Вступ

Слово «невроз» є запозиченням з французької, де névrose утворено від давньогрецького νεῦρον, тобто «нерв».

Самуель Пфайфер пропонує наступний узагальнений опис неврозів. Це психологічні розлади з певними симптомами хвороби, такими як тривога, манії, компульсивність, депресія, істерична гіперчутливість і з певними особистісними ознаками, такими як комплекси, невпевненість, емоційна нестабільність і скрупульозність [1]. Невроз може бути також визначений як психологічна криза, при якій людина відчуває роз’єднаність із собою, порушення розумової діяльності та емоційних проявів, а в окремих випадках — соматичні розлади. На відміну від більш важких психічних станів, неврози, як правило, не призводять до порушення соціокультурних норм, але ускладнюють, іноді суттєво, соціальні відносини та можуть негативно позначитися на рівні професійної діяльності.

У ХХ столітті сталася значна зміна у розумінні природи неврозів. Якщо на початку століття І. П. Павлов визначав невроз як хронічне тривале порушення вищої нервової діяльності, спричинене зіткненням процесів збудження та гальмування, патофізіологічними реакціями головного мозку [3], то пізніші психоаналітичні теорії в різних варіаціях (З. Фрейд, К. Юнг , А. Адлер, До. Хорні, У. Франкл та інших.) дивилися на невроз передусім як у наслідок глибинного психологічного конфлікту, причому спектр причин чи, точніше, «конфліктуючих сторін», дуже широкий — залежно від загальної концепції тієї чи іншої школи.

І. Визначення та ознаки невротичної релігійності

Невротична релігійність, а також токсична віра [3] (термін, введенийст. Артерберном та Дж. Фелтоном і більш поширений у США), або еклезіогенний невроз [4] (термін, введений у науковий обіг берлінським гінекологом Е. Шетцінгом у середині ХХ століття також еклезіоморфічний розлад (О. Пфайфер) — в основному в європейській психіатрії) — поняття в психології та психіатрії, що розкриває причинно-наслідковий зв’язок між релігійною вірою (або релігійним вихованням) та розвитком невротичних розладів [5]. Цим поняттям описують різнорідні явища та чинники у релігійному житті людини, що надають негативний вплив на його психологічний стан та психічне здоров’я.

Преподобний Порфирій Кавсокалівіт у властивій йому емоційній манері дуже добре описує невротичну релігійність. Він каже, що суть християнства – це любов, наснага, жага Божественного, і досягнення цього – природна потреба нашої душі. «Але для багатьох релігія – це боротьба, занепокоєння та стрес. Тому багатьох “релігійних” людей вважають людьми нещасними, тому що бачать, у якому жалюгідному стані вони перебувають. І це справді так. Якщо не зрозуміти релігію в її глибині, якщо не жити нею, то релігія (благочестя) перетворюється на хворобу, та ще хворобу страшну. Настільки страшну, що людина втрачає контроль над своїми вчинками, стає безвільною і безсилою, відчуває занепокоєння і стрес, вона керується злим духом. Він кладе поклони, плаче, волає, як би упокорюється, але все це смиренність — сатанинське дійство. Деякі з таких людей релігію сприймають як один із видів мук. У церкві вони кладуть поклони, хрестяться, кажуть: «Ми грішні, недостойні», — але тільки-но вийдуть на вулицю, починають говорити хулу, якщо хтось навіть трохи їм досадить. Стає очевидно, що вони — демон»[6].

Для невротичної релігійності характерне поєднання протилежних крайнощів у судженнях та поведінці. Людина одночасно страждає від комплексу провини — і відразу відчуває перевагу над іншими через свою приналежність до «найправильнішої» (у деяких випадках — «єдино істинної») формі релігії (наприклад, вона знає «єдиного справжнього старця», «самого» молитовного батюшку» і т. п.). У такому стані відмова від самостійних суджень, індоктринація та залежність від зовнішнього авторитету розвивається одночасно з недовірою та зарозумілим відкиданням всього, що виходить із середовища, яке невротик вважає своєю. Звідси — невротичне занепокоєння недостатністю покаяння в «звичайній» Церкві та пошук «справжнього покаяння» в маргінальному середовищі «стариків» та інших «неформальних» духовних лідерів. Заявлений перфекціонізм у сфері моралі супроводжується періодичним проявом крайнього аморалізму, який сприймається як «спокуса» шляху до «досконалості». Смиренність і покірність обраному авторитету поєднується із прагненням копіювати цей авторитет і, як наслідок, домінувати над тими, кого невротик вважає нижчим за себе.

Як пише ще один психолог, який вивчає феномен невротичної релігійності, Марина Філонік, для будь-якого невротика характерне «невротичне неусвідомлене», яке виражається як абсолютна впевненість у істинності своїх уявлень (різною мірою, залежно від тяжкості стану) — але коли «така людина потрапляє в авторитетну систему і правил із жорстким розрізненням, “що таке добре що таке погано”, нерідко його вже наявні «неврози» закріплюються, що зумовлює ще більшої особистісної несвободі»[7]. Подібне явище Філонік називає «феноменом» — коли спотворення релігійного досвіду самою людиною не усвідомлюються як «підміни», але сприймаються як єдино правильні з погляду православного благочестя установки. «Праведне благочестя у поєднанні з ненавистю до всіх інших може бути типовим прикладом такого роду підміни», — вважає дослідник[8].

Невротична релігійність може розвиватися у різних контекстах: у процесі індивідуального духовного пошуку, в нетрадиційної релігійної структурі, але й у одній із традиційних релігій. Православна Церква, зрозуміло, не є єдиним чи унікальним контекстом у розвиток невротичної релігійності.

