Пам’ять 28 серпня/10 вересня

Після татарської навали вся Україна була спустошена й розорена, майже збезлюділа. Через сто років її звільнило білоруське військо Великого Князівства Литовського під предводительством благовірного князя Ольгерда

В 1559 р. приїхав на Волинь грецький митрополит Неофіт і привіз із собою чудотворну ікону Божий Матері. По голосу Господа він залишив її в будинку благочестивої поміщиці Ганни Гойської.

В 1596 р. над православною вірою, по промислу Божому, вибухнула страшне біда: справа була в тім, що, переслідуючи православних, польський уряд намагався зробити так, щоб єпископські кафедри заміщалися особами не стійкими в православ’ї, і ці єпископи погодилися визнати владу папи на соборі, скликаному в Бресті.

Православний обряд зберігався, але особи, що дали згоду на це з’єднання, або унію, стали католиками. А народ, що залишився вірним православ’ю і не визнавав Брестську унію, католики стали ще більше тіснити та пригнічувати.

Тоді багато хто пішов в степи, і тоді на задніпровських порогах утворилося вільне козацьке військо, що багато разів піднімало повстання для захисту православної віри.

Інші сталі поєднуватися в церковні братства або ж пішли під захист вельмож, що залишилися вірними православ’ю. Самим видним з них був князь Костянтин Острозький, навколо якого утворилося коло вчених. Він заснував у своєму місті Острозі духовну академію та друкарню, і вони багато писали творів на захист православ’я.

На наступний же рік після оголошення унії, Ганна Гойськая, заради зміцнення православ’я, передала чудотворну ікону, що зберігалася в неї, ченцям-пустельникам, що жили на горі, і з тих пір вона стала називалася Почаївською, іконою Божої Матері.

Почаївська гора перебувала недалеко від маєтку Ганни Гойської та зробилася відомою давно, ще в часи татарської навали в 1240 році. Сама Пресвята Богородиця з’явилася на ній пастухам, причому на згадку цього побажала залишити слід Своєї стопи, що так і називається «Стопа Пресвятої Богородиці». З тих пор на цій горі почали жити пустельники, на ній знайшли притулок і ченці зруйнованого Києво-Печерського монастиря. Із часу перенесення на Почаївську гору чудотворну ікону Божої Матері там заснувався монастир.

Саме в такий період лихоліття жив Преподобний Іов.  Він народився в 1550 р. у Галичині і називався в миру Іоанн Залізо. Десятилітнім отроком він пішов в Угорницький монастир. У цьому ранньому віці він так добре виявів себе у чернечих подвигах, що у віці 12-ти років був уже пострижений у мантію з ім’ям Іова. По досягненні потрібного віку був зведений у сан священика, а  у тридцять років визнаний гідним великої схими, причому йому було повернуте ім’я Іоанн. Він особливо любив це ім’я і завжди їм підписувався, але до лику святих він був прилічений з ім’ям Іова.

На прохання князя Острозького, преп. Іов був переведений в Дубинський монастир, що знаходився у його володіннях, де був обраний настоятелем і багато писав на захист православ’я. Однак, спрага подвижника, відокремленого від життя змусила його перейти на св. гору Почаївську, проте і там його обрали настоятелем. Для молитовних подвигів він вийшов у кам’яну печеру: ноги його покрилися ранами так, що оголилися кості.

Він жив у безперестанній молитві Ісусової — «Господи, Ісус Христос, помилуй мене, грішного», що доводить подвижника до високих духовних ступенів. От, що про нього оповідає його учень і сподвижник Досифій, що став по кончині преподобного його спадкоємцем по ігуменству. «Один раз, коли молився преподобний у тій печері, раптом огорнуло його світло благодаті Божої, що сіяла по всій церкві протягом двох годин безперестану. Я ж, побачивши його, у великому жаху впав на землю, переможений таким дивовижним баченням».

Якої сили досяг святий старець над грішною душею людської, показує наступний випадок: один раз, прийшовши вночі на гумно монастирське, він побачив злодія, що хотів звалити собі на спину мішок зерна. Преподобний допоміг йому підняти цей мішок, але нагадав йому про відповідь на страшному Суді Христовому. Вражений коротким словом святого, грішник упав йому в ноги із благанням про прощення.

