Вся людська історія з дня гріхопадіння являє собою не що інше, як шлях до воскресіння. Серце християнського життя – не тільки віри, але й моралі – це очікування загального воскресіння.

У цій темі можна виділити два головних аспекти: те, що ми знаємо, і те, на що сподіваємося. А знаємо ми про Воскресіння Христа, зберігаючи надію на наше власне воскресіння. Другий аспект невіддільний від першого, який є його основою.

Життя людини після смерті – одна з центральних тем будь-який з існуючих релігій. Звичайно, точки зору численні і різноманітні. Не існує загальної, перевіреної часом одностайності в цьому питанні, оскільки не знайдено однозначної відповідь на питання, що стосується життя людини як особистості після смерті. Це може здатися дивним, оскільки ми не тільки володіємо особистим християнським досвідом, а й психологічно закладеній в нас пам’яті основних християнських ідей. І, таким чином, ми вважаємо очевидно зрозумілою присутність у людини особистої віри, індивідуальної долі, найчастіше позитивної, яка чекає людину після смерті. Така наша християнська спадщина. Однак, на глобальному рівні справи йдуть інакше.

Зокрема, у східних релігіях індивідуальне буття людини донині вважається певним видом прокляття, нещасливою долею однієї з частин світової душі, яка виявилася у плоті і в світі як в ув’язненні. І єдине, чого вона бажає і з нетерпінням чекає, – це повернення до первісного блаженства, безособового і вічного.

Якщо ми звернемося до древніх філософів, то також не знайдемо єдиної точки зору з цього питання. Якщо не брати до уваги орфичну традицію і школу Платона, яка відома своєю вірою в безсмертя душі, її звільнення від пут плоті і переселення після смерті в світ духів, у інших мислителів ми знаходимо самі різні погляди. Переважаюча точка зору свідчить, що після смерті людина припиняє своє існування. Збереглися давньогрецькі написи, що підтверджують цю позицію. Один з цих написів свідчить: «Я мертвий і повідомляю, що не існує ні Цербера, ні Аїда, взагалі нічого. Все це вигадка. Подивись на мене і йди своєю дорогою».

Але навіть на Близькому Сході, де розгорталися події Старого Завіту, можна знайти людей, які вірять, що після смерті людина приєднується до своїх батьків. Одкровення про життя людини після смерті, початку нового існування виявляються і в Старому Завіті.

Незадовго до епохи полону ми знаходимо свідчення про віру в індивідуальне загробне існування людини. До тих пір мова йшла здебільшого про колектив. Ми повинні брати до уваги відмінність цих понять. І не для того, щоб задовольнити історичну цікавість, але щоб винести з цього практичну користь. Ми розглядаємо шлях від колективу, що об’єднує відповідальних один за одного людей, до окремої людини. Цей розпад, звуження кола благочестивих людей є результатом поступовій перемоги гріха на землі Ізраїлю.

Індивідуалізація не є природним шляхом розвитку, але результатом перемоги ідолопоклонства, в першу чергу, в десяти племенах Ізраїлю, а потім і у вищих шарах двох, що залишилися колін. І, врешті-решт, як з точки зору віри, так і етики, Ізраїль Божий складався лише з окремих особистостей, що знаходять захист у тому, що вище людської волі. Ми говоримо про це з тим, щоб нагадати, що в Церкві спостерігається прямо протилежний шлях. Він починається з Людини, Христа, і поступово починає охоплювати Церкву і весь світ. Про цей зворотній розвиток ми повинні пам’ятати. Відбувається послідовне скорочення: цілий народ, який існує спочатку як держава, потім як окремі благочестиві люди. Зрештою, Ізраїль становить дуже обмежену кількість людей.

