У ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

До Великого посту залишилося всього два тижні. У Православній Церкві все так мудро передбачено у співах і читаннях, щоб приготувати душі християн до покаяння. Ось і сьогодні, у чергову неділю приготування до цього важкого та одночасно радісного шляху очищення ми, брати і сестри, знову повинні шукати те, що допоможе нам почати цей шлях.

Давайте згадаємо, що шлях до покаяння розпочинається від розуміння своєї гріховності. Бо всі ми грішники, і наш шлях до спасіння лежить через покаяння, яке поверне нас в отчий дім – Царство Небесне. Визнаючи себе грішниками, ми не повинні звинувачувати в своїх гріхопадіннях інших і виправдовувати себе тим, що «і всі так роблять». Грішник не стає менш винним перед Богом від того, що його гріх – спільний для багатьох. Загальні гріхи, може бути, всього сильніше збуджують гнів Божий, як це було за Ноєм, коли Господь знищів усіх, хто чинів беззаконня.

І ось наша Свята Православна Церква, у своє  глибокої мудрості поступово переводить нас «від зросту в зріст», від Неділі про митаря і фарисея вона веде нас до неділі про Блудного сина. Стан, у якому перебуває митар, коли він волає до Бога про помилування і не тільки не думає про свої чесноти, а не сміє звести очей своїх до неба – цей стан ще глибше розкривається в образі блудного сина…

Давайте згадаємо слова сьогоднішнього Євангелія: У одного батька було два сини : старший жив завжди разом з батьком, у всьому виконував волю батька, нічого не марнував з його багатства. Але молодший не захотів жити так, як старший. Він просив батька дати йому частину маєтку свого, щоб поїхати в далеку країну і жити там по своїй волі. Батько дає йому частину свого майна і відпускає, куди він хоче, тобто дає йому повну свободу.

Приїхавши в іншу країну, молодший син став жити там марнотратно і з блудницями прожив все своє багатство, яке отримав від батька. Він став потребувати, а в тій країні був голод. Він найнявся до одного багатому господареві пасти свиней і радий був насититися ріжками, якими харчувалися свині, але їх йому достатньо не давали.

Коли блудний син побачив, в яке тяжке становище він потрапив, то гірко оплакав себе, і це стало початком його порятунку. Сказано : Прийшовши в себе, тобто отримавши змогу урозумить свій стан… Зрозуміти саме те, що він віддалився від істинного шляху, відчути гріховність та згубність свого життя. Тоді він рішуче сказав: «Встану і піду до Отця мого і скажу: згрішив перед небом і перед Тобою», – ці слова самоосуду, смирення і покаяння. Син каже встану, тобто до цього він як би лежав у багнюці свого гріха. Він вірив у прощення і в милосердя, в ласку і привітність свого Отця, вірив, що батько не відвернеться і пробачить його.

Ось тут, брати і сестри, ми бачимо процес пізнання блудним синам само себе і це дуже важливо, бо цей процес є справою всього життя, це і є те, до чого людина прагне протягом усього свого існування. Святі отці розкривають сенс цього вислову, кажучи, що до тих пір, поки ти не пізнав, хто ти, поки ти сам в собі не відчув образ Божий, поки ти, живучи серед земних громадян, не відчув, що ти, у величі задуму Божого, є громадянин неба, поки ти, живучи серед бруду своєї власної душі, не пізнав в собі образу Божого – доти ти не вступив на шлях спасіння, не починав ще свого спасіння. Бо спасіння починається з того моменту, коли ти пізнав свою божественну природу. Саме цьому вчить нас сьогоднішня Євангельська розповідь. Блудний син у в один момент відчув, що є інше життя в Отці і з Отцем; він відчув, що живе поневолений в країні чужою і не має справжнього життя.

Ось цей стан блудного сина, який побачив, як кепсько він живе і як добре живуть навіть не сини, а найманці у його батька, – ось це є стан помилування. Він помилував себе і тоді пішов до Бога, і у Нього став просити про помилування.

