Преподобний Іов Почаївський народився в побожній сім’ї приблизно у 1551 році. Його родина мала прізвище Залізо, жила на. Покутті в Галичині. Хлопчик при хрещенні отримав ім’я Іван. Коли ж мав всього 10 років, покинув батьківський дім і прийшов в Преображенський Угорницький монастир. Тут настільки переймається чернечим життям, що здивовує братію монастиря і в 12 років його постригають у монахи з іменем Іов. Він багато потрудився на ниві Христовій. Преп. Іов – сучасник царя Іоанна Грозного, Бориса Годунова, Олексія Михайловича, Богдана Хмельницького, Адама Кисіля, товариш знаменитого Костянтина Острозького, свідок Брестської унії, учасник Синоду проти Мелетія Смотрицького, судився проти дідича Фірлея.
Житіє Преподобного Іова Желізо. Почаїв, 1791. 16 листків.
Так з 12 років він стає «іноком зело іскусним», «живя как ангел Божий посреди братий”. Особливо його добродійство і благочестиве життя було повчальним для братії обителі «зене всем на взор и пользу бяше». Коли досяг церковного повноліття, тобто мав 30 років, його рукоположили у священицький сан. Учень Іова – Досифей – лишив про преподобного житіє, котре говорить, «що скоро Іов прийняв постриг у схиму» і знову отримав ім’я, що мав при хрещенні Іоанн, – на честь Іоанна Предтечі.
Слава про чудного інока рознеслася по Волині і всій Україні. До нього приходять не тільки прості віруючі, але й «нарочиті вельможі», серед них – поважний захисник православ’я князь Костянтин Острозький і випрошує в ігумена Угорницького монастиря преподобного для того, щоб той очолив Дубнівський Хресто-Воздвиженський монастир. Десь біля 1582 року Преп. Іов стає уже ігуменом Дубнівської обителі. У цьому монастирі він пережив унію, маючи захист Острозького князя Костянтина. На протязі 20-и років знаходиться в Дубно, а потім преподобний покидає Дубнівський монастир і переходить на Почаївську гору та поселяється в печері недалеко від Успенської церкви. Братія дуже полюбила дивного схимника і вибрала його своїм ігуменом. Тоді преподобний ще більше зміцнив свої подвиги, ревно виконуючи посаду настоятеля і простого монаха: садить дерева, укріплює греблі, копає колодязь на глибину 49 метрів. Іов ніс свої подвиги так ревно, що зовсім не слідкував за здоров’ям. Він настільки схуд, що кості його випирали з-під шкіри, а тіло відпадало від них. Після смерті благочестивої Анни Гойської, яка офірувала чудотворну ікону, її спадщина перейшла до протестанта Фірлея, останній відбирав подаровані землі і навіть не допускав монахів до води, щоб таким чином примусити їх залишити обитель. У 1623 році Фірлей напав на монастир, пограбував його, забрав навіть Чудотворну ікону. Збиткуючись над святинею, він свою жінку одягнув у священицькі ризи і подав їй у руки святу чашу. Але тільки-но було зроблено це блюзнірство, у жінку вселився біс. Бог покарав безчестя. Фірлей повернув украдене – дружина зцілилася.
Багато потрудився преподобний на облаштування і процвітання ввіреної йому обителі. Ще до прибуття преподобного на гору Почаївську монастир мав у своєму розпорядженні прекрасну на той час друкарню, залишену Анною Гойською. Тепер уже не переписуванням, а друкуванням міг преп. Іов розповсюджувати необхідні для утвердження православ’я книги. Особисто багато трудився над складанням книг, робив виписки із творів Святих отців.
Твердість характеру Іова поєднувалася зі смиренням і християнською любов’ю. Коли одного разу він застав людину, що крала монастирську пшеницю, то не докоряв, а сам допоміг їй закинути на плечі мішок, набитий краденим зерном, тільки нагадав йому про заповіді Божі і про Божий Суд, на якому повинен буде дати відповідь за скоєне. Злодій, розкаявшись, впав у ноги святому. Він був людиною відомою в окрузі і більш за все боявся розголосу. Але Почаївський ігумен зберіг таємницю.
Внутрішнє життя святих найчастіше залишається прихованим. Про нього до нас доходять лише деякі свідчення. У випадку преподобного Іова таким свідченням стала його знаменита печера в Почаївській скелі, куди і по сьогодні може залізти лише худа і спритна людина, і де неможливо ні сісти зручно, ні лягти, ні витягнути ноги. На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб перебувати в безперервній молитві і пості.
За такі подвижницькі труди Господь благословив його довгим віком життя: він прожив рівно сто років.
Одного разу, коли Іов молився, в печері засіяло світло і братія зрозуміло, що преподобний сподобився видіння. «Рівно через тиждень я покину вас»,– сказав він. Так і сталося. Відслужив літургію, причастився, настановив братію, попрощався. Помер 28 жовтня 1651 року.
А через 7 років і дев’ять місяців після поховання преп. Іов у сні з’явився київському митрополиту Діонісію Балабану і наказав відкрити мощі. Видіння повторювалось тричі. Владика пересвідчився, що сни бувають від Бога.
У той же день митрополит відправився у Почаївський монастир. Тут дізнався, що й інші люди бачили якесь сяйво над могилою Іова. Він наказав негайно відкрити труну, в якій лежали мощі святого. Вони були знайдені нетлінними і благовонними. Тоді митрополит взяв нетлінні останки преподобного і з честю переніс їх у храм. Було це 28 серпня / 10 вересня 1659 року. Пам’ять преподобного відмічається також 10 листопада – день блаженної кончини.
У 1791 р. друкаря Почаївського монастиря видала книгу «Житіє Преподобного Іова Желізо», яку ще в XVII столітті написав учень преподобного Іова – ієросхимонох Досифей. Крім житія, у книзі зміщена молитва до преподобного, тропар і кондак, а також старовинна український побожний твір «Пісня до преподобного Іова».
Саме цю дуже коштовну та цікаву книжку ми і пропонуємо вашої увазі: