Сумні роздуми про статтю «Екуменізм по-православному» о. Ореста-Дмитра Вільчинського – http://www.catholicnews.org.ua/ekumenizm-po-pravoslavnomu#point

Від редакції.

Після публікації серії статей про прозелітизм УГКЦ на Сході України (як на нашому порталі, так і інших українських релігійних ЗМІ), розгорнулася жвава дискусія про цю з’яву. Ця, на наш погляд дуже цікава, публікація відомого греко-католицького вченого п. М. Крокоша вперше з’явилася на сторінках його власного блогу на сайті РІСУ, але невдовзі пропала не тільки ця стаття але й сам блог… Зважаючи на цікавість матеріалу, наш сайт, з згоді автора, публікує дану статтю.

 Наш «католицький оглядач (не греко-католицький, а саме католицький, католицькіший за самого папу)», який вже давно хворіє на хронічний уніатизм, недавно засумнівався в доцільності продовження екуменічного діалогу з православними. В його статті дивує вже сама риторика, якою послуговується о. Орест-Дмитро для означення наших православних братів – адже здавалося б, що вислови на кшталт «нез’єдинені», «що називають себе православними», «східна схизма», «розкол» і т. п. давно канули в лету і не мають права на існування у вік екуменізму. Тоді як католики і православні давно визнали іншу Церкву сестрою, шановний панотець робить спробу відновити атмосферу міжконфесійних війн «Русі з Руссю» поунійного17-го століття.

Найперше нагадаємо отцю Оресту, що негоже плювати на гроби власних християнських предків, три четверті з яких були православними, бо ж у Галичині унія прийнялася аж на зламі 17-18-го століть, тобто більш як на століття пізніше від Берестейської унії. Наприклад, більшість сьогоднішніх василіянських монастирів були засновані православними і століттями належали до Православної Церкви.

Очевидно, що звинувачення УГКЦ в прозелітизмі на Великій Україні «висмоктаними з пальця» аж ніяк не є, бо ж його автори з УПЦ були готові навести конкретні приклади неекуменічної поведінки священиків нашої Церкви. Звичайно, керівництво УГКЦ не має ціле направленої прозелітичної стратегії, але деякі священики цієї Церкви, намагаючись всякими засобами збільшити кількість своїх овечок, не відмежовуються чітко від Православної Церкви, чим вводять в оману не надто свідомих її вірян.

Щоб усунути ці недоліки, які спричиняють непотрібну напругу між Церквами, треба просто виробити кодекс чітких правил поведінки священиків УГКЦ на переважно православних територіях та в діаспорі, де є значна кількість православних заробітчан. Такі священики повинні мати правдиво екуменічну настанову до Православ’я і відноситися з належною повагою до домінуючої конфесії, щоб оминати непотрібні конфлікти з Православною Церквою. Екуменічна тактовність вимагає від них координації душпастирської діяльності з місцевим клиром православних Церков. Адже йдеться не про якісь там «місійні терени», а про нашу спільну християнську батьківщину, котра вже більш як тисячу років є християнською. Навіть якщо значна частина населення Східної України і є релігійно індиферентною чи радше недостатньо воцерковленою, то все ж треба брати до уваги непросту історію Православної Церкви – пік переслідування Церкви комуністичною владою припав на 20-30-ті роки, а тому Православ’я на Східній Україні ще й досі перебуває в стані відродження своїх церковних структур. Не можна міряти всю Україну галицьким, греко-католицьким церковним мірилом, адже на Західній Україні практично все населення завжди було воцерковлене, бо навіть в комуністичні часи до найближчого храму завжди було недалеко, тоді як там, де комунізм панував понад 70 років, храми були зруйновані, а тому й досі далеко не в кожному селі є налагоджене парафіяльне життя. Якщо ми як греко-католики хочемо відродження християнської України, то повинні сприяти відродженню Православ’я на його споконвічних теренах, а не використовувати важкого спадку комуністичної неволі для поширення нашої конфесії. Бо таким чином УГКЦ може непоправно погіршити відносини з православними Церквами, а це важить набагато більше, ніж кілька тисяч нових греко-католиків. Кілька років тому мені самому доводилося чути, як один із визначних священиків УГКЦ на прощі в одному монастирі на проповіді вголос мріяв про сотні й сотні греко-католицьких священиків, які мають заполонити Східну Україну. Такий менталітет треба терміново міняти. Ціла Україна історично є християнською державою, а тому їй потрібне не окатоличення чи то пак обуніачення, а плідна співпраця всіх Церков для відродження святої України та на благо всього суспільства.

