Становище православ’я на українських землях, приєднаних до Росії після поділу Польщі, було важким. Ставлення російської влади до релігійного життя на західноукраїнських землях зазнало відчутних змін після повстання 1830-1831 рр. Політика російського уряду мала на меті, зокрема, нівелювання національних особливостей та знищення національної культури народів, які опинилися під її владою. «Обрусение инородцев» – таким було завдання імперської політики, початок якій поклало царювання Миколи І в першій половині ХІХ ст. [17, ст. 147].

Західноукраїнські землі стали своєрідною «буферною територією» зіткнення російських і польських національних інтересів. До цих національно-політичних інтересів додалися ще релігійні суперечки між Римо-Католицькою та Російською Православною церквами. Для того, щоб зменшити польсько-католицькі впливи на автохтонне населеня, російському уряду потрібно було русифікувати мешканців Правобережжя. Реалізувати це можна було шляхом впливу через церкву на маси віруючих, а братства у цьому контексті відіграли роль засобу зміцнення православ’я на цих землях [6. ст. 126].

Відновлення діяльності православних братств не було випадковим явищем, оскільки, з одного боку, вони ніби стали продовжувачами давніх традицій церковних братств XVI-XVII ст., а з іншого – на них покладалися завдання на практиці реалізувати ідею утвердження православної віри та стати засобом боротьби з іншими конфесіями. Головною метою їхнього заснування було «християнське служіння інтересам православ’я і російської народності в краї» [14, ст. 58]

У зв’язку з посиленням експансії Росії на Правобережжі православні братства відродилися, як акцентує С. Жилюк, уже в новій якості – не оберігати православ’я, а насаджувати його [5, ст. 58]. Саме тому особлива увага приділялася створенню густої мережі православних братств на Правобережній Україні, зокрема Волині, де на них покладали особливі надії щодо зміцнення позицій Російської Православної Церкви.

Оскільки за допомогою церковних братств та під їхнім наглядом російський уряд планував виховувати населення в дусі вірності Російській Православній Церкві, тому він усіляко сприяв їхньому організаційному оформленню. Для реалізації цією мети 8 травня 1864 р. був опублікований закон «Про правила для заснування православних церковних братств», які визначали основні засади їхньою діяльності [15, ст. 409-410]

Головним їхнім завданням було «відродження православ’я в західноруському краї й очищення, наскільки можливо, грунту для православ’я від усяких домішок та здійснення виховної просвіти серед народу на християнських православних істинах» [4, ст. 145 ].

Братства організовували при церквах і монастирях із благословення єпархіального архієрея після узгодження з керівництвом губернії. Відповідно до закону, у статутах братств фіксувалися цілі заснування, обов’язки їхніх членів, умови та порядок їх виконання.

Діяльність братств суворо контролювалася, зокрема, не дозволялися жодні відступи від затверджених правил. Якщо виникала потреба в певних змінах чи доповненнях до затвердженого статуту, то необхідно було чітко дотримуватися встановленого порядку їх реалізації [15, ст 410].

Упродовж 1880-1890 рр. у Російській імперії виникло близько 63 братств. Зазначимо, що найбільша їх кількість знаходилася на теренах Волинської губернії. Вони були під покровительством імператора та інших членів імператорської родини [16, ст. 719]. Зокрема, архієпископ Волинський і Житомирський Модест був покровителем ВолодимироВасилівського братства у м. Житомирі [9, ст. 150] . Кременецьке братство знаходилося під опікою єпископа Острозького Віталія, вікарія Волинської єпархії [12, ст. 167]. Серед покровителів Кирило-Мефодіївського братства був сам імператор та його родина, Луцьким братством опікувався Іоаникій – митрополит Київський та Галицький11. Братство ж імені князів Острозьких узяв під особисту опіку архієпископ Волинський і Житомирський Антоній (Храповицький) [19, ст. 14]

Отже, деякі братства отримували фінансову допомогу від імператора та інших членів царської родини, а також представників Синоду. Таке покровительство з боку представників державної та церковної влади давало можливість братствам розгорнути плідну культурно-освітню діяльність.

