Коли Господь наш Ісус Христос після здійснення таїнств спасіння нашого вознісся на Небо і Духа Святого від Отця у вогненних язиках вниз зіслав і Церква Христова примножуватися почала, були нарікання еллінів на євреїв. Не тих еллінів, що поклонялися ідолам, їх же звичайно Писання Святе язичниками називає: ще-бо тим у той час не відчинилися двері Віри ані не проповідувалося їм ще слово спасіння, бо нескоро після убивства Стефанового язичників до церкви вірних приймати почали, — з них же першим був Корнилій-сотник. Його ж коли хрестив Петро святий, обурювалися ті, що були від обрізання, що до мужів, які обрізання не мали, увійшов, і нарікали на Петра. Однак він сповістив їм про плащаницю, з Небес явлену, — тоді замовкли й славили Бога, кажучи: «Справді язичникам Бог покаяння дає в життя». Не з язичників же були елліни у час буття Стефана святого, хоч нарікали на євреїв, але з тих же євреїв були і той же Мойсеїв закон мали, розсіявшись по всіх краях. Як же і святий апостол Яків пише: «Дванадцяти колінам, що в розсіянні, радіти». І навчилися мови [але не віри і звичаїв] еллінської, через що й еллінами їх єрусалимляни називали (це Золотоустий). Еллінами, думаю, називали тих, що по-еллінськи говорили: ці-бо по-еллінськи бесідували, євреями будучи. Такі-бо елліни, що із розсіяння, жалілися євреям, що в Єрусалимі, що зневажають у повсякденному служінні вдовиць їхніх: то що гірше їм діло дають, то що не рівна, а менша і гірша частина їжі і одягу їм дістається. Тоді святі дванадцять апостолів, зібравши всю, що у той час була, Церкву, казали: «Не годиться нам, залишивши слово Боже, служити трапезам: виберіть-бо, браття, мужів з вас свідомих сім, сповнених Духа Святого і премудрости, — їх же поставимо над службою цею, ми ж у молитві і служінні Слова перебуватимемо». Це святих апостолів слово прийняв весь народ вірний, і вибрали Стефана, мужа, сповненого віри і Духа Святого, і Пилипа, і Прохора, і Никанора, і Тимона, і Пармена, і Миколая, що прийшов з Антіохії, їхні імена показують те, що родом не з тих євреїв були, що в Єрусалимі, але з тих, що в еллінських краях жили, бо не єврейські, але еллінські імена їхні були. Так же і Стефан, що був родичем Савлу, призваному пізніше до віри й апостольства Павлу, а Павло був з краю Киликій-ського, із града Тарса. Із еллінів же вибрали цих сімох для служіння, щоб народу еллінському, який через вдовиць своїх зневажених сумував, було приємно, і вгамувався їхній сум, і нарікання спинилося. Цих-бо вибравши, привели перед апостолів. Вони ж, помолившись, поклали на них руки і поставили їх дияконами. Стефан же, сповнений віри і сили, був серед них найперший і через те архидияконом наречений був. І творив знамення і чуда серед людей великі, хоч їх і не згадує Писання, бо і про Самого Христа Господа, якби хоч по одному  написане було, цілий світ не вмістив би книг писаних. Проте безсумнівно кажемо, що, подібно апостолам вищим, святий Стефан, на недужих руки покладаючи, здоровими їх робив. Ще ж сильний цей муж ділом і словом вірних у вірі утверджував, викриваючи невірних юдеїв, оповідаючи їм із Закону і Пророків, що неправедно із заздрости убили Сина Божого, Месію, від віків очікуваного. Якось-бо змагання було між юдеями, і фарисеями, і садукеями, й еллінськими євреями щодо Господа Ісуса Христа. І одні говорили, що Христос пророком є, інші ж, — що шахраєм, і ще інші, — що Сином Божим є. Стефан святий, ставши на високому місці, благовістував всім Христа Господа, кажучи: «Мужі, браття, звідки намножилося у вас зло і розпався весь Єрусалим? Блажен муж, що не засумнівається в Христі Ісусі. Він-бо є тим, Хто схилив Небеса і зійшов через гріхи наші, і народився від Діви Святої і Пречистої, вибраної з-перед створення світу. Він, немочі наші взявши і недуги, поніс, сліпим дав прозріти, прокаженим очиститися і бісів прогнав. Вони ж, чувши це, сперечалися з ним, протилежне говорячи й ображаючи проповідуваного Господа, як же пишеться в Діяннях Апостольських: «Вставши — каже — один із зібрання, що зветься лібертинським, із киринейського, і олександрійського, і що з Килікії, і Азії, змагаючись зі Стефаном». Бо євреї, в різних дальших країнах між еллінами живучи, мали осібні свої зібрання в Єрусалимі. І було, окрім первинної (головної) архисинагоги жидівської, багато синагог інших народів чи