«Да будуть прокляті владики, архімандрити та ігумени, що занапастили монастирі, і фільварки собі з місць святих поробили, і самі тільки зі своїми слугами та коханцями в них тілесно, мов скоти, випасаються; на святих місцях лежачи, гроші збирають; із тих доходів, що надані на Христових богомільців, дівкам своїм віно готують, синів зодягають, жінок пристроюють, барви (ліберії) справляють, коханців своїх збагачують, карети лаштують, повозові коні ситі та одної масті спрягають, розкоші свої поганські справляють.

А в монастирях річок і потоків молитви чернечого чину, що по закону християнському повинні безупинно лунати до Небесного кола, не чутно. І замість бдіння, співів, молитов та торжества духовного пси виють, голосять і ликують…

Безбожні ж владики замість церковних правил та книжного повчання в законі Господньому, денно й нічна над статутами і лжею весь свій вік вправляються та тратять, і замість богослов’я та уваги до правдивого житія, навчають прельщенню та хитрості людській, олжі, лицемірству, диявольському празднослів’ю та угодовництву»

Прп. Іоан Вишенський Святогорець

***

Війна – це швидка Божа розплата за довготривалі справи людські у мирний час. Ми шкодуємо і журимося, що такий відділ випадково потрапив у халепу і загинув. Але немає випадковості на війні. Або ж ми шкодуємо офіцера, який загинув від «шаленої» кулі, що залетіла до його намету. Немає і ніколи не було «шалених» куль. Кожна куля потрапляє туди, куди треба. На війні немає сліпих випадків.

***

Усі війни, з початку і до кінця історії, – біблійні війни, тобто всі вони залежать від живої, активної та всемогутньої волі Третього, Невидимого і Всевирішального; всі вони походять з гріховності або з обох сторін, або лише з однієї; всі вони діють за біблійним законом причинності і закінчуються так, як їм присудить Вічне, Непогрішне Правосуддя.

***

З упевненістю можна сказати, що переможе той бік, яким дає перемогу Божа воля. Зі Святого Одкровення Божого ясно, кому Бог дарує перемогу. Це зрозуміло і з прикладу всіх воєн історії людства, якщо їх розглядати у висвітленні Святого Одкровення. Коротше: воля Божа дарує перемогу тому, хто має найяснішу і найміцнішу віру в Бога і хто виконує Його закон. Боговідступницький і безбожний народ буде переможений, хоч би його було багато, як листя в лісі. Нечестивим та тім, хто відступив від Бога, вождям народу не допоможуть їхній розум, розрахунок, військо, культура, озброєння, дипломатія, красномовство, або щось інше матеріального характеру.

***

Військовий успіх грабіжників і ґвалтівників буває не внаслідок їхньої сили, а через гріховність народу, на який вони напали.

***

На війні солдат має бути чистий від гріха і духом прямий, повинен зі страхом стояти, як свічка перед Богом.

***

Народ, що відпав від Єдиного Живого Бога, стає, по суті, мертвим народом. Душа його, як тінь, коливається у світі, як дуб, що підсічений до самого кореня, але ще не зрубаний. Потрібні землетруси, потоп, мор чи війна, щоб здути цю тінь, зрубати підпиляне дерево, поховати мертвих. Бо відпасти від Єдиного Живого Бога означає воювати проти Нього і відкинути весь Його закон.

***

Жоден народ не може жити мирно, грішачи проти Божого закону. Гріх є збудником війни; і скільки б грішний народ не виявляв своє миролюбство, війна має його вразити.

***

Народ, якому війна приносить рабство, заслужив його своїм негідним життям у мирний час.

***

Найважливішими факторами визволення поневоленого народу є покаяння народу і милість Божа.

***

Не допомагає зброю там, де Бог не допомагає. А де допомагає Бог, там і в пастушій пращі може бути перемога.

***

Від якості нашого світу залежить, чи буде війна. Якщо у мирний час наше життя буде угодним Богові, то, звичайно, війни не буде. Але світ без Бога є колиска війни. У світі розмножуються і ростуть бацилі війни, а коли вони розмножаться і виростуть, то війна неминуча. Хочуть її чи ні – вона неминуча.

***

З того часу, як у Європі з’явилося богоборство, європейські народи воювали незрівнянно більше, ніж решта світу. Війна була бич Божий, щоб навчити нерозумних. Але нерозумні не схаменулися. Вони падають все глибше і глибше, летять у прірву… Ті, хто обраний Богом, щоб бути сіллю і світлом, втратили силу свою і померкли.

***

Причини майбутньої війни полягають у відступництві від Бога та ідолопоклонстві християнських народів та їхніх вождів. Ці причини тотожні з причинами воєн, від яких страждав і загинув Ізраїль, який колись був сіллю і світлом світу. Ці причини повинні бути швидко знищені покаянням і поверненням до Бога, бо інакше ціла низка майбутніх війн, безсумнівно, призведе до загибелі християнських народів, але не самого християнства.

***

Якщо жоден християнський народ не покається і не повернеться до Христа – центру своєї душі та життя, – то Бог віддасть перемогу народам азіатським, нехристиянським.

***

Перемога у майбутній війні обумовлена покаянням. Переможе той народ, який, покликаний на війну Божим Промислом, покається раніше за інших і, покликавши до Бога, виправить свої гріхи.

***

Що сталося б, якби покаялися всі християнські народи? Хто б тоді переміг? Тоді б перемогли всі, і така перемога була б блискучою, бо тоді не було б війни. О, яке було б щастя для людства, якби всі покаялися і все б перемогли! Але, хоч і немає нічого легшого і спасительного за покаяння, теперішні люди обрали найтяжчий і найзгубніший для них шлях.

***

У майбутній війні народ, що найбільше гордився перед Богом, буде і найбільш постраждалими.

***

За своїм беззаконням народи християнські стали набагато гіршими за нехристиянських, які міцно тримаються своїх «богів»-ідолів, тоді як серед християнських народів ведеться не лише пропаганда проти Господа, а й прямо відверта «облава» на Нього. Так само було й у євреїв перед їхньою загибеллю. Сусіди їхніх ідолопоклонників були вірні своїм ідолам, а євреї, відкинувши Бога, зневажали Його закон. Бог їх карав, але вони таки залишилися при своєму безбожності і продовжували бешкетувати. Тому й покликав пророк: Господи, Ти б’єш їх, а вони не відчувають болю; Ти руйнуєш їх, а вони не хочуть прийняти настанови; обличчя свої зробили міцніші за скелю, і не хочуть звернутися (Єв. 5:3).

***

Бог не людина, щоб не знати, і Він знає, що у біді людина звертається до Істини; тому Він і посилає лихо. У світі та достатку люди стають безбожними та егоїстичними; щоб їх протверезити, Бог посилає лихо. Звідси прислів’я: «Поки грім не вдарить, чоловік не перехреститься».

***

Божа любов незрівнянно більша за материнську любов і, звичайно, Господь допускає покарання тільки з турботливої любові до людини.

***

Той, хто воює сам із собою, може неухильно йти правильним шляхом до справжньої мети. Якщо ж людина не воює проти себе, то вона воює проти Бога та людей.

***

Ті, хто згрішить, будуть покарані війною не відразу, але після довгого, дуже довгого терпіння Божого і прощення. Коли Господь вичерпає всі інші навички, тоді тільки вдасться Його Свята Любов до останнього засобу – покарання Своїх дітей бичом війни. Передбачаючи війни, Христос заплакав (див. Лк. 19:41).

