Міжвоєнний період став важливим етапом еволюції волинського православного духовенства, коли соціальна група намагалася зберегти корпоративні ознаки, а нові суспільно-політичні обставини вплинули на джерела поповнення, освітній рівень, чисельність та національну ідентифікацію її представників.

На момент падіння імперії Романових вище духовенство Православної церкви в Україні було представлене винятково росіянами [1]. На Волині, крім правлячого архієрея, було іще тривікарних єпископи – у Крем’янці, Володимирі-Волинському та Острозі[2]. Усі вони також були росіянами за національністю.

Лютнева революція 1917 р. в Росії принесла демократичні зміни не лише в царині політичного життя, а й церковного. Навесні 1917 р. Священний Синод Російської церкви прийняв рішення про передачу у відання єпархіальної влади низки питань, що стосувалися справ позбавлення сану, утворення парафій, братств, майнових прав, розв’язання шлюбу, адміністративні покарання духовенству, створення церковних пресових органів, емісійної роботи [3]. Усунення надмірної централізації церковного життя, посилення відповідальності місцевого духовенства відкривало новий етап діяльності представників духовної верстви.

У середині травня 1917 р. Священний Синод пішов далі у лібералізації внутрішнього церковного життя. У зв’язку зі встановленням нового ладу державного і громадського життя, наголошувалося в указі Синоду, потрібно скоротити стягнення осіб духовного стану, серед них іза політичні погляди [4].

Розвал імперії, національно-церковні процеси в Україні поставили до духовенства нові вимоги. Так, за дорученням Холмського губерніального виконавчого комітету А. Павлюк звертався 1 травня 1918 р. до Холмської духовної консисторії з проханням повідомити підвладному духовенству, котре перебуває в евакуації і прагне повернутись, що ті з них, хто володіють українською мовою і письмом і бажають далі служити на Холмщині, можуть негайно виїжджати, перед тим зв’язавшись із Холмською духовною колегією [5]. Справу повернення духовенства, а також захист представників духовної верстви, їх економічних інтересів перебрало на себе Міністерство ісповідань уряду Української Держави Павла Скоропадського. 3 червня 1918 р. під час наради представників українських консисторій і рад ухвалили поінформувати міністерство про обсяги матеріальних потреб духовенства, його фізичну безпеку, масштаби реевакуаційних заходів [6].

У Волинській єпархії процес національної самоідентифікації у середовищі духовної верстви відбувався повільніше порівняно з іншими територіями. У серпні 1918 р. на Третьому єпархіальному з’їзді духовенства Волині присутні висловилися лише за активізацію церковної і культурно-просвітницької праці серед вірних, не прийнявши жодних рішень про відродження українського православ’я [7].

Натомість повернення священиків-біженців з Холмської єпархії отримало низку перешкод політичного й суто економічного характеру. Передовсім фактичний контроль у краї наприкінці 1918 р. належав полякам, котрі виступали проти відновлення Православною церквою довоєнного статусу. У грудні 1918 р. на Холмщині працювали лише 29 православних священиків із понад трьохсот у 1913 р.[8] Причинами такого стану називалися нещодавнє закінчення війни, повернення лише половини холмських селян-біженців, відсутність казенного утримання, що у довоєнний час було чи не головним стимулом служіння. У жовтні 1918 р. Холмська духовна колегія закликала священиків, незважаючи на труднощі, присвятити себе справі збереження православ’я у краї. На цей заклик відгукнулись лише сорок осіб [9]. Протягом трьох років вигнання колишні холмські священики влаштували буття у різних куточках не лише Волинської єпархії, але в інших областях України, Росії, Білорусії і не наважувалися без державної підтримки повертатись на попереднє місце служби.

Восени 1919 р. у бюрократичних надрах міністерства внутрішніх справ Другої Речі Посполитої народився знаковий документ, який малював перспективу Православної церкви не лише на Холмщині, Волині, а й у всій Польщі. Як реакція на меморіал українців на основі звітів повітових старост, керівництва Кресової сторожі та польських громадських лідерів міністру внутрішніх справ пропонувалося звернути увагу на православних. Передовсім на те, що небажано допускати до служби священиків русофілів, а також російських впливів, потрібно враховувати почуття православних, рівно ж не варто допускати розвиток української національної свідомості вірних, духовенства, натомість автокефалія Варшавської митрополії – справа нагальна [10].