ІІ. Передумови та умови формування невротичної релігійності

Ганс Кюнг виділяє такі причини формування «екклезіогенного неврозу»:

- церковна система примусу з виправданням насильства «в ім’я Боже»;

- «сліпий послух» як абсолютна чеснота, що підтримує незаперечний авторитет кліриків;

- репресивна практика сповіді, у якій сповідник за визначенням перебуває у положенні «жертви»;

- інфантилізм та залежність віруючих від духовенства як наслідок перших трьох причин;

- безперервне придушення та витіснення сексуальності;

- принизливе ставлення до жінки;

- вороже ставлення до науки та прогресу;

- двоїстість стандартів у сфері моралі та моральності щодо духовенства та простих віруючих [9].

У формуванні невротичної особистості ключове значення, зазвичай, має дитячий період, саме перші роки життя. Якщо дитина не отримала достатньої любові, уваги, ласки, у неї формується «базальна тривога» замість «базальної довіри». Навколишній світ він сприймає як загрозу, самотнім, нікому не потрібним, безпорадним. Це глибинне ірраціональне відчуття себе може залишитися протягом усього життя.

Формування невротичного образу Бога багато в чому зумовлено саме дитячим досвідом. Ось що каже прп. Порфирій Кавсокалівіт: «Через батьків у душі дітей утворюється такий стан, який накладає відбиток на все життя. Їхня поведінка надалі, їхні стосунки з іншими людьми залежать безпосередньо від життєвого досвіду їхніх дитячих років. Вони виростають, здобувають освіту, але у глибині своїй залишаються такими же» [10].

На жаль, «занадто часто образ карає Бога-Отця свідомо використовується як інструмент у виховних цілях, заради досягнення дисципліни, з далекосяжними негативними наслідками для релігійності підростаючої людини», — пише Кюнг [11]. Примітний образ Бога, описаний одним із пацієнтів Пфайфера: «Я бачу Бога як величезну загрозливу Істоту, яка постійно спостерігає за всіма моїми діями та думками. Я нізащо не зможу сховатися від Нього. Він вимагає відданості, святості і бути свідченням для Нього, але я почуваюся пов’язаним, без рук і ніг. Віра робить мене хворим!»[12]

Відчуття «покинутої людини», що сформувалося в ранньому дитинстві, нестерпно — тому для компенсації, «детоксикації» починають формуватися захисні механізми, щоб знизити тривогу і адаптуватися до життя. «Спілкуватися з батьками так, як хотілося б, не виходить, — пише Наталія Скуратовська, — от і доводиться шукати способи спілкування, на які вони краще реагують. Одні реагують на плач, інші – коли за них чіпляються або на них висять, треті – коли воюють і трощать усе довкола. А якщо батьків не зачепиш нічим, залишається одне: піти в ізоляцію в надії, що хоч так звернуть увагу »[13]. Непомітно для себе, батьки виявляються залученими до цієї гри — тим самим підтверджуючи глибинний страх дитини: ти стаєш потрібним і поміченим батьками тільки коли ти змушуєш їх до цього, такий, як ти є, «неадаптивний», ти їм нецікавий і не потрібний. Так починає формуватися у дитини «ідеальне «я»», «хибна особистість, маска, яка приховує його від світу довгі роки»[14]. Карен Хорні докладно розбирає процес появи цієї «личини», яка дозволяє приховати відчуття себе «справжнього» насамперед від себе самого і тим самим утримує людину в стані втрати контакту із самим собою — тільки не «уявною», а «дійсною»[15] .

Як пише Хорні, невротик намагається «переплавити» у вищу істоту самого себе. Він ставить собі собою створений образ «досконалості» і несвідомо говорить сам собі: «Забуть про ту жалюгідну істоту, якою ти є; ось яким тобі треба бути і бути таким ідеальним — це єдине, що важливо. Ти можеш витерпіти все, зрозуміти все, подобатися всім, завжди бути на висоті»[16]. І це — лише небагато з внутрішніх безжальних і непохитних розпоряджень, які Хорні і називає «тиранією «потрібно»».

Що ж відбувається, коли у невротичної особистості відбувається неминуче відібрання закликаючої благодаті? Сформоване несвідомо як захист від зовнішнього світу і від себе самого «ідеальне «я»» отримує тепер особливий статус: адже тепер цей ідеал — не самозваний, не самоіндукований, а боговідвертий, що спирається на авторитет Святого Письма, святих отців і всієї Церкви — з точки зору зору самого невротика. «Релігія, — пише сучасний грецький дослідник Іоан Корнаракіс, — відмінний спосіб для невротика стати крутішим за всіх, стати ще ідеальнішим. Вона дає строгу систему розпоряджень, схвалювані рольові моделі поведінки, почуття переваги над невіруючими — і це дозволяє невротику почуватися успішним і схвалюваним »[17]. Образ особистої праведності або навіть святості, що штучно сформувався, стає життєвою домінантою, при тому що до конкретної людини вона не має майже ніякого відношення. Бажане видається за дійсне. «Фантастичний християнин створює образ себе, яким він хоче бути чи яким він має бути»[18], — зазначає Корнаракіс.

Напруга між ідеалом — фактично недосяжною (і це один із ключових показників неврозу) — і між очевидною «поганою гріховністю» (від якої нікуди не подітися) досягає свого апогею. У такому стані жити вже неможливо, і залишається одне: повірити в те, що цього ідеалу майже досягнуто — за винятком деякої шорсткості.