***

Передбачивши війни – аж до останніх часів, – Христос згадав також про причину їхню: Бо повстануть лже-христи та ілже-пророки і через множення беззаконня, у багатьох охолоне любов (Мт. 24:12, 24). Брехні-христи будуть вказувати людям помилкові цілі життя; ілже-пророки хибно передбачатимуть події; беззаконня і охолола любов поведуть людей хибними шляхами. Одні не знатимуть ні мети, ні шляхів життя. Інші, знаючи мету життя, за слабкістю характеру підуть хибним шляхом. Треті знатимуть і мету, і шлях життя, але свідомо і злісно відкинуть і те, й інше, як колись свідомо і зло відкинули їх єврейські старійшини, розіп’явши Христа. Все це спонукає Святу Любов, плачучи, допустити покарання Своїх дітей бичом війни.

***

Поки люди своїми думками, почуттями та справами воюють проти Бога – марні їхні мрії про мир. Всупереч бажанню людей війна повинна виникнути там, де посіяне її насіння… «А безбожним немає миру, говорить Господь» (Іс. 48:22).

***

Місія Європи в тому, щоб самій жити по-християнськи і допомагати своїм братам, язичницьким народам піднятися до Христа. Європа ж сама впала в ідолопоклонство. З цього розладу виникають всі інші, а за ними неминуче випливає війна.

***

Люди вже заслужили майбутню війну. Якби не було Божої милості і любові, війна давно б почалася. Воістину, якби не було Божої милосердної любові, меч – за гріхи християн – ніколи б не був опущений у ножні. Теперішній відносний мир, цей перепочинок, дано нам не за розум і культуру людей, а через Божу милість і любов; а також заради страху Божого та молитов благочестивих і добрих людей, що є в кожному народі Європи та Америки.

***

Від падіння в прірву до порятунку з неї та безпеки – один крок. Чи забажають люди відступити лише на один крок від жахливої прірви, над якою стоять? Бог чекає відповіді це питання; чекає, як батько, люблячий і дбайливий. Хоча б щодня давали Богові негативну відповідь – з милості та любові Своєї Бог чекає; чекає, чи не почує від якогось народу доброї відповіді, щоб відхилити катастрофу.

***

Блаженний правитель, який, пізнавши Істину, вчасно покличе свій народ до покаяння перед Богом Живим. Блаженний народ, який вчасно скине ярмо своїх гріхів проти Бога. Жодне зло не наблизиться до нього. Не будучи озброєним, він житиме у безпеці, бо Всемогутній Господь захистить його непереможною правицею Своєю. Хоч би в нього не було жодного меча – вороги його будуть безсилі перед ним і не перейдуть меж його землі; Господь Саваоф не допустить їх до цього. А якщо вороги і перейдуть його межі, то цим викопають собі могилу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Патріарх Румунської Православної Церкви Даниїл звернувся з посланням до учасників 28-ї Міжнародної міжхристиянської конференції з питань православної духовності, яка проходила 6-9 вересня 2022 року в італійському монастирі Бозе.

Послання Патріарха Даниїла:

«Ісак Ніневійський – учитель миру та молитви в сучасному неспокійному світі»

Шановний преподобний пріор Сабіно Чіала!

Шановні учасники!

Перш за все, ми хотіли б висловити нашу вдячність за ініціативу монастиря Бозе, який протягом майже трьох десятиліть пропагує православну святоотцівську духовність і теологію.

Тема цьогорічної конференції, Святий Ісак Ніневійський (Сирієць) і його духовне вчення, висвітлює одного з основоположних вчителів ісихазму (тиші) і молитви, яку шукають, особливо ченці, але також потребують сучасний неспокійний світ.

2022 рік проголошений Священним Синодом Румунської Православної Церкви Роком молитви в житті Церкви та християнина та Роком пам’яті святих ісихастів Симеона Нового Богослова, Григорія Палами та Паїсія (Величковського). , наслідувачі преподобного Ісака і вчителі молитви для багатьох поколінь ченців і християн, які шукали спасіння.

У сучасному світі, в якому домінують егоїзм і жадібність, які, у свою чергу, викликають багато розколів і конфліктів, життя Отців Церкви в молитві і покаянні є вірним способом сприяти миру і гармонії в людській душі і, як наслідок, у суспільстві в яким воно живе.

Молимось до Спасителя Ісуса Христа, Князя миру, щоб благословив організаторів та всіх учасників 28-ї Міжнародної міжхристиянської конференції з питань православної духовності та дарував їм багато радості через заступництво святого Ісака Ніневійського.

† ДАНИЕЛ

Патріарх Румунської Православної Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Orthodox Times

Він освятив його розум, зміцнив сили його душі, просвітив його розум, зміцнив його серце страхом Божим і, нарешті, зробив його місцеперебуванням Святого Духа.

Хто гідно причащається, отримує в заручини Царство Небесне, зодягається в божественну зброю, яка захищає його від усякого зла і підступу нечестивих і робить його страшним навіть для цих бісів.

Серце того, хто гідно причащається, сповнюється невимовною радістю і невимовною насолодою. Він один відчуває зміни, що відбулися, і радіє цьому оновленню. Усі чесноти прикрашають його серце, і його прагненням є єдність з Господом.

Душевний спокій, який дає свідомість примирення і співпричастя з Богом, і небесний мир, що панує в ньому, відбиваються на щасливому обличчі того, хто гідно причастився.

Весь його зовнішній вигляд свідчить про його внутрішній моральний стан. Чистота і невинність — це дві благодаті, які обертаються навколо нього і говорять усім про нього. Це характер заслуженого учасника. Це результати божественного Успіння.

Коли хтось має на увазі це, як йому шкода, не тим, хто негідно причащається, або тим, хто через перешкоди через гріхи не може причаститися, а тим, хто не приходить до Святого Грааля радше з байдужості та презирства. для розумових і фізичних благ, які прийдуть до них від божественного Вознесіння?

Бо, як ми знаємо, що здоров’я душі впливає на здоров’я тіла і навпаки, що вже про них говорити? Як нам їх назвати? До якого класу християн їх віднести? Їхнє ставлення до християнства таке, як тільки холодне та байдуже.

Але чи вони справжні християни? Це нам невідомо. Що ми можемо знати, так це те, що вони пливуть без компаса, без керма і без шкіпера. Горе їм того дня, коли море підніметься проти них ∙ коли піднімуться сильні вітри і хвилі затоплять їхній човен.

Тоді, спустошені й позбавлені божественної розради, вони заплаканими очима й поглядом розпачу дивитимуться на прірву, що відкривається під їхніми ногами, яка загрожуватиме їм поглинанням і повним знищенням.

Ми маємо їм одну братню пораду: поспішайте до причастя, щоб спасатися, бо виходу немає…

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

«Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мт. 5:7)

Святитель Григорій Ниський, розмірковуючи, над даною заповіддю блаженства, підкреслює: «З багатьох місць Богонатхненного Писання, ми довідуємося, що святі мужі милостивою називають Божу могутність. Давид у піснеспівах, Іона у своєму пророцтві, Мойсей у багатьох місцях свого законоположення називають Бога милостивим». Отже милостивий Бог заповідає і нам, прикрашеним властивістю Божою, наслідувати Його. Ми повинні набути властивість Божу – блаженство, досягнувши того, чим Божество називається. «І чи не найбільш блаженно людині називатися і стати тим, чим за Свої діла називається Бог?» Бог – милостивий, і милості Його не має меж або умов: «Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не до кінця прогнівається і повік не ворогуватиме. Не за беззаконнями нашими вчинив нам і не за гріхами нашими воздав нам. Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість Свою над тими, що бояться Його» (Пс. 102:8-11).

Кожен віруючий християнин повинен плекати в собі прагнення бути милостивим. Милостивість стає умовою віри, умовою релігійного життя. Що це означає? Бути милостивим означає бути терплячим, добрим, милосердним, готовим відгукнутися на чужий біль і проблему.

