Цю тему можна висловити у формі риторичних запитань — відповідно до тих, що їх свого часу формулював сам І. Огієнко: якою мовою протягом української історії користувалися в українській церкві? Яка мова повинна панувати в ній? На ці запитання так чи інакше відповідали українські науковці Т. Біленко, М. Білоус, В. Пащенко, Д. Смага. З. Тіменник, І. Чепіга та інші у доповідях на наукових конференціях, що відбувалися у Кам’янці-Подільському, де вчений очолював університет [3], та у Львові, де він проживав кілька років [7]. Однак дані матеріали висвітлювали лише окремі питання і не дають повної уяви про цю надзвичайно важливу, цікаву і потрібну тему, яка є такою ж складною та багатогранною у теперішніх умовах, як і сама історія української церкви. Тут ставимо собі за мету узагальнити весь комплекс цих питань, вказавши на відповідні джерела, хоч водночас усвідомлюємо, що розміри статті не дають змоги зробити це вичерпне.

Перш за все треба відзначити, що деякі згадані автори не завжди правомірне вважають, що І. Огієнко при висвітленні даної теми виходив зі світового руху «за утворення національної церкви» [3; 32], бо, мовляв, він про це навіть писав відповідні статті [22]. Нам же видається, що ця тема в енциклопедичній спадщині вченого органічно пов’язується передусім з культурою та духовністю українського народу, бо саме в цьому напрямку думки вченого і великого патріота постійно перепліталися з такими ключовими поняттями, як народ, його культура, мова, церква і Слово Боже [24; 27; 30]. У цьому плані на підтвердження другої думки найпереконливішим є спостереження З. Тіменника, який вважає, що такий погляд найяскравіше випливає з контексту тріади мова — народ — церква, яка, напевно, логічніше звучала би, як народ — мова — церква. При розгляді названої теми важливе ще і таке застереження: публікації І. Огієнка з даної проблеми стосуються лише української православної церкви, хоча розгляд її цікавий і для інших українських релігійних конфесій [2; 9-98].

Висвітлення цієї теми у творах І. Огієнка мало інколи опосередкований, а інколи цілеспрямований характер. Наприклад, у різноманітних публікаціях про історію української мови, у яких він не торкався спеціально мови богослу­жінь, завжди якимось чином виникало питання про мову в церкві. Крім того, у його працях не раз перепліталася проблематика про націю і про релігійність на­роду, де знову ж ставилися питання про церковну та літературну мови [3; 17; 18; 25; 112 та ін. ]. Тут особливо варто згадати про фундаментальну монографію «Українська літературна мова ХVІ ст. та Крехівський Апостол» [25], яка й досі не втратила свого наукового значення. На основі рукопису «Крехівського Апо­стола», який зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України [шифр № 1291], проаналізовано українську пи­семну мову того часу та мову церкви в тому числі, бо пам’ятка призначалася для церковного користування.

Аналогічні висновки напрошуються і при вивченні посібника «Історія української літературної мови» [13], у якому автор в одному з перших розділів стверджує, що українська літературна мова бере початок з княжої доби, коли користувалися церковнослов’янською писемною мовою [13; 59], тексти якої читалися з українською вимовою, а згодом до цих текстів при переписуванні книг в Україні підсвідомо вставлялися українські слова або свідомо на полях чи в тексті — внутрішньорядкові або покрайні глоси. Цей стан тривав і в ХV-XVП ст. , коли жива, т. зв. «проста», українська мова, почала опановувати конфесійні тексти, а в церкві теж «одна була вимова богослужбового тексту, українська», — стверджував вчений [13; 83].

Свої думки стосовно використання української мови в церковних богослужіннях І. Огієнко висвітлював у працях про українську культуру, про друкарство або в інших публікаціях, які він видавав з метою піднести мовну культуру не лише громадян, учителів, студентів, учнів, а й священнослужителів [11; 43; 18; 21; 34], бо вважав, що за допомогою мови більшою мірою можна релігійніс­тю захопити слухачів, розкрити їм сенс вічної Істини.

Глибше і безпосередньо висвітлюється тема про мову в українській церкві в тих працях вченого, які спеціально присвячені цьому питанню. У дослі­дженнях, про які мова, яскраво виділяються три основні аспекти використання української мови в церковних богослужіннях.

1) Перший аспект — традиційність існування української мови, яка в церкві українській започаткована ще з княжих часів. Обстоюючи в 20-х рр. ХХ ст. введення української мови в українське церковне богослужіння, І. Огієнко стверджує, що тут не порушуються церковні традиції, не здійснюється наси­льницька українізація таким самим чином, як це робить насильно російський патріархат над українською церквою після ліквідації української митрополії 1686 р. , а лише відновлюється те, що існувало в Україні з давніх-давен і було знищене колоніальною владою.

Українська вимова церковних текстів, український наголос, викорис­тання української лексики, доводить професор І. Огієнко, засвідчуються вже в перших церковних пам’ятках України-Русі, а з XVI ст. українською мовою пе­рекладаються Євангелія та інші богослужбові книги [8; 9; 10; 15; 16; 19 та ін. ], готуються, публікуються та виголошуються проповіді, на що вказує поява Єван­гелій учительних.

Учений, зокрема вказує, що велике значення для збереження українсь­кої мови в українській церкві мали праці Д. Туптала [23], якого в іншому місці називає Д. Тупталенком, проповіді І. Галятовського [14], твори К. Ставровець- кого, З. Копистенського, А. Радивиловського, Л. Барановича. Їх переклади та оригінальні твори не лише зберігали українську мову в церквах, а й сприяли її утвердженню та самозбереженню [5; 25-28]. Українською вимовою відправлялися і богослужіння. Така традиція протягом віків не занепадає, як переконує нас у своїх дослідженнях автор, а поступово розвивається і утверджується.

Вплив української вимови у церковних богослужіннях був настільки сильним, що поширився навіть на сусідні слов’янські мови, зокрема на московську, яка вийшла з української, перейняла багато її особливостей, але намагала­ся знищити українську після 1686 р. Глибокий аналіз цих традицій української мови в церкві виклав І. Огієнко в двотомній праці «Українська церква» [30,1,75; 17; 26] та в інших публікаціях, які цій мові присвячені, де, між іншим, писалося: «Уже в XVI ст. Українська Церква кохалася у церковній проповіді і то в живій народній мові, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська… Деякі проповідники, наприклад, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович і інші стали відомими і далеко за межами України. Церковним співом Україна славилася від найдавнішого часу і витворила свій «лаврський напів». Українські хори відомі були за межами України, а особливо в Московщині» [30, 1; 224-264].

Про традиційність української мови в українській церкві І. Огієнко переконливо писав і в наукових мовознавчих працях. У рецензії на «Історичний слов­ник українського язика» за ред. проф. Є. Тимченка, що вийшов у 1930-1932 рр. , І. Огієнко стверджував, що найбільшим недоліком цієї праці є те, що вона не бере до уваги українських пам’яток XI — XIV ст. , якими є церковні книги, де, як підкреслює рецензент, є значна кількість українських слів, що читалися по-українському [12; 2].

2) Безпосередньо із вивченням проблеми про стан української мови у православній церкві пов’язується аспект питань про переслідування української мови та української православної церкви, а згодом — і української греко-католицької, які зазнавали переслідувань від російського патріархату, святійшого Синоду, російських царської та більшовицької влад. Учений засуджував те, що в Москві спалювали українські церковні книги, які протягом віків служили Московській Церкві [30, 1, 194; 35; 37 та ін. ], критикував царський уряд та святійший Синод, які забороняли друкувати в Україні не лише церковні, а й загальноосвітні книги, навіть букварі, писав про те, що в Україні проводилася насиль­ницька росіянізація українських духовних пастирів та їхніх дітей, українських навчальних закладів, зокрема Києво-Могилянської академії, переселення укра­їнських священиків у Росію [13; 106-122; 30; 1-212; 36; 38].