«Токсичність» з’являється тоді, коли «старій», не перетвореній внутрішній людині вдається «упакувати» в себе «нову», підпорядкувати її своїм колишнім патернам. Місце продуктивної внутрішньої напруги, яка виштовхувала людину у святість, займає контпродуктивну, а по суті — руйнівну, токсичну напругу. Воно може мати різний вектор напряму, залежно від типу невротизації: всередину себе («покірний тип»), може бути звернене назовні — на «ворогів» («зрозуміло-мстивий тип») або на життя як таке («відступницький тип») . Душа, яка відчула смак Божественної благодаті, але не «переквашена» їй, за наявності «базальної тривоги», легко може ввійти в стан «короткого замикання» на собі самій і постійно отруювати життя нерозв’язним конфліктом між «вимогами “треба” і тим, що давить образом “ідеального “я”" — тільки тепер підкріпленого у свідомості невротика ще й церковним авторитетом. Тому, з погляду психотерапії, головним завданням є «відділення внутрішньопсихічного конфлікту з його «релігійної» системою оборони»[19].

Саме у стані токсичної релігійності яскраво проявляється пафос «викриття», «захисту чистоти Православ’я», «ревнощі про недоторканність традиції» тощо. Те, що в нормі є вторинним, похідним, у стані неврозу займає центральне місце. Замість старанного, довгого і чесного пошуку Живого Бога, визнання з болем Його втрати в серці, духовної безпорадності та оголеності (як у ап. Павла — «похвалюся своїми недугами» (2 Кор. 12:5), «коли я немощений — тоді я міцний» (2 Кор. 12:10), відбувається “застигання” перш за все пластичної релігійності як такої. Замість постійно живої, динамічної, чуйної, вона перетворюється на ригідний, жорсткий, цементний камінь правил, канонів, звичаїв. Такій людині – «все зрозуміло», у нього немає незрозумілого, сумнівів, на будь-яке питання є відточена відповідь. Тільки в «матриці» заздалегідь передбачуваних рішень невротик почувається в безпеці, і все, що хоча б малою мірою здатне їх похитнути, поставити під сумнів, сприймається як зазіхання на святість та авторитет Церкви.

Оскільки у невротика втрачено контакт із самим собою, він постійно відчуває дефіцит схвалення — який через неусвідомлювані напруження неможливо задовольнити в принципі. Тому для нього — особливо «смиренного» та «зарозуміла-мстивого» типів — вкрай важлива соціально-значуща активність, регулярні публікації в соцмережах, поява в ЗМІ тощо. Йому життєва важливо «тримати руку на пульсі», відчувати, як його «відбивають» інші. Скуратовська говорить про те, що в першу чергу невротик вимагає від оточуючих захоплення, визнання переваги, прощення всіх його провин і підтримки в усьому. У цьому «людина у тому стані неспроможна навчитися визнавати свої помилки, оскільки найменша помилка ставить під загрозу всю вигадану конструкцію — ідеальні люди помиляються — і викликає панічний страх»[20].

Для кращого розуміння процесів, що відбуваються при формуванні невротичної релігійності, доречно навести наступний образ. Первинний релігійний «спалах» Одкровення не підпалив «дрова душі», які виявилися просоченими вологою «неврозу», а лише запустила процес «тління» — при якому чадний газ душі, що тліє, сприймається як підтвердження дії Божественної благодаті. «Фантастичний християнин, — пише Корнаракіс, — має певний досвід благодатних станів. І це засвідчує його в тому, що він добрий християнин. Тому він і задоволений своїм духовним життям. У такому стані він не звертає належної уваги на падіння, що трапляється з ним. Він спочиває у комфортному просторі своєї фантазії, відчуваючи себе християнином, хай і недосконалим, звісно, але, у разі, непоганим»[21].

Невідома, неопрацьована і тому некомпенсована невротичність при «відібранні благодаті» та глибокому «воцерковлені» може призвести до «оцерковлення» душевної травми, що блокує можливість лікування. Рана душі, яка раніше гостро хворіла і кричала про допомогу, може набути статусу «духовного діяння» і «виняткового подвигу», не всякому смертному зрозумілого і доступного через винятковість образу «ідеального «я»».

Якщо узагальнити безліч невротичних моделей поведінки, ми отримаємо такі типи: перший — «загарбницький», чи, як пише Хорні, «рішення захопити все навколо: поклик влади», чи домінанта «Треба!»; другий – «покірний», вічно у всьому винний «безквитковий безправний пасажир» з яскраво вираженою домінантою «Не можна!»; і, нарешті, третій тип — «інертний», або «що пішов у відставку», «капітулював», несвідома відмова від активної участі в житті. Для третього типу характерно «відсутність серйозного прагнення чогось і відраза до зусиль»[22]. Головна внутрішня установка – «наплювати», «яка різниця?», «Кому потрібні ці зміни?».

При формуванні неврозу у зв’язку з релігійністю ці моделі можуть легко трансформуватися в ту чи іншу видимість доброчесності. Наприклад, невміння вибудовувати стосунки з протилежною статтю, глибинний тваринний страх фізичної близькості, зумовлений травматичним дитячим досвідом, легко може трансформуватися у уявне «покликання до чернецтва». Невротична гординя як один із різновидів адаптивної поведінки «загарбника» може стати джерелом нестримної «ревнощів» у подвигах, трудоголізмі, бездоганному виконанні правил та установлень. «Упадницький тип» може прийняти риси «ідеального послушника», який повністю зрікся власної волі і скуштував солодкість безперервного «плачучи про себе» з хворобливою залежністю від духівника, який сприймається як єдиний «теплий», що «любить», що дає право існувати.