Погляньмо ще глибше на це блаженство. Сказано: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть». Чому блаженний той, хто бере назад те, що дає? Найближче значення цього вислову закликає людину до взаємної любові і співчутливості, бо, як пише святитель, – життя здебільшого ділиться на протилежності, розрізняючись багатством і бідністю, славою і безславністю, старінням тіла і добрим здоров’ям і всім до того подібним. Тому, щоб недостатнє прийшло в рівність достатком і убоге наповнилося надлишком, Господь узаконює людям бути милостивими до нижчих, бо милість пом’якшує душу.

Як жорстокий і лютий недоступний для тих, що наближаються, так співчутливий і милостивий приходить ніби в один стан з нужденним, для засмученого стаючи тим, чого вимагає його скорботний розум. Милість є сповнене любові налаштування до тих, які терплять зі скорботою що-небудь для них обтяжливе. Бо як жорстокість починається з ненависті, так і милість походить від любові і тільки її має своїм початком. Визначальною властивістю милості, на думку Григорія Ниського, є стан любові, поєднаний з відчуттям печалі. Всі однаково піклуються, щоб мати спілкування в доброму, і вороги, і друзі, але бажати брати участь у скорботному властиво лише тим, які володіють любов’ю. Зі всіх уподобань у цьому житті найсильнішою визнається любов, а милість є посиленням любові. І нехай ніхто не уявляє собі цю чесноту як таку, що відбувається в одному тільки матеріальному сенсі, бо в такому випадку вдосконалення в подібному буде надбанням тільки того, хто має можливість займатися благодійністю. Але справедливіше тут дивитися на волевиявлення. Хто побажав лише доброго, але зустрів перешкоду до того, щоб зробити добре, бо не мав можливості, той по розташуванню душі нічим не менший за того, хто довів бажання своїми ділами.

Григорій Ниський вказує на те, що Той, Хто створив людину за Своїм образом, в єство творіння вклав початки всіх благ, так що не ззовні входить в нас добре, але в нашій волі є брати благо з єства. Господь говорить: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17: 21), і: «Кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мт. 7: 8), так що отримати бажане і знайти шукане – в нашій волі, як тільки захочемо цього, і від нашого волевиявлення це залежить. А значить і схильність до поганого відбувається не ззовні, але разом із волевиявленням на зло виникає саме зло, поза волевиявленням зло ніде не виявляється таким, що існує. З цього ясно відкривається свобідна сила, яку Господь влаштував у людському єстві для того, щоб від нашого волевиявлення залежало все – і добре, і зле. А Божественний суд, згідно з нашим волевиявленням оприділить кожному своє: «Тим, які, – як каже апостол, – терпінням у доброму ділі шукають слави, честі, – життя вічне», а хто противиться істині та підкоряється неправді: гнів, скорбота і все, що називається суворою відплатою (Рим. 2: 7 – 8). Прийдіть, – скаже, – благословенні» (Мт. 25: 31) «Йдіть, прокляті» (Мт. 25: 41).

Чи не за те, що робили добро, перші отримають милість? А інші чи не тим, що жорстоко поводилися з ближніми, жорстоким для себе зробили Божество? Не милував знеможеного біля воріт жебрака багач, який потопав у розкоші. Цим і себе позбавив милості, і, маючи потребу в помилуванні, був не почутий. «Бо що спільного у світла з темрявою» (2 Кор. 6:14.)? «Людина, – сказано, – що посіє, те й пожне: якщо сіє від плоті, то від плоті пожне тління, а якщо сіє від духа, то від духа пожне життя вічне» (Гал. 6: 7 – 8.).

Милість є матір’ю прихильності, союзом всякого дружнього налаштування. Милість є проявом справжньої величі, глибини людської душі, переповненої любов’ю. Милість не дає місця ненависті. У милості можлива тільки любов. «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34) – слова Господа Ісуса Христа, у той момент, коли Його розпинали на хресті.

Але якщо подивитися на повсякденність, то де, коли і до кого ми можемо виявити милість? Відповідь на це запитання Господь дає в притчі про милосердного самарянина (Лк. 10:30-37). Самарянин міг пройти повз, адже побитий і поранений розбійниками житель Єрусалиму не був йому родичем, другом, одноплемінником, і навіть більше того – самаряни і юдеї ворогували і не спілкувалися між собою. Але милість до того, хто тут і зараз має потребу, стає мостом, що простягається над усіма людськими нерозуміннями і ворогуваннями.

Тому справедливо ублажається милостивий, коли стільки благ виявляється в його імені. Бо сказано, що милостиві – будуть помилувані Богом. З плином часу пізнають милість Божу до самих себе – у відповідь на милість, яку виявили до інших. Слід відзначити, що в милості не має бути причин: людина виявляє милість не тому, що той, хто має потребу, на неї заслужив, а саме тому, що він потребує її.

Головне ж, навчитися відчувати чужу нужду і страждання. Не проходити повз, не залишати добру справу «на потім». Але, щоб навчитися цьому, людині необхідно самій усвідомити, що вона потребує Бога, Його любові і милосердя, Його правди та істини.

Плід милості стає власним надбанням того, хто милує, хто виявляє співстраждання душі до чужих бід. Допомогти іншій людині – значить залишити свої справи і турботи, щоб перейняти на себе чужий біль і горе. Допомогти, не дивлячись ні на що. Іноді саме цього так не вистачає нам. Часто людина запитує: «Чому ніхто не бачить і не помічає мого болю?» А чи часто ми самі помічаємо чужий біль? «Тому, хто просить у тебе, дай і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся» (Мф. 5:42). Саме ці євангельські слова викликають найбільшу кількість запитань: а як бути з тими, хто просить не на добро, а на шкоду самому собі? Господь не ставить умов для милості, Він каже просто – «дай». Віддай щось від себе, допоможи тому, хто просить.

Милосердя і співчуття завжди вищі за людську логіку і правду. Прикладом цього є притча про блудного сина (Лк. 15:11-32). Батько міг не приймати блудного сина, міг не прощати, міг зробити все те, чого так вимагає часом людська справедливість, але натомість ми бачимо глибину милосердя люблячого серця. Коли батько побачив свого сина, який ішов дорогою до дому, то «переповнився жалем, побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його» (Лк. 15:20). Напевно, милість і логіка ніколи не будуть сумісними. Але саме в таких вчинках розкривається християнство в дії.

З цього бачимо, що милість – це ще і уміння прощати, уміння виявити любов до того, хто не зміг зробити цього відносно мене особисто.

Це і становить найбільші труднощі. Як бути милостивим до того, хто образив? «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас», – каже Господь, – «щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мт. 5:44,45). Христос призвав нас відповісти милістю і любов’ю на зло і образи. Чи можливо в наш час досягнути цього? Можливо, але не в одну мить.

