснює релігієзнавець.

Клірики Сумської єпархії УПЦ у зверненні на сайті єпархії так пояснили свою відмову від поминання патріарха: «Незважаючи на те, що святіший патріарх Кирило багато років говорив про те, що Україна — це сфера його пастирської відповідальності, ми не бачимо сьогодні з його боку жодних спроб захистити стражденний народ України. У цій тяжкій ситуації, керуючись велінням нашого пастирського совісті, ми вирішили припинити поминання московського патріарха за богослужіннями. Це рішення продиктоване також вимогами нашої пастви, яка, на жаль, не бажає більше чути в наших храмах ім’я патріарха Кирила».

У деяких єпархіях УПЦ (наприклад, Рівненській, Волинській, Житомирській, Львівській) взагалі закликали керівництво церкви рухатися до повної незалежності від РПЦ.

З критикою позиції патріарха виступили не лише в УПЦ, а й у Паризькій архієпископії, яка також входить до складу РПЦ. «Ваша святість, у «проповіді» на Прощену неділю ви даєте зрозуміти, що є виправдання цією кривавою, агресивною війною, що це — «метафізична боротьба». З усією належною повагою до вас, у якій я знову запевняю вас, ваша святість, але й з нескінченним болем не можу не довести до вашого відома, що не можу погодитися з подібним прочитанням Євангелія», — написав у своєму зверненні патріарху голова Архієпископії митрополит Дубнінський Іоан, керуючий Архієпископією західноєвропейських парафій. «Війну Росії проти України» засудив і митрополит Віленський та Литовський Інокентій.

Крім того, під зверненням священнослужителів РПЦ із закликом до примирення та припинення війни підписалися понад 280 священиків, які служать у Російській Православній Церкві.

Єпархії Російської Православної Церкви Закордонної (РПЦЗ) виступають за «припинення ворожнечі та розбіжностей» і мають намір перерахувати кошти, які вони збирають для біженців та постраждалих від війни, київському митрополиту Онуфрію.

ІІ. РПЦ мінус УПЦ (РПЦвУ)

Експерти, опитані «Медузою» — соціолог релігії Микола Митрохін, колишній керівник відділу зовнішніх церковних зносин УПЦ архімандрит Кирило (Говорун), колишній редактор «Журналу Московської патріархії» Сергій Чапнін і головний редактор релігійного сайту Credo Олександр Солдатів, — майже не мають сумнівів, що РПЦвУ залишить лави Російської православної церкви. При цьому для РПЦ це дуже серйозна втрата.

«Це приблизно 12 з половиною тисяч парафій, понад 10 тисяч священиків. Релігійність людей у Центральній Україні вдвічі вища, ніж у Росії, а в Західній Україні — у десять разів», — наводить статистику Микола Митрохін.

За словами Сергія Чапніна, загалом Україна «більш релігійна, ніж Росія, але це значною мірою побутова релігійність [яка виражається в обрядовості]». Чапнін пояснює це тим, що Західна Україна була приєднана до СРСР відносно пізно – 1939 року – і з релігією на цій території більшовики до приєднання не боролися. Крім того, під час окупації України німцями йшло церковне відродження: відкривалися храми, починали проводитися служби.

«Невипадково за радянських часів у багатьох містах значний відсоток священнослужителів та семінаристів був із України, це був так званий український контингент. Навіть якщо зараз подивитися на склад духовенства, можна побачити, що частка українців у його складі більша за середню частку українців у РФ», — наголошує він.

На релігійність українців вказує і архімандрит Кирило (Говорун). За його оцінками, недільну службу в середньостатистичному приході в російському селі можуть постійно відвідувати біля десяти парафіян, а «у такий самий прихід УПЦ у такому ж селі прийдуть сто людей». Отець Кирило також згадує, що «якийсь час тому велика кількість священиків і навіть єпископів у російських великих містах були з України».

«Багато з них були із Західної України, із традиційних сімей, за ними менше пройшлася сталінська ковзанка репресій, вони зберегли свою віру, незважаючи на подальші утиски. Але зараз українських священиків стало набагато менше, в останні 10–15 років відбувалося їхнє поступове вимивання», — пояснює архімандрит.

