Нищення церков на Холмщині: Католицька Церква як інструмент етноциду українського народу

На початку 1938 р. ніхто з холмщаків не припускав, що може статись ще щось гірше, ніж звичайна холмська дійсність. І справді, губити, здавалося, більше не було чого. Бо після 1918 р., після настановлення над цією землею польської влади, поляки зачинили майже всі церкви, 169 церков висвятили на костели, відібрали від української Церкви й роздали ксьондзам та колоністам понад 17.000 гектарів найкращої землі, заборонили працювати культурно-освітньому товариству «Рідна Хата», забрали його бібліотеки, понищили все майно, припинили діяльність українських кооператив, цілком знищили українське шкільництво, заарештували свідомих громадян…

Нескінченна низка принижень і зневаги палила соромом і гнівом серце кожного холмщака. Ні, гірше не могло бути…

Але це гірше прийшло в 1938 – 1939 роках. Страшні роки диявольської боротьби цілої держави проти маленької горстки холмщаків-українців.

Почалося з атак на православ’я в польській пресі, на чолі з краківською газетою «Ілюстровани Курєр Цодзєнни». Православні, ці гайдамаки, твердила польська преса, українізують Холмщину. Їх треба перевести на католицтво, тоді все буде добре.

Потім заворушилась місцева польська адміністрація й громадянство. У постерунки поліції та до «референтів безпєченьства» почали викликати свідоміших громадян, затримували їх в арештах, били, казали їм переходити на католицтво або виїжджати з Холмщини. А місцеві поляки почали організувати різні товариства «опєкі кресуф всходніх» й допомагати поліції нищити українців. На зібраннях місцевих поляків оголошено такі ухвали: – «1. Наука релігії в школах для дзєці православних повінна провадзіць сен в єнзику поль-скім, 2. Набоженьства в церквях повінно одправяць сен рувнєж в єнзику польскім, 3. Звлашча дотичи то єнзика казань, 4. Свєнта у православних повійни одбиваць сен ведлуґ новего стилю,» й т. п. Третього квітня 1938 р. у с. Савині місцевий ксьондз Зиґмунд Ґжигожевскі та кілька місцевих поляків як Г. Войцєховскі й Ф. Філіповіч улаштували віче, на якому домагалися розібрати православні церкви, змусити священиків служити й проповідувати по-польському та виселити місцевого православного священика. Коли дехто з-поміж зібраних не хотів погодитися на ці постанови, то їх змусили мовчати, кажучи, що це приказ вищої влади і що «там у ґури лєпєй вєдзон», що треба робити.

До священиків з’являлась поліція й грозила найтяжчими карами, якщо вони й надалі будуть проповідувати по-українському й відправляти Служби Божі за старим стилем.

В самому Білгорайському повіті запечатано тоді доми молитви у сс. Біщі, Липинах, Княжполі, Хмільку, Замку й ін. Це сталося саме у Великий Піст. Православні збиралися на молитву на снігу, біля запечатаних домів, благали владу дозволити їм молитися, але у відповідь чули лише насмішки…

Ця праця польонізації богослужінь продовжувалася увесь 1938-й та 1939-й  рр. Пізніше, коли в літі почали валити церкви, то повітові староства явно казали українцям, що можна ще врятувати церкви від зруйнування, якщо священики почнуть відправляти й проповідувати по-польськи.

Духовенство тоді зовсім стрималось проповідувати. Але до церков приходили поліцаї й тайні агенти й вимагали таки проповіді по-польськи. І це робили не тільки по глухих селах, але й в містах, наприклад, у Холмі. Коли представники духовенства пояснювали грубешівському старості С. Маркові, що проповідь в польській мові відстрашує людей від церкви, то староста відповів: «а то значи, же їм нє тшеба церкві». А всі старости в один голос кричали на, часто старих, заслужених священиків, як на хлопчаків, що не потерплять, щоб в їхніх повітах «будоваць Украінен».

Селянина з с. Ходиванці, що мав 75 років життя, засуджено на грошеву кару й арешт за те, що в його хаті відправлялись богослужіння. Десять жінок із парохії с. Хмілька перебували кілька місяців у в’язниці в м. Білгораї за спротив владі під час опечатування «дому молитви» у Хмільку. Польський терор ще збільшився у травні й червні 1938 р. До Варшави почали їздити делегати православного населення «шукати справедливости» у вищої влади, але, звичайно, нічого й ні до кого не добилися.

У селі Віткові, де тоді йшла парцеляція мастку Руліковського, православним відказувано: «бендзєш католікєм, втеди можеш купіць зємєн».

У селі Княжполі, місцеві поляки почали закликати католиків не мати нічого спільного з православними. Православних дітей насильно примушували залишатись на лекції католицької релігії, водили їх до костелу, змушували хреститись по-католицьки.

Вслід за тим почалися масові виселення свідомих українських священиків із Холмщини.