Ми, християни, віримо, що весь людський рід постане «перед Судом Христовим, щоб кожний одержав, за вчинками, живучи в тілі, добре або лихе». Але дуже часто матеріальним речам людина віддає перевагу більше, ніж майбутнім блаженствам…

«Що за блиск у золота? – запитує Григорій Ниський, – що за сяйво у дорогих каменів? Що за таке оздоблення від одягу в порівнянні з цим благом, яке запропоноване в упованні? Коли Той, Хто панує над творінням, відкрито явить Себе роду людському, пишно сидячи на піднесеному престолі, коли біля Нього будуть видимі незліченна кількість ангелів і коли очам всіх відкриється невимовне Царство Небесне, а також на противагу цьому будуть показані страшні муки, і серед цього весь людський рід від першого творіння до всієї повноти, який був приведений в буття, у страху і надії майбутнього постане з подивом. Невже через матеріальне багатство стане він вираховувати свою благу частину? А хто своє багатство ретельно приховував під печатями, замками, за залізними дверима, у безпечних таємних місцях, а річ, яку отримував, ховав і зберігав у себе та вважав це кращим від будь-якої заповіді, тоді все, що в цьому житті випробовувало його жорстокість і немилосердя, стане докоряти і скаже йому: «Згадай, що ти вже отримав блага твої за життя твого» (Лк. 16: 25). Зі своїм багатством ти уклав милість і на землі ти погордував справами милосердя; не приніс у це життя людинолюбства – і не маєш, чого не мав, не знаходиш, чого не думав, не збираєш, чого не розкидав, не пожинаєш, чого не сіяв, жниво твоє достойне сіяння; ти сіяв гіркоту – збирай її плоди; ти поважав жорстокість – май при собі те, що любив; ні на кого не дивився співчутливо – і на тебе ніхто не подивиться з жалем, ти зневажав скорботного – зневажать і тебе загиблого; ти втікав від можливості виявити милість – і від тебе втече милість; ти нехтував жебраком – погордує і тобою той, хто від тебе був у злиднях. Якщо скажуть про це і подібне до цього, то де опиниться золото? Де блискучі посудини? Що вони означають проти плачу і скреготу зубів? Хто осяє темряву? Хто загасить полум’я? Хто відверне невмирущого черв’яка?..»

Тому зрозуміємо, браття, Господнє слово, яке навчає нас в небагато чому багато про майбутнє, і станемо милостивими, щоб стати через це блаженними у Христі Ісусі Господі нашому. Йому слава і держава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

 СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 4)

Щоб підтримувати свої фізичні сили, людині потрібна їжа, якою подаються нам сили і енергія. «Бо, – за словами святителя Григорія Ниського, -  неможливо людині ні бути сильною без достатньої їжі, яка підкріплює її сили, ні насититися їжею, не споживаючи її, ні харчуватися нею без бажання їжі. Христос сорок днів пробувши без їжі, «потім зголоднів» (Мт. 4: 2). Так, коли хотів, давав єству час робити своє. Але винахідник спокус, як тільки дізнався, що і в Ньому сталася ця неміч голоду, радив задовольнити бажання камінням, тобто побажання природної їжі звернути до неприродного, бо каже: «Скажи, нехай камінь цей перетвориться на хліб» (Мт. 4:3), – це і донині говорить він тим, які спокушаються своїм власним бажанням, і, кажучи так, найчастіше переконує тих, які споглядають на нього, готувати собі їжу з каменів. З каменів їдять хліб ті, які готують собі дорогі та пишні трапези з користолюбства та неправди.

Що таке відчуття голоду? Чи не бажання заповнити недостачу у необхідному? Хліба або чогось іншого, придатного в їжу, бажає єство. Тому коли замість придатного в їжу хтось шукає речовини, яка не вживається в їжу, тоді він прямо піклується про каміння, тому що одного вимагає єство, а він зайнятий іншим. Єство відчуттям голоду, ніби виразним голосом, майже говорить, що тепер потрібна їжа, бо потрібно знову повернути тілу втрачену силу. А ти не слухаєш єство; даєш йому не те, чого просить. Єство вимагає пиття; а ти готуєш дорогі чаші, великі посудини і тисячі інших предметів, що не мають нічого спільного з необхідною потребою. Невже в тому, що робиш, не чуєш того, хто явно радить тобі звернути погляд на камінь? А що, якщо хтось опише тобі, чим супроводжується ця кам’яна їжа, ці мерзенні видовища, пристрасні потішання слуху, якими ті, які приправляють їжу тим, що розпалює розпусту, прокладають шлях для низки бід? Ось порада супротивника про їжу! Саме це, звертаючи твій погляд на каміння, пропонує він тобі замість законного вживання хліба!

Господь наш Ісус Христос, Котрий долає спокуси, не голод як причину зла виганяє з єства, не відкидає бажання їжі як такого, що служить для підтримання нашого життя, але говорить, що знає поживний хліб, який засвоєний єству словом Божим. Яка ця їжа, бажання якої Ісус не соромиться? Після бесіди з самарянкою Він говорить ученикам: «Моя їжа є творити волю Отця Мого» (Ін. 4:34). Очевидна ж воля Отця – «щоб усі люди спаслися і до пізнання істини прийшли» (1Тим. 2:4).

А як можна нам досягти успіху в такому жаданні, це ми пізнали тепер з цієї заповіді блаженства. Бо хто забажав правди Божої, той знайшов справді те, що достойне бажання. Господь заспокоює тих, які терплять і голод, і спрагу правди. Святитель Григорій, розмірковуючи про «їжу духовну», говорить, що «не у всіх людей бажання схильні до одного й того ж». Одні жадають слави або багатства, або якоїсь суєтної знаменитості, інший жадібно поглинає заздрість, як отруйну їжу, але є й ті, хто постійно турбується «про хорошу їжу, про те, що є природно прекрасним. Природно ж прекрасним є те, що не заради чогось іншого обирається, але саме по собі бажане, завжди однакове і ніколи не втрачає привабливості після насичення ним».

Як тіло постійно потребує їжі для підтримки життєвої сили, так само для духовного життя ми маємо потребу в Христі, в Хлібі небесному. Жодна людська сила не спроможна задовольнити голод, або спрагу душі, але Ісус каже: «Я – Хліб життя. Хто до Мене приходить – не голодуватиме він, а хто вірує в Мене – ніколи не прагнутиме» (Ін. 6:35)

Слово ублажає не просто голодних, але тих, у кого бажання має схильність до істинної правди».

Що ж таке правда? “Деякі дослідники говорять, що правда – це дотримання правила віддавати кожному однаково і за гідністю. Наприклад, якщо хтось, отримавши владу судити, виголошує вирок не з власної прихильності чи ворожнечі, але, слідуючи суті справи, карає достойних того і виправдовує своїм вироком тих, які не підлягають відповідальності, і в інших суперечливих справах творить суд за істиною, то і він називається правдивим».

Правда (праведність) означає святість, богоподібність, а Бог «є любов» (1 Ін. 4 :16). Це узгоджується із тим, що говориться про Закон Божий «Бо всі твої заповіді – справедливість» (Пс. 119:172). Праведність є любов, а любов – це світло й життя у Богові. Праведність Божа втілена у Христі, і приймаючи Його, ми отримуємо цю праведність. Праведність – це вільний дар, який пропонується кожній голодній і спраглій за нею душі. Господь – наша праведність (Єрем 33: 16).

«Правда, – у розумінні Григорія Ниського, – поширюється на всіх: багатий він чи бідний, раб чи господар, знатного роду чи куплений раб, ніяка зовнішня обставина не збільшує і не применшує поняття правди. Тому нам потрібно шукати тієї правди, якою бажаючий її, за обітницею, насолодиться нею. Бо сказано: “Блаженні голодні правди, бо вони наситяться».

Григорій Ниський розмірковує, що якщо окрім правди, хтось буде мати подібне налаштування до цнотливості або мудрості чи розсудливості, або до іншого якогось виду чесноти, то чи Слово не ублажатиме його? Правда є одним з того, що ми розуміємо під словом чесноти: однаково достойний блаженства жадаючий і розсудливості, і мужності, і здорового розуму, або чогось іншого, що тільки розуміється в тому ж понятті чеснот. Бо неможливо, щоб лише одна якась чеснота, окремо від інших чеснот, сама по собі була всеохоплюючою чеснотою. Поняття правди охоплює в собі всяке добро; добро ж завжди розуміється як чеснота. Тому ім’ям правди визначається тут всяка чеснота. Набута чеснота, в кому одного разу вона твердо вкоренилася, ні часом не вимірюється, ні ситістю не обмежується, але тим, які живуть доброчесно, завжди приносить чисте, живе, сильне відчуття своїх власних благ.