О.-Д. Вільчинський дозволив собі також ряд непоштивих висловлювань на адресу УПЦ КП і її глави – патріарха Філарета. Однак провина за відсутність справжнього екуменічного діалогу з цією Церквою лежить не лише з її боку. Сама УГКЦ також нічого реально не зробила, щоб розпочати дійсний богословський діалог із УПЦ КП. Адже й досі в нашій Церкві не створена богословська Комісія для помісного «діалогу істини» з православними Церквами-сестрами на Україні. Спочатку треба зробити власні домашні завдання, а вже потім витягати скалку з братового ока. Однак поки що не видно навіть якогось намагання з офіційного боку вступити в екуменічний діалог ні із УПЦ КП, ні з іншими православними Церквами України. Дальше від загальних декларацій греко-католиків справа ніколи не йшла. Це є красномовним свідченням того, що УГКЦ поки що не є конструктивним фактором, а тільки об’єктом екуменізму. І звинувачувати в цьому можна кого завгодно, але точно не православних.

Наш хорватофіл дуже полюбляє нападати на сербів, але погляньмо на Балкани з християнсько-екуменічної перспективи. Внаслідок розчленування Сербії натівськими «визволителями» Косово і Метохія – колись серце православної Сербії, які квітли монастирями, були фактично дехристинізовані й перетворилися на першу чисто мусульманську державу в Європі. Чи може не обливатися кров’ю християнське серце, бачачи зруйновані середньовічні храми з всесвітньо відомими фресками – визначні пам’ятки середньовічної архітектури, поламані хрести й збезчещені ікони ? Де тут християнська солідарність католика з мучеництвом православних сербів у Косові й Метохії, які й досі героїчно відстоюють останні рубежі християнства в цьому краї ? Я не знаю, чи вже вибачився папа за те, що хорватські католицькі єпископи намагалися скористатися  злочинами хорватських усташів у Другій Світовій Війні, щоб «навернути» православних сербів. Але якщо сербський патріарх узалежнює готовність прийняти папу в своїй країні від вирішення цього питання, то час для такого вибачення давно прийшов. До речі, як і для вибачення папи перед українськими православними Церквами за зруйнування і переслідування Православної Церкви на Холмщині в 1938 році. Нагадаємо, що певну роль у цій трагічній події відіграла й УГКЦ. З одного боку, митрополит Шептицький підняв свій голос на захист православних братів, а з іншого – УГКЦ була використана римо-католиками в рейдерській схемі, котра виглядала наступним чином: колишні греко-католицькі храми забиралися в православних, «поверталися» Католицькій Церкві – проте не УГКЦ, а Ватиканові, а цей в свою чергу «дарував» їх польському урядові, який зразу ж перетворював їх у костели або руйнував.

Визначення о. Вільчинського, що Православ’я – «це сила, яка завжди зраджувала», виглядає трохи кумедно з уст представника Церкви, яка виникла внаслідок зради кількома владиками свого законного патріарха й власної віри. Не треба ставити все з ніг на голову. Це не Православ’я «зраджувало уніям», а сама унія була зрадою Православ’я.

Звичайно, помилковим є його твердження, що «екуменічний діалог з Православ’ям у реальності зведений до стамбульського Фанару», адже в спільній католицько-православній комісії для богословського діалогу між обома Церквами представлені майже всі православні Церкви, а в багатьох західних країнах, де є численні православні діаспори, ведуться плідні діалоги між тамтешньою Католицькою Церквою і представниками тамтешніх православних громад.