І нарешті, в червні 1938 р. почалося руйнування церков, що продовжувалось близько двох місяців і якого жертвою впало 162 святині, не рахуючи сюди багато церков, знищених поляками перед червнем 1938 р. На протести й прохання православні отримували відповідь, що церкви мусять бути розібрані «аби своїм відокєм не шпеціли мєйсцовосьць». У цій короткій згадці про наше лихоліття немає місця для того, аби пригадати всіх випадків нищення церков. Лише, як приклади, наводимо деякі з них.

Людям с. Голешева староста й війт увесь час обіцяли, що церкву не розвалять. Коли ж люди їм повірили, то 13 липня 1938 року о 7. год. ранку несподівано приїхали на підводах пожежники й поліцаї з трьох постерунків із псами. Люди, що вже виходили в поле, кинули жнива й збіглися до церкви, але поліцаї почали їх бити й цькувати собаками. Відігнавши людей, насильники увійшли до церкви в шапках, з псами. Коли одна жінка, побачивши, що церкву вже валять, закричала: «Хто ж і де тепер нам правитиме Служби Божі?!», то поліцай відповів: «Хлоп твуй в хлєвє на сянє ці одправі». Матеріал, що лишився після церкви, продано місцевим полякам за 180 зл., – за ці гроші учасники розбірки довго пиячили. Голешевська церква (дзвіниця й вівтарна частина) існували 400 років. Перебула вона війни польські, російські, шведську, французьку й світову, її пощадили культурні шведи й німці, аж врешті зруйнували «брати слов’яни» – поляки.

До села Ігнина 8 липня 1938 року приїхало багато поліцаїв, робітників-поляків і близько 30-ти пожежників під проводом володавського референта «безпєченьства» Крогульца, війта гміни, й коменданта поліції. По-нелюдському розігнавши зібраних православних, почали вони валити церкву, збезчестили святощі, поламали престол, знищили іконостас й образи.

У с. Голя після того, як арештували й вивезли місцевого священика, 9 липня, о год. 2-ій, коли всі мужчини були на сіножатях, приїхали представники влади, поліція, пожежники та робітники й за 5 годин зруйнували дім молитви. Цей дім збудували православні 1935 р. на приватне ім’я одного парохіянина.

До села Колехович 13 липня приїхали з м. Острова й Нарчева референт староства, війт, секретар гміни Тисьменичі й багато поліцаїв та робітників-поляків. До церковних дверей підійшов робітник й замахнувся сокирою, що вихопилась йому з рук, встромившись в ногу. Робітника зразу ж відвезли до м. Острова. Розгнівані поляки почали валити церкву. Іконостас і образи порубали й звалили на купу. Подерли й розкинули церковну бібліотеку й дуже цінний старовинний церковний архів.

У м. Константанові на кладовищі містилася каплиця, що її зруйнували 13 липня. Місцева влада запропонувала спочатку це зробити жидівській пожежній команді, але навіть вони відмовилися. Тоді на каплицю накинулися поляки, що так завзято били, ламали та рубали дім Божий, що залишили на врятованих образах сліди від сокири. На образі Христа-Спасителя з іконостасу, по правій стороні голови Христа є сліди від двох ударів і один при лівій.

14 липня повалено церкву в с. Межиліссі. Про це люди здогадувалися ще напередодні, коли розібрано церкву в недалекому Загорові. Зійшлися люди, повиносили й поховали деякі цінніші речі. Здіймаючи дзвони, що їх купили кілька місяців перед тим, тричі, на прощання, вдарили у великий дзвін. Зібрані почали ридати й цілу ніч не опускали своєї святині. Усю ніч у селі, почувши нещастя, вили собаки. Ранком, о 7 год. на 8-ми вантажних авто в село приїхали поліцаї та робітники-поляки. Поліція почала гумовими кийками розганяти народ й густо оточила церкву. Війт почав шукати священика, який сховався у сусідньому селі. Робітники – здирати дах, ламати й викидати з церкви образи та іконостас. О 12 год. звалили велику баню, потім почали пилками розрізати зверху донизу стіни церкви й розтягати їх мотузками. Близько 3 год. вночі, скінчивши свою каїнову працю, поліція й робітники від’їхали.

Одна з найдавніших на Холмщині була церква в с. Розтоці , що вже існувала в XVI столітті й стояла непорушно до початку нової польської держави. Тоді церкву було замкнено, ключі забрала поліція, дозволивши православних молитись там тільки 3 рази в рік. У 1936 р. православні якимсь чудом добились дозволу відремонтувати цю святиню (що коштувало понад 3.000 зл.). Цю прадавню церкву брутально знищено 8 липня. Прохання до влади, вкрите сотками підписів, щоб церкву залишити, зустрілося лише з кпинами…

15 липня збурено церкву в с. Сілець. Незадовго перед тим, як майже всюди, з Сільця вивезено священика, при чому комендант поліції сказав священикові, який показував свої папери з православної митрополії: «Накази вашеґо метрополіти для вас майом важносьць, а для нас – жадней» . У Сільці, окрім церкви, була ще капличка й джерело, куди, як до чудовного місця, в день св. Анни сходилося багато прочан. Цю капличку також розвалили, покидавши дерево в воду.