Усю діяльність церковних братств можна умовно поділити на релігійно-просвітницьку, місіонерську, благодійницьку та пам’ятко-охоронну. Серед православних братств Волинської губернії слід виокремити ті, що виявилися найрезультативнішими. Зокрема, до таких слід віднести Острозьке Кирило-Мефодіївське (1865 р.), Луцьке Хрестовоздвиженське (1871 р.), Кременецьке Богоявленське Свято-Миколаївське (1880 р.), Володимир-Волинське Свято-Володимирське братство (1887 р.), Житомирське Володимир-Василіївське (1888 р.), а також братство імені князів Острозьких (1907 р.). Водночас можна відзначити, що в їхній праці прослідковувалася певна «спеціалізація». Наприклад, братства в Острозі та Кременці більшою мірою проводили просвітницьку та благодійницьку працю; Луцьке, Володимир-Волинське, Староконстантинівське братства та братство імені князів Острозьких займалися переважно пам’ятко-охоронною та релігійно-просвітницькою роботою. Володимир-Василіївське Житомирське ж братство здійснювало плідну освітню та місіонерську діяльність.

До іншої умовної групи братств слід віднести сільські, які порівняно з міськими, були малочисельними і мали явно менші кошти у своєму розпорядженні. Саме тому їхня діяльність не була вагомою. Однак у межах своєї місцевості вони все ж проводили певну культурно-просвітницьку роботу.

Результативну роботу в освітньому напрямі провело Острозьке Кирило-Мефодіївське братство, яке заснувало «Жіноче графа Д. М. Блудова училище». Йому була притаманна чітка освітньо-виховна система навчання. До навчальної програми входили предмети, які тоді викладали в жіночих гімназіях: Закон Божий, церковнослов’янську, російську та французьку мови, коротку історію рос. літератури, педагогіку, чистописання, рукоділля, музику і співи [8, арк. 42].

Навчально-виховний процес базувався на засадах християнської моралі. Саме тому в ньому ставили за мету «приготування до життєвого шляху та сімейного життя в дусі православної церкви відповідно й на користь суспільства». Основну увагу в ньому приділяли вихованню «пристойних вихованок, які своєю поведінкою сповідують істинні моральні цінності віри, добра та любові, співчуття і ласки» [18, ст. 4]. При братстві функціонувала бібліотека, на утримання якої виділялися певні матеріальні кошти. Її облаштували з метою забезпечення навчального процесу необхідною літературою, обслуговування читачів, комплектування та збереження фондів, ведення каталогів [3, ст. 53].

Свою просвітницьку роботу Кременецьке Свято-Миколаївське братство здійснювало з метою підняття релігійно-морального та культурного рівня населення. Це завдання братчики виконували шляхом, зокрема, проведення позабогослужбових читань. Ця практика почала реалізовуватися з 1889 р. і стала одним із засобів впливу на населення, пробудження релігійних почуттів. Свідченням цього може слугували звіт, виголошений на щорічному зібранні ради братства 11 грудня 1888 року. У ньому йшлося про необхідність і безперечну користь відкриття читань у м. Кременці, оскільки «братство стало на шлях високої і плідної діяльності духовно-моральної освіти народу». Слід зазначити, що згодом ці читання відвідувала значна кількість людей. Це стало певним «заохоченням» у подальшій «високій та святій справі» просвітництва населення [13, ст. 41-43]. Саме так ця робота оцінювалася в тогочасних православних часописах.

Помітними здобутками була позначена освітня діяльність Житомирського Володимиро-Василіївського братства. Так, значні зусилля воно спрямувало на зведення нової споруди «шкільного закладу взірцевої церковно-парафіяльної школи» при кафедральному соборі. У ньому безкоштовно навчали дітей із малозабезпечених сімей міста. При школі відкрили бібліотеку, яка слугувала місцем для народної читальні і, зокрема, для організації релігійно-моральних народних читань. У літні місяці тут проводилися педагогічні курси і навчання співу вчителів церковно-парафіяльних шкіл єпархії [1, ст. 206].