Іще одним гравцем у православному житті Волині стали колишні цивільні й військові діячі Української Народної Республіки, котрі після інтернування намагалися віднайти життєвий простір. Більшість з них осіли на Волині. Частина прийняла ієрейський сан і присвятила себе праці на духовному відтинку. До таких належав і працівник Уряду УНР Петро Ведибіда-Руденко.

Помітною виявилась і роль уенерівців у підготовці Почаївського з’їзду 1921 р., який намітив національно-освідомлюючий поступ у середовищі волинського духовенства [11]. Так, з початком нового навчального року у Волинській духовній семінарії почав викладати професор Василь Біднов [12]. Саме він доклав значних зусиль в організації з’їзду, а згодом редагував єпархіальний часопис українською мовою «Православна Волинь».

Підтвердженням факту комплектування волинського духовенства вихідцями з великої України стала висвята в ієреї 21 листопада 1921 р. колишнього старшини Армії УНР Якова Костецького. Сам він походив з Полтавщини з священичої родини, закінчив духовну семінарію і здобув теологічну та юридичну освіту у Московському університеті [13]. Під час війни перебував у війську і в добу національно-визвольних змагань приєднався до української армії. Після інтернування обрав працю священика на Волині, відправляв українськоюмовою. Таке ж рішення прийняв іще один колишній урядовець УНР Чубук-Подільський [14].

Іще одна обставина могла вплинути на формування волинського духовенства на початку 20-х рр. – прохання українців Америки направити священиків для духовної праці серед емігрантів. З цього приводу були неодноразові звернення о. Семена Савчука до професора Івана Огієнка. Останній мав підшукати відповідних кандидатів, серед яких – о. Петро Табінський, о. Михайло Попель, Михайло Тележинський та інші [15]. Однак через матеріальні труднощі реалізувати задум не вдалося.

У січні 1922 р. (опубліковані 16 лютого) польська виконавча влада прийняла Тимчасові правила про стосунки уряду й Православної церкви [16]. Після тривалого стану невизначеності православне духовенство Волині отримало чіткі межі, у яких мало розвиватися. За правилами, держава ставила вимоги до духовенства як до виконавця певних суспільно-важливихфункцій, вимоги освітнього і дисциплінарно-функціонального характеру, а в усіх інших випадках представники духовної верстви розглядались нею як звичайні громадяни.

Напочатку 20-хрр. не лише національно-свідомий елемент з Наддніпрянської України став “новою” кров’ю для волинського духовенства, а й російський. Так, у серпні 1921 р. підпоручик інженерних військ Михайло Яковлєв просив секретаря Крем’янецького єпархіального управління о. Олександра Громадського сприяння у прийнятті сану [17]. Друга спроба виявилася вдалою і після одруження із донькою священика Софією Іпатович 6 січня 1923 р. Яковлєва рукоположено в ієреї [18]. Син статського радника, випускник юридичного факультету Юріївського Ревельського університету зробив стрімку духовну кар’єру – невдовзі після рукоположення він був затверджений четвертим членом Волинської духовної консисторії [19].

Подібним було входження у волинську духовну верству іншого військового – Миколи Волкославського. Уродженець Олонецької губернії, після звільнення з полону знайшов притулок у сім’ї отця Михайла Тучемського, настоятеля собору у Крем’янці, члена Волинської духовної консисторії. Одруження із донькою священика відкрило Волкославському шлях до висвяти [20]. У 1923 р. митрополит Діонисій (Валединський) рукоположив кандидата в ієреї.

Водночас отримав призначення на Волинь колишній керівник одного з відділів інтендантської управи Головної управи постачання Військового міністерства уряду УНР о. Василь Варварів [21]. Працюючи у Битені Ковельського, опісля у Жидичині Луцького повітів Волинського воєводства, священик відправляв українською мовою, за що був усунутий за межі краю польською владою.