На думку святителя, Сам Бог Слово є «істинна чеснота, добро без домішок поганого, добро, при якому осягається всяке поняття, складене думкою про найкраще, - ця чеснота, що покрила небеса», як висловлюється пророк Аввакум (Авв. 3:3). І вельми справедливо зараховані до блаженства голодні цієї правди Божої, бо той, хто насправді “спожив” Господа, як говориться в псалмах (Пс. 33: 9), тобто прийняв в себе Бога, стає сповненим того, чого прагнув і жадав, за обітницею Того, Хто сказав: «Я і Отець прийдемо і оселю сотворимо у нього» (Ін. 14: 21 – 23). Апостол Павло у посланні до Галатів, сповідує: «Живе в мені Христос” (Гал. 2: 20). Він, як жадаючий, завжди “вперед поривається» (Флп. 3: 13), кажучи: «Не вважаю, що вже досяг або вдосконалився, але поспішаю і прагну» (Флп. 3: 12).

Як втомлений мандрівник у пустелі прагне до джерела і, знайшовши його вгамовує свою спрагу, так і віруючий християнин у своєму житті повинен прагнути чистої води життя, джерелом якої є Христос. Якщо ми пізнаємо досконалість нашого Спасителя, у нас з’явиться бажання цілком змінитися, очиститись та уподібнитись Його славного образу. Чим глибше ми пізнаємо Бога, тим вищим стає наш ідеал характеру, і тим сильнішим буде бажання уподібнитися Йому. Коли душа прагне до Бога, божественна сила приходить на допомогу людським зусиллям. Якщо ми відчуваємо голод і спрагу за праведністю, це свідчить про те, що Христос уже торкнувся нашого серця, щоб воно шукало Його. Духом Святим Він може здійснити те, чого ми самі не здатні зробити. Не можна втамувати спрагу біля природнього струмка, коли перед нами велике Джерело, від повноти Якого ми можемо достатньо пити, щоб вірою підніматися вище і вище.

Отже, якщо ми зрозуміли це блаженне жадання, то, відкинувши всю повноту пороку, забажаємо правди Божої, щоб нею прийти до повноти у Христі Ісусі Господі нашому. Йому слава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 5)

І подібні до них книги – халдейська та еллінська байки – теж блюзнірські. І якщо божевільний запитує, чому святі зберігали ці книги, ви відповідаєте: у святих був добрий і нелицемірний розум, дарований їм Богом; читаючи ці книги, вони жили не за їх вченням, а за словами пророка та апостолів. Читали єретики і святі книги, але, не маючи доброго розуму від Бога, вони зрадили і стали відступниками від Бога, а їхні душі смерділи від цього смороду, трон, на якому спиралися їхні розум, був зруйнований, і йому не було місця, і оселився у їх диявольський розумі. І вчення про диявола зародилося у єретиків, і вони почали блюзнити на Бога, не розуміючи притч книг, не слухаючи мудрих, не приймаючи правильних вчень і ненавидячи вчителів, які своїм вченням вели їх до вічного життя (а той, хто не слухає і не підкоряється, – йде на вічні муки). Раніше апостол Павло заповідав віддавати непокірних та неслухняних дияволу на тортури. І Святі Отці, не маючи змоги розум цих єретиків, що був божевільний та непокірний, навчити вченню книжковому, – не віддавали їх сатані на тортури, а проклинали, бо знали, що той їх не покарає, а очікує їх вічна мука, коли будуть сковані вони разом з дияволом – наставником їх, бо він – непокірний вчитель для всіх непокірних. Так пише і Павло до святих, єпископів та священиків: «Коли хто спокуситься неправдою книжною, навчите того; коли ж не послухає вас і не покориться після першого та другого покарання – нехай буде проклятий», Коли ж зараз багато марнословів не скоряються і після сотого – що зробиться з тими! Чи не будуть вони разом з проклятими?

Ми ж, брати, зробимось смиренними та слухняними, будемо виконувати Божі заповіти книг святих, заглиблюючись у їхню мудрість; не з п’яним розумом, а з тверезим вшануванням життя з усіма праведними смиренними заради Христа Ісуса, нашого Господа, якому ми віддаємо хвалу.

«Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мт. 5:4)

Коли людина уяснить собі свої провини перед Богом, свою нікчемність, убогість та недосконалість, безперечно вона почне сумувати, плакати й смирятися та благати у Бога помочі. Людські ж недосконалості та помилки вона почне пробачати, а не осуджувати. Більше того, буде поспішати допомогти кожному нещасному в його помилках та нерозважностях.

«Але й з іншої причини, здається мені, – як пише святитель Григорій, -  не добре обмежитися тільки думкою, ніби приділяється блаженство лише тим, які плачуть через гріхи. Бо знаємо багатьох праведників, які провели життя бездоганно і, за свідченням Самого Божого Слова, відзначилися всяким добрим ділом. Чи не буде безглуздо визнати таких позбавленими божественного ублажання за те, що не грішили і не лікували гріха плачем? Чи не буде в такому випадку краще грішити, ніж жити безгрішно, якщо лише тим, які каються, дана в спадок благодать Утішителя? Тому слід ще неодмінно дізнатися, якому плачу уготовано утішення Святого Духа».

Спершу подивімося, що таке в людському житті сам плач і чому він іноді буває? Всякому явно, що плач є сумним налаштуванням душі, що з’являється при позбавленні чогось того, що людина любить; такий стан не має місця в тих, які живуть благополучно. Наприклад, чоловік успішний в житті, всі справи йдуть, “як за течією річки”, в приємність йому, радість приносять дружина та діти, в народі він користується пошаною, а у начальства – доброю думкою про себе, у підлеглих – повагою, привітний з друзями, рясніє багатством, живе у своє задоволення, приємний, безпечальний, міцний тілом, має все, що вважається в цьому світі дорогим: така людина, звичайно, живе у веселощах, насолоджуючись кожною річчю, яка є в неї. Але якщо цього благоденства торкнеться якась мінливість і, за деяким лихим збігом обставин, станеться або розлучення з найбільш улюбленими, або втрата в майні, або якісь тілесні ушкодження, тоді позбавленням того, що звеселяє приводиться протилежне налаштування, яке називаємо плачем. Тому істинно дане про нього поняття, що плач – це якесь скорботне відчуття втрати того, що звеселяє. Бо якщо тут плач виникає через позбавлення благ, які в кого є, і ніхто не стане оплакувати того, що бажає втратити, то належить спершу дізнатися , що таке саме благо, а потім скласти поняття про людське єство, бо цим досягається і здобуття успіху в плачі, який ублажається.

Григорій Ниський наводить приклад про двох людей, що живуть у темряві: один народився незрячим, а інший звик насолоджуватися зовнішнім світлом, але через певні обставини осліп, це лихо не однаково діятиме на обох. Бо один, знаючи чого позбувся, важкою для себе вважатиме втрату світла, а інший, зовсім не знаючи такої благодаті, проживе безжурно як такий, що виріс у мороці, розмірковуючи, що не позбавлений ні одного з благ. А тому бажання насолодитися світлом одного поведе до всякого зусилля і помислу знову побачити те, чого позбавлений насильно, а інший постаріє, живучи в темряві, тому що не знав кращого, визнаючи сьогодення благом для себе. Так і в міркуванні про те, хто зміг побачити справжнє благо і потім зрозумів убогість людського єства, той звичайно, вважатиме душу такою, що бідує, оплакуючи те, що в житті не користується цим благом. Тому, слово ублажає не печаль, але пізнання блага, через яке людина страждає печаллю про те, що немає в житті цього шуканого.