У книзі «Фрейд і майбутнє релігії» Р. Кюнг наводить ряд критеріїв, які відрізняють здорову релігійність від хворобливої. Здорова релігійність звільняє, а не поневолює; вона зцілює, а чи не шкодить; вона стабілізує, а чи не розхитує внутрішній світ людини; вона «є основою для істинної самореалізації і цілеспрямованого досягнення поставлених завдань як у особистому, і у суспільному просторі»[23]. Кюнг зазначає, що здорова релігійність сприяє прийняттю людиною самого себе без регресії, тобто без «відкату назад», сприяє особистісному зростанню, не пригнічує волю, але, приймаючи межі та розуміючи гріховність природи людини, забезпечує свободу вибору та відповідальність за збереження гідності та суверенності особи. Творча релігійність допомагає перемогти страхи та сприяє розвитку таких базових чеснот, як довіра, любов, підтримує дружбу та повагу до інших людей. Окремо Кюнг зазначає, що здорової релігійності властиво розвивати чутливість і емоційність, творчі здібності, розширювати горизонти свідомості та спонукати до активної діяльності у напрямі справжнього гуманізму [24].

Дуже важливий критерій, який дозволяє відрізнити носія невротичної релігійності від здорової, — це подяка та її протилежність — незадоволення. Як було розглянуто вище, невротик живе у просторі своїх уявлень у тому, як «все має бути». І оскільки реальне життя дуже відрізняється від його бачення, такій людині неможливо бути вдячною за те, що вона вже має «тут і зараз», чим вона вже є, — втім, як і її близькі. Можна позначити дві крайні позиції, стосовно яких можна охарактеризувати людини як носія «токсичної» чи здорової релігійності. Це, з одного боку, позиція «вдячного прийняття» життя, обставин, свого внутрішнього стану, оточуючих людей з усіма їхніми особливостями, або «радісного кохання», і смирення, — тоді як протилежна позиція — це «вимогливе невдоволення», якому неможливо догодити і поряд з яким неминуче поява невиразного почуття провини, навіть коли для цього, здавалося б, немає жодних підстав.

ІІІ. Ознаки невротичних конфліктів при невротичній релігійності

Пфайфер виділяє кілька областей, де найчастіше відбувається невротичний конфлікт у релігійних пацієнтів [25].

- Орієнтованість на конфліктні відносини, необхідність «захищати» віру.

- Конфлікт між ідеалами та реальністю.

- Конфлікт між «легалізмом» та християнською свободою.

- Залежність від Бога проти особистої ответственности.

- Почуття провини як наслідок непереборної гріховності.

- Конфлікт між особистим переживанням несправедливості та сімейною (чи церковною, общинною) лояльністю до несправедливості.

- Загальний алармізм, тенденція до зростання занепокоєння.

Для зменшення невротичної напруги використовується низка засобів, які необхідно розглянути у релігійному контексті.

3.1. Екстерналізація, самовідчуження

Перший засіб подолання чи зменшення напруги — це відчуження від, винесення зовні внутрішніх переживань (екстерналізація), як «засіб підтримки ідеального образу, коли вина за всі недоліки чи біди, не вкладаються у цей образ, перекладається на других»[26]. У невротичній релігійності такими джерелами проблем стають не тільки інші люди, а й біси («біс поплутав!»), самопроголошений стан невротика як «біснування», що, на його думку, знімає відповідальність, а також «світ цей» з усіма його. спокусами та тотальною апостазією.

Відчуження від себе, втрата здатності сприймати себе без все спотворюючої призми «диктату «треба»» неминуче призводить до дефіциту цінності себе, що набуває особливого статусу в контексті аскетичних настанов православної чернечої традиції. Марина Філонік звертає увагу на те, що йдеться не про «низьку» чи «високу» самооцінку, а про відсутність «безоцінного прийняття» себе самого, яка не вимагає наявності чи відсутності будь-яких досягнень чи заслуг: душа сама по собі має безумовну цінність, для невротика зовсім очевидну. Дослідник говорить про це як про «фундаментальну психологічну проблему», вирішення якої, як правило, приводить до вирішення багатьох інших, по відношенню до неї похідних [27].

На жаль, у випадку з віруючими подібне оцінне мислення, де планку бажаного ідеалу поставлено вкрай високо, а самооцінку відповідно низько опущено, легко призводить до інтерпретації самою людиною такого невротичного стану, як чесноти смирення, якої треба дорожити і далі розвивати. Найбільш яскраво це проявляється в «смиренному» і «капітулював» типах неврозів. Без розуміння того, що це невротичний комплекс, а зовсім не смирення як найважливіша християнська чеснота, прогноз подальшого душевного стану такої людини буде несприятливим. У своїх крайніх проявах ця «підміна» може призводити до самокатування, ненависті до себе самого, аж до шкідництва — при цьому самим невротиком буде сприйматися як свого роду «свідчення» того, що він «на передньому краї» боротьби з «старою людиною», що він «наслідує великих святих», і тому тепер він «на правильному шляху». Небезпека цього була добре помічена архім. Софронієм (Сахаровим), який на своєму особистому досвіді переконався в небезпеці подібної підміни: «З благословення духовника я сам один раз при будь-якому збудженні в тілі бив себе до кривавих синців, поки нарешті біль, дійшовши до серця, погашала і приборкувала рух плоті. Але тепер залишив я цей спосіб з двох причин: по-перше, при хворобливому стані тіла і при відсутності у нас на Афоні спокуса і пристрасть блудна не так сильно докучає, а по-друге — цей спосіб при довготривалому та частому застосуванні сильно вражає всю нервову систему. Тож доводиться віддавати перевагу одній молитві. Один раз мало не вбив себе. Кутом дерева, що був у мене в руках, вдарив між ребр біля самого серця. Два тижні насилу рухався, ліва рука майже віднялася. Лежати було боляче, дихати також важко було. Але, слава Богу, оговтався» [28].