До епохи Ісуса існували противники воскресіння мертвих, наприклад, садукеї – духовенство того часу, зберігачі традицій. Вони заперечували воскресіння. Звідси і відоме питання, задане Христу, про сім братів, що одружилися на одній і тій же жінці. Кому вона дістанеться після воскресіння? Це один з тих «дотепів», які ми можемо почути і від своїх сучасників. Такою же нечестивою і презирливою була ця гіпотеза про сімох братів. Відповідь Христа показовою – він вимовляється до настання власного Воскресіння Христа, і в ньому знаходять відгук погляди інших ізраїльтян, зокрема, фарисеїв, які вірили у воскресіння. Христос наводить яскравий аргумент: «Я Бог Авраама, Ісака та Якова». Він Бог не мертвих, а живих. Відповідно, Христос робить висновок про те, що і Авраам, і Ісак, і Яків живі, бо Він їх Бог. Відповідь на питання садукеїв підтверджує точку зору тих, хто вірить у воскресіння (Мк. 12:18-27).

Після того, як був схоплений Апостол Павло, він був відправлений до Єрусалиму на суд. Рада старійшин (Синедріон), перед якими він був представлений, була налаштована проти Павла. І тоді, як сказано в Діяннях Апостолів (23: 1-10), Павло використовував протиріччя між садукеями і фарисеями. Він підвівся і сказав: «Брати, за надію воскресіння мертвих мене судять». Після чого між учасниками зібрання почалася суперечка, і про Павла забули.

Знадобилися роки, щоб зникло духовенство, і взяв гору народ, фарисеї, і до юдейського «символу віри» додалася і переконаність у воскресіння мертвих. «Хто не вірить у воскресіння мертвих, той буде відлучений».

Така історія питання. Ми бачимо, що тема воскресіння мертвих обговорювалася богословами і за часів Христа.

Перша Церква, кажучи про воскресіння, посилається не тільки на Старий Завіт, а й керується тим, що говорив Христос про воскресіння. Апостоли в цьому питанні не спираються на вчення грецьких філософів про безсмертну душу. Слово «душа» в давньогрецькій мові не завжди означало те, що ми розуміємо під ним зараз – духовну складову людини. Найчастіше давньогрецьке слово «ψυχή» (душа) означало життя, і це життя існувала, звичайно ж, завдяки наявності душі. Але не було поділу, людина сприймалася в цілісності. «Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її; а хто погубить душу свою ради Мене та Євангелії, той спасе її» (Мк. 8:35). Душа в Євангелії – це життя людини, дихання, дане людині Богом, і по Його благодаті безсмертне.

Різниця може здатися незначною, проте це не так. Одна справа вчення Платона, згідно з яким всередині нас укладено ні від чого не залежне безсмертя, або Прометей, що закликає йти по будь-якому бажаному шляху, і зовсім інше – визнавати свою душу і її безсмертя залежними від Бога. У першому випадку це означає володіння однією з Богом сутністю – безсмертям, ключовою ознакою людини. У другому випадку це безсмертя залежить від любові Господа Життядавця. Різниця велика: вчення філософів антропоцентричне. Якщо воно і визнає існування Бога, то заперечує його прямий зв’язок з людиною. Вчення ж християнства – це постійна Божественна присутність, віра в створення світу. Створюючи людину і світ, Бог наділяє людину іскрою життя – душею. І коли людина губиться, віддаляється від життя, логічним результатом мала б стати загибель людини. Значить, якщо людина живе далеко від Бога, він неодмінно загине. Однак цього не відбувається, так як Господь перегороджує шлях людини смертю – тимчасовим розлученням душі і тіла, поділом людини на дві складових, щоб зло не стало безсмертним. Якби Господь залишив людину безсмертною, такою, якою Він її створив, не розділяючи її, тоді й зло, ненависть, відчуження людей залишилося б вічним.

У книзі Буття чітко видно, що після гріхопадіння людина не тільки віддаляється від Бога, але руйнує свої відносини з ближнім. Спочатку Адам називає Єву «плоть від плоті моєї», потім – «вона». Єва також називає змія «він». Правильні взаємовідносини втрачаються, кардинально змінюються. Однак Бог не бажає увічнювати цю ситуацію, вводячи тимчасову міру – смерть. Він в певний момент зупиняє людину, щоб падіння не зайшло занадто далеко, даючи людині можливість знову наблизитися до життя і спілкування з Богом.

