У ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні Вселенська поминальна субота. Це словосполучення вводить нас в таїнство Церкви, бо Церква є Собор. Церква об’єднує всіх, хто увійшов в неї і залишився в ній – тих, хто жив в апостольський час, коли народилася Церква, і живе в наш час. Різниця тільки в тому, що одні вже пройшли шлях спасіння й увійшли в Царство Небесне, а нам ще належить, як членам Церкви войовничої, ще спасатися, долаючи свою духовну слабість, долаючи опір диявола, і найважче, напевно, – опір світу, який, по слову святого апостола Іоана Богослова, існує в злі.
Сьогодні ми здійснюємо богослужіння в «пам’ять всіх від віку спочилих православних християн, батьків і братів наших». Справа в тому, що заупокійне богослужіння починається в Церкві не тоді, коли людина підійшла до краю свого життя, і не тоді, коли його останки принесли в храм Божий, і його оточує натовп близьких і родичів, які перебувають в збентеженні і деякій непричетності до тієї таємниці , яка відбулася з їх близькою людиною.
Ті, наші родичи або друзі, що відійшли в кращий світ, вже не повернуться до нас, ми на землі вже не побачимо їх, не почуємо улюбленого голосу, але все не закінчується земним життям. Смерть – є тільки перехід до досконалої повноти життя – і в цьому наша розрада, вся наша надія. Хоча вони не повернуться до нас, але ми підемо до них, коли покличе нас Господь.
Ставлення до смерті змінює дуже багато в сучасному житті людей. Ця тема стала непристойною, про неї не прийнято говорити. У деяких західних містах є розпорядження, яке забороняє траурним процесіям їздити вдень. В католицьких і протестантських країнах небіжчиків ховають в закритих трунах – не дай Бог побачити обличчя мертвої людини. І, часом, для сучасних європейців буває потрясінням, коли вони заходять в православний храм і бачать небіжчика з відкритим обличчям – вперше за багато років життя … Потрясіння – тому, що перш за все це далеко не так жахливо, як здається.
Святе Православ’я вчить нас, що людина як неповторна особистість не зникає безслідно. Тіло старіє, а людина себе всередині відчуває таким же, як була у юності. Чому? Тому що душа не змінюється, а вся наше внутрішнє життя – це властивості душі. Ми думаємо душею, наші почуття і емоції – це прояв душі. Душа – це те, що болить у людини, коли все тіло здорове. Адже, говоримо ж ми, що ні мозок болить, ні серцевий м’яз, – а «болить душа». Душа користується тілом – як музикант користується своїм інструментом. Якщо струна порвалась – ми вже не чуємо музики, але це ще не означає, що помер сам музикант.
Саме тому, наша молитва за упокій всіх, що колись жили на землі людей заснована, перш за все, на глибокій вірі в те, що душа і тіло людини безсмертні. Хтось може сказати: «Але як же людина безсмертна, якщо завжди поруч з нами існує смерть?» Немає людини, яка прожила б на землі вічно. Так, брати і сестри, чоловік, коли він згрішить, успадкував смерть. Але смерть не є знищенням, смерть є перехід з цього тимчасового земного життя в життя вічне і нескінченне. Смерть є двері, які введуть людину в Вічність.
Смерті немає, каже нам Церква, є тільки перехід з однієї форми буття в інше. Після виходу з тіла, душа потрапляє в нові умови життя. Вона по своїй волі не може вже змінити свого стану, як це було за життя на землі. І тут найважливіше значення набуває духовний зв’язок померлої людини з Церквою і тому з боку живих її членів необхідна молитва за померлих.
Тому, у Церкви є не тільки приватні богослужіння за покійними, приватні поминання, а й спільні поминання, їх кілька. У ці дні панахида, яка відбувається за всіма «від віку померлих отців, братів і сестер наших» називається Вселенської Панахидою. Наше суботнє богослужіння називається Вселенською заупокійною поминальною службою.