Як зазначає Філонік, дефіцит цінності себе призводить до болісного фокусування на собі і перешкоджає перенесенню фокусу уваги на Бога [29].

Невротична втрата контакту з собою призводить до залежності від авторитету, чи «співзалежності як чесноти», — це ще одна невротична «підміна», характерна для токсичної віри. У своїй монографії «Залежність — сімейна хвороба»[30] В. Д. Москаленко докладно розбирає феномен співзалежності в дисфункціональних сім’ях, проте відносини між невротичним духовним чадом і духівником нерідко будуються за таким самим «токсичним» шаблоном співзалежності. Як пише Філонік, відбувається «перейменування» невротичних симптомів термінами з аскетичної літератури: віктимність і культивація співзалежних відносин називається «християнською чеснотою жертовної любові до ближнього»[31]. Але річ у тому, що ця «жертовність» зовсім не вільний і свідомий вибір людини. «Співзалежна неспроможна не «рятувати», інакше вона опиниться у нестерпному мороці зі страхів, сильного почуття провини, відчуття власної поганості та відсутності права життя, невиправданої агресії, безпорадності»[32]. З цієї позиції найчастіше випливають співзалежні стосунки з духівником, які «переназиваються» чеснотою послуху. Замість «болючого дорослішання» невротик вважає за краще перекласти відповідальність за своє життя, більше того — за свій шлях до порятунку цілком на духовника, не розуміючи, що їм насправді рухає компульсивність, в основі якої страх залишитися наодинці зі своїм справжнім «я».

3.2. Фрагментарність

Наступний спосіб зняття напруженості — це фрагментарність, внутрішня роздробленість, і її наслідок – «суперечливість співіснують у ньому (невротику) цінностей» [33]. Невротик не може відчувати і переживати себе як цілісність: він сприймає себе як набір із не пов’язаних між собою частин [34]. Неминучим наслідком фрагментарності є суперечливість цінностей, що співіснують у ньому.

3.3 Алекситимія

Марина Філонік говорить про одну з характерних при релігійному неврозі «підмін» — про алекситимію (ἀ- приставка з негативним значенням, λέξις — слово, θυμός — почуття, буквально «без слів для почуттів»). Алекситимія у випадку з віруючими невротиками обумовлена релігійною забороною на наявність почуттів, які не відповідають образу праведного християнина. Прикладом, що найчастіше зустрічається, є ситуація з роздратуванням — постійним супутником більшості сповідей — коли людина вважає сам факт досвідомого реагування у вигляді подразнення на неналежне (з його власної точки зору) вже гріхом, що вимагає каяття. Такі переконання, на думку Марини Філонік, лише посилюють внутрішньо-особистий конфлікт, що може призводити до витіснення однієї сторони конфлікту як неусвідомлені своїх «гріховних» почуттів [35]. Наслідком цього стає «дефіцит самоусвідомлення» і подальше прогресування неврозу при переконаності в тому, що сама людина — на відміну від оточуючих — все в повному порядку.

Головною причиною алекситимії при невротичній релігійності є глибоко прихована нелюбов до себе, страх зустрічі з собою справжнім, зневіра та неприйняття себе безвідносно до ідеалістичних установок [36]. Алекситимія допомагає провести несвідому «анестезію» душі, втікши від зустрічі із реальним «я» в образ «фантастичного християнина».

3.4. Автоматичний контроль

Оскільки почуття для невротика є підвищеною небезпекою внаслідок їхньої спонтанності та непередбачуваності, потрібне особливе зусилля щодо «приборкання почуттів». Хорні називає це «автоматичним контролем», коли «через відчуження від себе та психічної фрагментарності зникає відчуття органічної єдності, необхідно підключити штучний контроль, щоб утримати від розсипання на частини особистість» [37]. Це постійне «блокування» не лише прояву, а й наявності «заборонених» «ідеальним «я»» почуттів. «Невротик, — пише Хорні, — здатний відчувати співчуття до інших, себе ж відчути хоча б його краплю йому зовсім неможливо» [38]. Дослідник зазначає, що в залежності від типу неврозу можуть спостерігатися різні конфігурації, що саме піддається «автоматичному контролю», проте найчастіше про його наявність свідчать певні фізичні прояви у вигляді м’язової напруги при ході, позах, застиглому вираженні обличчя, утрудненому диханні та інших соматичних проявах [39].

Слід зазначити, що не йдеться про «розбещеність» як альтернативу «автоматичному контролю». На відміну від здорового свідомого контролю над своїми почуттями, який регулює крайні прояви, наприклад, імпульсивні спалахи гніву, «автоматичний контроль» управляє самими почуттями, тримає їх «на короткому поводку». Аскетична установка на «недовірі своїм почуттям» — щоб не впасти в красу — при невротичній релігійності стає прекрасним обґрунтуванням для повної відмови в прийнятті будь-яких почуттів, якщо вони не пройшли через перевірку чином «ідеального я»».