Свято-Володимирське братство особливо відзначилося своїм дбайливим ставленням до охорони церковних пам’яток. Тому воно заснувало одне з перших давньосховищ на Волині. До складу його пам’яток входили: 1) давні культові предмети православних храмів; 2) стародруки та рукописні богослужбові книги; 3) світлини, гравюри, описи древніх храмів Волині. Братство готувало історичні довідки про всі давні церковні пам’ятки, зокрема, ікони, начиння та книги, що знаходилися в монастирях і церквах Волині [20, ст. 117]. Подвижницька діяльність працівників цього музейного закладу давала змогу не тільки виявляти та збирати раритети, а й забезпечувати належне їхнє збереження і подальше наукове вивчення та популяризацію. Діяльність давньо-сховища та зібрані і представлені в ньому старожитності викликали інтерес багатьох дослідників. Це й зумовило з часом появу наукових праць про його окремі унікальні предмети старовини. У цих дослідженнях містилися обґрунтування необхідності не тільки докладного наукового дослідження цих старожитностів, а й їхнього належного збереження [7, ст. 63].

З метою ширшого ознайомлення населення з історією краю при давньосховищі була відкрита бібліотека з читальнею. Основою для неї послужили пожертвувані видання Київської археологічної комісії та книги від приватних осіб. До бібліотеки також надходили книги з Києва, Санкт-Петербурга. Бібліотека діяла на основі статуту, який регулював правила користування її фондом. Крім книг релігійного змісту, у ній також були твори зарубіжної і російської літератури [2, ст. 94].

У цьому напрямі працювало й Луцьке Хрестовоздвиженське братство, яке здійснило реставрацію Хрестовоздвиженського храму. Воно ж опікувалося занедбаними Свято-Троїцьким кафедральним собором та Свято-Покровською церквою. Його члени встановили пам’ятні знаки на місці колишніх розташувань зруйнованих Іоано-Богословської та Свято-Дмитрівської церков. Крім цього, при братстві відкрили лікарню і притулок, вечірні класи для дорослих, хор, а також книжковий склад [11, ст. 842-844].

З перших років свого функціонування пам’яткоохоронною роботою займалися члени братства імені князів Острозьких. Ця робота була спрямована на дослідження історії рідного краю з метою її вивчення та популяризації. У цьому напрямі вони проводили заходи щодо вшанування представників роду Острозьких, організовували літні педагогічні курси для вчителів парафіяльних шкіл Волинської губернії, проводили публічні читання для місцевого населення. Крім того, вони організували братську бібліотеку, архів та музей.

Отже, одним із феноменів релігійно-церковного життя Російської імперії другої половини ХІХ ст. стало заснування православних братств та досить швидке формування їхньої мережі. Ініціатива в цій справі йшла не з низів, а від церковної ієрархії та урядових кіл. Найбільш густою мережею православних братств відзначилася Волинська губернія. Хоча на братсва покладалися особливі надії як на осередки місіонерської праці, але вони, виконуючи цю справу, зробили неабиякий внесок у культурно-освітню царину. Братства засновували різноманітні навчальні та благодійні заклади, створювали бібліотеки, давньо-сховища, плідна займалися пам’ятко-охоронною справою.

Посилання:

1. Батюшков П. Н. Волынь: Исторические судьбы Юго-Западного края / Составитель Н. И. Петров. – СПб.: Тип. Товарищества «Общественная польза», 1888. – 288 с

2. Василевська С. Історія православного Свято-Володимирського братства за матеріалами фондів Волинського краєзнавчого музею // Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край: Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 р. / С. Василевська / Відп. ред. Г. В. Бондаренко. – Луцьк: Надстир’я, 1998. – С. 93-95.