євреїв, що серед інших народів жили: з кожного-бо краю євреї до своєї синагоги чи зібрання посилали дітей своїх до Єрусалиму Божого учитися Закону. Але й самі раз на рік на поклоніння приходили до церкви Соломонової, у своїх зібраннях витали, збиралися, і повчалися, що зрозуміло є з написаного у главі другій Діянь: «Були, — каже, — в Єрусалимі живучі юдеї з усього народу, що під небом». І знову: «Парф’яни, мідяни, і єламіти, й інші, тобто: юдеї, що живуть в Парті, в Мідах, в Єламіті і в інших там написаних краях, на празник же до Єрусалиму прийшли. Таким чином і килікійський, олександрійський же і киринейський сонми були там же, а про ліберійський сонм розповідається, що окремий був у євреїв рід, що вів плем’я з інших євреїв, які колись з Помпеї Римської були полонені, потім же і свобода була їм дарована, і називалися лівери, чи лібери, що означає вільні. Це і Золотоустий святий говорить: «Лібертяни, тому що їм римляни подарували свободу, так називаються. Бо ж жило там багато мандрівників, що і сонм мали, де ж належало і закону шануватися, і молитвам бувати» (доти Золотоустий). Ті-бо зібрання: ліберійське, киринейське та інші — зі святим Стефаном змагалися, не могли стати проти премудрости і духу, якими ж він говорив. І переміг словом істини в той час святий Стефан три частини вселенної: Європу, Азію і Африку. Переміг Європу серед лібертян, що прийшли з Риму, який був у європейських краях. Переміг Азію в килікіях, що з Азії були. Переміг Африку в киринеях і олександрянах, що були народженням з африканських країв. Вони ж проти істини, що понад сонце світилася, не мали що сказати, гнівом розпалилися і заздрістю охоплені були — намовили деяких мужів, що брехню говорити любили, щоб сповістили великій архи-синагозі жидівській, ніби чули Стефана, який говорив образливі слова на Мойсея і на Бога. І таким лукавством зрушивши народ, і старців, і книжників, напавши, схопили Стефана і на сонмище привели перед архиєрея і всю безліч законоучителів. Поставили ж і свідків, що неправду говорили, що він не перестає говорити образливі слова на місце це святе і на Закон. Чули-бо, як він говорив, що Ісус Назорей має зруйнувати це місце і змінити звичаї, від Мойсея передані.

Коли ж стояв Стефан святий посеред того сонму убивць, як ангел Божий, сіяючи божественної благодаті світлістю, як же Мойсей колись, прославилося обличчя його, і всі, що сиділи в сонмищі, поглянувши на нього, бачили лице його, як лице ангела. Коли ж спитав архи-єрей, чи правда те, що кажуть свідки, відкрив святий уста свої і почав слово від Авраама, що першим прийняв обітницю приходу Мойсея. І розповідав же історію до Мойсея, зі всілякою благоговійністю і честю його згадуіючи, зрозуміло показуючи і супроти лжесвідків кажучи, і що не є хулителем Мойсея ані закону Божого, Мойсееві даного. Але більше сповіщаючи, що батьки їхні ганьбителями його були. «Не хотіли, — казав, — послухати Його отці наші, але відкинули Його й обернулися серцем своїм до Єгипту». Після цього, спростовуючи лжесвідчення те, ніби ображав місце святе, казав: «Соломон створив Йому храм, — ніби кажучи: я не є незнаючий місця святого, — Божим благоволінням Соломоном-царем премудро влаштований і славою Господньою, в хмарі явленою, освячений. Шаную храм, на славу Божу руками створений, проте і це сповідую, що любить Бог більше в неуречевлених, нерукотворних храмах, тобто в душах людських чистих жити. Вишній, — каже, — не в рукотворних живе храмах, як же сам через пророка ясно повідомив: «Небо Мені престолом є, земля ж підніжжя ногам Моїм, який храм створите Мені чи яке місце спочинку Моєму, чи не рука Моя створила все це». Тоді божественної, як же колись Ілія, ревности, сповнився, викривальним напав словом: «Грубошиї, — говорив до них, — і необрізані серцем і вухами, ви завжди Духу Святому противитеся: як же і отці ваші, так і ви. Кого з пророків не вигнали батьки ваші? Кого не убили з тих, хто провіщав прихід очікуваного Месії?» Ті слова святого зрушили на невимовну лють архиєрея, і книжників, і весь злісний юдейський народ, і розпалилися серцями своїми, чуючи це, і зубами на нього заскреготали. Але він не зважав на гнів їхній: сповнений був Духа Святого, що робив його мужнім і Богомовним. Поглянув же на Небо, бачив славу Божу, яку ж спершу бажанням бачити хотів і у вірі безсумнівно