До вторгнення російської армії 24 лютого більша частина єпископату і священства УПЦ була цілком лояльна до Московського патріархату, вважалася налаштованою проросійською і навіть мала російські державні нагороди. Наприклад, митрополита Тернопільського Сергія (Микола Митрохін характеризує його як «дуже шанованого, суворого та консервативного архієрея») президент Росії Володимир Путін у 2013 році нагородив орденом Дружби народів. Незабаром після початку вторгнення митрополит відмовився від ордена.

«Відмовляюся від його [президента] нагороди – ордена Дружби народів, отриманої тоді, коли наші народи жили у світі. Рішуче засуджую агресію проти України», — заявив архієрей.

За словами Миколи Митрохіна, проросійськи налаштованим і цілком лояльним до Московського патріархату був до вторгнення і митрополит Сумський Євлогій, який підтримав звернення своїх кліриків у відмові від поминання московського патріарха. Глава РПЦ цю подію зігнорувати не зміг.

«Припинення поминання предстоятеля церкви не через віровчальні чи канонічні помилки, чи хибні релігійні вислові, а через невідповідність тим чи іншим політичним поглядам і перевагам — це розкол, за який кожен, хто його учиняє, відповість перед Богом, і не тільки у майбутньому віці, але й у нинішньому», – попередив митрополита у своїй резолюції патріарх Кирило.

Секретар Сумської єпархії протоієрей Георгій Тарабан у розмові з «Медузою» згадує: «Єпархія завжди дуже послідовно та однозначно була у руслі постійного зв’язку з РПЦ». У її храмах, за словами Тарабана, «обов’язково звершувалося постійне молитовне поминання патріарха».

«Все змінило ранком 24 лютого. Наша область безпосередньо межує з РФ, це довгий проміжок кордону, відповідно, на всіх прикордонних переходах були атаки з боку РФ. Війна розпочалася саме на Сумщині. Я зрозумів, що настав якийсь перелом, що є якась етична межа, яка виявляє нові сенсі у звичному укладі, у тому числі й богослужбовому», — пояснює протоієрей.

За словами Георгія, проповіді патріарха «складно слухати, коли за вікном вибухають снаряди, але при цьому вбивство мирних людей пояснюється якоюсь необхідністю». Протоієрей вважає, що патріарх міг би висловитися про війну інакше і його слова «можна було б не допустити страшного кровопролиття, яке нині щодня відбувається на Сумській землі та по всій Україні».

«Але цього не сталося. Стало ясно, що жодного звернення патріарха щодо недопущення війни не буде», — згадує Тарабан у перші дні війни. Він упевнений, що така позиція глави РПЦ виявилася для сумського духовенства межею, після якої «стало неможливим вважати патріарха тим, кому дорога його паства, на голову якої обрушилися бомби російської армії».

За словами отця Георгія, сумські священики постійно спілкуються зі своєю паствою, «з людьми, яких вони хрестили, вінчали, яких внаслідок військового вторгнення Росії, яке схвалив патріарх, їм доводиться ховати». Тому, на думку протоієрея, їхня відмова від богослужбового поминання патріарха очевидна.

При цьому, упевнений секретар Сумської єпархії, те, що в єпархії продовжують поминати предстоятеля УПЦ Онуфрія, «не дозволяє трактувати рішення духовенства єпархії [про непоминання Кирила] як розкол».

ІІІ. «Розлучення з імперською церквою»

Релігієзнавці впевнені, що ієрархи Української православної церкви МП керуються не лише власною думкою у критиці керівництва РПЦ, але також йдуть назустріч прихожанам. Сергій Чапнін зазначає, що УПЦ МП – найбільша церковна громада України; її священики відспівували своїх парафіян, українських військових, у тому числі тих, що гинули на Донбасі.

«І тут постає закономірне питання. Якщо православні вбивають православних, а патріарх мовчить, то що це за патріарх? — роздумує Чапнін. — Коли предстоятель церкви не зміг назвати війну війною, агресію агресією, захистити свою паству перед владою, яка розв’язала війну, добре ставлення до такого патріарха відновити неможливо, це ганьба».

