Природно, що теологічний підхід до сучасних проблем має вимірюватися відповідно до ідеалу, мірою якого є Христос. Але цей вимір, який християни повинні завжди мати перед собою, не повинен перетворюватися на меч для перемоги над слабкими у вірі. Звичайно, християнське вдосконалення доступне для всіх і не повинно бути прихованим від віруючих. Але людська слабкість є притаманна всім, і ми не можемо нікого засуджувати за це. Церква має необмежену повагу до людської свободи і вичерпує весь свій запас поблажливого розуміння, щоб зберегти її. Явна опозиція Церкви починається з того моменту, коли свобода людей ігнорується, і її святість зневажається. Ніщо не виправдовує примусу людей віддавати тканини або органи тіла ні до, ні після їх смерті.
Людське тіло священне. І його треба поважати не тільки коли людина жива, а й після смерті. Це неправильно розглядати його як терапевтичний матеріал або як магазин запчастин. Ніщо не виправдовує згоду щодо донорства органів тіла, і тим більше, дії на підставі цієї згоди лише тому, що немає конкретної письмової відмови. Зрештою, ніщо не узаконює догматичне нав’язування припинення роботи головного мозку як єдиного критерію визначення моменту смерті у свідомості тих, хто бачить смерть як таємницю розлучення душі та тіла.
Православне богослов’я зазвичай не надає конкретних правил для вирішення проблем повсякденного життя, але закладає основи та наголошує на основних критеріях, які можуть мати різні застосування. Воно робить це не тому, що віддає перевагу невизначеності та двозначності, а тому, що поважає правду і особистість. Якщо навіть при вивченні неорганічних матерій у квантовій механіці використовують два взаємовиключні варіанти (корпускулярно-хвильовий дуалізм), і потрібно, щоб завжди враховувалася позиція експерта, як можна вважати прийнятним застосування одновимірного та механічного підходу до людей та їх проблем зі здоров’ям? Цей об’єктивний факт може означати нам дві діаметрально протилежні речі.
Суть цього питання не обмежується зовнішніми формальностями. Подібно до того, як віддати своє життя може бути дією найбільшої любові (самопожертви) або актом повного самообмеження та повного відчаю (самогубство), так і пересадка тканин чи органів від однієї людини іншій може бути дією великої любові або зневагою до людини, або наслідком підсумкової угоди. Це може бути перемога над смертю через добровільне прийняття смерті, але це також може бути повне підпорядкування смертності, за винятком будь-якої духовної складової. Православне богослов’я не може прийняти трансплантацію тканин чи органів від однієї людини іншій або навіть просто переливання крові як механічну процедуру. Однак воно може прийняти їх як акти великодушності та самопожертви. Ось чому воно дивиться на проблему трансплантацій не крізь книгу із суворим зведенням правил, а на індивідуальній основі, критерієм якої є жертовна любов і повага до людини.
Георгій Мантзарідіс, заслужений професор богословського факультету Університету Аристотеля у Салоніках
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»