її отримати сподівався. її наперед почав зріти і, ніби вже з тіла виходячи, початки прийняв нагороди: бачив і Христа Ісуса, Владику і Господа свого, що стояв, ніби чекав до Себе приходу його, поки від тіла звільниться, швидше до Нього зійде, і де ж Він Господь, там і слуга Його буде. А що сам бачив, те й всім сповістив, велегласно проголосивши: «Ось бачу Небеса відкриті і Сина Чоловічого, що стоїть праворуч Бога». Не утаїв баченого, хоч же звичай є для святих одкровення, що бувають їм від Бога, не відкривати іншим через смирення своє, але відкрив Стефан святий преславне те откровення. Це ж для того, щоб вірні у вірі утвердилися, невірні ж посоромилися. Ще ж щоб і іншим, що після нього мали бути, мученикам сповістити, що помираючим страдницьки за Христа нема у повітрі перепон, нема до сходження перешкод чи якогось випробовування, але рівний шлях, відкрите Небо, готова винагорода. Стоячи, чекає Подвигоположник, сама Господня Слава у воротах небесних мученика зустрічає. І через те первомученик, не замовчуючи, розповідає, що бачить, ніби й інших після себе до того ж вінця мученицького кличучи. Заздрісні ж юдеї, що бити пророків навчилися і на самого Господа, Сповнителя закону і пророків, насмілилися руку здійняти, не стерпіли правдивих слів [самі брехливими були] чути, що їх говорив святий Стефан, але закричали голосом великим, закриваючи вуха свої, і, кинувшись одностайно, вбивчі свої на нього наклали руки, і вивели за град, як же і раніше Господеві поза воротами постраждати дали, камінням били благого і вірного Раба Господнього. Лжесвідки ж і вбивці, щоби легше було кидати їм каміння на святого, скидали одяг свій і клали його при ногах юнака, що називався Савло, бо родичем і земляком був тому, кого били, більше на нього лютуючи, ревнуючи за законом старим. «Дозволив, — казали. — убити його Савло». Але і Золотоустий святий про нього каже таке: «Переживав [Савло], бо не мав незчисленних рук, щоб всіма ними бити Стефана, проте ж і так знайшов, як його бити багатьма руками, що були руками лжесвідків, — їх же він ризи стеріг». Коли били святого Стефана у долині Іосафатовій, що є між Єлеоном і Єрусалимом при потоці Кедрон, який багато каміння на березі має, бачив звідти Пречисту Діву зі святим Іваном Богословом, що стояла здалеку на горі і молилася за нього ревно до Господа і Сина свого, щоб укріпив його в терпінні і прийняв душу його в руки Свої. Яка солодка, хоч і в лютому каменебитті, смерть була святому Першомученикові, коли в небесної височини найсолодший Ісус — із земної ж гори найсолодша Матір з улюбленим учнем на подвиг його дивилися. Багато ж на нього дощу камінного летіло, і цілий кров’ю забагрянився, і вже тілом знеміг, і зі суглобів природних звільнився. Боліло серце за тих, хто вбивав його, і ревніше, ніж за себе, за них молився. За себе-бо просто, стоячи, казав: «Господи Ісусе, прийми дух мій». А за них і коліна схилив, і голосом сильним закричав, кажучи: «Господи, не прийми їм за гріх це». І, це сказавши, відійшов. Так здійснився добрий Подвижник, так ув’язався, ніби червоними рожами, закривавленим камінням перший мученик і пішов у відкрите, як бачив, Небо, до Господа і Царя слави — співцарювати з Ним в безконечному Царстві. Архидияконом поставили його святі апостоли скоро після Пентекостії. Постраждав того ж після Вознесіння Господнього року, грудня 27-го, маючи років мало більше тридцяти. З лиця був вельми гарний, але душею гарніший. Тіло його святе кинене було на поїдання звірам і птицям, і лежало день і ніч непохо-ване. Після цього в наступну другу ніч Гамалиїл, славний той законовчитель єврейський в Єрусалимі, що і сам потім увірував у Христа зі сином своїм Авелвієм, послав мужів чесних і вірних, і вони, взявши таємно святого мощі, віднесли в село своє, що за двадцять стадій від Єрусалиму стоїть, назване Кафаргамала, і там поховали чесно, вчинивши над ним плач великий. «Хто б не плакав [говорить Золотоустий], дивлячись на покірне те ягня, камінням побите, що лежало мертве». По багатьох же літах благочестива цариця Євдокія, дружина Теодосія молодшого, прийшовши в Єрусалим, на місці тому, де святий першомученик Стефан побитий був і обагрилася земля чистою його кров’ю, створила церкву прекрасну в ім’я його на честь же Христу Богові, Йому ж слава навіки. Амінь.

Переклав Валерій Шевчук