Саме таке поминання відбувається і напередодні свята Святої П’ятидесятниці, Дня Зішестя Святого Духа на апостолів, а через них і на всіх віруючих в Господа Ісуса Христа. Цією подією закінчилося домобудівництво нашого спасіння, яке торкнулося не тільки людей, що живуть на землі, а й тих, хто вже відійшов у інший світ. Благодать Духа Святого поширюється на всіх. Тому напередодні Святої Трійці ми здійснюємо це заупокійне богослужіння. Ці молитви за покійних допомагають нам придбати пам’ять смертну, щоб пам’ятати про свою останню годину і утримуватися від гріха. Будемо ж сьогодні старанні в молитві, щоб ті, хто упокоївся в мирі зі святими, які пішли в інший світ, далекі і близькі нам люди, отримали пробачення від милосердного Господа,
Сьогодні, напередодні П’ятидесятниці, ми щиро і ревно молимося за тих, кого Господь вже закликав в те, загробне життя. Ми молимося сьогодні про тих, хто удостоївся християнської кончини – мирної, спокійної, про тих, хто помер у покаянні, хто удостоївся Святого Причастя і Таїнства соборування і перейшов в те життя так непомітно, спокійно, природно, як проситься про це в єктенії за богослужінням : «Християнської кончини життя нашого безболісної, бездоганної, мирної …». Але ми також молимося і про тих, хто був застигнутий смертю раптово, кого вбила блискавка, хто загинув у катастрофі, землетрус, під час пожежі, – тоді, коли людина і не думала про смерть, була молода, сповнена сил і здоров’я, але раптово померла. Господь посилає ангела смерті, який бере цю душу і вона повинна вже йти до Престолу Божого та давати звіт про своє. До цієї молитви нас Свята Церква спонукає почуттям любові і любов покриває всі.
Кого ми найперше поминаємо сьогодні? Це наші спочили батьки, діди прадіди. Це, ті, хто поклав своє життя за нашу Батьківщину, бо «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13). За них сьогодні наша молитва, наші сльози пам’яті, наша вдячність невимовна….
Євангеліє каже нам, що «віра без справ мертва», тому ця наша пам’ять, є також і милостинею, яку ми зобов’язані творити в продовження всього нашого життя. Цьому ми часом приділяємо недостатньо уваги, а насправді Господь не випадково посилає нам людей потребуючих, яких ми повинні самі бачити або шукати, щоб надати милостиню любові, а також в пам’ять про тих спочилих, за яких ми хочемо цю милостиню здійснити. І, подаючи їжу, одяг чи гроші, ми повинні попросити потребуючу людину, щоб вона згадала «за упокій» тієї людини, заради якого ми творимо цю милостиню.
Тому, намагаючись збудити нашу душу та наставити нас на шлях християнської милосердності, у дні Вселенського поминання покійних, Свята Церква особливо нагадує нам, що наше життя – це життя в любові Христової. Христос страждав за вас, пролив кров за нас, помер на Хресті за нас. Ми повинні виявляти нашу віру в любові до ближнього, але не тільки до тих, хто нас зараз оточує, але і в любові до тих, хто вже відійшов до Господа. Ця любов може проявлятися двояким чином. Це, перш за все, – молитва, молитва церковна тут, в храмі, за богослужінням, під час звершення Божественної Євхаристії, коли всі ми приходимо в храми Божі, пишемо і подаємо записки за упокій душ спочилих близьких, рідних, знайомих, дорогих нам людей, а також і молитва домашня, коли ми вдома читаємо Псалтир за спочилими.
Саме про це, спасительне для нас, Свята Церква нагадує нам в ці дні, щоб ми відклали всяке інше, житейське піклування, відклали свої лінощі і прийшли в храм Божий піднести щирі, гарячі молитви. Спочатку в церкві, а потім вдома і на могилах покійних, і подали милостиню, щоб Господь упокоїв тих, за кого ми молимося, в оселях праведних, не позбавив їх Свого Небесного Божественного Світла і помилував би і нас грішних. Амінь.
прот. Сергій Горбик