Дієвим засобом впливу на склад і настрої волинського духовенства польська влада залишала надання громадянства, без якого виконання священиками обов’язків виявлялося проблемним або неможливим. Тому у червні 1923 р. міністр внутрішніх справ звернувся до волинського воєводи з проханням подати інформацію про лояльність місцевого духовенства до польської держави і ставлення до автокефалії Варшавської митрополії [22]. Передбачалося, що отримання обивательствамає стати заохоченням за корисну для держави працю.

Поповнення духовної верстви представниками антагоністичних національних груп не могли тривати безконфліктно. Один із них трапився навесні 1924 р. У Луцькому окружному суді 12 березня розглядалася справа священика Василя Проказюка, настоятеля у с. Городник Ярославицької гміни Дубенського повіту. Єпархіальна влада звинуватила священика у службі без її дозволу, також виявилось, що отець негативно відгукувався про духовенство Варшавської митрополії, закликав парафіян до творення Української держави [23]. Після винесення вироку о. Проказюк подав апеляцію, яку розглянув Люблінський трибунал. 24 червня 1924 р. суд розглянув справу українського священика і залишив присуд у силі [24]. Оскільки два місяці в’язниці за богохульство він уже відбув протягом одинадцятимісячного терміну розгляду справи, обвинуваченого звільнили. Головною провиною отця Проказюка стала його приналежність до Церкви митрополита Василя Липківського.

Для врівноваження домінування українських сил у “постачанні” кандидатів для волинського духовенства росіяни намагалися не випустити з рук вищих церковно-адміністративних посад. Шостого квітня 1924 р. у Варшаві висвячено на Крем’янецьку кафедру архімандрита Симона (Івановського), відомого українофоба [25]. Це, безперечно, вплинуло на специфіку формування національного обличчя духовної верстви, але не змогло зупинити поступу національної ідентифікації. У липні 1924 р. поляки розформували табори для інтернованих і всі військові священики на чолі із протопресвітером Павлом Пащевським отримали парафії на Волині й Поліссі. Виняток становив лише о. Петро Білон, який визнавав юрисдикцію Церкви митрополитаВасиля Липківського і змушений був виїхати до Америки [26]. Наприкінці серпня 1924 р. два колишні військові священики Армії УНР о. Павло П’ятаченко та о. Лазар Воронюк були призначені душпастирями відповідно у с. Хотинь та с. Холопи Рівненськогоповіту[27]. Відомо також про службу у Волинській єпархії на той час священика Івана Губи, у недавньому минулому старшину Армії УНР.

У 20-х рр. минулого століття, окрімзовнішніх джерелформування волинського духовенства, верству поповнювали місцеві кадри. У Крем’янці налагодила працю Волинська духовна семінарія, також поодинокі кандидати в ієрейський сан студіювали у Віленській семінарії. Так, у вересні 1924 р. прийняли висвяту о. Григорій Метюк (закінчив богословські класи у Віленській семінарії) та о. Павло Швайка (закінчив богословські класи Катеринославської семінарії) [28]. Обидва священики через півтора десятка років приймуть на себе удар польської антиправославної кампанії на Холмщині і Підляшші.

Важливим кроком для волинського духовенства у 20-х рр. стало відновлення чернечих братій. Монастирі Волинської єпархії стали донорами для сусідньої Варшавсько-Холмської дієцезії. З низки довоєнних обителей польська влада дозволила відновити на Холмщині діяльність лише Яблочинського монастиря. В адміністративному плані він був підпорядкований благочинному монастирів Волині, котрий резидував у Почаївській лаврі. У жовтні 1924 р. настоятелем обителі став керівник до того Милецького монастиря Волинської єпархії ієромонах Герман [29]. Після смерті останнього яблочинських ченців очолив ієромонах Патрокл (Мазуренко). На початку січня 1925 р. братія складалась із чотирьох монахів і одного послушника. Щоб уникнути ревіндикації монастиря, частину приміщень у ньому віддали під дитячий притулок.

Загалом, у 1925 р. сталася низка подій, що негативно позначилися на становищі волинського духовенства, це передовсім відбилося на стані контролю держави за його розвитком. Єпископ Симон (Івановський) через це був змушений залишити Крем’янецьку кафедру нібито через погіршення стану здоров’я [30]. Проблемою протягом року залишалося скорочення чисельності штатних парафій, що безпосередньо заторкало духовну верству.

Наступним кроком стало посилення контролю державної влади за відбором кандидатів у священики і їх підготовкою. З цією метою восени 1926 р. задумувалася реорганізація Волинської духовної семінарії з «відомчого» у навчальний заклад із правами державних гімназій [31]. Це не лише тягнуло за собою зміну навчальних програм, право міністерства освіти затверджувати адміністративний і педагогічний склад закладу, а й давало урядове фінансування. Митрополит Діонисій (Валединський) дав вказівку ректорові семінарії Антонію (Марценку) не допускати змішану комісію. Конфлікт тривав кілька місяців, доки компромісною постаттю на посаді ректора семінарії не став колишній приват-доцентУкраїнського державного університету в Кам’янець-Подільському о. Петро Табінський [32]. Зміна статусу семінарії виявилася шансом і для українців впливати на формування духовної верстви, хоча поляки вважали їх ситуативними союзниками.

Викладач духовної семінарії у Крем’янці о. Филимон Кульчинський вважав, що після набуття закладом статусу державного виховано третю генерацію волинського духовенства, яка стала ядром Церкви на Волині у 1937–1943 рр. [33]

Як найчисельніша єпархія Православної автокефальної церкви в Польщі Волинсько-Крем’янецька дієцезія із власною духовною семінарією невдовзі перетворилася на донора духовних кадрів для сусідніх церковних областей. Звичними для 20–30-хрр. стали трансфери священиків між Волинською і Варшавсько-Холмською єпархією. Наприклад, восени 1928 р. священик Дмитро Зак, настоятель у Бабичах Білгорайського повіту, був призначений у Волинську єпархію, натомість о. Яків Кіндзерявий-Пастухів з Волині став ректором штатної філії у Чулчицях Холмського повіту [34]. Білгорайський повітовий староста 10 лютого 1930 р. інформував воєводу у Любліні, що старші священики о. Юліан Туркевич, о. Володимир Туркевич та о. Дмитро Павелко проповідують російською, оскільки не знають русинської (тобто української). Натомість молоді священики (нововисвячені) о. Микола Закидальський та о. Євфимій Преварський промовляють до вірних українською [35].

Про напруження відносин у середовищі волинського духовенства між російською та українською групами свідчив випадок із о. Петром Табінським. Активний прихильник деросіянізації Православної церкви, священик за згодою польської влади з 1927 р. очолював Волинську духовну семінарію. За виразний український курс його звільнили з посади у 1930 р. Невбачаючи перспективи праці, священик у листопаді 1931 р. приєднується до Церкви митрополита Андрія Шептицького [36]. Справу переходу в унію вигідно використали російські сили для антиукраїнської агітації.

Тим часом зусилля українських угодовців Волині щодо надання національних рис духовній верстві дали результати. Десятого квітня 1932 р. на єпископа Луцького висвячено архімандрита Полікарпа (Сікорського), колишнього урядовця УНР [37].

Подія мала значне пропагандивне й психологічне значення й ознаменувала новий етап розвитку волинського духовенства.

Не менш ефективно впливали на еволюцію духовенства Волині загальноцерковні чинники. Протягом кількох років після проголошення президентом Польщі у 1930 р. декрету, яким обіцяно православним скликання Помісного собору, тривала підготовча праця у передсоборних комісіях. Вони виробили проекти рішень з найважливіших ділянок життя Церкви і духовенства. Одне з них торкалося братських судів духовенства як засобу зміцнення авторитету пастирів та демократизації єпархіального життя [38]. У випадку запровадження судів священництво отримало б іще один важіль для очищення рядів від випадкового елементу.

Висвята єпископа Полікарпа (Сікорського) вирішально не змінила співвідношення сил між українською та російською групами у середовищі волинського духовенства. Тому гурток уенерівців намірився остаточно перебрати контроль у Волинській єпархії. За згодою польської влади українські посли і сенатори з Безпартійного блоку співпраці з урядом маршала Юзефа Пілсудського організували показову антиросійську маніфестацію у Почаєві у вересні 1933 р. [39] Це дало формальну підставу волинському воєводі клопотати перед міністром ісповідань і освіти про призначення єпископа українця правлячим архієреєм. Навесні 1934 р. таким став архієпископ Олексій (Громадський), що своєю чергою потягнуло кадрові зміни у Волинській духовній консисторії і на становищах повітових протоієреїв.

Стосовно ж контролю за підготовкою кандидатів в ієреї польська влада пішла далі і прийняла рішення про поступове закриття Волинської духовної семінарії. Одинадцятого березня 1935 р. міністр ісповідань і освіти Польщі підписав постанову про головні засади реформування духовної середньої освіти. Згідно з документом духовна семінарія у Крем’янці мала бути ліквідована, натомість відкритий у 1938–1939 навчальному році трирічний Державний православний богословський ліцей у Варшаві. Українські кола критикували таке рішення влади, справедливо вважаючи, що це закриває волинякам доступ до священичого служіння [40].

Нова генерація духовенства, котра закінчила православний богословський відділ при Варшавському університеті, особливо вихованці державного інтернату для студентів-теологів, отримали від держави підтримку у вигляді першості при призначенні на парафії. З цього приводу Януш Воліньські, керівник сектору міністерства віросповідань і освіти, надіслав офіційне розпорядження воєводам про перевагу у працевлаштуванні [41]. Це стало ще одним важелем впливу режиму на формування волинського духовенства у напрямі плекання пропольських настроїв. Наприкінці вересня 1935 р. митрополит Діонисій відвідав інтернат, де рахувалося 52 вихованці, розподілені на навчання у восьми варшавських гімназіях. Повчаючи молодь, митрополит звернув особливу увагу на вивчення ними польської мови [42].

Призначення архієпископа Олексія (Громадського) на Волинь відкрило нову сторінку буття місцевого духовенства. Також для створення опертя владика ініціював переведення у Волинську єпархію багатьох священиків з Холмщини. Серед таких були о. Орест Мільков, о. Стефан Грушко, архімандрит Венедикт (Томашевський) [43] та інші. Усі вони вважалися поміркованими українцями і відповідали задуму польської влади стосовно зміну Волинські єпархії. Окрім цього, на Волинь повернулись ті молоді священики, хто після висвяти не зміг влаштуватися на Батьківщині і був змушений трудитись у Гродненській єпархії.

Не лише національна та громадсько-політична ідентифікація стали ознаками еволюції волинського духовенства у міжвоєнний період. Через погіршення матеріального забезпечення виникла реальна загроза втрати станом ознак. До цього призвела податкова політика польської держави. З початку 1937 р. церковні землі, що були основним джерелом забезпечення кліру, обкладено державним земельним податком. З цього приводу секретар духовної консисторії Іван Власовський писав, що фінансовий тягар не лише погіршив матеріальний стан духовенства, а й позначається на його освітньому і культурному рівні, здатності пропонувати суспільству ціннісні орієнтири, виконувати важливу роль реципієнта для інших суспільних груп [44].

Отже, в умовах польської державності волинській православній духовній верстві вдається зберегти лише частину видових визначальних рис, як от – окреме пенсійне забезпечення, спеціалізовані навчальні заклади, матеріальне забезпечення, звільнення від військової повинності, окремих податків. Характерною рисою стало поповнення духовної верстви колишніми військовими, високими цивільними урядовцями з числа емігрантів. Також протягом міжвоєнного періоду волинське духовенство еволюціонувало у напрямі національної самоідентифікації, що породило конфлікт із російською церковною верхівкою. У цей період зростав інтелектуальний рівень священиків.

