Саме поняття таїнства (грец. Μυστήριον – таємниця, лат. Sacramentum – присяга, зобов’язання) в деякому роді запозичене Церквою з античної язичницької традиції. Це зовсім не означає, що спочатку таїнств у Церкві не було, це означає, що не існувало філософського осмислення (в категоріях античної філософії) відбуваються ритуальних дій [1], яких Святе Передання знає не так багато – Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Євхаристія, свячення і помазання маслом (прообраз Соборування). Окремо варто виділити Шлюб, який, безсумнівно, визнається таїнством, бо відбувається з волі і при безпосередньому впливі Бога: «Так що вони одним тілом. Отже, що Бог поєднав, людина нехай не розлучає» (Мт. 19:6). Але при цьому про конкретний шлюбний ритуал у Святому Письмі не сказано, крім того, що день одруження святкують молодята та їхні близькі люди. Втім, навіть прямі відсилання до священнодій в Святому Письмі не були для ранньохристиянських авторів достатньою підставою вважати їх таїнствами, про що буде сказано нижче. Античні містерії вимагали від тих, хто брав участь в них віри в спасительну і освячуючу силу священнодійства. Саме в такому вигляді раннє християнство запозичило поняття таїнства / містерії, доповнивши його християнськими смислами (наприклад, особистим благочестям і необхідністю аскетичного подвигу) [2]. При цьому і для античності, і в більш пізні часи як наслідок, стає важливою проблема дієвості таїнств.

З одного боку, для язичницької свідомості характерно магічне сприйняття таїнств, тобто самого по собі ритуалу. З іншого – християни вірять в Бога, вчення про Якого вони отримали в тому числі і з старозавітних юдейських текстів. Стосунки з Богом не можуть мати магічний характер, бо Бог принципово не підпорядковується волі людини, вираженої в будь-яких священнодійствах. Незважаючи на видимість простоти вирішення даної проблеми, таїнство – це спосіб одержання дарунка божественної благодаті і спосіб зіткнення з нею [3]. «За вченням Православної Церкви, таїнство дійсно і благодать Божа безсумнівно сходить на людину, коли таїнство здійснено правильно. Правильність же здійснення таїнства полягає в тому, щоб при цьому були дотримані передбачені Церквою вимоги щодо Виконавця і способу здійснення таїнства» [4]. Православне віровчення говорить про те, що для прийняття Божественної благодаті важливі дійсність і дієвість таїнств. Дійсність – це об’єктивна сторона таїнства, коли Божественна благодать реально подається віруючому самим Богом через священнослужителя, який певним чином робить чинопослідування того чи іншого таїнства. «Взагалі дійсність таїнств не можна ставити в залежність від таких умов, виконання або невиконання які не можна спостерігати і перевірити, отже, недолік наміру священнослужителя і недолік його віри не знищують дійсності таїнства, поки вони є справою совісті священнослужителя. Інша річ, коли ці якості проявляються відкрито і приймають характер єресі або явного відпадання від православної віри і, таким чином, стають доступними спостереженню і оцінці: тоді Церква судить такого служителя, і, в разі явної вини, його священнодійства зупиняє» [5].

Дієвість таїнства, тобто прийняв людина дари Святого Духа, залежить від його віри в Христа і рятівну силу священнодійств (Мт. 13:58 16:16), а також від щирого бажання прийняти благодать і через неї рятувати свою душу. Але саме тут і виникає основна теологічна дослідницька проблема – як оцінювати дієвість «таїнств», що здійснюються в інославних Церквах? Суть питання ускладняється розумінням того, що в таїнстві вільно і з волі Божої подається Божественна благодать. Чи можна виробити критерії оцінки передачі (або, навпаки, її відсутністі) божественної благодаті в інославних «таїнствах»? Приклади з Священної історії Нового Завіту – наприклад, сходження Святого Духа на сотника Корнилія, що описується в 10-му розділі Діянь святих апостолів, тобто порушення прийнятої послідовності таїнств, «Миропомазання» без Хрещення, – показують, що вироблення таких критеріїв вельми і вельми важко, бо Бог по Своїй абсолютно вільної волі здатний порушувати очікування і встановлення (в тому числі і канонічні) людей, що мають відношення до прийняття / неприйняття певних доктринальних традицій.