Благо за своїм єством вище від нашого відання. І саме цього блага, яке перевищує всяку силу осягнення, ми, люди, були колись причасниками, бо людина  володіла  благом, коли була створена за образом Божим, жила у раю і насолоджувалася тим, що було там насаджено, а плід тих рослин – життя, відання і подібне до цього. Якщо ж це було у нас, то як не нарікати на лихо, порівняно з тодішнім блаженством, тому, хто порівнює існуючу тепер бідність? Високе стало приниженим; створене за образом небесного стало приземленим; поставлене царювати поневолилося; створене для безсмертя зіпсоване смертю; те, що перебувало в райській насолоді, переселене в це хворобливе і вельми важке місце; виховане в безпристрасності обміняло її на життя пристрасне і короткочасне; непідвладне і вільне нині перебуває під владою настільки великих і багатьох зол, що неможливо порахувати наших мучителів. Бо коли запанує в нас кожна пристрасть: дратівливість, гнів, страх, боязнь, зухвалість, стан печалі і задоволення, ненависть, сварки, нелюдськість, жорстокість, заздрість, улесливість, злопам’ятність, нечутливість і всі пристрасті, які є діючими проти нас, то стають володарями поневоленого і, зайнявши твердиню душі, мучать підвладного. А якщо хто порахує і біди, які осягають тіло – маються на увазі всілякі види хвороб, яких людство на початку взагалі не відчувало, то набагато рясніше проллє сльози, дивлячись замість благ на порівняні з ними скорботи і лиха, які протилежні благоденству.

Тому Той, Хто ублажає плач, навчає душу звертати погляд до щирого блага і не занурюватися в теперішню красу цього тимчасового життя. А хто насолоджується цим, тому потрібно не шукати кращого. І хто не шукає, той і не знайде того, що здобувається лише тими, які шукають. Отже, тому Слово ублажає плач, визнаючи його блаженним не через те, що такий він сам по собі, але через те, що від нього походить. Та й зв‘язок мови показує, що для тих, що плачуть блаженно плакати, оскільки саме це призводить до утішення. Бо Господь сказав: «Блаженні ті, що плачуть», і не зупинив на цьому мови, але додав: «бо вони втішаться».

Вони втішаться доброю Христовою втіхою. Господь заспокоїть їх, обгорне ласкою Своєю, простить їм провини їх, окриє Своєю благодаттю і вже тепер наповнить тихою мирною радістю серця їх, але істинно висока втіха чекає їх на небесах, де світла оселя всіх праведників. Отже цією заповіддю Господь ублажає тих, що плачуть, молячись за гріхи свої, і в той же час навчає нас, щоб скорбота за наші гріхи не доходила до відчаю. Хоч би який тяжкий був гріх, у Господа милосердя більше. Треба тільки каятися та не втрачати надії.

Насамкінець, щоб краще зрозуміти силу того плачу, який ублажається, то можна зупинитися на притчі про багача і Лазаря, в якій Господь ясно показав: якщо багач витрачає своє добро лише задля власної втіхи, а убогим не допомагає, не думає про душу свою і її вічну долю, то буде засуджений і не здобуде щастя в майбутньому житті. Ті ж, хто терплять, лагідно, без ремствувань переносять страждання, матимуть блаженне життя у Царстві Небеснім (Лк 16:19–31).  Бо Авраам говорить багатому: «Згадай, що ти вже отримав свої блага за життя свого, а Лазар – тільки зло; тому він тішиться, а ти страждаєш» (Лк. 16:25). Цьому і належало бути після того, як нерозумність і неправильна направленість розуму, зробила нас чужими благої Божої опіки над людиною. Через те Бог узаконив нам насолоджуватися благом, до якого не примішане зло, і заборонив до доброго домішувати випробування лихого. Коли людина через жадібність свавільно переступає Боже слово, то звичайно через це належить зазнати їй частку і в сумному. Подібно до цього і веселощі є двоякими: одні – у цьому віці, а інші – у тому, в який належить нам увійти. Тому людина має можливість вибору – виконати служіння печалі в цьому короткому і тимчасовому житті і мати нескінченні і завжди триваючі радощі у житті вічному. Для того, щоб заплакати перед Богом, треба осудити себе перед своєю совістю, як блудний син (Лк. 15:11-32). Тоді починається сумування над собою, поклик до молитви, а в щирій молитві починається святий покаянний плач. Сльози в усамітненій молитві — то вірна ознака щирого сумування за свою гріховність і ознака щирого покаяння.

Сльози в покаянні — то найкращі ліки для гріховних недуг. Покаянні сльози — то дар Божий, і щасливий той, хто його має. Нерозкаяний і гордий грішник не заплаче, бо скам`яніле його серце не зм`ягчається. То страшний стан душі, гріховна смерть. Отже, є є печаль мирська, як каже апостола Павло, і є печаль «заради Бога», і справа печалі мирської – смерть, а друга печаль покаянням «творить» спасіння тим, які печаляться (2 Кор. 7:10).

Чому «блаженні ті, що плачуть» нині? Тому що «вони втішаться» на віки віків. Утішенням же служить причастя Утішителя. Власною дією Духа є дар утішення, якого нехай сподобимося і ми за благодаттю Господа нашого Ісуса Христа! Йому слава на віки віків! Амінь.

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 2)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 4)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 5)

«Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю

Заповіді Блаженства, дані Господом нашим Ісусом Христом людині, як шлях до істинного спасіння, у розумінні святитетя Григорія Ниського «подібні до сходин, якими йдуть вгору: коли стануть на першу, з неї піднімаються на ту, яка лежить вище, і друга знову веде того, хто сходить на третю, а ця – на наступну, і ця наступна – на ту, яка за нею, таким чином той, хто піднімається зі сходинки, на якій стоїть, піднімається завжди на вищу і досягає вершини свого сходження».

Слухач можливо скаже, що якщо слідувати розташуванню сходин, про які пише святитель Григорій, то неможливо після Царства Небесного успадкувати землю. Навпаки, послідовніше було б перед небом згадати про землю, бо з неї буде і наше сходження на небо. «Але, якщо трохи окрилимося словом, і станемо на самому хребті небесного зводу, то знайдемо там небесну землю, призначену на спадок тим, хто жили доброчесно, так що не виявиться помилки в порядку слідування блаженств, за яким, в Божих обітницях вони запропоновані нам, спочатку небо, а потім земля… Тому і Слово сходить до нас, бо ми не здатні були до Нього піднятися…Якщо ти від перших блаженств піднісся розумом і зійшов до небесного уповання, то простягни твоє любовідання до тієї землі, яка є не спільною для усіх спадщиною, а тільки для тих, які  за лагідність життя визнані  достойними тієї обітниці». Святитель каже, що і великий Давид, про якого Божественним Писанням засвідчено, що був лагідним і незлобивим, більше за всіх, що в його час жили у світі, керований духом зрозумів  і вірив у те, що “побачить блага на землі живих” (Пс. 26:13) Цією «землею живих» називав землю, на яку не вступала смерть, на якій не протоптано шлях грішників, яка не приймала на себе сліду пороку, якого не розсікав плугом лукавства сіяч кукіля, яка не зростить тернину й будяків, на якій вода упокоєння  і місце родюче і все інше, що чуємо загадково висловленим у богонатхненному вченні. У першому Посланні святого апостола Павла до Солунян сказано: «Ми ж будемо піднесені на хмарах  на зустріч з Господом у повітрі, і так завжди з Господом будемо» (1 Сол. 4:17)

Про те, що не слід буквально розуміти термін Святого Писання «земля» знаходимо також у інших святих отців. Свт. Кесарій Арелатський, пояснюючи слово Господнє до Мойсея про святу землю, на якій той стоїть і споглядає Таїну  прообразу Богородиці, каже: Христос, образ Котрого ти носиш і подобу Котрого ти маєш, є землею святою. Воістину святою землею є тіло Господа нашого Ісуса Христа, через Котрого спасіння всьому небесному й земному, про Котрого апостол говорить: «Він примиряє Кров’ю хреста Свого тих, хто на небі і на землі» (Кол.1:20).