На думку дослідника церкви Миколи Митрохіна, парафіяни УПЦ «вкрай негативно сприймали навіть квазінейтральну позицію патріархії у перший тиждень конфлікту». «А після таких проповідей патріарха стало зрозуміло, що розмовляти з ним нема про що», — додає Митрохін.

Головний редактор сайту про релігію Credo Олександр Солдатів звертає увагу, що навіть в українських лаврах — Києво-Печерської та Святогірської, насамперед дуже лояльних до Москви, — змінили формат поминання Кирила. «Вона не припинена, але проходить уже не так урочисто. Просто моляться за «святішого патріарха Кирила» і «про пана  і отця нашого блаженного митрополита Онуфрії»», — наводить приклад Солдатів. За його словами, раніше формулювання, яке тепер належить до Онуфрія, вживали з ім’ям Кирила.

Відмова від поминання патріарха — один із перших кроків у бік повної автономності УПЦ від РПЦ. Зараз вона вважається самостійною церквою, яка має свого керівника, який обирається українським єпископатом, та свій синод. Крім того, українська церква не ділиться із московським патріархатом своїм бюджетом. Проте канонічно УПЦ перебуває у підпорядкуванні РПЦ.

Усі опитані «Медузою» експерти прогнозують, що УПЦ прийматиме рішення про вихід із РПЦ вже після закінчення бойових дій. Зокрема, Сергій Чапнін каже: «Це болісний процес розлучення з московським патріархатом як із імперською церквою, яку збудував патріарх Кирило. Він не хотів зміцнювати духовні зв’язки Росії та України, для нього не важливими були самі українці, він не говорив про них у своїх проповідях. Для патріарха ключовим був адміністративний зв’язок, а Україна була лише канонічною територією. Для нього збереження церкви на території, яка колись належала імперії, було головним завданням. Зараз ми бачимо, що він втратив Україну — з головним завданням свого життя він не впорався».

Сергій Чапнін називає процес відокремлення УПЦ від РПЦ «незворотнім». Він очікує, що ієрархи УПЦ ініціюють собор, де будуть обговорювати форми відходу від Московського патріархату та існування УПЦ у новій якості. Пізніше нову церкву можуть визнати інші помісні церкви.

Архімандрит Кирило також упевнений, що про колишній статус УПЦ говорити сьогодні не можна: її ієрархи вже усвідомили невідворотність змін. «Вони розуміють, що так далі жити не можна, і думають про подальші кроки. Для кожного з них напрямок цих кроків може бути своїм. Вони залишають позаду зону комфорту, де жили до війни, залишають статус-кво і намагаються знайти нові форми церковного існування», — пояснює архімандрит.

Микола Митрохін звертає увагу на добрі зв’язки митрополита Онуфрія із Румунською православною церквою. «Він із Чернівецької області, де сильний вплив Румунії. Після війни митрополит Онуфрій визначатиметься в координатах між Москвою, Бухарестом, Белградом, Софією. Але це все буде результатом тривалих переговорів. Московська патріархія у промові патріарха чітко заявила, що їй потрібний народ Донбасу, а Україна їй не потрібна. Якщо не потрібна, Онуфрія має всі підстави про переговори щодо автокефалії», — пояснює Митрохін.

На шляху до автокефалії в УПЦ, однак, можуть виникнути труднощі. Вселенський патріарх Константинопольський Варфоломій, у 2018 році, вже визнав автокефальною Православну церкву України (ПЦУ) на чолі з митрополитом Епіфанієм. Микола Митрохін вважає, що більший УПЦ не з руки вливатиметься в компактну ПЦУ, хоча і не вважає такий сценарій неможливим: «ПЦУ вдвічі менше, ніж УПЦ, хоч і претендує на національний статус, і з погляду церковного права цей статус має. Зараз говорити про те, що більше приєднається до меншого, досить складно, — погоджується Сергій Чапнін, уточнюючи, що дати чіткий прогноз про долю ПЦУ наразі складно: — Мабуть, буде новий об’єднавчий собор, це потребуватиме якогось часу».

Олександр Солдатів вважає, що на якийсь час УПЦ МП може піти у підпорядкування Константинопольського патріархату на тих же умовах, в яких вона існує в РПЦ (поминання патріарха Варфоломія, самостійність у питаннях розпорядження бюджетом та призначенні предстоятеля та єпископів). Солдатів вважає, що в перспективі кількох років УПЦ може об’єднатися з ПЦУ.

«Це відрив, дозрілий на рівні великих священиків та єпископів. Я зустрічався з ними в рамках своїх досліджень, і вони мені доводили: «Ми є самостійною церквою, і ми не любимо Кирила». Один із авторитетних українських єпископів, який вважається керівником величезного духовного клану, наполегливо мені казав: «Будете у Москві — скажіть Кирилові, що я його не люблю. Сан поважаю, але не люблю». Його не люблять із 2014 року за експедицію Гіркіна, за зарозумілість, бюрократизм, відсутність теплоти, відсутність реального інтересу до України. Давно вже не любили, а тут усе стало чітко», – резюмує Микола Митрохін.

Архімандрит Кирило також бачить три можливі шляхи для РПЦвУ — автокефалію, приєднання деяких єпархій, окремих парафій та монастирів до ПЦУ та поминання константинопольського патріарха як певний проміжний варіант. «Поки що перехід до ПЦУ не носить масового характеру. Деякі хочуть постояти в тамбурі між юрисдикційними вагонами і поки що бажають поминати константинопольського патріарха, а потім уже обговорювати якесь об’єднання», — вважає отець Кирило.

Московська патріархія ризикує втратити не лише УПЦ МП, а й Західноєвропейську Архієпископію, голова якої митрополит Дубнінський Іоан уже розкритикував позицію патріарха Кирила. Відокремитися можуть і деякі парафії в Європі.

«З Західноєвропейською архієпископією у РПЦ можуть бути складнощі, там приходи емігрантські, інтелігентські. Люди можуть сказати: «Ну чого нас занесло до РПЦ? Давайте на правах автономних парафій керуватимемо куди завгодно — до болгар, румунів, греків», — пояснює Микола Митрохін.

На його думку, відколотися від Російської православної церкви може й молдавська церква, яка з 1944 року входить до складу РПЦ, а з 1992-го, так само, як і УПЦ, має статус самоврядної. «Якщо влада Молдови твердо візьме проєвропейський курс і населення це підтримає, то й церкві доведеться зробити вибір. До автокефалії там також усе готове», — вважає Митрохін. Влада Молдови 3 березня вже подала заявку про вступ до Євросоюзу.

Олександр Солдатів припускає, що Західноєвропейська архієпископія може повернутися в лоно Константинопольського патріархату, який вона залишила зовсім недавно. Солдатів уточнює, частина авторитетних священиків Архієпископії залишилася у підпорядкуванні Константинополя.

IV. «Шлях до неволі патріарх обрав сам»

«Росія [через війну з Україною] опинилася в політичній та економічній ізоляції — і РПЦ, найімовірніше, незабаром опиниться в ізоляції від усього християнського світу у зв’язку з виправданням війни церковним керівництвом», — вважає Сергій Чапнін.

Те, що відбувається, — результат імперської церковної політики патріарха Кирила та лояльних йому ієрархів РПЦ, сходяться експерти. «Про Кирила всі думали, що він прогресивний ліберал, а він виявився імперцем, як і належить більшості вихідців з Петербургу в російській політичній еліті», – іронізує Микола Митрохін.

Сергій Чапнін називає патріаршество Кирила «намаганням відновити імперську церкву» — як із погляду контролю над територією, так і з погляду близькості до державної машини.

«Процеси в РПЦ копіюють процеси у російській державі, — вважає Чапнін. — У 1990-ті роки держава запускала демократичні процедури, і церква здавалася більш демократичною та вільною. Були вільні мирянські рухи, було сформовано великі самостійні парафії, з’явилися талановиті та вільні священики-проповідники. Потім влада розгорнулася в бік імперії, офіційна церква це повністю підтримала, почала згортати в собі демократичні, соборні механізми і перетворилася на жорстку ієрархічну структуру, якою править патріарх».

«Вона [РПЦ] управляється однією людиною, без жодної синодальності, — вважає архімандрит Кирило (Говорун). — А безмежна влада однієї людини не дає нормально існувати ні країні, ні церкві».

При цьому Микола Митрохін зазначає, що у 2018–2019 роках РПЦ намагалася змінити свій імідж. Це сталося після того, як зрозуміло: «Україна залишати РПЦ не збирається».

«Кирило розгорнув церковну ідеологію від «російського світу» єдиної держави, де була єдина мораль, у бік всесвітнього глобального православ’я. [Типу] ми велика світова православна церква, і плювали ми на колишню концепцію канонічних кордонів. Ми будемо відкривати приходи по всіх континентах, а які там люди — не дуже важливо; і яких вони дотримуються обрядів – теж», – розповідає експерт.

Як приклад, Митрохін наводить африканську експедицію РПЦ, яка, на його думку, зараз «накрилася мідним тазом». Йдеться про приєднання до РПЦ близько ста парафій в африканських країнах, які раніше належали до Олександрійського патріархату. Приводом стало визнання Олександрійським патріархом ПЦУ, проти якого виступила частина священиків та їхніх парафіян.

РПЦ тоді планувала відкрити в Африці духовні навчальні заклади, на території континенту з’явилися Північно- та Південно-Африканські єпархії, а керувати ними став патріарший екзарх Африки митрополит Леонід.

Після проповідей патріарха на підтримку військових дій в Україні зворотний розворот у бік «імперської церкви» став очевидним. «Як Росія [через війну] поховала всі свої технологічні та соціальні досягнення останніх 35 років і повернулася до СРСР приблизно 1984 року, так і РПЦ на [наших] очах ховає всі свої здобутки теж», — констатує Митрохін.

Про «еволюцію патріарха Кирила» говорить і Олександр Солдатів. На його думку, ще у 2014 році у голови РПЦ «були ілюзії щодо відродження церковного життя, реформ, які він задумав, йдучи на патріарха».

«Зараз він вигорілий, лідер, що видихнувся, без яскравих ідей і харизми, змирився з тим, що нічого не вийшло. Він розуміє, що для нього найбезпечніший сценарій — сидіти на позиції, яку Кремль відвів Московській патріархії, не претендуючи ні на що більше. Патріархові це потрібно, щоб вижити. Він змушений перебувати у повному підпорядкуванні, повторювати наратив, які від нього вимагають у Кремлі», — вважає Солдатів, уточнюючи, що сам Кирило вже давно був протагоністом ідеології «російського світу», до якої входить «концепція ідейного об’єднання Росії, України та Білорусі. формулу «Свята Русь».

Така позиція предстоятеля РПЦ, за словами Олександра Солдатова, може призвести до того, що Московська патріархія буде «відлучена від церковного спілкування» з іншими церквами. «У світовому православ’ї будуть тектонічні зрушення», – прогнозує Солдатів.

Архімандрит Кирило (Говорун), насамперед добре знайомий із предстоятелем РПЦ, називає еволюцію патріарха Кирила «драматичною». Він згадує, що глава Московського патріархату в особистих бесідах говорив про «повну підтримку України та українського народу, визнання його самобутності, його право на незалежне існування» і навіть «допускав можливість незалежного існування для УПЦ».

«Нині патріарх Кирило однозначно ототожнив себе — саме ототожнив, а не асоціював — із курсом Кремля на підтримку війни. Це сигнал одній людині Володимиру Путіну, що патріарх буде з ним до кінця. Багато хто каже, що він невільний у своїх діях і може діяти лише в одному напрямі — напрямі офіційної пропаганди», — вважає отець Кирило, додаючи, що «таку несвободу шлях до неї патріарх обрав для себе сам».

На думку архімандрита, якщо зараз патріарх виступить проти війни, його патріаршество опиниться під загрозою.

