Тема цієї доповіді: Церковне поминання спочилих, іншими словами, молитва Церкви про наших спочилих братів. Доповідь складається з двох частин. У першій ми постараємося дати історичний огляд цього питання, тобто розглянути традиції і церковну практику заупокійних служб із самого її зародження до часу, коли остаточно встановився богослужбовий порядок.

Історичний екскурс, як у даному конкретному випадку, так і в будь-якому іншому питанні, що стосується богослужіння, робиться не з цікавості до історії, але обумовлений причинами більш суттєвими. Так ми обґрунтовуємо законність наших літургійних дій, у даному випадку, молитов про покійних, які здійснюються Церквою для упокоєння їхніх душ і розради живих. Так мислить, проповідує і живе традиційна Церква, якою і є Церква православна.

Традиція підтверджує і освячує нашу сучасну практику. Ми не робимо нововведень, але дотримуємося чину, висхідному до Господа Ісуса Христа, святих апостолів і отців Церкви. На цьому смиренні та довірі ми ґрунтувалися, і в ім’я його ми продовжуємо наше духовне і літургійне життя в лоні Церкви, сподіваючись на милість Божу і вірячи, що Його милосердя переможе безліч гріхів наших. Про це ми говоримо з відвагою під час уклінних молитов на вечірній у день П’ятидесятниці, що є по суті своїй заупокійними молитвами: «Очисти беззаконня наша щедротами Твоїми, супроти постав безодню щедрот Твоїх безлічі провин наших» (перше колінопреклоніння, перша молитва).

На питання, що задаються вірними і невірними, про те, яка користь для покійних від молитов, принесених за них живими, беручи до уваги, що «к пеклі немає покаяння», відповімо, простеживши церковну практику, яка йде з глибини століть. При своїй уявній простоті фраза: «так це було до нас» – висловлює усю нашу довіру, усю непорушну і живу надію нашу на милість Божу й одночасно всю нашу впевненість у тому, що церковна практика, яка відображає віру й істину одкровення Божого світу в Ісусі Христі, є для всіх нас гарантією того, що молитви наші відбуваються згідно з волею Божою і що вони будуть на благо душам покійних. Те, яким чином це відбувається, ми залишимо на волю незбагненного і неосяжного моря винахідливої любові Божої. Такою буде наша відповідь на питання, що стосується заупокійних служб із літургійної точки зору.

Зараз ми зупинимося лише на історико-літургійному аспекті цього питання.

Християнська Церква вже з самого початку свого існування ввела особливі молитви за упокій душ померлих отців і братів наших. Це є логічний наслідок її віри і вчення про те, що покійні віряни живуть у Христі і після смерті і що спілкування любові між живими і мертвими не перестає існувати, проявляючись у взаємних молитвах. Живі моляться за покійних, а покійні — у тому числі і святі, що мають до Бога дерзновення, — про живих. Так були встановлені особливі молитви і служби про спочилих у пам’ять про них, тобто поминальні служби. Таким чином, Церква продовжує загальнолюдські традиції і звичаї. Іншими словами, похоронні обряди, що існували в епоху пришестя Христа і в епоху зародження і поширення Церкви, християнізовані й очищені від забобонів і упереджень, набувають нового сенсу і змісту і продовжуються Церквою.

У Старому Завіті містяться відомості про юдейські обряди, що існували до Різдва Христового. У Книзі Товита 4: 17 є вказівка: «Роз­да­вай хліби твої біля гробу праведних», яке передбачає вчинення поминальних трапез на могилах або роздачу милостині бідним, очевидно, в якості поминального обряду за померлими. У Другій Книзі Макавеїв 12: 43 — 45 містяться відомості про вчинення жертв «за гріх» «померлих у благочесті». Юда Макавейський послав у храм Єрусалимський усе необхідне для вчинення жертв за загиблими на війні. Спорідненість із подібним, безсумнівно, більш пізнім, християнським обрядом очевидна.

Жертви і принесення мертвим здійснювали і язичники. Уже з гомерівської епохи були відомі так звані «заупокійні бенкети», на яких, згідно з повір’ям, померлий бенкетував разом із усіма присутніми. Ці заупокійні трапези проводилися в певні дні після дня смерті: у третій, у дев’ятий, у тридцятий і щороку в день народження померлого. І тут спорідненість із християнським обрядом очевидна.

Християни продовжують, як і слід було очікувати, попередню традицію в двох напрямках: по-перше, роздача милостині за померлих як вираження любові до них і до бідних, а по-друге, молитви. Уже “Апостольські Постанови” (кінець IV століття) рекомендують роздавати «із маєтку» померлого і «на поминання його» милостиню жебракам (Кн. 8: 42). Те ж саме радять Іоан Златоуст, Ієронім, Тертуліан, Псевдо-Афанасій та інші древні отці Церкви і християнські письменники. Одночасно на могилах померлих здійснюються «поминальні трапези» або «поминки», подекуди збереглися в різних, кілька видозмінених формах і до наших днів. І ці «поминальні трапези» також пов’язані з практикою роздачі милостині, бо на них спільно їли не тільки родичі і друзі померлого, але й священнослужителі, бідні і подорожні (Апост. Постанови Кн. 8: 44, «Сповідь» Августина VI, 2, Феодор Вальсамон та ін.). Слід зазначити духовний сенс, який надавав “Апостольські Постанови” цим спільним трапезам як справам молитви і заступництва живих за покійних («Коли ж покличуть вас на пам’ять їхню, то споживайте з благочинністю і страхом Божим, як такі, які можуть і заступатися за спочилих (Кн. 8: 44).

Проте вже в «Апостольських Постановах» ми знаходимо не тільки сформовані тексти молитов і дияконських виголошень «за спочилих у Христі братів наших», які, в основному, містять прохання і навіть формулювання, знайомі нам із уживаних нині молитов («пробачив йому всяку провину, вільну і невільну, і… привів його в країну благочестивих, що покояться в лоні Авраама і Ісаака та Якова… звідки втекли хвороба, і печаль, і зітхання» (Кн. 8: 41)), але й відомості про те, що вже існують у вигляді апостольських встановлень триденні, дев’ятиденний, сорокаденний і річні поминки. Із приводу кожних наводиться біблійне, або поверхневе богословське обґрунтування: «Здійснюйте ж третини спочилих у псалмах, читаннях і молитвах, заради Воскреслого в третій день, і десятину, на спогад сущих тут покійних, і сороковниці — за древнім зразком, — бо так народ ізраїльський оплакував Мойсея, — і річниці, про пам’ять покійного» (Кн. 8: 42). Східних богословських пояснень із посиланнями на Старий Завіт або на богословський символічний сенс чисел, або ж — ще частіше — на життя і на явлення Господа після Його воскресіння для обґрунтування вибору днів чинення поминання було запропоновано багато: Свята Трійця, триденне перебування у гробі Господа (триденне поминання), ангельські чини або священне число 3 × 3, або явлення Господа на восьмий день після Воскресіння (дев’ятиденне поминання), Вознесіння Господа через сорок днів після Воскресіння (сорокаденне) тощо. Святий Симеон Солунський указує і на інші пояснення, що існували в його час, згідно з якими дні поминання зв’язувалися, по-перше, з відповідними стадіями формування і розвитку плоду, а по-друге, з природним розкладом тіла після поховання. Ці теорії, засновані на медичних знаннях тієї епохи, відкидаються Симеоном, який справедливо вважає за краще «усе розуміти духовно і божественно і встановлень Церкви не пов’язувати з чуттєвими речами» (Діалог, глава 371). Однак важливо, що Церква зберегла дохристиянські обряди, що не суперечать її вченням, додала їм новий християнський сенс, видозмінивши деякі з них із богословських причин. Так, вона переставила тридцятий день на сороковий, очевидно, під впливом юдаїзму, а також пов’язавши цю подію з Вознесінням Христовим. Подібним чином відбуваються і щорічні поминання — не за днем плотського народження людини, але за днем її у Христі народження, тобто за днем закінчення життя і вступу її у справжнє життя, за днем «успіння» вірних, за «днем народження» їх у вічному житті. І тут Церква не займається безглуздими і марними війнами і боротьбою з примарами, але перетворює світ у Христі. Це дуже мудра тактика.