В обителі преп. Іов увів устав загального життя. Обитель він оточив огорожею за допомогою благочестивих поміщиків Федора й Єви Домашевських і спорудив Свято-Троїцький собор, а потім і ще шість менших церков. Він створив Почаївську друкарню і продовжував писати твори на захист православ’я. Збереглася одна з його книг під заголовком «Книга Іова Заліза, ігумена Почаївського, власною його рукою написана». В 1889 році вона була видана під заголовком «Почаївська Бджола».

Багато прикрості приніс преподобному Іовові спадкоємець Ганни Гойської, лютеранин Фирлей. Він заволодів монастирськими землями і навіть чудотворною іконою. Але св. ікона була повернута монастирю, після того як дружину Фирлея осягло за блюзнірство над нею Боже покарання, а землі були повернуті судом незадовго до кончини преподобного.

У вільний час преп. Іов любив займатися садівництвом і створив у Почаєві чудовий сад.

В 1620 р. він брав участь у Київському Соборі, що засудив унію й постановив твердо стояти за православ’я. Під постановою цим є підпис: «Іоанн Залізо, ігумен Почаївський».

Помер преподобний Іов 28-го жовтня 1651 року. Мощі його були відкриті в 1659 році після триразової появи його митрополитові Київському Діонісію. Незабаром, після цього в обитель приїхала на богомілля Єва Домашевська. Уночі вона побачила, що у Троїцькій церкви сіяє світло й почула спів. Служниця її, дівиця Ганна, пішла довідатися, яке служіння відбувається, і до свого жаху побачила, що церковні двері відкриті, а посередині церкви, між двома ангелами, молиться в надзвичайно світлому одіянні преп. Іов. Звернувшись до дівиці, він наказав їй покликати ігумена Досифія, у цей час безнадійно хворого, і дав їй для нього хустину, змочену у миро. Хворий, одержавши цю хустину, помазався єю і одержав зцілення.

В 1675 р. татари осадили Почаївський монастир. На третій день облоги, під час читання акафіста, над монастирем з’явилася Сама Цариця Небесна. Татари пробували пускати стріли в небесне явище, але стріли верталися назад і вражали їх самих. Тоді татари стали утікати.

В 1721 р. Почаївським монастирем заволоділи уніати. Чудотворну ікону Божої Матері вони шанували, але доступ до мощів преподобного для віруючих закрили. Однак же через 20 років чудеса преподобного змусили їх допустити до них віруючих.

В 1831 р. уніати були примушені  покинути Почаївський монастир. Мощі преподобного були знову врочисто відкриті, а монастир оголошений Лаврою.

Тропар на знаходження мощів преподобного Іова Почаївського, голос 4

Поклав на себе хрест Христовий ще юнаком, / преподобний отче Іов, / багато років свято жив ти / у набожному благочесті в монастирі Угорницьком і на острові Дубинському, / і, прийшовши до гори Почаївської, / знаменитою чудесною стопою Пресвятої Богородиці, / у тісній печері кам’яної / для набожних думок і молитви багаторазово замикав собі, / і, благодаттю Божественної зміцнені, / мужньо потрудився ти / на користь Церкви Христової й обителі твоєї, / разом з тим і супроти ворогів Православ’я й благочестя християнського славно боровся. / і, будучи наставником ополченню чернечому, / перемігши їх, відійшов до Владики й Бога. / Через це молися, щоб урятувалися душі наші.

Кондак на знаходження мощів преподобного Іова Почаївського, глас 8

Засяяв з землі скарб нетлінних мощів твоїх, / праведник Божий, / бо благочестиво проживши у вірі Христа Бога нашого, / досягнув ти досконалості, / і, покинувши насолоду життя земного, / у печері гори Почаївської в потребах, молитвах і праці свято жив, / і цим тіло своє підкорив собі. / Тепер, перейшовши до Бога в безтурботний і вічний спокій, / молишся про усіх, що з вірою до тебе прибігають. / Радуйся, Іов, славний достойник Божий / і монастиря Почаївського прикрашення .