У всьому християнському світі остання неділя перед Великоднем називається Вербною неділею. У цей день згадують віруючі, як за шість днів до своїх страждань і смерті Христос увійшов в Святе місто і зустрінутий був захопленим натовпом.

Ось розповідь Євангелія: «І коли наблизились до Єрусалима і прийшли у Виффагію до гори Елеонської, тоді Ісус послав двох учеників і сказав їм: підіть у село, що прямо перед вами, і зразу знайдете прив’язану ослицю і з нею осля; відв’яжіть і приведіть до Мене. І якщо хто скаже вам що-небудь, відповідайте, що вони потрібні Господеві; і одразу ж відішле їх. Усе ж це було, щоб збулося сказане пророком, який говорить: скажіть дочці Сионовій: ось Цар твій гряде до тебе лагідний, сидячи на ослиці й осляті, синові під’яремної. Ученики пішли і зробили так, як сказав їм Ісус: привели ослицю й осля і поклали на них одяг свій, і Він сів поверх нього. Безліч людей розстилали одяг свій по дорозі, а інші різали гілки з дерев і стелили по дорозі. Люди ж, що йшли попереду і слідом, виголошували: осанна Синові Давидовому! Благословен, Хто йде в ім’я Господнє! Осанна у вишніх! І коли увійшов Він у Єрусалим, все місто заворушилось і заговорило: Хто це такий? Народ же говорив: Цей є Ісус, Пророк із Назарета галилейського. І увійшов Ісус у храм Божий і вигнав усіх, що продавали і купували в храмі, і поперевертав столи міняйл і лави тих, що продавали голубів. І сказав їм: дім Мій домом молитви назветься; а ви зробили його вертепом розбійників. І приступили до Нього в храмі сліпі й криві, і Він зцілив їх. А первосвященики і книжники, побачивши чудеса, які Він створив, і дітей, які виголошували в храмі: осанна Синові Давидовому, обурились і сказали Йому: чи чуєш, що вони говорять? Ісус відповів їм: так, невже ви ніколи не читали: з уст немовлят і дітей Ти створив хвалу? І, залишивши їх, вийшов геть з міста у Вифанію і пробув там ніч» (Мт. 21:1-17).

Щоб зрозуміти всю глибину сенсу цього тексту, щоб відчути радість цього щорічного свята – Вербної неділі, потрібно згадати перш за все, що цей урочистий вхід в Єрусалим був єдиним очевидним торжеством протягом земного життя Христа. Він не шукав ніде і ніколи ні визнання, ні влади, ні слави, не шукав навіть елементарного життєвого благополуччя. «Лисиці мають нори, – говорив Він, – і птиці небесні – гнізда, а Син Людський не має де й голови прихилити» (Мт. 8:20). На всі спроби прославити Його Він завжди відповідав рішучою відмовою, і все Його вчення було вченням про смирення і лагідність: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт. 11:29). Від народження в печері до ганебної смерті на хресті поруч з кримінальними злочинцями – все Його життя з нашої людської, земної точки зору, за нашими нормам і мірилом було однією суцільною і трагічною невдачею. І під кінець навіть той натовп, що спочатку слідував за Ним, чекаючи від Нього чудес і зцілень, залишив Його, і тоді все, кинувши Його й повтікали.

Треба зрозуміти, що в центрі, в серце християнської віри стоїть, дійсно, життєва невдача, трагедія, земний крах. І на це часто вказували, над цим часто знущалися вороги християнства, починаючи з тих, що стояли біля хреста і знущалися над страждаючою на ньому Людиною: «Спаси Себе Самого! Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста »(Мт. 27:40). Але Він не зійшов, Він нічого не відповів їм … А потім так само знущався Вольтер і представники так званого Просвітництва, а ще пізніше – Ніцше і його послідовники, носії ідеї надлюдини. І, нарешті, в наші дні – незліченні кандидати філософських наук, які пишуть за указівкою понад популярні антирелігійні брошури.

Треба додати, що іноді і самі віруючі забувають про це центральному парадоксі своєї віри і приписують Христу ту земну силу, міць, владу і успіх, від яких Він так рішуче відмовлявся; і вони легко забувають страшні слова Євангелія: «Почав сумувати й тужити» (Мт. 26:37). Але тоді зовсім особливе, ні з чим не порівнянне значення набуває це єдине земне торжество, прославляння Христа, яке Він Сам викликав, якого Він Сам хотів – «все місто прийшло в рух» (Мт. 21:10). Ми знаємо, що ті слова, які кричала юрба: «Осанна Синові Давида», що ті символи, якими вона оточували Христа: пальмові гілки, – все це «пахло» політичним повстанням, всі ці символи відносилися за традицією до Царя, означали визнання Христа царем і заперечення уряду. «Не чуєш, скільки свідчать проти Тебе?» (Мт. 27:13) – запитували Христа представники влади. І тут Христос не відрікся від цієї хвали, не сказав, що це помилка; отже, Він хотів цього торжества напередодні зради, зради, страждань і смерті. Він хотів, щоб хоча б на кілька хвилин, хоча б в одному тільки місті люди побачили і визнали та оголосили, що справжня влада і сила і слава не у тих, хто зовнішньою силою і міццю отримує її, а у Того, хто не вчив нічому крім любові, справжньої внутрішньої свободи та підпорядкування тільки вищому і Божественному закону совісті.

Цей вхід в Єрусалим означав розвінчання раз і назавжди влади сили і примусу, влади, яка потребує для свого збереження невпинне самовихваляння. На кілька годин в Святому місті засяяло царство світла і любові, і люди дізналися і прийняли його. І, найважливіше, ніколи не змогли до кінця забути про нього. Створювалися і падали величезні імперії, здобувалися і відвойовували цілі держави, досягали нечуваної влади, нечуваної слави всілякі вожді і владики – і потім зникали, занурювалися в темінь небуття. «Яка слава на землі стоїть тверда і непорушна?» – запитує поет, і ми відповідаємо: ніяка. А ось царство цього жебрака, бездомного Вчителя стоїть і світиться все тією ж радістю, все тією ж обіцянкою. І не тільки раз на рік, на Вербну неділю, але завжди, дійсно на віки віків. «Нехай прийде Царство Твоє» (Мт. 6:10) – моляться християни, і воно весь час приходить, весь час перемагає, хоч б непомітно, хоча б невидима не була б ця перемога в гуркоті земних і минущих перемог.

протопресвітер Олександр Шмеман,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»