 

1. Теодорович Н. Стан православної синодальної церкви в Україні в 1917 році // Український збірник. – Мюнхен, 1959. – Книга 15. – С. 105.
2. Біднов В. Церковна справа на Україні. – Тарнів, 1921. – С. 5.
3. Вестник Временного правительства. Определение Священному Синоду, № 2579, 29 апреля 1917 г. // Центральний державний історичний архівУкраїни ум. Львові (далі – ЦДІАУЛ). – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 94.
4. Указ Священного Синода, 12 мая 1917 г. // ЦДІАУЛ. – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 24. – Арк. 91.
5. Лист А. Павлюка Холмській духовній консисторії, 1 травня 1918 р. // ЦДІАУЛ. – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 550. – Арк. 3–4.
6. Обіжник 7 відділу Православної церкви департаменту релігій Міністерства ісповідань Української Держави, № 663, 12 червня 1918 р. // ЦДІАУЛ. – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 540. – Арк. 2.
7. Л. К. За права рідної мови в Церкві // Церква нарід. – 1935. – Ч. 2. – 1 квітня. – С. 47.
8. Ведомости о церквях и духовенстве Холмской епархии, 1913 г. // ЦДІАУЛ. – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 202. – Арк. 18–19.
9. Докладна записка Холмської духовної колегії єпископу Крем’янецькому, керуючому Холмською єпархією Діонисієві (Валединському), 31 грудня 1918 р. // ЦДІАУЛ. – Ф. 693. – Оп. 1. – Спр. 543. – Арк. 4–6.
10. Memorjal w sprawie sytuacji ukrainskiej ludności na Chełmszczyznie, № AO 10.121/1, 30 wrzesnia 1919 r. // Archiwum panstwowe w Lublinie (далі APL). – UWL-WSP. – Sygn. 417.
11. Постанови Волинського єпархіального зібрання духовенства і мирян 3–10 жовтня 1921 р. Почаївській лаврі. – Крем’янець, 1922.
12. Життєпис професора Василя Біднова, 26 травня 1922 р. // Державний архів Волинської області (далі – ДАВО). – Ф. 522. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 30.
13. Отець протопресвітер Яків Костецький // Українське православне слово. – 1978. – № 9. – Вересень. – С. 28.
14. Лист професора Івана Огієнка А. Лукашевичу, 2 березня 1922 р. // Пам’ятки. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Іларіона): 1907–1968. – Київ, 2001. – С. 180.
15. Лист професора ІванаОгієнка священику Петру Табінському, 28 листопада 1921 р. // Пам’ятки. Епістолярна спадщина ІванаОгієнка (митрополита Іларіона): 1907–1968. – Київ, 2001. – Т. 2. – С. 146–147.
16. Tymczasowe przepisy o stosunku Rządu do Kościoła Prawosławnego w Polsce // Правовое положение святой Автокефальной православной церкви в Польше. Доклад Первому Поместному собору Православной церкви в Польше. – Варшава, 1931. – С. 38–40.
17. Письмо МихаилаЯковлева протоиерею Александру Громадскому, 12 августа 1921 г. // Архів Луцько-Волинського єпархіального управління. – Спр. 759.
18. Допит ставленику МихайлуЯковлєву перед висвятою його у священики, 30 грудня 1922 р. // Там само.
19. Указ Священного Синода Православной митрополии в Польше, № 39, 14 февраля 1923 р. // Там само.
20. Воспоминания священника Николая Петровича Волкославского, октябрь-ноябрь 1974 г. // Архів автора, машинопис. – С. 15.
21. Книга реєстрації вхідної і вихідної документації // ДАВО. – Ф. 410. – Оп. 1. – Спр.8. – Арк. 1–16.