З ліквідацією української митрополії в Україну присилаються російські батюшки, які не знали української мови і вели себе як представники колоніза­торського режиму, відправляли богослужіння і читали проповіді російською або здеформованою старослов’янською мовами. Бо що таке мова в храмі? Це перш за все думка, яка виливається у слові та стає виявом спілкування особистості пастиря та парафіян з Богом. «Огієнко визначає історичну обґрунтованість соці­ального значення проповідницької діяльності православних ієрархів, наголошуючи, що від пастиря великою мірою залежить здоров’я народу, дух нації» [1; 30-32]. Тому найкраще виявляється молитовність та збереження зв’язку Святого Письма з душевним сприйняттям мирян у тих випадках, коли мова Святого Письма наближається до мови парафіян, тобто тоді, коли здійснюється зближення сакрального та світського. Якщо ж мова віддаляється від мови мирян, і суть Святого Письма перестає нормально сприйматися, свята Істина занепадає. Це давно зрозуміли отці церкви всіх країн і поступово переводили богослужіння на рідну мову. На це, зрештою, вказував і апостол Павло: «Земля родить добрі рослини для тих, що їх обробляють» [7; 234], а в Книзі Есфір записано: «Щоб ко­жен чоловік був паном в домі своєму й говорив мовою свого народу» [1; 22]. З цього приводу І. Огієнко зауважує: «Це дуже важливе для поневолених народів місце св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их» [20; 521].

Якщо пастирі порушують наведені вказівки, вони здійснюють насильство над громадянами даної країни, виконують замовлення колонізаторів і роблять злочин супроти народу, який приходить молитися Богові, приходить вірити в Істину, закладену в Святому Письмі. Самі миряни спочатку не усвідомлюють обману і поступово починають самі пристосовуватися до стану, відрікатися від рідного розуміння і переходять на сприймання чужої мови, на сприйняття понять, висловлених чужою мовою. А це калічить душу. У таких випадках церква виконує не релігійну функцію, а шкодить пригнобленому народові, примушує зраджувати традицію свого народу, своїх предків. Саме проти такої діяльності московської церкви гостро виступає митрополит Іларіон [30; 194], а в «Історії української літературної мови» таких, що переслідували українську мову, називає скорпіонами української мови [13; 174].

3) З двома попередніми аспектами пов’язується третій, який, по суті, випливає із тих, зокрема аспект про стан української мови в тогочасній українській автокефальній православній церкві. Митрополит Іларіон особливо скрупульозне підходить до обговорення цього питання у працях останнього періоду своєї творчості, коли безпосередньо став служителем церкви і її найвищим ієрархом [27; 29, 5; 31]. Ці праці висвітлювали не лише самі теоретичні міркування автора, а призначалися як посібники, які мали прийти на допомогу священнослужителям [33; 34]. У цих публікаціях стверджується, що рідна мова — це душа церкви, що вона єднає народ з Богом, є шляхом до Бога. Церква без рідної мови стає мертвою. Рідна мова є ключем для людської душі. Горе тому народові, що в своїй церкві має чужу мову. Ці думки вчений та ієрарх підтверджує посиланнями на Святе Письмо, висловами з проповідей Ісуса Христа, Отців церкви, різних богословів [27; 3].