Ранні християнські автори (Тертуліан, св. Кипріан Карфагенській, св. Амвросій Медіоланський та ін.) Виділяють всього лише два таїнства – Хрещення і Євхаристію. Втім, вже при Папі Римському Мелхіада († 314) Свячення вважалося таїнством [6]. Іншими словами, кількість таїнств постійно зростає. Треба відзначити, що зростання кількості таїнств тривав аж до XV століття, коли в працях митрополита Іоасафа Ефеського ми зустрічаємо вже десять таїнств [7].

З IV століття церковні автори відзначають однозначність перших чотирьох таїнств – Хрещення, Миропомазання, Євхаристії та рукоположення. Саме ці таїнства виділяє Псевдо-Діонісій Ареопагіт, перший систематизатор таїнств Церкви і перший вказав їх кількість – шість, зробив це на кордоні V-VI століть в тексті «Про церковну ієрархію» [8]. Автор розміщує їх в наступній послідовності: Хрещення, Євхаристія, Освячення мира, Свячення. Треба відзначити, що Хрещення і Освячення світу не тільки розділені Євхаристією, а й, по тексту автора, їх зв’язок і необхідність здійснення в один час (сучасна практика) неоднозначні. У 6-й і 7-й главах автор вказує на два інших таїнства – чернечий постриг і поховання [9]. Треба відзначити, що незважаючи на різні списки таїнств в подальшому, як це можна зустріти у святих отців, для східної Церкви саме цей список таїнств був відносно повсякденним і стандартним – через п’ятсот років саме такий список ми зустрічаємо у прп. Федора Студита [10]. Треба також зазначити, що святі отці, в першу чергу сам Псевдо-Діонісій Ареопагіт, лише опосередковано спираються на Святе Письмо не тільки для обґрунтування числа таїнств, але і, власне, їх статусу. Так, при зверненні до праці «Про церковну ієрархію» ми бачимо незначну кількість опосередкованих відсилань до Нового Завіту [11].

Саме такий неоднозначний і неопрацьований підхід приводив до різноманітності думок щодо числа і статусу таїнств у Церкві. Вельми цікавим в цьому контексті бачиться той факт, що кількість і статус таїнств не обговорювалося на Вселенських соборах, незважаючи на їх першорядну важливість не тільки для літургійного та богослужбового життя Церкви, а й в цілому для віруючої людини. Цікаво, що відносно другорядне питання іконошанування (якщо це питання, звичайно ж, порівнювати з роллю Євхаристії в житті Церкви) стало головною темою для Сьомого Вселенського собору. Взагалі питання іконошанування стало першим питанням, яке порушувалося на Вселенських соборах і яке мало відношення до символічної (і частково до господарської, бо виготовлення ікон – це складний виробничий процес) життя віруючих. На жаль, питання числа таїнств та їх статусу так і не отримало такого ж масштабного соборного осмислення в Православної Церкви, як і питання іконошанування.

Богословська проблема числа таїнств міцно пов’язана і зумовлено питанням про статус таїнства як такому, як уже було відзначено вище. Так, якщо Блаженний Августин говорить про існування лише трьох таїнств – Хрещення, Євхаристії, Миропомазання [12], а у Псевдо-Діонісія Ареопагіта ми зустрічаємо в два рази більше, то правильне дослідне питання має стояти так: чому Псевдо-Діонісій Ареопагіт вважає таїнствами також рукоположення, постриг в чернецтво і поховання, а інші святі автори визнають таїнствами іншу кількість і інший набір священнодійств? І в чому тоді полягає критерій, завдяки якому ми можемо відрізнити таїнство здійснене священиком і таїнство від обряду? Чи означає, що, визначивши такий критерій, буде необхідно провести ревізію сучасного розуміння таїнства і обряду і як наслідок православного богослужіння? З огляду на це бачимо, що відповіді на всі ці питання немає і понині, і, імовірно, не буде найближчим часом, а саме вчення про сім таїнствах, міцно увійшло в літургійну практику Православної Церкви, з усією очевидністю запозичене з вже з Католицькою Церквою, яка відпала від повноти Церкви і впала в єресь у більш пізній час (про це трохи нижче), можна говорити про те, що вчення про кількість таїнств і вчення про те, що є таїнством, а що не є, представляється найменш розробленою частиною православного богослов’я на даний момент. Але саме парадоксальне, що це одна з найбільш важливих його частин.

