Перша половина XVI ст. визначилася епохальною подією в історії Київського Православ’я та загалом християнської історії Великого Князівства Литовського – в 1517 році почалася видавнича діяльність Франциска Скорини, а у 1520 р. – ним відкрито першу друкарню на білорусько-українських землях у Вільні. Виникнення білоруського національного друкарства, яке швидко досягло високого рівня, стало чинником відродження білоруської культури. Це мало істотне значення і для України. Адже, у той час культурне життя білоруського та українського народів у багатьох відношеннях становило єдиний процес.

Наближення ювілеїв, зв’язаних з діяльністю Ф. Скорини, викликали спалах інтересу до постаті Першодрукаря загалом, та його праць зокрема. Одним з найбільш цікавих питань, яке викликає жваві дискусії дослідників – є питання використання текстів (друків) Ф. Скорини в богослужбовій практиці Київської православної митрополії (Київського Православ’я). У цій невеликій статті ми спробуємо висловити кілька припущень та накреслити шлях подальшого дослідування проблеми.

На нашу думку, розпочинаючи свою перекладацьку та видавничу діяльність, Франциск Скорина найперше думав про практичне використання свого напрацювання православними Великого Князівства Литовського – Київської православної митрополії. Бо тільки православні користалися кириличним шрифтом та вживали церковнослов’янську мову (або місцевий ізвод церковнослов’янської мови) у богослужінні. При цьому треба відзначити, що процес наближення «канонічної» церковнослов’янської мови до місцевої відбувався на теренах Київської православної митрополії вже від кінця ХІ ст. Подібні тенденції відзначають і більшість дослідників. Так, ще наприкінці 60-х років ХХ ст., науковці, зокрема білоруський дослідник Аркадій Журавський, прийшли до висновку, що мова Скорини переказів є перехідною від класичної церковнослов’янської до старобілоруської [1, ст. 302-303] й саме такий мовний тип часто зустрічається в богослужбових рукописах білоруського або українського (відповідно – перехідний до староукраїнського) походження початку XVI ст.

І так, спробуємо відповісти на деякі загальні заперечення використання текстів Франциска Скорини в богослужебній  практиці:

1. Видання Франциска Скорини не мало благословення тогочасної Церковної влади (найперше – православного Київського митрополита).

Дійсно, на сьогодні ми не маємо відомостей про те, що переклади та видання Франциска Скорини отримали благословення Церковної влади на використання в якості богослужбових. Але подібного благословення не мали як краківські видання Фіоля, так і венеціанські кириличні видання. При цьому використання краківських та венеціанських видань у богослужебної практиці Православної Церкви, зокрема і в Київському Православ’ї, ніхто не заперечує.

Також слід зазначити, що видання Ф. Скорини від своєї появи перебували в монастирських бібліотеках і приватним користуванні православних священиків. Так, в 1522, священик віленської Юр’ївської церкви о. Матфей, в своєму духовному заповіті згадує «друковану Книгу Царств» і призначає її «Воскресенському попу Федору». Ми далекі від думки, що досить коштовні видання набувалися монастирями, а тим більше окремими священиками, виключно «для колекції», тому можемо казати про певну можливість їх використання і в богослужбовій  практиці.

2. Франциск Скорина не до кінця переклав Біблію, що робить неможливим її богослужбового використання.

По-перше, питання про те, що Франциск Скорина переклав тільки частину Біблії, залишається відкритим. Так, ґрунтуючись на збережених українських рукописних копіях видань Скорини, білоруський дослідник П. Охрименко переконливо доводить: Ф. Скорина скоїв повний переклад Біблії, просто деякі празькі переклади на сьогоднішній день втрачено [2, ст. 31].

По-друге, навіть коли прийняти той факт, що Франциск Скорина не закінчив повний переклад Біблії, то цілком можливе використання його перекладів для читання паремій, а Псалтир можна використовувати як окрему богослужбову книгу.

Думку, що видання Ф. Скорини використовувалися для богослужінь опосередковано підтверджує і той факт, що вони набули розповсюдження і на Україні, де окремі празькі видання (книги «Йов», «Притчі Соломона», «Премудрість Божа», «Пісня пісень») були повторені в списках Василя Жугаєва з Ярославля-Галицького (1568 р.) [3, ст. 297]. Крім того, саме Біблія Скорини послужила важливим джерелом для складальників Острозької Біблії: встановлено її залежність від Скоринівських біблійних видань, серед яких найбільше текстовий збіг спостерігається з празькими виданнями книг «Юдифі» і «Плач Єремії» (1519 р.).

Таким чином, на нашу думку, біблійні тексти Франциска Скорини могли і, імовірно за все, використовувалися, у богослужбовій практиці Київського Православ’я (Київської православної митрополії).

Ще більш ймовірне використання Псалтирі, акафістів та канонів у перекладі Ф. Скорини, що зібрані в «Малої подорожній книжці». Це видання поділяється на Псалтир, Часослов, сімнадцять акафістів та канонів, «Шестодневець» зі службами на всі дні тижня, святці з пасхальними таблицями на 1523-1543 рр.

Розглядаючи «Малу подорожну книжницю» на придатність до богослужбового використання, можна зробити висновок, що вона представляє собою ідеальний варіант для православних поза літургійних відправ у Київської митрополії.

Так, Ф. Скорина поділив «Псалтир» на 20 кафізм згідно православної традиції, а також подав переклад Псальми 151. У «святцях» з «Малої подорожньої книжки», де Скорина дотримується православного календаря, він привів дні пам’яті православних святих – Київських: Бориса, Гліба, Феодосія і Антонія Печерських; слідування Єрусалимському (і Студитському) уставам, що використовувалися Київським православ’ям; прямі констатації: «Утвердь, Боже, святу православну віру православних християн на віки віків». Крім того, як вважає білоруська дослідниця А. Яскевич, «… Акафіст Пресолодкому Імені Господа нашого Ісуса Христа, глаголемий по вся дні (кондак дев’ятий). У порівнянні з канонічними текстами акафісту він більш розширений, оскільки дає ієрархію всіх ангельських чинів згідно православної літургіці». [4, ст. 67-68]

Варто відзначити і той факт, що акафісти та канони, що були перекладені Ф. Скориною, по своій структурній групі є, на нашу думку, певним протографом для «канонічного» православного Віленського видання 1628 р. [5]

Природно, що наші припущення є тільки початком дослідження, яке мусить виявити протографічний зв’язок текстів Ф. Скорини з подібними текстами Віленських та Київських видань XVI – XVII століть, рукописними варіантами акафістів та канонів. Але вже сьогодні можна сміливо висувати гіпотезу про те, що тексти Ф. Скорини використовувалися в православній богослужбовій практиці Київського Православ’я XVI ст. та були протографами для нових православних церковних видань.

Посилання

1. Жураўскі А. І. Мова друкованих выданняў Ф.Скарыны // 450 год беларускага кнігадрукавання. Мінск, 1968

2. Ахрыменка П. П. Летапіс братэрства.  Мінск, 1973.

3. Анічэнка Ў. В. Скарынаўская спадчына ў рукапісах яго паслядоўнікаў на Ўкраіне // Францыск Скарына і яго час: Энцыкл. даведнік. Мн., 1988 г

4. Яскевіч А. Францыск Скарына як духоўны пісьменнік. //480 год беларускага кнігадрукавання. Матэрыялы трэціх Скарынаўскіх чытанняў. Мінск, 1998.

5. Акафісти в них же канони, стихири і стиховні на всю седмицю. Вільно, 1628

прот. Сергій Горбик