Необхідність чи небезпека богословського діалогу?

Αναγκαιότητα ή κίνδυνος ο θεολογικός διάλογος

Вже вкотре Кіпр стає місцем зустрічі між православними і інославними для проведення богословського діалогу. Діалог, який своїм корінням сягає часів Святих Отців і Вселенських соборів, тоді називали «богословські битви», є позитивним явищем.

Однак якщо ми спробуємо провести якусь подобу анатомічного дослідження таких видів діалогів і зустрічей, то ми стикаємося з висновками, які викликають лише неспокій і суперечки.

а) На жаль діалог супроводжується спільними молитвами православних з інославними (з лагідними – κακοδόξων) тим, що безперечно забороняється святими канонами (нехай нам не кажуть, що святі канони є мертвою буквою, престарілими, що вони паралізовані і т.д.) 45 Апостольське правило говорить , що «єпископ чи пресвітер, чи диякон, що з єретиками молився, нехай буде відлучений. Ще й дозволить їм діяти щось, як служителям Церкви: так нехай будуть виверженими».

б) Невже ці варіанти діалогів проводяться через вимогу православних віруючих або може необхідно на них дивитися як накинуті зовні і сприятливі для інших сил, м’яко кажучи накинутою тактикою в рамках Нової Ери, Нового Світового Порядку та екуменічного руху?

Все вище зазначене є ретельним насадження нового міжрелігійного етосу, що призводить до другого, третього наслідку, якщо догматичні та релігійні відмінності всі прощаються в ім’я якогось неправильного і зло розуміється як любов. Давайте пам’ятати, що Отці нашої віри мали любов і з душевним болем ставилися до тих, хто був в їх час поза церквою, але це їх не зупиняло в об’явленні істини. Таким чином той хто має скептицизм і протестує, це зовсім не означає відсутність в нього любові, але він веде нас до прекрасного слова свт. Іоана Златоуста: «я ненавиджу не людину (добру -τον κακόδοξο), а ненавиджу єресь»

в) Ці види діалогів раніше не приносили добрих результатів для Православ’я. Наприклад, ось ми беремо угоду, яка була досягнута у червні 1993 р. в Баламанді в Лівані між православними і католиками, де в 13 пункті еклезіологичних принципів, за якими було досягнуто угоду, ми читаємо наступне: «будь-якою стороною визнається, що кожна Церква повірила в Христа (має місію, преємство, сповідування апостольської віри, участь в таїнствах) не можуть розглядатися як виняткова власність однієї з наших Церков (Православної та Католицької)». Стає очевидним, що в цих рамках виключається всяке перехрещення! Це явний відхід від практики Святих Отців.

Ми абсолютно ясно вважаємо, що діалог у тому вигляді, в якому він проводиться сьогодні, принаймні нічого доброго не приносить Православ’ю, і Воно його не потребує.

проф. Деспіна Костянтину

Джерело: “Ο Φιλελεύθερος” – Τετάρτη, 28 Οκτωβρίου 2009