22. Pismo ministra spraw wewnetrznych do wojewody w Lucku, № Pr. 1263/pf., 30 czerwca 1923 r. // ДАВО. – Ф. 46. – Оп. 9. – Спр. 98. – Арк. 1.
23. У Луцькому суді // Дзвін. – 1924. – Ч. 49. – 29 березня.
24. Церковная жизнь в Польской Республике и заграницей // Воскресное чтение. – 1924. – № 24. – 20 июня. – С. 378.
25. Слово, сказанное Высокопреосвященным Дионисием, митрополитом Варшавскими Волынским и всея Польши, при вручении жезла новохиротонисанному преосвященному Симону, епископу Кременецкому, викарию Волынской епархии, 6 апреля 1924 года в Варшавской митрополичьей церкви // Воскресное чтение. – 1924. – № 17. – 12(25) мая. – С. 260.
26. Білон Петро, прот. Спогади. – Пітсбург, 1952. – Частина перша. – 164 с. – С. 128.
27. Распоряжения епархиальных начальств по Волынской епархии // Вестник Православной митрополии в Польше. – 1924. – № 29–30. – 2 ноября. – С. 4.
28. Распоряжения епархиальных начальств по Варшавско-Холмской епархии // Вестник Православной митрополии в Польше. – 1924. – № 31–32. – 9 ноября. – С. 2.
29. Письмо Варшавско-Холмской духовной консистории Люблинскому воеводе, № 1344, 3 октября 1924 г. // APL. – UWL–WSP. – Sygn. 674.
30. Церковное обозрение за 1925 год // Воскресное чтение. – 1926. – № 1. – 3 января. – С. 10.
31. Громада. – 1926. – Ч. 43(49). – 24 жовтня.
32. Кульчинський Ф., протопр.З життя Православної церкви на Волині під Польщею 1921–1939 рр. Спогади // Український православний календар на 1966 р. – Бавнд-Брук, 1965. – С. 124.
33. Кульчинський Ф., свящ. Дещо з життя волинського духовенства в першій чверті ХХ ст. (Спогади) // Український православний календар на 1965 р. – Бавнд-Брук, 1964. – С. 117.
34. Pismo Warszawsko-Chełmskiego prawosławnego konsystorza do wojewody Lubelskiego, № 3035. 12 września 1928 r. // APL. – UWL-WSP. – Sygn. 686.
35. Raport starosty powiatowego w Bilgorajy E. Barcza do pana wojewody w Lublinie, L: 7291/I/30, 10 lutego 1928 r. // APL. – UWL-WSP. – Sygn. 709.
36. Табінський Петро, прот. Отвертий лист до православних братів-українців // Новий час. – 1931. – Ч. 129(1035). – 20 листопада. – С. 3–4.
37. Напередодні реформи (Православнацерква в Польщі в 1932 році) // Українськанива. – 1933. – Ч. 1–2. – 7 січня. – С. 4.
38. Работы 6-й (поделамдуховенства) КомиссииПредсоборногособрания // Воскресноечтение. – 1933. – № 50–51–52. – 10–17–24 декабря. – С. 4.
39. СивіцькийМ.Біляджерелпочаївськихподій // Українськийправославнийкалендарна 1985 р. – Бавнд-Брук, 1984. – С. 98.
40. Волиняк. Велика трівога Православної Волині // Церква і нарід. – 1935. – Ч. 5. – 1 травня. – С. 123.
41. Pismo kierownika referatu Ministerstwa wyznań religijnych i oswiecenia publicznego d-ra. Janusza Wolińskiego do pana wojewody w Lucku, № V-3735/35, 19 września 1935 r. // ДАВО. – Ф. 46. – Оп. 9. – Спр. 3066. – Арк. 1.
42. Посещение его блаженством, блаженнейшим митрополитом Дионисием Православного митрополитального интерната // Воскресное чтение. – 1935. – № 19. – 6 октября. – С. 240.
43. Автобіографія архімандрита Венедикта (Томашевського), 15 квітня 1951 р. // Державний архів Рівненської області. – Ф. Р-204. – Оп. 11. – Спр. 57. – Арк. 281–282.
44. І[Ван]. В[ласовський]. Павперизація духовенства // Церква інарід. – 1938. – Ч. 5. – 1 березня. – С. 187–189.

 Борщевич В.