3.5. Домінування розуму

Ще один спосіб зменшення внутрішньої напруги — домінування розуму над усім іншим. «Більше немає єдності — розум і почуття, розум і тіло, розум і Я, а є протиставлення — розум проти почуттів, розум проти тіла, розум проти Я» [40]. Як не парадоксально це може звучати, але саме серед тих, хто страждає на невротичну релігійність, найчастіше зустрічається крайня раціоналізація віри як такої, прагнення «втиснути» Божественне Об’явлення в чіткі формули, схеми, описати і визначити відносини між складовими елементами віровчення. Звідси народжується агресія та нетерпимість до інших підходів, особливо якщо ці підходи знаходяться за межами суворої раціональності, як, наприклад, поетика, риторика, іконографія. Як можна раціоналізувати музику, образ чи найголовніше для будь-якого християнина — складно сплетену з багатьох мистецтв живу тканину богослужіння? «У разі невротика, — пише Хорні, — розум — позбавлений дружелюбності, прискіпливий глядач, він більш-менш зацікавлений, він більш-менш садист, але він завжди відсторонений — ніби спостерігає за чужою людиною, з якою зіткнувся випадково» [41]. Зрозуміло, що при такому підході все те, що тим чи іншим чином звернене до почуття — перш за все естетичні твори, не знаходять відгуку та розуміння у невротика. Найбільше прояв раціоналізація знаходить у «зарозуміло-мстивого» типу, оскільки для нього розум є основним інструментом оволодіння, реалізації свого несвідомого «поклику влади»: для нього «привабливість життя полягає у владі над ним»[42] — відповідно, те, що не може бути «охоплено» раціональним інструментарієм, випадає зі сфери інтересу.

IV. Перспективи богословського аналізу невротичної релігійності

Визначимо низку питань, які вимагають подальшого богословського осмислення.

Розуміння генези та природи «невротичної гордині» у концепції Карен Хорні ставить питання про правомірність засудження гордині як результату свідомої переваги себе Богу та оточуючим. Якщо в невротиці гординя — передусім захисний механізм, який формується в ранньому дитинстві, причому саме сфері несвідомого тут належить головна роль, то гординя не є результатом вільного і свідомого морального вибору. Через обставини раннього дитинства, які сформували в дитині «базальну тривогу», нестримна спрямованість до влади і жага до приниження інших є компенсацією глибинного страху, який, як правило, самим невротиком може і не усвідомлюватися. Тому в даному випадку класичні засоби боротьби з гординею — прийняття ганьблення, самодокору, послух — можуть тільки змінити форму гордині, не торкнувшись причин. Чи не звідси народжується та сама «покора віще гордості»?

Розгляд гріха як стану глибокої дезінтеграції, роз’єднаності душевних сил є ще одним перспективним напрямком для богословського осмислення. Розуміння неврозу як невирішеного чи пом’якшеного компенсаторними захистами внутрішнього конфлікту дозволяє значно розширити розуміння гріховності, насамперед пов’язаної з поняттям «прабатьківського гріха», і зрозуміти, яким чином він передається з покоління до покоління.

Складане питання, яке потребує усвідомлення та дослідження — як примирити вимоги заповідей Старого та Нового Завіту з невротичною «тиранією «треба»»? Як може бути побудована траєкторія духовного зростання християнина, який має в анамнезі невроз, щоб «замість хліба не подати йому камінь» — не підмінити звичайний невроз релігійним? Адже, як пише Хорні, невротик намагається бути у всьому відповідним «ідеальному «я»»[43]. Але хіба не до такого ж «самозабуття» і «строгого дотримання ідеалів» закликає здебільшого священик, який вислуховує сповідь і духовно керує своїм парафіянином?

У формуванні образу «ідеального «я»» неабияке значення має література, читання якої створює основні переваги у сфері моральності. Наскільки правомочним є питання про вплив читання житійної літератури на формування невротичного образу «ідеального «я»», фактично недосяжного для більшості — але при цьому однозначно «правильного» та високопривабливого?

Складане питання, яке також потребує глибокого дослідження, пов’язане з характерною для неврозу ненавистю до себе. «Суттєва характеристика кожного невротика: він воює із собою»[44], — пише Хорни. У цьому контексті важливо зрозуміти, яким чином співвідносяться невротична ненависть до себе і здорове, творче виконання заповіді Христа — «Той, хто любить душу свою, погубить її; а хто ненавидить душу свою в цьому світі, збереже її в життя вічне» (Ів. 12, 25)? Примітно, що ненависть до себе в невротичному стані — процес несвідомий, або, вірніше, хибно усвідомлений, і тому в кращому разі безплідний, а найчастіше руйнівний. Виконання Божої заповіді приносить духовний плід лише тоді, коли основою і метою цього діяння є спрямованість людини до Бога як до джерела свого блага; це є «зовнішнім» мірилом у процесі праці. Несвідоме (механічне) і тим більше хибно усвідомлюване (невірно мотивоване) виконання заповіді не тільки не приносить духовного плоду, але може виявитися «служінням богам іншим», тобто пристрастям та гріхам. Невротична «війна з собою», яка підміняє війну з гріхом, а часом і прямо веде до гріха — це яскравий приклад хибного усвідомлення заповіді Христової про «погублені» своєї душі.

Якщо теорію Хорні та її систематизацію неврозів перенести у область релігійності, можна побачити, як це робить Наталія Скуратовська [45], наступні чотири групи основних невротичних спотворень віри.

- «Релігія страху» відповідає тому, що «пішов у відставку». У цій групі переважає страх як домінуючий стан: страх перед зовнішнім світом, який лежить у злі; страх перед пеклом та бісами; страх перед керівниками, особливо коли вони мають священній сан У цьому стані людині властиво або «зменшуватись», «зникати», ховатися від небезпек, або, навпаки, постійно «заробляти» добре ставлення, щоб не бути покараною.

- «Релігія влади» відповідає «місництво-зарозумілому» типу. Така людина сприймає свою приналежність до Церкви як «гарантію спасіння», а суворе і неухильне дотримання канонів, правил, традицій — як показник своєї «вібнарост» та інструмент для придушення інакодумців. Представникам цієї групи характерне почуття «переваги» над «зовнішніми», «нецерковними», ідеологізованістю, з поєднанням прагнення до непідконтрольної діяльності (думки) та водночас «непогрішності».