При цьому він вважає, що ідеологія «російського світу» на початку патріаршої кар’єри Кирила мала дещо інше наповнення, хоч і тоді предстоятель РПЦ міркував про єдність росіян, українців та білорусів.

Це зародилося з бажання євангелізації російського народу, який після комуністичного, атеїстичного періоду виявився без віри. Патріарх відчув, що є запит на нову ідеологічну форму і запропонував ідеологію «російського світу». Думаю, він хотів створити такий гібрид релігії та державної ідеології, який міг би залучити мільйони людей до церкви. Задум був добрим, але все врешті-решт прийшло до протилежного. Не маса людей звернулася до церкви, а вона сама виявилася ідеологізованою, замістила віровчення ідеологічними штампами, які проповідуються зараз», — каже отець Кирило.

За його прогнозами, РПЦ теж навряд чи збереже статус-кво: церква може уникнути форми одноосібного управління і повернутися до колегіальної схеми Священного синоду.

Він не виключає і здається зараз зовсім неймовірним варіанта, за якого митрополит Онуфрій у разі збереження в РПЦ патріаршої форми правління може стати її предстоятелем. «Він міг би бути кандидатом № 1. Російський народ потребує фігури, яка б виступала за незалежність церкви від держави. Митрополит Онуфрій — нонконформіст у цьому плані, він виступає за по-за світську церкву, її незалежність від держави. І на це є запит», — стверджує архімандрит Кирило.

Однак він відразу обумовлюється, що і перехід до синодальної форми правління, і поява патріарха-нонконформіста можливі лише у разі зміни влади у Росії. «І зараз, – вважає архімандрит, – це не виглядає утопією».

Андрій Перців, спеціальний кореспондент «Медузи»

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Медуза

Православний комітет зі зв’язків з громадськістю (OPAC) вважає, що російський народ і Російська православна церква не несуть відповідальності за варварські напади на Україну. Це безпосередньо залежить від їхнього духовного керівництва. Патріарх Кирило, його можливий наступник, митрополит Псковський Тихон, митрополит Волокоманський Іларіон, який очолює крило зв’язків з громадськістю Московського патріархату; Відділ зовнішніх церковних зв’язків (ОВЦЗ) та священик Микола Балашов, давній спільник Кирила, – усі причетні не лише до підтримки вторгнення в Україну, а й до увічнення брехні уряду проти власного народу.

Замість того, щоб протистояти Путіну та його помічникам, вони так само винні, як і інші. Вони покинули православний народ України, який становить 1/3 його пастви, і так само винні у загибелі невинних дітей і мирних жителів, як і солдати, які діють за наказом з Кремля. Думка про те, що ця вторгнення було на користь українського народу, була б смішною, якби їй не доповнювали такі жахливі військові злочини.

Як OPAC, ми не можемо стояти осторонь і слухати брехню, яка виходить від цих так званих «пастухів» Російської Церкви, які поводяться більше як вовки в овечій шкурі. Як і всі інші олігархи та урядовці в Росії, ці священнослужителі мають бути піддані санкції зараз і відповідати за свою зраду Православній Вірі та їхню причетність до цієї несправедливої та леденюючій кров війні.

Православний комітет у справах громадськості (The Orthodox Public Affairs Committee (OPAC))

21 березня 2022 р.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: The Orthodox Public Affairs Committee (OPAC)

Тож про що ж болить і про що говорив сьогодні у своїй недільній проповіді патр. Кирило Гундяєв? Ось тільки кілька коротких цитат:

1. Патріарх Кирило закликав молитися «про єдиний народ наш, якого хочуть зробити розслабленим». РПЦ, на думку московського патріарха, має відстоювати «що ми справді один народ, який вийшов із київської купелі хрещення». «Знаю, як зараз закричать там, в Україні, противники цього народу: знову патріарх каже, що єдиний народ! А патріарх інакше й казати не може»» (див.: «Интерфакс», 20.03.2022).

2. Патріарх Кирило заявив, що «Російська Церква, незважаючи на дуже негативний політичний контекст, покликана сьогодні зберігати духовну єдність нашого народу – російського та українського народів – як єдиного народу, що вийшов із Київської купелі Хрещення» (див.: «Patriarchia.ru», 18.03.2022).