Сім таїнств в тому вигляді, в якому вони закріпилися в сучасному «академічному» богослов’і, вперше зустрічаються в XII столітті, коли в західній Європі в заповіті єпископа Оттона Бамбергського († 1139) до жителів Померанії йдеться про поділ таїнств і обрядів. В цей же час можна зустріти згадки про семи таїнствах (в тому ж вигляді, що і у Оттона Бамбергського) у письменника Гуго Віктора († 1141) і Петра Ломбарда († 1 164) [13]. Треба зауважити, що перша згадка про семи таїнствах на Сході також відноситься приблизно до цього періоду часу – у роботах візантійського ченця Іова († 1270), проте це не було запозиченням латинського набору таїнств, бо на шостому місці стояла Схима (ширше – прийняття чернецтва ), а на сьомому – Єлеопомазання і Покаяння [14] (які в католицькій та сучасної нашої схемі розділені на два окремих таїнства).

Візантія дізналася про латинський католицький список таїнств в 1267 році через грамоти імператора Михайла Палеолога («Визнання віри», який деякими дослідниками вважається псевдоепіграфом). Однак у Візантії це вчення про таїнства не отримує популярності, про що свідчать роботи св. Григорія Палами (який згадує як таїнства тільки Хрещення і Євхаристію), Миколи Кавасіли (які на додаток до цих двох таїнств згадує ще й Миропомазання), свт. Симеона Солунського (який згадує в додаток до семи таїнств ще одне – чернечий постриг) [15].

Іншими словами, кількість і через це сам статус таїнств у східних отців і письменників Церкви не абсолютизується і не фіксується, а фіксоване, так би мовити «коробочне» рішення, числа таїнств і їх статусу приходить з Заходу. Окремі спроби ревізії даної «академічної» богословської позиції, наприклад, вжиті в XX столітті архімандритом Юстином (Поповичем) († 1979) [16] та ін. Письменниками, не отримали розвитку в подальшому богослов’і Православної Церкви. Також кількість і статус таїнств не позначений на одному визнаному і обов’язковим для всіх Православних Помісних Церков соборі, тобто не закріплений канонічно і догматично. Таким чином, незважаючи на загальноприйняту православну «академічну» позицію визнання католицького, але вже перейнятого у Церкві Заходу, ті, що впали в єресь, вчення про сім таїнствах, питання про кількість і статус таїнств в православному богослов’і залишається відкритим.

Посилання:

[1] Королев А. Вера и таинства в Православной Церкви.

[2] Шмеман А., протопресвитер. Введение в литургическое богословие. К., Пролог, 2003. ст. 147-151.

[3] Королев А. Вера и таинства в Православной Церкви.   .

[4] Сарычев В. Д. Конспект лекций по Догматическому богословию. Учение о Боге Спасителе.

[5] Там же.

[6] Катанский А.Л. Догматическое учение о семи церковных таинствах в творениях древнейших отцов и писателей Церкви до Оригена включительно. СПб.: Тип. Ф.Г. Елеонского, 1877. ст. 20.

[7] Зайцев А. Число таинств Церкви / Журнал «Камо грядеши», Вып. №1 (14) от 02.2001. 

[8] Петров В.В. Таинство «Синаксиса» у Псевдо-Дионисия Ареопагита и у прп. Максима Исповедника // Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. Серия 1: Богословие. Философия. Религиоведение, №. 24, 2008. С. 53.

[9] Дионисий Ареопагит. О церковной иерархии / Азбука.ру. 

[10] Зайцев А. Число таинств Церкви / Журнал «Камо грядеши», Вып. №1 (14) от 02.2001. 

[11] Дионисий Ареопагит. О церковной иерархии / Азбука.ру. 

[12] Катанский А.Л. Догматическое учение о семи церковных таинствах в творениях древнейших отцов и писателей Церкви до Оригена включительно. СПб.: Тип. Ф.Г. Елеонского, 1877. С. 23.

[13] Зайцев А. Число таинств Церкви / Журнал «Камо грядеши», Вып. №1 (14) от 02.2001. 

[14] Там же.

[15] Там же.

[16] Иустин (Попович), архим. Православная Церковь и экуменизм. М.: Духовная нива. 1997. ст. 62.

Ієрей Борис Яковенко.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».