І далей Господь показує нам, як безмежна любов Божа до грішника, які приніс покаяння. Як безмежно Його милосердя до того, хто повернувся з країни далекої, де були страждання, самотність, непотрібність. Отець у великій радості влаштував з нагоди повернення сина великий бенкет. Він повелів рабам принести синові замість лахміття його колишній одяг, перстень і чоботи, повертає сину ті блага, які він втратив, покинувши рідний дім. Чому це зробив батько ? Чому Він не став спочатку вимагати доказів, що син покаявся ? Тому, що розумів, що син, подолавши сором і страх, усвідомив себе винним у своїх гріхах і вже ніколи не піде з дому, де його пробачили і помилували.

І ось коли Отець радіє поверненню молодшого сина і хоче поділитися радістю зі своїм первістком. Але старший син, на жаль, не поділяє радості батька – гнів, обурення, образа переповнюють його. Як! адже він нікуди не йшов з отчого дому, він у поті чола трудився, і батько ніколи не влаштовував на його честь такого бенкету! Немає в ньому радості від повернення рідного брата, уявна праведність зовні, а всередині – гріх, не менший, ніж у брата-блудника, лише осуд батька і брата, егоїстична жалість до себе і відсутність усіляких родинних почуттів. Саме таки почуття ріднять старшого брата з фарисеями…

І ось тут, брати і сестри, у поведінці старішого брата, закладені глибокий урок для всіх нас: Не врятує нас уявна праведність, не врятує нас формальне відвідування храму і лише зовнішнє виконання закону, правил і традицій християнства. Не врятує нас навіть постійне перебування в храмі Божому ! Чи не це головне, а головне те, що дає нам це відвідування храму, що дає нам читання молитовного правила, що дає нам виконання церковних традицій? Змінюємося ми при цьому на краще чи залишаємося незмінними в своєму гріховним житті, перебуваючи як би під ковпаком і не бажаючи помічати що знаходиться поруч людини – її радість, його горе? Чи маємо ми любов до оточуючих нас людей ? Але, на великий жаль, хоч ми й називаємося християнами і покликані Господом до любові : «Так любіть один одного: Як Я вас полюбив, так і ви любіть один одного» (Ів. 13:34 ), на ділі ми часта більш схожі на цього старшого сина, бо зачерствіли в своєму егоїзмі та уявної праведності. Зовні ми начебто і з Богом, а в той же час часто готові сказати Йому: «Господи, та я все життя Тобі віддав, а Ти що дав мені натомість? Хвороби, нещастя, втрати, скорботи, біди!» Як часто ми подібним чином нарікаємо на Бога…

Тому сьогодні, коли ми слухаємо притчу про блудного сина, кожен з нас нехай запитає себе: хто я є – молодший або старший син? Чи живу я з Отцем Небесним, чи виконую Його волю, Його святі заповіді, або я віддалився від Отця в далеку країну, де пасу свиней, харчуюся свинячий їжею і вмираю від голоду? Якщо я пасу свиней, терплю голод, то постараюся прийти в дім Отця Небесного, тобто в нашу Святу Православну Церкву. Отець з радістю прийме кається грішника з розпростертими обіймами і наситить в Таїнстві причастя Своєю безсмертною духовною їжею – Тілом і Кров’ю Своєю. Одночасно варто подумати, чи не є я також тим «старшім братом», які є фарисеєм. Подумати саме над тим, як ми вміємо прощати, бо скоро настане Прощена неділя. І якщо ми не вміємо цього робити, то це може звернутися нам у гріх і осуд, бо тих, кого деколи ми засуджуємо, може бути, вже пробачив і прийняв Господь за їх покаяння, страждання і сльози.

Дороги мої! Сьогодні наша Свята Православна Церква словами Самого Господа засвідчує нам: якщо людина усвідомлює свої гріхи, якщо вона заплаче перед Господом через усвідомлення свого згубного шляху, якщо вона буде благати Господа, як митар благав і бив себе в груди : «Боже, будь милостивий мені грішному», – то отець Небесний ніколи не відкине його, але вийде йому назустріч, обійме його, одягне його в світлий одяг чистоти, назве його не найманцем, а своїм рідним сином, влаштує бенкет, вічний бенкет в Царстві Своїм. Треба бути мертвим духовно, щоб пройти повз любові Божої, щоб не пошкодувати самих себе і не зробити малого зусилля в покаянні для отримання прощення і повернення любові Отця, бо Він завжди готов назвати нас синами Своїми. Амін.

прот. Сергій Горбик

3/16 лютого 2014 р. Б.