3. «Патріарх Московський Кирило засудив Захід за намір змінити менталітет українців, зробити їх ворогами Росії, з якою вони пов’язані «спільною історичною долею». За його словами, країни НАТО «не шкодували ні сил, ні коштів, накачуючи Україну зброєю та військовими інструкторами». Але страшніше «не зброя, а спроба «перевиховання», ментальної переробки українців і росіян, які там живуть, у ворогів Росії». Патріарх також висловив занепокоєння тим, що «поширюється західним світом русофобія», і керівники західних держав накладають економічні санкції на Росію.». (див.: «Интерфакс», 11.03.2022).

Читаючи ці та інші «проповіді» патріарха Кирила Гундяєва, лишається єдине відчуття – це пише і говорить не пастир духовний, а армійський політрук, який виконує завдання свого військового командування ідеологічно промивати мізки солдатам, щоби ті добре виконували поставлені перед ними військові завдання і накази. І патр. Кирило Гундяєв це старанно робить! Він словом і ділом благословляє і виправдовує геноцид проти українського народу, розв’язаний режимом Путіна.

Єдина їхня мета, як про це неодноразово заявляв Путін, і що сьогодні вчергове підтвердив головний політрук військ РФ патр. Кирило Гундяєв, це ліквідація української ідентичності, ліквідації всіх, хто вважає себе українцями, інакшими від росіян, «перезавантаження» і «зміна менталітету мешканців України», щоб ті, хто залишаться живими після цієї Каїнової бійні, вважали себе «однім народом» з росіянами. Це і є класичні ознаки геноциду, приховувані за брехливою демагогією та ідеологічними кліше.

Саме такими ж пропагандистськими гаслами про «єдиний народ» та «єдині історичні території» виправдовував розв’язання Другої світової війни Адольф Гітлер. Тоді теж знайшлися серед релігійних діячів ті, хто не тільки благословляв ту жахливу війну, але й закладав «духовно-ідейні» та «цивілізаційні» обґрунтування на її виправдання. На жаль, тепер цю роль на себе перебрав патр. Кирило Гундяєв.

Кидається у вічі, як цей «вєлікій гаспадін і атєц» два роки короновірусної пандемії ховався від власної пастви, фактично не служив публічно і не проповідував перед паствою, а тут несподівано наче прорвало… Людина, яка стільки часу боялася виходити до власної пастви, тепер старанно продукує військово-ідеологічні та пропагандистські заяви на підтримку і виправдання війни і тотального нищення власної пастви…

Якби він просто мовчав, то багатьом прихильникам московської православної традиції в Україні було б легше зберігати нейтралітет і єдність з МП. Але він не мовчить і свідомо зрікається свого духовенства і своєї пастви в Україні. І не просто зрікається, але свідомо примушує їх зайняти чітку позицію на боці путінського режиму та російської окупаційної армії. За таких умов подальше збереження єдності УПЦ з МП стає по суті самовбивчим. Тільки проголошення автокефалії і припинення будь-яких зв’язків з московським патріархом, який благословляє вбивства тисяч українців та знищення українських міст, здатне вберегти УПЦ від саморозпаду. Але чи готова вища ієрархія УПЦ на адекватні відгуки на запити власної пастви? Наразі всі завмерли у вичікування, чим все закінчиться і хто переможе… В надії, що може все ще повернеться «як було колись»… Проте «як було колись» вже не буде ніколи! Україна однозначно переможе. І в новій відродженій Україні місця МП вже не буде. Він не матиме ані канонічного, ані морального права тут існувати. І чим швидше це усвідомлять ієрархи УПЦ, тим краще для них і для всієї Церкви. Інакше паства і духовенство здійснять свій вибір самостійно. І він буде не на користь Москви, яка розв’язала цю страшну війну проти України і українського народу.

Що ще має статись, скільки ще українців має бути вбито з благословення патр. Кирило Гундяєва, щоби нарешті наші духовні провідники почали «вихід із рабства Єгипетського»?