- «Релігія самоприниження», або «покірний тип». Для цієї групи властиві відчуття власної «невартості», невротичних вини та сорому, безпорадності перед неминучим покаранням, прагнення до болю як способу лікування від егоїзму. «Життя – біль, наприкінці – смерть» – так можна було б коротко охарактеризувати світогляд цієї групи.

«Релігія дивів», або змішана із представників інших груп. На думку Скуратовської, тут переважає магічне мислення, йде постійний пошук чудес, знамень, «сильних старців», інших доступних інструментів «маніпулювання» Богом та святими.

V. Специфіка пастирської опіки людей з невротичною релігійністю

Останнє питання, яке слід порушити, — це питання про роль духовного опікування в процесі формування невротичної релігійності. Досвідчений, розважливий духовник покликаний швидко розпізнати наявність тієї чи іншої деструктивної моделі у людини, яка шукає її духовного керівництва, — і відмовитися дотримуватися правил її гри. Але для цього духовник сам повинен бути внутрішньо стійкий, мати добрий імунітет до психологічних ігор та маніпуляцій. Найважливішим показником адекватності духівника є розуміння ним самим власної душевної травматизації та механізмів її компенсації. В іншому випадку він ризикує не помітити, як сам виявиться залученим до спочатку деструктивних відносин, і, замість допомоги, спричинить ще більшу душевну шкоду.

«Коли невротик зустрічає сильну харизматичну особу, — зазначає прот. Андрій Лоргус, — для невротика це спосіб схопитися за цю людину, покластися на неї і сказати: веди мене, я такий грішний, нічого не знаю і не розумію, і мені потрібно, щоб хтось мене вчив і вів. Починається невротичне неофітство, в якому неофіт — інфантильна дитина. Він хоче бути веденим, але водночас боїться, що його покинуть, що йому дадуть те, що він шукає, а дати не можуть, оскільки він нікому не вірить»[45]. Наслідком цього неминуче стає розчарування у духівнику чи наставнику, його зміна, нове захоплення та нове перекладення відповідальності на іншого — і такий цикл повторюватиметься знову і знову.

Тиранія «треба», один із проявів невротичної релігійності, досвідченими духовниками взагалі виключається з «інструментарію» духовного життя. Геронда афонського монастиря Симонопетра Еміліан (Вафідіс) пише: «У християнському житті немає жодних «потрібно». «Потрібно» — це розумовий висновок … Слово «потрібно» не чіпає, не хвилює. Слово «потрібно» дає відчуття рабства, відбиває бажання просуватися вперед. Слово «потрібне» не приводить до Бога. Слово «потрібне» відноситься до людської волі, до людського наміру, який, як ми всі знаємо, крихкий. <…> Немає ніякого «потрібно». Тому я не можу відповісти на запитання: «Що потрібно тепер робити?» Нехай душа рухається назустріч до Бога, спираючись на свої спостереження та відчуття» [47].

З «невротичною релігійністю» сьогодні можна зустрітись на будь-якій парафії. У певному сенсі це доля всього людства після гріхопадіння — більшою чи меншою мірою. Однак, щоб не «покласти в руку камінь замість хліба» (Мт. 7:9), необхідно розуміти специфіку духовної опіки невротичної особистості. Коротко це зводиться до таких правил.

Насамперед необхідно уникати патологічних «зчіпок» між душевною травматизацією духівника та його вірника. Психічно міцний духівник може допомогти слабкому, травмованому чаду — але й внутрішньо стійкий послушник може надати не меншу допомогу у виході духівника із жорсткого кола співзалежності, відмовляючись грати у пропоновані рольові ігри.

Слід навчитися приймати людину безумовно, такою, якою вона є — але при цьому не підтримувати невротизацію, не підливати олії у вогонь тривожності і добре розуміти, що саме рухає людиною в той чи інший момент її життя: справжні потреби особистості — або ж саме невротичні потреби ?

Дуже важливий етап душевного та духовного одужання — допомогти відокремити духовні проблеми, які перебувають у полі відносин між «я» і Богом, і психологічні — у сфері відносин із самим собою та оточуючими людьми. Розділивши ці дві області, далі буде легше розібратися зі страхами, невротичною гординею та хибною смиренністю — цією «бронею», яка не дозволяє побачити та усвідомити джерело неврозу. Тільки таким шляхом можна навчитися тверезо бачити та приймати свої недоліки та гідності — не через призму «фантастичного християнина», а не в реальності.

VІ. Висновки

Проведене дослідження дає підстави вважати, що богословське осмислення феномена невротичної релігійності одна із важливих і перспективних. У роботі було проведено огляд основних теорій неврозів ХХ століття, починаючи з І. Павлова і до К. Хорні. Були описані основні невротичні потреби та те, як вони знаходять своє задоволення у релігійному житті. Окрема глава була присвячена питанням формування невротичної релігійності та факторів, які мають на цей процес основний вплив. Було також порушено питання духовної опіки та позначено широкий спектр тем для подальшого богословського дослідження.

Невротична релігійність — явище насамперед психологічне, крайніх проявах — психіатричне. Це хвороба, і тому подолати її лише духовними засобами неможливо. Завдання священнослужителя — зрозуміти, що перед ним не просто людина з духовними проблемами, і допомогти їй усвідомити необхідність кваліфікованої допомоги фахівця або за неможливості такої, як мінімум, не посилювати його стан травмуючи пастирськими рекомендаціями. Ситуація може виявитися серйознішою, якщо невротичної релігійністю страждає сам релігійний діяч, що займає лідируючу позицію у своїй структурі.