Зі статутів різних монастирів, що дійшли до нас, ми дізнаємося про заупокійні обряди, що відбувалися в монастирях і, очевидно, і в церквах у миру. Протягом сорока днів щодня під час вечірнього та ранкового богослужінь відбувалося особливе моління за померлих і приносилася за них безкровна жертва. На особливу важливість здійснення Божественної літургії за покійних, їх поминання, а також про користь для них від цього, указують святі отці, починаючи зі святого Кирила Єрусалимського (IV століття), що підкреслює, що «велика користь» буде душам, за які «приноситься моління, коли пропонується Свята і Страшна Жертва» (Катехізис, ч. 5, 9), і закінчуючи святим Симеоном Солунським (XV століття). Останній указує у зв’язку з традиційним літургійним богослов’ям, особливо при поминання покійних, коли виймається часточка з просфор, на найбільшу користь для померлих, бо так, через свою частку на дискосі, покійні таємниче і невидимо стають причасниками благодаті, долучаються, утішаються, рятуються і радіють у Христі (Діалог, глава 373). Для спочилих у період Великого Посту або в тому випадку, якщо період сорока літургій частково перетинається з ним, здійснюється особлива благочестива практика поминання. Триденне поминання відбувається в першу суботу, дев’ятиденне в другу, а сорокоуст починає служитися з понеділка Фоминого тижня. Це встановлення важливе в багатьох аспектах. Запам’ятаємо основний його зміст, який полягає в тому, що головне поминання покійного відбувається на Божественній літургії або, іншими словами, що справжнє вчинення поминання нерозривно пов’язане з вчиненням таїнства Святого Причастя.

Крім приватного поминання, яке здійснюється на кожен третій, дев’ятий, сороковий після успіння день і щорічного поминання покійного в день смерті, Церква включила в усі свої служби моління за упокій душ і про блаженної пам’яті ранішеспочилих отців і братів наших, тобто загальні моління і молитви, які можуть бути також віднесені до конкретних осіб при поминанні по іменах після загальної формули. Це відноситься до єктенії вечірні, утрені і Божественної літургії («Помилуй нас, Боже … Ще молимось про блаженну пам’ять і вічний спокій душ спочилих рабів Божих…»), до послідовностей проскомидії і після виголошення диптихів на Божественній літургії, до «Помолимося» полуношниці і повечір’я, до заупокійного тропаря на третєшостій годині й особливо у другій частині щоденної полуношниці, званої в джерелах «Трисвятим за покійних» і складеної з двох псалмів (120-го і 133-го), трисвятого, трьох заупокійних тропарів («Пом’яни, Господи, яко благий…» і т. д.), Богородичної і заупокійної молитви («Пом’яни, Господи, у надії воскресіння… »).

Покійним і благанням за них присвячені всі суботні дні року. У ці дні співаються заупокійні тропарі на кожній пісні канону октоїха, і, як правило, здійснюються заупокійні служби. Виняток становлять дві суботи на рік: Вселенські Батьківські суботи мясопусного тижня і П’ятидесятниці, бо це дні  загальних поминань, оскільки під час них «пам’ять здійснюємо за всіх від віку спочилих благочестивих християн, отців і братів наших». Вибір суботи як дня поминання пояснюється, по-перше, тим, що в Книзі Буття вона згадується як день, в який «спочив» Бог від усіх справ Своїх творення світу (Бут. 2: 2), а по-друге, тим, що саме в суботу Великої Страсної седмиці Господь наш Ісус Христос перебував у гробі. Подібні щорічні поминальні свята, надалі замінені на загальні поминання двох Вселенських Батьківських субот, які існували і в дохристиянському світі.

За матеріалами доповіді Іоанніса М. Фундуліса

Переклад українською здійснений адміністратором сайту http://svdh.dp.ua, перекладач – Ігор Ремез

Т