«Господь обіцяє землю, де живуть і не помирають – землю живих» (Пс. 26:13), вічне життя з Богом, те життя, яким живе Сам Христос. І прийняти цей дар може тільки той, хто був лагідний, терплячий і незлобивий, хто готовий був відкрити свою любов іншим. По-справжньому володіти даром любові може тільки щирий і безкорисливий. Бог любить людину не тому, що бажає щось отримати у відповідь на цю любов, а тому, що Він Сам – Любов і нагорода від Нього  вища за будь-які очікування. Він Сам є для людини тією «землею лагідних», Сам є «загубленою драхмою», «перлиною, скарбом», «хлібом життя»…

Але подивімося, в нагороду за яку чесноту призначається успадкування тієї землі. Сказано «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» (Мт. 5:5) Що ж таке лагідність? Лагідністю є спокійний, сповнений християнської любові стан духу, при якому людина ніколи не дратується і не дозволяє собі ремствувати не тільки на Бога, але й на інших людей. Християнська лагідність виявляється, головним чином, у терплячому перенесенні образ, завданих іншими, і є властивістю, рисою, протилежною гніву, злобі, самохизуванню і мстивості.

У Посланні святого апостола Павла до Филип’ян сказано: «Браття, радуйтеся завжди в Господі, і ще раз кажу, радуйтеся. Лагідність ваша нехай буде знана всім людям. Господь близько. Ні про що не журіться, але в усьому молитвою і молінням з благодаренням висказуйте ваші прохання до Бога. І мир Божий, що перевищує всякий розум, нехай збереже серця ваші і розуміння ваші у Христі Ісусі» (Фил. 4:4-9) Найвищий приклад лагідності для нас показав Сам Господь наш, Ісус Христос, який молився на хресті за Своїх ворогів. Він і нас учив не мститися ворогам, а робити їм добро: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт. 11:29). Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте у мирі з усіма людьми. Християнин може гніватися тільки на самого себе, на свої гріхопадіння і на спокусника – диявола.

Господь обіцяє лагідним, що вони успадкують землю. Обіцянка ця означає, що лагідні люди в нинішньому житті силою Божою зберігаються на землі, незважаючи на усякі підступи людські і на найжорстокіші гоніння, а в майбутньому житті вони будуть спадкоємцями небесної батьківщини, «нової землі» (2 Пет. 3:13) з її вічними благами.

Святитель Григорій Ниський робить акцент на тому, що лагідність – це не тільки те, що позначається тихістю і повільністю. «Серед скороходів тихий не кращий за поспішного і саме швидкість у русі в більшості випадків дає винагороду і позитивний кінцевий результат»… Так чому ж тут Слово як великий успіх ублажає лагідність? На думку святителя, “оскільки швидкість в прагненні до пороку шкідлива, то, без сумніву, буде гідним блаженства те, що уявляється  протилежним. А це є лагідність – навичка бути повільним і нерухомим у недобрих ділах, бути не поспішним до поганого… Тому блаженні не ті, які раптом вдаються до пристрасних порухів душі, але стримувані розумом, а ті, у кого помисел, подібно до якоїсь вузди, зупиняє пориви, не дозволяє душі вдаватися до безчинства. Лагідність, достойну ублажання, кожний може побачити в пристрасті роздратування. Бо у людей, опанованих даною пристрастю, кров у серці закипає і душа готова повстати до помсти, голос суворий, мова колюча, язик заціпенілий від пристрасті й неспроможний служити внутрішнім поривам. Протилежністю роздратованості, за словами Григорія Ниського, є вкорінене почуття лагідності, яке спонукає людину висловлюватись тихим голосом і дивитись спокійним поглядом, подібним до лікаря, який володіє мистецтвом оздоровлювати…Вести ж себе так – означає не що інше, як глибоко вкоренитися в смиренномудрості, при успіху в ній, роздратування не буде мати навіть і входження в душу. А коли немає роздратування, процвітає «тихе і мирне життя» (1 Тим. 2:2), воно ж є не що інше, як лагідність, якій кінець  – блаженство і успадкування небесної землі в Христі Ісусі Господі нашім”.

Як підсумок, на завершення наших міркувань, хочеться спробувати дати відповідь на запитання, чи можна бути лагідним у сучасному світі? Чи важко зберегти, відшліфувати чи розвинути в собі цю чесноту? Справжню лагідність в усій її повноті явив Ісус Христос. А це означає, щоб бути лагідним, треба бути таким, як Христос. Чи можливо це для людини? Людина не може стати Христом у прямому розумінні, бо Христос – вічний Бог.

Але кожен з нас – і всі ми разом у Церкві, як Містичному Тілі Христовому – можемо, творячи добрі вчинки, наслідувати Христа. Сила Христова з’явилася саме в поразці – відкиданні народом свого Спасителя, Його Розп’ятті і Смерті, які стали не безславним кінцем, а вічною перемогою над гріхом, смертю, прокляттям і пеклом.

Шукаймо Христа, землю лагідних, про успадкування якої казав Ісус Христос. Прагнімо успадкувати землю лагідних, щоб жити як апостол Павло: «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Це можливо не інакше як через труди наслідування Христа, уподібнення Йому, а значить і через хрест Господа нашого Ісуса Христа, «Яким для апостола світ розп’явся і він для світу» (Гал. 6:14). «Бо немає іншої основи крім покладеної, а вона — Ісус Христос» 1 (Кор.3:11).

Отже, Перемога прийшла звідти, звідки її найскладніше було б чекати. Тому і наша перемога пов’язана з плеканням в собі тих чеснот, які найменше цінуються в цьому світі, але котрі є такими важливими на шляху до нашого спасіння. Цей шлях і є зречення себе та «взяти хрест свій і йти за Христом, землею лагідних» (Мк. 8:34).

Василина, Православний духовний центр св. ап. Івана Богослова, м. Чернівці

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 1)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 3)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 4)

СВЯТИТЕЛЬ ГРИГОРІЙ НИСЬКИЙ ПРО БЛАЖЕНСТВА (СЛОВО 5)

]]> http://kyiv-pravosl.info/2020/10/18/svyatytel-hryhorij-nyskyj-pro-blazhenstva-slovo-2/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2020/08/13/z-vchennya-svyatoho-symeona-arhiepyskopa-solunskoho-pro-svyaschenni-hramy/ http://kyiv-pravosl.info/2020/08/13/z-vchennya-svyatoho-symeona-arhiepyskopa-solunskoho-pro-svyaschenni-hramy/#comments Thu, 13 Aug 2020 11:57:08 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=7627 Continue reading →]]>

Для православних віруючих святість храмів – це даність. Священний храм – це не звичайне місце, воно не схоже ні на які інші споруди, і навіть новітній з храмів, що не відрізняється старовиною, незрівнянно перевершує за цінністю і важливістю найважливіші дохристиянські археологічні пам’ятники у світі.

У наш час у деяких виникають сумніви щодо священних храмів, які прирівнюють до будь-якого іншого простору або будівлі. Затьмарений розумом людина, спійманий в пастку свого маловір’я – або, скоріше, свого невіри – не може визнати, що «де Бог хоче йти, перемагається єства чин», що особливо характерно для унікального простору присутності Божої, святих храмів. На жаль, такий розум більше довіряє тому, що рекомендує йому наука часу цього – коли «експерти» сперечаються один з одним – чим те, що рекомендує та вказує йому віра з двохтисячорічним досвідом.