на жаль, сьогодні багато хто, переступаючи поріг Церкви, схильний сприймати Бога «інструментально». Вони йдуть до Нього за вирішенням своїх проблем, здебільшого душевних, не усвідомлюючи, що Христос пропонує щось незрівнянно більше, ніж стан душевного спокою, благодушності та відсутності тривоги. Архімандрит Еміліан (Вафідіс) пише: «Якщо людина, вступаючи до монастиря, хоче побачити Бога або якнайшвидше стати святим, вона перебуває в полоні своїх очікувань і шукає не Бога, а знамень. І тут варто задуматися, тому що ми самі часто говоримо, що прийшли до монастиря заради Бога, тоді як насправді ми шукаємо свого. За нашими духовними прагненнями ховається якийсь евдемонізм, егоїзм, зверненість на себе, а чи не на Бога. Адже ми хочемо отримати благодатну втіху, відчути на собі Божу поблажливість, відчути радість, побачити Бога та Його славу» [47].

VІІ. Посилання:

[1] Pfeifer S. Faith-induced Neurosis: Myth or Reality? // Journal of Psychology and Theology. 1994. Vol. 22. р. 90.

[2] Позов А. Основы древнецерковной антропологии. Т. 1: Сын человеческий. СПб., 2008. ст. 497–501.

[3] Arterburn S., Felton J. Faith that hurts, faith that heals. Nashville, 1991.

[4] Pfeifer S. Faith-induced Neurosis: Myth or Reality? P. 87.

[5] Ibid. р. 89.

[6] Порфирий Кавсокаливит, прп. Житие и слова. Малоярославец, 2014. ст. 165.

[7] Филоник М.ст. Психологический анализ феноменов искажений религиозного опыта // Консультативная психология и психотерапия. 2015. Т. 23. № 5 (89). ст. 109.

[8] Ibid..

[9] Кюнг Г. Фрейд и будущее религии. М., 2013. ст. 111. Жив. також ст. 79.

[10] Порфирий Кавсокаливит, прп. Слова о воспитании детей. М., 2011. ст. 3.

[11] Кюнг Г. Фрейд и будущее религии. ст. 112.

[12] Pfeifer S. Faith-induced Neurosis: Myth or Reality? р. 92.

[13] Рощеня Д., Скуратовская Н. Православие и мир: Все мы немного невротики. URL: https:// www.pravmir.ru/vse-myi-nemnogo-nevrotiki-otkuda-rodom-nevrotichnost-i-chto-s-neyproishodit-v-tserkvi/

[14] Ibid.

[15] Хорни К. Невроз и личностный рост: Борьба за самореализацию. СПб., 1997. ст. 159–178.

[16] Ibid.. р. 64.

[17] Корнаракис И. Фантастический христианин в сравнении со святоотеческим человеком. Ахтырский Свято-Троицкий мон-рь, 2016. ст. 42.

[18] Ibid.

[19] Pfeifer S. Faith-induced Neurosis: Myth or Reality? p. 94.

[20] Рощеня Д., Скуратовская Н. Православие и мир: Все мы немного невротики.

[21] Корнаракис И. Фантастический христианин в сравнении со святоотеческим человеком. ст. 61.

[22] Хорни К. Невроз и личностный рост. ст. 270.

[23] Кюнг Г. Фрейд и будущее религии. ст. 133.

[24] Ibid.

[25] Pfeifer S. Faith-induced Neurosis: Myth or Reality? p. 93.

[26] Хорни К. Невроз и личностный рост. ст. 182.

[27] Филоник М.ст. Психологический анализ феноменов искажений религиозного опыта: проблемы зависимости от авторитета и искажений образа Бога // Консультативная психология и психотерапия. 2016. Т. 24. № 5 (94). ст. 112.

[28] Софроний (Сахаров), архим. Подвиг богопознания: Письма с Афона (к Д. Бальфуру). Сергиев Посад, 2010. ст. 220.

[29] Филоник М.ст. Психологический анализ… // Консультативная психология и психотерапия. 2016. Т. 24. № 5 (94). ст. 120.

[30] Москаленко В. Д. Зависимость — семейная болезнь. М., 2014.

[31] Филоник М.ст. Психологический анализ… // Консультативная психология и психотерапия. 2016. Т. 24. № 5 (94). ст. 118.

[32] Ibid. ст. 119.

[33] Хорни К. Невроз и личностный рост. ст. 183.

[34] Ibid.

[35] Филоник М.ст. Психологический анализ… // Консультативная психология и психотерапия. 2016. Т. 24. № 5 (94). ст. 112.

[36] Ibid.

[37] Хорни К. Невроз и личностный рост. ст. 186.

[38] Ibid.. ст. 183.

[39] Ibid. ст. 186.

[40] Ibid. ст. 187.

[41] Хорни К. Невроз и личностный рост.,ст. 187.

[42] Ibid. ст. 197.

[43] Хорни К. Невроз и личностный рост.,ст. 64.

[44] Ibid., ст. 114.

[45] Рощеня Д., Скуратовская Н. Православие и мир: Все мы немного невротики.

[46] Лоргус А., прот. Интервью // Личный архив автора.

[47] Эмилиан (Вафидис), архим. Слова и наставления. Печать истинная. Жизнь в Духе. М., 2006., ст. 279–280.

[48] Эмилиан (Вафидис), архим. Благодатный путь: Толкование на житие преподобного Нила Калабрийского. Екатеринбург, 2018., ст. 18.

прот. Павло Великанов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»