Не знаю, де він вичитав байку, що «Православ’я під мурами Царгороду спробувало обдурити хрестоносців», але загально відомим є той факт, що жодна православна навала не плюндрувала Риму і не заміняла папу візантійським антиподом, як це робили на Сході латиняни з грецькими патріархатами, поставивши там своїх безглуздих паралельних «латинських патріархів». Усупереч Флорентійській унії Захід так і не надав обіцяної військової допомоги Візантії, а тому Константинополь і не зміг встояти перед турками. Не знаю, чи була там зрада, але факт є фактом. Не розумію також, чому героїчна боротьба православних народів Балкан за свободу від турецького іга, котра ніколи остаточно не припинялася, є для о. Вільчинського зрадою. Як на мене, то саме їм Західна Європа завдячує тим, що її не завоювали турки – так само, як і нашим рідним православним козакам. Бачення ролі Православної Церкви в історії України взагалі є вершиною уніатського цинізму. Саме уніатського, а не ГРЕКО-католицького, бо «греко-» є для нашого «католицького» оглядача лише неприємним нагадуванням про ненависну йому Церкву-матір УГКЦ – Вселенський Константинопольський Патріархат. Характеризувати таку настанову інакше, як «яничарство», неможливо.

Вся стаття о. Вільчинського має за мету довести, що Православ’я для України – це «фу», а Католицизм – це «ого». Але не все так просто, як він намагається представити. Також Католицизмові можна закинути, що він «завжди виступав, як грабар українства, як інструмент імперської політики». Ця лінія прослідковується від закликів римських пап до хрестових походів проти Галицько-Волинського князівства в 13-му столітті аж до руйнації українських Церков на Холмщині у 1938 р. Але тут треба розрізняти між праведним, тобто Церквою як духовною реальністю, і грішним, тобто Церквою як людською спільнотою, котрій притаманно помилятися і навіть грішити. Отож, не тільки Католицька, а й Православна Церква – це Церква Христова, а не продукт міфічного східного цезаропапізму чи деспотизму.

Чомусь отець не хоче бачити всього того позитивного, що Православ’я принесло Україні. Саме завдяки принесеному з Візантії східному християнству, яке прийшло до нас із найрозвинутішою в той час візантійською культурою, Київська Русь стала наймогутнішою державою тодішньої Європи, саме вірність прабатьківській релігії допомогла нашому народові вижити у нелегкі часи польсько-литовської займанщини і саме боротьба за відновлення Православ’я стала рушійною силою відновлення української державності в часи Хмельниччини.

Можу заспокоїти всіх православних читачів – погляди, подібні до о. О.-Д. Вільчинського, не є в УГКЦ панівними, вони є лише пережитком уніатизму, який не має жодного майбутнього.

Не знаю, де саме він побачив ознаки «католицького ренесансу» у світі. – чи не в педофільних скандалах, котрими в минулі роки «відзначилася» Католицька Церква ? Але думаю, що все-таки надія на краще є. Наприклад, недавно префектом Конгрегації Віри був призначений єпископ Реґенсбурґський Людвіґ Ґергард Мюллер, в якого я зробив докторат з догматики. Особисто мені він запам’ятався тим, що називав православні Церкви «східними католицькими Церквами». Цим він хотів наголосити, наскільки незначними є догматичні різниці між Православ’ям і Католицизмом у порівнянні з Протестантизмом. Чим не приклад для наслідування отцем Вільчинським ?

Останній не бачить головного виклику, перед якими стоїть християнство – боротьби з релятивізмом за відстоювання вічних моральних цінностей. А тут протестантські спільноти, принаймні найбільші з них, союзниками Католицької Церкви бути точно не можуть, бо давно відмовилися від суттєвих змістів християнства, щоб сподобатися суспільним ідейним модам. Так що повернення кількох незначної кількості англіканців у Католицьку Церкву, яким так захоплюється о. Вільчинський, є тільки винятком, який підтверджує правило – справжній екуменізм можливий якраз лише з православними Церквами, котрі, як і Католицька, будують своє майбутнє на спільному надійному фундаменті – Семи Тайнах, вірі Вселенських соборів та незмінному моральному вченні отців Церкви.

Отож, незважаючи на те, що о. Вільчинський може запропонувати нашим православним братам властиво тільки «дулю в кишені», ми маємо повне право надіятися, що возз’єднання обох Церков-сестер є лише справою часу. Як то кажуть, собака гавкає, а екуменічний караван собі йде.

п. Микола Крокoш.