Христос прийняв плоть не з тим, щоб вирішити проблему Божої справедливості, але щоб показати вічну любов Бога до людини, перемогти смерть і тим самим усунути перешкоди, що заважають людині спілкуватися з Богом і з ближнім. Бог втілюється, щоб розтрощити смерть і воскреснути. Це мета Його втілення. Це відродження людини в його людської сутності, людської іпостасі, це Боже підтвердження того, що людина створена для вічності. До Христа навіть при бажанні неможливо було наблизитися до життя, до Бога. Заважала смерть, служіння смерті, гріха і диявола. З приходом Христа у людини з’явилася ця можливість, так як змінилася сама природа людини, що показує Воскресіння Христа.

Розглянемо Євангельські уривки, присвячені Воскресінню. Момент Воскресіння не вписується ні в одному з Євангелій, немає цього моменту і в Новому Завіті в цілому. Пізніше, в деяких апокрифах, ми зустрічаємо описи цієї події, як її уявляли собі люди. У результаті з’явилася відома ікона Христа, де Він зображений виходять з гробу зі знаменням в руках в оточенні полеглих стражників, які охороняли гріб. Створюється якась ідилічна картина в дусі Відродження. Однак це є фантазією західних живописців. У православній традиції існує ікона Зішестя в пекло. Христос зображений стоїть на двох хрестоподібно складених дошках, під якими бачимо переможену смерть, сивочолий старець, розкидані ключі. Христос витягає Адама і Єву з надр смерті. Так зображено зішестя Христа в пекло. Але знову ж, це тільки наше уявлення про цю подію, оскільки ми не знаємо, як звершилося Воскресіння Христа. Напевно нам відомі лише дві речі. Перше – труна виявилася порожньою. Про це нам повідомляють всі Євангелія без винятку. Першими це виявили жінки-мироносиці, потім Петро, Іоан та інші учні. Це перший відомий нам факт. Друге свідчення, що пояснює попередній факт – явища Воскреслого Христа. Щодо спорожнілого гробу існують різні пояснення. Євангеліст Матфей наводить домисли юдеїв: «Його учні вночі, украли Його, коли ми спали». На що Іоан Златоуст робить справедливе зауваження: «Якщо вони спали, як могли бачити, що тіло було вкрадено?». Однак крім наклепу іудеїв існують і цілком правдоподібні припущення. Один лише факт не може підлягати жодним сумнівам: явища Воскреслого Христа. Він Сам появився живим. І в цьому питанні древня Церква залишилася непохитною і твердою. Це наша віра, віра Апостолів і Святих Отців – справжність Воскресіння. Що підтверджує цю справжність? І тут ми маємо два докази: спорожнілий труну і результат Воскресіння – живий Христос. Адже Його бачили своїми власними очима безліч людей.

Є цілий перелік явління Воскреслого Христа. Він знаходиться в 15-й главі Першого послання до коринтянів. Мова йде про текст, який був знайдений Апостолом Павлом у церкві і не був написаний ним особисто. Він грає роль «Символу віри». Найпізніший датується початком п’ятого десятиліття. Текст був сформований через кілька років після Воскресіння, зберігаючи ранні про нього свідоцтва, мав літургійне вживання. Апостол закликає повірити в те, що прийняли, «Бо я передав вам, що й сам прийняв». Значить, Апостол передає нам те, що він сам виявив і прийняв як традицію Церкви, «що Христос помер за гріхи наші, за Писанням, і що Він був похований …». Йдеться про подію, що сталася не випадково, а було передвіщено  різними обітницями та пророцтвами, наявними в Святому Письмі – Старому Завіті, і супроводжувалося очевидними і незаперечними свідченнями: помер, був похований і «воскрес в третій день згідно з Писанням». Пророцтва про це «воскрес» ми знаходимо в Старому Завіті. Але про воскресіння «в третій день» ми не виявляємо в Старому Завіті жодних згадок, хоча пошуки відповідного уривка ведуться з давніх часів. Лише в 6-му розділі книги Осії говоритися про те, що немічний народ Ізраїлю буде воскреслий на третій день (Ос. 6: 2). Таким чином, про це не існує прямих старозавітних свідоцтв. Але Христос, насправді, воскрес на третій день. Труднощі знаходження уривка, що описує цю подію, в Старому Завіті підтверджує його історичність і справжність. Адже якби про це було сказано в Старому Завіті, в історичності можна було засумніватися.

Отже, щоб підтвердити, що Христос помер, Павло говорить про Його поховання – хіба може бути тут більший доказ? Щоб довести, що Христос воскрес, Апостол говорить наступне: «Він з’явився Кифі, потім – Дванадцяти; потім – більш ніж п’ятистам братам одночасно … ». «Кифа» арамейською означає «Петро». Про цей факт ми не знаходимо інших згадок в Новому Завіті. Після цього Христос з’явився групі людей, за чисельністю перевищує п’ятсот чоловік. Він з’явився їм один раз, хоча хтось може подумати, що це сталося не один раз, «… з них більша частина донині живі, інші почили». Воскресіння Христа сталося 20 років тому. Апостол, а значить і Церква, говорить: «З цих п’ятисот деякі спочили». Це своєрідний заклик до читача: «Якщо не віриш, запитай у тих, хто донині живі». У цьому є певна впевненість. Не будемо забувати, що християнство народилося в Ізраїлі і євреї ніколи нічому не вірили, якщо не мали принаймні двох свідків. На відміну від них, ми більш легковірні. Жінкам вони не особливо довіряли. Відповідно, у цьому списку явищ не згадана жодна жінка. Апостол обходить мовчанням явище Христа Марії Магдалині і Соломії. «… А після всіх Він з’явився й мені, мов негідному», – завершує розповідь Павло.

На цих явищах ґрунтується тверде переконання Церкви в Воскресіння Христа. Це, скоріше, не переконання, а факт. Факт, що Христос живий. Однак з явищ ми не можемо робити висновки про те, в якому вигляді Він існував. Марії Магдалині Він з’явився у вигляді садівника, двом братам, який направлявся в Емаус – «в іншому образі».

Однак, цим наші підтвердження Воскресіння Христа повинні обмежитися, щоб наші міркування не уподібнилися ідолопоклонству, щоб наша впевненість не зводилася лише до зорових образів. Справжність присутності Христа незаперечна. Його образ, Його сутність знаходяться за межами нашого знання, адже ми живемо в іншому світі. Ми подібні ембріону в материнській утробі, який ні має ні найменшого уявлення про світ, в який він народиться.

У кінці давайте ще раз згадаємо, як Христос з’явився Святому Апостолу Павлу.

Прочитаємо цей уривок: «Після всіх Він з’явився й мені, мов якому негідному. Бо найменший з апостолів, що негідний зватись апостолом, бо я переслідував Церкву Божу. Та благодаттю Божою я те, що є; і благодать Його в мені, не даремна, але я працював більше всіх їх, правда не я, втім, а благодать Божа, що зо мною ». Апостол Павло не бачить в своєму житті ніяких підстав увійти в Церкву і побачити Воскресіння Христа. Бути гонителем християнства, переслідувати послідовників цієї віри і після всього удостоїтися того, чого удостоївся Апостол Павло – це все одно, що викидень несподівано знаходить життя. «Після всіх Він з’явився мені, хоча ніхто цього не очікував». Він побачив Воскреслого Христа і став Його Апостолом. Павлу необхідно було відстояти своє звання Апостола, адже тільки це давало йому можливість постраждати і прийняти мучеництво як Апостолу.

Василіос Стоянос, викладач Історії часів і Тлумачення Священного писання Фесалонікійського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»