На виправдання війни РФ проти України патр. Кирило Гундяєв постійно спекулює демагогічними гаслами про «єдину Київську хрещенську купель». Цей ідеологічний штамп, вигаданий російськими пропагандистами «руzzкого міра», насправді не має нічого спільного з історичною правдою.

Насправді ніякої «єдиної хрещенської купелі» ніколи не існувало. Це чистої води вигадка і маніпуляція. Понад 1000 років тому у кожному місті Київської Русі хрещення мешканців здійснювались окремо і у різний час, і навіть у різні роки. Причому у підкорених колись київськими князями північних угро-фінських землях процес християнізації розтягнувся на століття… Якщо, скажімо, у Києві люди добровільно приймали хрещення, то у тому ж Новгороді та інших північних містах місцеві мешканці тривалий час відмовлялись приймати християнство та чинили опір київській владі. Це яскраво засвідчує наше давнє літописання, яке повідомляє, що у Новгороді «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем». Ще більш важко просувався процес християнізації у сучасних московських землях. Тож купелі у нас таки різні! І для росіян вони явно не Дніпровські! Щодо Москви, Суздаля та інших міст підкорених колись київськими князями північних територій, то там взагалі не було тоді жодних купелей, бо і самих цих міст тоді в природі ще не існувало. Єдині «купелі» на місці сучасної Москви тоді були – це малопрохідні лісові болота.

Ба більше, наша перша історична «хрещенська купель» – це Фотієве (або Аскольдове) Хрещення Русі, яке відбулося в 860 році за Константинопольського патріарха Фотія, коли Києворуське і Новгородське князівства існували цілком окремо, а варяга Рюрика навіть не було ще у Новгороді. Про це я неодноразово колись писав у своїх працях, за що був підданий колись обструкції з боку окремих промосковських церковних та світських діячів. Як виявилось, мої пропозиції тоді щодо відзначення в 2010 р. на державному і церковному рівні 1150-річчя початкової Християнізації Русі ламали путінські ідеологеми про «1150-лєтіе российской государственности», яке вони планували відзначати в РФ у 2012 році. Тому було зроблено все можливе, щоб ініціативи з пошанування історичної Фотієво-Аскольдової Хрещенської купелі були нівельовані і замовчувані. Тільки тепер стають зрозумілими причини тих, здавалося б, «дрібних» суперечок…

Очевидно, що спекуляції і фальсифікації щодо «єдиної хрещенської купелі» розраховані на малограмотних бабок. Як і заяви про «єдиний народ».

Важко зрозуміти, як українці можуть бути «єдиним народом» з мордвином Гундяєвим?! Як ми можемо бути «єдиним народом»  з мокшами, чувашами, ерзями, вепсами та іншими російськими неслов’янами?! Ці нещасні люди через комплекси власної меншовартості соромляться свого справжнього етнічного походження і штучно називають себе “росіянами”, і такий самий комплекс меншовартості прийшли насильно нав’язувати і нам, українцям. Можна тільки поспівчувати людям, які соромляться і зрікаються власних імен і батьків, власної національності, власної ідентичності, культури і мови і називають себе зовсім чужим і непритаманним іменем. Що це, як не патологічна форма роздвоєння особистості, тобто шизофренія?! Коли така шизофренія відбувається з мільйонами людей, цілими народами РФ, то це трагедія…

Протягом трьох тижнів цієї жахливої і водночас героїчної і саможертовної війни українці довели всьому світові, що ми народ, який не здолати жодним загарбникам! Ми український народ, окремий, вільнолюбний і самодостатній! І з росіянами більше ніколи «єдиним народом» не будемо. У нас свій дім, своя історія і свій шлях. Якщо патр. Кирило Гундяєв та інші очільники МП цього досі не розуміють, то виникає питання про їхню адекватність не тільки з духовної, але й медичної точки зору. І у такому випадку тим паче з такими «сліпими поводирями сліпих» українська православна паства не може мати нічого спільного.

Сергій Шумило, кандидат історичних наук, доктор теології, директор Міжнародного інституту Афонської спадщини