ПРОПОВІДЬ У 9-ю НЕДІЛЮ ПІСЛЯ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ

Побачивши ж сильний вітер,злякався і, коли почав тонути, закричав: Господи, спаси мене!

Мт. 14:30

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу.

Улюблені брати і сестри!

Сьогодні читання Євангельське передає нам про дивне ходінні Спасителя по воді, про те, як Господь утихомирив бурю і врятував Апостола Петра від потоплення, коли той, запитавши у Господа дозволу, пішов по морю, але, засумнівавшись в заступництві Божому, почав тонути, волаючи: Господи , спаси мене!

Святе Євангеліє від Матвія так передає нам розповідь про це чудо: після насичення п’яти тисяч людей п’ятьма хлібами і двома рибами Господь зараз звелів Своїм учням до човна раніше Його та плиць на інший бік, поки Він відпустить народ. І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися насамоті; і ввечері залишався там один. А човен вже був на середині моря, і кидали його хвилі, бо вітер був страшний. У часі четвертої стражи ночі пішов до них Ісус, ідучи по морю. І учні побачивши, що йде Він по морю, стривожилися і говорили: Мара! І від страху вони почали страшно кричати. Але Ісус відразу звернувся з словами: Заспокойтесь, це Я, не бійтеся. Петро Йому в відповідь: Господи! Коли це Ти, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. Він же сказав: Іди. І, вийшовши з човна, Петро пішов по воді, щоб підійти до Ісуса, але, бачачи сильний вітер, злякався і, почавши тонути, закричав: Господи! спаси мене. І відразу Ісус простяг руку й схопив його і каже йому: Маловіре навіщо ти засумнівався? І, коли увійшли вони в човен, вітер стих. Колишні ж в човні вклонились Йому та сказали: Ти справді Син Божий. І, перепливши, прибули в землю Генісаретську (Мт. 14:22-34).

І ось сьогодні, у часі нашого буревісного та повного смертних спокус світу, так само, як Петрові та іншим апостолам, нам важко повірити, що Бог, Бог миру, Бог гармонії може перебувати в самій серцевині бурі, яка ніби готова зруйнувати і нашу безпеку, і позбавити нас самого життя. Бо життя наше – це житейське море, яке лякає нас нападами бурі. Ми не можемо знати, що з нами станеться через найкоротший час. Не одна смерть підкрадається як злодій. Підкрадаються також майже всі напасті. Життя наше хитається від  різноманітних нападів лукавих духів і охоплених ними людей. Неможливо передбачити і попередити, що придумує лукавий, що послужить приводом і засобом до нападу, звідки виникне спокуса.

У цієї темряві нічний, що оточила нас, серед хвиль моря житейського, ми можемо розраховувати на щирий спокій і безпеку тільки в щиром серцевому переконанні в тому, що пливемо ми по цьому життєвому морю, подібно апостолам, не самі собою, але з волі Господа: звелів Ісус , як каже Євангеліст, учням до човна, – пливемо до визначеним Господом берегу вічного життя, в блаженну оселю Божого Царства, пливемо в невидимому, але проте спасительної для нас присутності Самого Господа, що ходить по морю і приборкує хвилі.

І ми – як ці учні; нам не потрібно представляти уявою, що з ними відбувається: ми самі перебуваємо в тому ж морі, в тій же бурі, і Той же Самий Христос, що з Хреста або із могили встав, стоїть посеред неї і каже: Не бійтеся, це Я!

Кожен з нас, якби осмислено дивився на своє життя, то постійно бачив би це диво присутності Божої. Це диво постійне і повсякденне, коли наша душа, зломлена, розчавлена, піднімається з дна, – більше диво, ніж людина, що йде по водах. Ми мало сподіваємося на молитву, а Він чує, коли ми дійсно кличемо до Нього. Тільки кликати треба, цілком віддавши Йому серце, а не так як Петро, який пішов, але відвів очі від Христа Спасителя, подивився на бурхливі хвилі під ногами, і тут же почав тонути. У ту саму мить, коли він подивився на ці жахливі хвилі, а не на Христа, він втратив чудову здатність йти по воді. Ось так і ми з вами, отримуючи підтримку і допомогу Божу, тут же починаємо вагатися і думати: «Може бути, це збіг, може бути, так і треба, може бути, це було б неминуче?» Відразу починаємо пояснювати по-своєму, по-людськи, і тоді все у нас знову починає валитися. Богу віддають або все, або нічого.

Потрібно завжди пам’ятати: якщо ми станемо озиратися на хвилі, і на вітри, і на нависаючу загрозу смерті, ми, як Петро, почнемо тонути. Але і тоді ми не повинні втрачати надії: нам дана упевненість, що, як би не була мала наша віра в Бога, Його віра в нас непохитна; якою б малою не була наша любов до Нього, Його любов до нас безмежна і вимірюється всім життям і всієї смертю Сина Божого, що став сином людським. І в той момент, коли ми відчуваємо, що немає надії, що ми гинемо, якщо в цю останню мить у нас достатньо віри, щоб закричати, як Петро закричав: «Господи! Я тону! Я гину, допоможи мені!», – Він простягне нам руку і допоможе нам. І разюче і дивно Євангеліє говорить нам, що в мить, коли Христос взяв Петра за руку, всі опинилися біля берега.

Дорогі браття і сестри, ми немічні; сили у нас слабкі; живої віри, здатної творити дива, у нас мало або зовсім немає. А спокус, що тягнуть до погибелі, занадто багато. І ми, подібно апостолові Петру, потопаючому в море, потопаємо в життєвому морі. Де ж шукати нам підтримки і допомоги в боротьбі з бідами, напастями, негараздами, спокусами зовнішніми і внутрішніми, щоб зовсім не потонути в його бунтівних хвилях? – Там і у Того, у Кого шукав допомоги тонучий Петро, у Господа Ісуса. Так кличемо до Господа Ісуса всі і кожен можливо частіше: «Господи, спаси, бо я гину. Настав мене на шлях істини, добра і правди і зміцни на цьому шляху і визволи мене, Господи, від спокус. А якщо Тобі завгодно послати мені спокуси, затверди і зміцни мої слабкі сили в боротьбі з ними, щоб мені не впасти під вагою їх і не загинути для Царства Твого, уготованого любити Тебе від створення світу». Амінь.

прот. Сергій Горбик

12 /25 серпня 2013 р.Б.