Що сучасні епідеміологи сказали б про десятьох прокажених, яких Христос зцілив і послав до священиків, щоб вони поглянули на них ближче? Чи підійдуть вони до колишніх прокажених? Чи будуть вони довіряти своїй науці, яка заперечує чудо, або Христу, Який їх зцілив? І коли вони, нарешті, дізнаються про диво, чи визнаються вони в цьому або сховають його? Ймовірно, друге, оскільки через два місяці після відкриття церков, коли тисячі людей, прийшли до храмів і до Таїнства Божественної Євхаристії, причащаючись з тієї ж ложечки, крива статистики вірусу анітрохи не змінилася в гіршу сторону, і вчені «посоромилися» про це сказати.

Але давайте перейдемо тепер до нашої теми. Так чому ж нас вчать святі? Ми розглянемо вчення одного з них, святого Симеона, архієпископа Солунського (XV ст..) Його слова пройняті належним благоговінням і трепетом по відношенню до християнського храму. Зокрема, викликає захоплення його вчення «про Святого Храмі і його основу» [1], де він пояснює те, що відбувається в храмі. Наскільки ж ми православні благословенні, яка ж благодать подається нам і ми її відкидаємо!

Святитель Солунський хоче вдихнути, передати слухачам цей священний трепет, таємниче відчуття того, що понад розумом, яке передає нам святий храм, і благоговіння. Зіткнувшись з «нечестивими», «ураженими прокляттям», «поганими» і «згубними» – як він називає єретиків, не поважають, серед іншого, храми, він наводить як приклад Христа, який вигнав богоненавидникив з давнього храму Соломона, який він назвав «Домом молитви» і « Домом Отця свого», щоб навчити нас повазі і вшанування до нього: «А що треба вважати божественні храми, показав нам Він Сам, коли з давнього храму вигнав батогом тих насмішників і буде домом молитви, і домом Отця Свого цей храм назвав. І Він не дозволив, сказав, вносити товар в храм святий, щоб дати нам до божественних храмам належне благоговіння» [2]. І він каже, «той храм був законний і був образом. Тепер же ми говоримо, що наш храм – більшого того, тому що тут мешкає Спаситель» [3].

Чудеса, які пережили християни в храмах завдяки перебуває в них благодаті Святої Трійці, настільки численні, що разом з чудесами від святих ікон і святої води він приводить їх, як природні факти, наводили аргументи проти нечестивих. «Хто творить чудеса через святі ікони і святі храми? Чи не Свята Трійця?». «Звідки ж приходять божественні діяння, які вчиняються через святі ікони і священні храми, і освячену воду?» [4].

Він каже, що божественні сили задіються всередині храму, подаються навіть зцілення і від його неживих предметів і речовини для нашого освячення: «І це ми бачимо досить ясно, бо Божественні сили діють, виявляються і в храмах: тут бувають явлення Ангелів і святих, відбуваються знамення, виконуються прохання, подаються зцілення. Надають на нас благотворну дію і бездушні речі, що знаходяться в храмах: вода, каміння, стовпи, ланцюга. Вони діють не самі по собі, бо як вони можуть діяти, будучи бездушними творіннями Божими, не що можуть самі по собі нічого? Ні, вони діють благодаттю Божою, що сходить на них, і закликану на них Божественним ім’ям. І це відбувається заради нашого освячення» [5].

Христос освячує воду, тіла спочилих слуг своїх та храми. І там, де гучить Його ім’я, або Його Матері, або Його Святих, там відбувається безліч чудес. Цією силою не володіють самі будівлі, але покликання божественного імені і перебуває в них благодать Святого Духа: «І Він освячує свої бездушні храми. У священних місцях, де кличуть Христа або Його Матір, або Його святих відбуваються численні знамення. І не дерево і не каміння є джерелом сили, яка освячує, бо вони є творінням Божим, а прикликанням Бога і вселенням благодаті Святого Духа» [6].

Коментуючи те, що відбувається під час заснування храму, в тому місці, коли перед його освяченням ворота храму закриваються і всередині знаходяться тільки священики і архієреї, він вказує, що цей простір змінюється. Це вже не земне місце. Воно стає Небесним: «бо храм стає вже Небом і його вже осіняє сила Святого Духа» [7].

Після того, як відбулася закладка храму, навіть його стать стає святим і таким, що підлягає вшанування, тому-то багато набожних вірних і цілували його, як підніжжя Неба! «Якщо він освячений, то йому належить вшанування, і багато його набожних цілують як небесну землю» [8].

Святий Престол є житлом Бога, і не тільки: «На ньому живе Бог … Таким чином, воістину трапеза буває і жертовником Христовим, і престолом слави, і обителлю Божою, і труною, і місцем поховання і спочину Христового» [9].

Ось чому ті, хто оскверняє святі храми гинуть: «Ми часто бачимо очевидним чином, що ті, що не поважають святинь, страждають тілесно і нарешті гинуть» [10].

Завдяки благодаті святого мира храм стає досконалим: «Після помазання священним трапези миром, … вона є вже селищем Божим і обителлю слави» [11].

Повітря в храмі вже не такий, як в інших місцях, тому що в храмі повітря освячений. Всі наші почуття, нюх і дихання однаково очищаються і освячуються: «Ладан очищає наше нюх і дихання … освячує повітря і наші органи чуття, і дихання, передаючи нам свій аромат. І від одного невеликого шматочка ладану все виповнюється пахощів за допомогою вогню, тому він зображує Святого Духа» [12].

Те, про що ми згадали, є дуже небагатьом з тієї багатої спадщини, яку святий Симеон залишив нам про святі храмі, і того, що в них відбувається. Його слова розсіюють всі сучасні фобії, надихають та захоплюють нас, а також вводять нас з почуттям захоплення в той простір, в якому ми знаходимось вже давно, не розуміючи, чим він є насправді. Ми дуже багаті і не цінуємо те, що маємо. Нехай Бог змилується над нами, щоб і ми звернулися до Нього. Ось чого святитель бажає навіть для нечестивих: «Але щоб сподобив Господь, Ти ласкавий та єдиний милостивий, щоб помилувані були всі віруючі в Нього … Точно так само нехай повернуться до Христа і безбожники, і так удостоються слави Того, Хто є радість, життя і насолода, істинно Сущий і причина нашого буття, через Якого і сталося все існуюче!».

Посилання:

[1]. PG 155,306-361

[2]. Συμεών Αρχιεπισκόπου Θεσσαλονίκης. Διάλογος κατὰ πασῶν τῶν αἱρέσεων. PG 155,68

[3]. Ως άνω. σελ.108

[4]. Ως άνω. σελ.61

[5]. Συμεών Αρχιεπισκόπου Θεσσαλονίκης. Περὶ τοῦ ἁγίου ναοῦ καὶ τῆς τούτου καθιερώσεως. PG 155,336

[6]. Συμεών Αρχιεπισκόπου Θεσσαλονίκης. Διάλογος κατὰ πασῶν τῶν αἱρέσεων. PG 155,95

[7]. Συμεών Αρχιεπισκόπου Θεσσαλονίκης. Περὶ τοῦ ἁγίου ναοῦ καὶ τῆς τούτου καθιερώσεως. PG 155,312

[8]. Ως άνω. σελ.313

[9]. Ως άνω. σελ.316

[10].Ως άνω. σελ.337

[11]. Ως άνω. σελ.317

[12]. Ως άνω. σελ.344

Іоаніс Літінас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»