З характеристикою названих аспектів творчості І. Огієнка пов’язується і практична діяльність в Україні та поза її межами визначного громадянина України. Це особливо стосується його перекладацької діяльності в тому числі перекладів Святого Письма українською мовою, яке він здійснював [8; 9; 10; 15; 16; 19]. Його переклади відзначаються чистотою літературної мови, намаганням якнайкраще передати думку тексту, порівнюючи його з грецькими та гебрайськими оригіналами. Тим більше, він навіть виступав проти тих неточностей і перекручених перекладів Святого Письма, які зустрічав у перекладах іншими мовами, зокрема російською [30, 1, 81]. Це свідчить про глибоку обізнаність вченого. Обстоюючи всенаціональний характер українського християнського вірування, І. Огієнко пов’язує історію рідної церкви з історією народу, зокрема вказує, що доцільно «подавати історію свого народу, як правдиве тло життя своєї церкви, бо церква і народ разом діяли, бо православна церква й український народ — нерозірване ціле, бо Україна — то православна Церква» [39; 23­25]. Якщо обійти патетику цього вислову, все ж на аналізі прикладів з україн­ської історії можна побачити, що суть міркувань І. Огієнка знаходить підтвер­дження. Це особливо стосується періоду української історії XV!! ст. , зокрема доби Руїни, коли український народ і українська церква справді становили єди­не ціле, коли П. Конашевич-Сагайдачний підтримував Києво-Могилянську ака­демію як духовний і освітній заклад, І. Мазепа розбудовував церкви, розуміючи важливість цієї єдності [30; 31; 32; 40, 21-23]. Саме такі переконання спонукали 1917 року приват-доцента Київського університету імені князя Володимира, пізніше — професора, а ще згодом — митрополита Іларіона розпочати активну діяльність за відродження мови в українській церкві [39, 23]. Він доводив, що рідна мова має велике значення для виборення і національної незалежності народу та церковної незалежності. Вона ніби єднає їх. Якщо вони існують, утверджуються, то починають стимулювати і рідну мову.

У 1917-1920 рр. української незалежності І. Огієнко активно поринув у відродження української православної церкви, особливо після того, коли став міністром освіти та віросповідань [1919 р. ]. Він усвідомлював, що розбудова церкви невіддільна від розбудови держави. Вчений і громадський діяч у цей час підтримує українську мову в церкві ще й тим, що перекладає молитви, які вважав перлинами поезії [27; 4], та богослужбові посібники, разом з Василем Липківським обстоює ідею заводити українську мову в богослужіння. Ці нововве­дення він проголошує на церковних з’їздах, як представник уряду в грудні 1919 року створює комісію, яка мала б перекладати українською мовою церковні книги, твори церковних діячів, житія святих, видає розпорядження вести богослужіння, виголошувати проповіді, здійснювати церковне діловодство українською мовою [4; 65-66, 28; 7]. Із розвитком і утвердженням української мови в УАПЦ пов’язаний факт утворення ним у 1921 року видавництва «Українська автокефальна церква», його виклади української мови в учительській семінарії у Львові, старослов’янської мови та палеографії у Варшавському університеті. Велику діяльність у цьому напрямку він проводить і тоді, коли стає митрополи­том України.

Отже, у діях та наукових працях визначного українського громадського та церковного діяча знаходимо гідні приклади для наслідування, цінні й актуальні досі думки та поради стосовно використання у справі побутування української мови в церковних обрядах, у церковних творах. У сучасних умовах церковного та державного будівництва ці думки повинні посісти гідне місце в усіх без винятку українських церквах, бо пізнання Істини Божої, бо Слово Боже найкраще сприймається і розуміється рідною мовою.

Посилання:

1. Біленко Г. Т. Слово проповіді і діалектика сакрального і світського. До концепції І. І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка… — С. 30-32.

2. Горбач О. Мовостиль новітніх перекладів Св. Письма на українську мову в ХІХ — XX ст. // Зб. мовознавчої комісії. : Наук. конгрес у 1000-ліття України-Руси / НЗ т. 13, Мюнхен, 1988. — С. 29 — 98 і ін. статті цього зб.

3. Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українсь­кого національного відродження / До 110-річчя від дня народження // Тези доп. наук. -теорет. конф. — Кам’янець-Подільський, 1992. — 219 с.

4. Завальнюк О. І. Огієнко і українізація освітнього та духовного життя в 1918 — 1920 рр. // Духовна і педагогічна діяльність І. І. Огієнка . . . — С. 65 — 66.