3. Гаврилюк С. В. Історичне пам’ятникознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ-ХХ ст.). / С. В. Гаврилюк. – 2-е вид., доповн. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2008. – 536 с.

4. Девятисотлетие православия на Волыни 992-1892 гг.: [В 2 ч.]. – Житомир: Тип. Литорг. Е. П. Льва, 1892. – 594 с.

5. Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині (1793-1917 рр.): монографія / С. І. Жилюк. – Житомир: Журфонд, 1996. – 174 с.

6. Капустін Г. Основні чинники відновлення православних братств на Волині в другій половині ХІХ ст. (за матеріалами фондової збірки обласного краєзнавчого музею) / Г. Капустін // Наукові записки: 155-річчя від дня народження В. Г. Короленка. – 2008. – Випуск VI. – Рівне: видавець Олег Зень. – С. 124-126.

7. Кушпетюк О. Діяльність давньосховища Володимир-Волинського СвятоВолодимирського православного церковного братства та його старожитності у публікаціях дослідників // Минуле і сучасне Волині і Полісся. ВолодимирВолинський в історії України та Волині: матеріали ХХХІІ міжн. наук.-практ. іст.- краєз. конф. – Луцьк, 2009. – С. 63-65.

8. Острозький державний історико-культурний заповідник. – КН-3929, VI К-664. Острожское Св. Кирилло-Мефодиевское братство и его учреждение, 48 арк.

9. Отчет о деятельности Волынского Епархиального Владимиро-Васильевского Братства при Житомирском Кафедральном Соборе за 1897 год // Волынские епархиальные ведомости. – 1898. – №9. – Ч. оффиц. – С. 150-154.

10. Отчет о деятельности Луцкого Православного Крестовоздвиженского братства за 1891-1892 года (окончание) // Волынские епархиальные ведомости. – 1893. – №24. – Ч. неоффиц. – С. 670-673.

11. Отчет о деятельности Луцкого Православного Крестовоздвиженского братства за 1894-1895 годы // Волынские епархиальные ведомости. – 1896. – №22. – Ч. оффиц. – С. 840-850.

12. Отчет Кременецкого Богоявленского Св.-Николаевского Братства за 1885- 86 гг. // Волынские епарх-ные ведомости. – 1887. – №7. – Ч. оффиц. – С. 167-172.

13. Отчет Кременецкого Богоявленского Свято-Николаевского Братства за 1889 год. // Волынские епархиальные ведомости. – 1890. – №3, ч. оффиц. – С. 34-65.

14. Папков А. Церковные братства. Краткий статистический очерк о положении церковных братств к началу 1893 года. / А. Папков. – СПб. : Синодальная Типография, 1893. – 146 с.

15. Полное обрание законов Российской империи. Собр. 2 : 1825-1881 гг. В 55 т. Т. 39, отд-ние 1: 1864 г. – СПб.: Тип. отд-ния собст. его императ. величества канцелярии, 1867. – 976 с.

16. Русское православие: вехи истории / Науч. ред. А. И. Клибанов. – М.: Политиздат, 1989. – 719 с.

17. Стоколос Н. Шеретюк Р. Боротьба Російської православної церкви з виявами української національної самобутності на Волині впродовж ХІХ – поч. ХХ ст. // Наукові записки: 155-річчя від дня народження В. Г. Короленка. – 2008. – Випуск VI. – Рівне: видавець Олег Зень. – С. 147-149.

18. Тимочко І. Організація та сприяння розвитку братських шкіл як один із напрямів просвітницько-громадської діяльності Острозького Кирило-Мефодіївського православного братства друга половина ХІХ – початок ХХ ст. – Нова педагогічна думка. – 2011. – №4. – С. 3-6.

19. Устав братства имени князей Острожских под покровом преподобного Федора. – Почаев, 1909. – 23 с.

20. Устав православного Свято-Владимирского братства в г. Владимире-Волынском // Волынские епарх. ведомости. – 1888. – №3, ч. оффиц. – С. 116-121.

Оксана Альошина, Надія Стоколос