5. Захлюпана Н., Невідомська Л. І. Огієнко про роль перекладів Св. Письма у формуванні української літературної мови// Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20-30 рр. XX ст. : Тези доп. регіон. наук. конф. , присвяченої В. Сімовичу, 28 — 29 січня 1992 р. — Львів, 1992. — С. 25 — 28.

6. Іван Огієнко: Незабутні імена української науки // Всеукр. наук. конф. , присвячена 110-річчю від народження проф. І. Огієнка [26 — 27 травня 1992 р. ] / Тези доп. — Львів, 1992. — Ч. 1, 2.

7. Книга Естери // Святе Письмо… : Старий завіт — С. 521 [див. посилання №20].

8. Огієнко І. Акафіст пресвятій Богородиці перед її чудотворним образом Холмським — Xолм, 1941.

9. Огієнко І. Великий канон св. Ан. Критського. З грецької. — Xолм, 1942.

10. Огієнко І. Вечірня утреня. — Xолм, 1942.

11. Огієнко І. Духовенство і рідна мова // Рідна мова. — 1935. Ч. 10. С. 431.

12. Огієнко І. Історичний словник українського язика: Критично-методологічні уваги. — 1931. Відбитка: Prace filologiczne. — Варшава, 1931. — Т. XV. С. 2.

13. Огієнко І. Історія української літературної мови. — Вінніпег, 1949.

14. Огиєнко И. Легендарно-апокрифический элимент «В небе новом» Иоаникия Галятовского, южнорусского проповедника XV!! в. — К. , 1913.

15. Огієнко І. Літургія св. о. нашого І. Золотоустого. З грецької. — Xолм, 1942.

16. Огієнко І. Методологія перекладу Св. Письма. — 1927.

17. Огієнко І. Мова українська була вже мовою церкви. — 1921.

18. Огієнко І. Навчаймо дітей своїх української мови: Проповіді — Вінніпег, 1961.

19. Огієнко І. Плач св. Богородиці — Xолм, 1943.

20. Огієнко І. Послання ап. Павла до євреїв // Святе Письмо Старого і Нового за­вітів. — 1991: Новий завіт — С. 234.

21. Огієнко І. Ритмічність мови Святого Письма // Рідна мова. — 1939. Ч. 2 [74]. С. 57-62.

22. Огієнко І. Світовий рух за утворення живої народної національної церкви. — 1921.

23. Огієнко І. [Митрополит Іларіон]. Святий Дмитрій Туптало. Його життя і праця. Історично-літературна монографія — Вінніпег, 1960.

24. Огієнко І. Українська культура. — К. , 1918. Передрук: 1991.

25. Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол: В 2-х т. — Варшава, 1930.

26. Огієнко І. Українська мова в церкві. — Xолм, 1943.

27. Огієнко І. Українська мова як мова богослужбова — 1921. — С. 7.

28. Огієнко І. Українська мова в час Руїни — Вінніпег, 1956. — С. 8.

29. Огієнко І. Українська Церква: В 2-х т. — К. : Україна, 1993.

30. Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. — Вінніпег, 1955.

31. Огієнко І. Українська церква в час Руїни. — Вінніпег, 1956.

32. Огієнко І. Українська церковна вимова. Практичні вказівки. — Холм, 1942.

33. Огієнко І. Церковний словничок. — Холм, 1942.

34. Огієнко І. Як Москва взяла під владу вільну церкву українську. — 1927.

35. Огієнко І. Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври. — 1921.

36. Огієнко І. Як на Москві палили українські книги. — 1927.

37. Огієнко І. Як цариця Катерина обмосковлювала церкву українську. — 1921.

38. Плисюк В. , Козловська О. І. Огієнко — борець за відродження української церкви… — С. 23.

39. Шевченко О. Проблеми української православної церкви другої половини XVП ст. в працях І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка… — С. 21 — 23.

Полюга Л.