Подібно й парохіяни с. Депультич хоч зложили прохання до влади, з плачем дивилися, як під руїнами заваленої церкви згинули усі її святощі (13 липня).

Церкву с. Малкова зачинили ще 1929 р. Парохіяни зложили до влади близько 30 прохань про відкриття церкви, але безуспішно. У цій церкві містився чудодійний образ Божої Матері й багато скарбів староукраїнського мистецтва. 7 червня приїхали руйнувати церкву. Але люди її оборонили, хоч і багато з них заарештували, а одну жінку поліцай пробив багнетом. Одного дня навіть обливали народ із пожежних поліційних авто якимось плином, а щодня били кольбами, гумовими палками й цькували псами. А потім, коли церкву таки зруйнували (7 червня), багато людей затримали за спротив владі. Церкву на кладовищі повалено 7 червня.

Старовинну церкву у с. Модрині в липні – серпні перемінено на костел, всі цінні речі, архів, бібліотеку й образи забрав ксьондз із Модриня.

У с. Чомові, коли валили церкву, один із робітників-поляків, ставши на бані, віддавав сечу на хрест церкви.

Церкву с. Ярославця, що існувала, за переказами, близько 600 років, знищено 30 травня. Увесь матеріал закупила на дрова місцева польська молочарня.

Того ж дня почали валити церкву в м. Крилові. Валили кілька тижнів, під час цього мур, впавши, причавив одного поляка-робітника, що, розбиваючи святиню, насміхався й голосно виспівував: «Господи помилуй» .

У с. Лащів 4 серпня, коли валили церкву, збіглося багато православних. На малих дітей поліцаї цькували псів, а старших немилосердно били. Одна дівчина крикнула: «Люди, рятуйте церкву, бо не матимемо де й помолитися». За це її жахливо побито на поліційній станиці. Припровадили під багнетами священика, щоб вилляв Св. Дари. Поляки увійшли до вівтаря в шапках, надягали на голови вінці, накидали на себе ризи… Біля церкви розкопано могилу місцевого священика. Відкрито труну й зганьблено останки покійного пастиря. Пам’ятник на могилі розбито, вирубано всі дерева, що росли біля церкви; саму площу, де стояла церква, призначили для забав місцевої польської молоді. А матеріал з церкви війт Хмєль продав околичним полякам…

Коли валили церкву (7 липня) в с. Переспі  не відразу відважились збезчестити св. престол з Св. Дарами. Але до вівтаря ввійшов війт  Віскі й солтис ІІаговскі (цей останній в шапці й з папіроскою в зубах) й змусили, на другий день, усунути престол.

Церква с. Віткова перед розваленням була опечатана поліцією у Велику П’ятницю, саме після виносу плащаниці, при чому людей вигнали з церкви, а перед нею поставили сторожу.

Православним с. Жерник католики, як й адміністрація, часто грозили карами за стійкість у вірі. І дійсно в ніч 30 квітня спалено церкву. Тоді католики (всього в селі 7 родин) 19 червня улаштували тут «місію», щоб відібрати від православних й цвинтар. На місії виступали 2 ксьондзи й війт Лащевської гміни. Але православні зібралися біля спаленої церкви й, щоб не допустити туди поляків, молились від 10-ї год. ранку до 6-ої вечора, хоча від католиків приходили делегати й говорили: «час вам стонд забраць сє; якби ви се длуго модлілі, то ксьондза вашего ми спшонтнєми». По 6 год. православні розійшлись, але вартувати залишилося 50 жінок. За це суд у Тишовцях засудив священика на арешт.

Випадок з іншого села Томашівського повіту: 27 червня, о 3 год. дня (коли люди працювали в полі), до церкви (з 1770 р.!) непомітно під’їхали комендант поліції й війт, а робітники нишком, через засіяні поля й городи прискочили до церкви й почали сокирами її розбивати, при чому на цвинтар викинули Св. Дари з Дарохранительницею. Збігся народ й відігнав напасників; але 4-го приїхало багато поліції й церкву докінчили руйнувати. Тоді православні Богослужіння почали правитись у приватнім домі, але й це заборонила поліція 21 липня.

Молитовний дім у с. Біщі, (Білгорайського пов.) зачинено 23 березня. Служби відправлялися біля дому (бувало до 2000 вірних), хоч було дуже зимно. Католики, вертаючись з костелу під час православних Богослужінь, навіть не здіймали шапок. 11 липня дім зруйновано.

Цих прикладів вистачить, щоб уявити собі, як нелюдськи нищили церкви. В багатьох селах у руйнуванні церков брали участь організовані поліцією відділи. Вони роз’їжджали на тягарових авто в чорних шоломах із вимазаними чорними обличчями й сіяли всюди страх й ненависть.

І в цей саме час польська преса розписувалася, що церкви влада розбирає на бажання самого православного населення, що розібрано тільки «непотрібні» будівлі, що вигнане з холмщини духовенство – це були люди без освіти, агенти ОУН і Комінтерна, що в церквах зберігалася зброя й протидержавна література.

В серпні й вересні по селах, де було зруйновано церкви, почала їздити польська комісія й конфіскувати старі образи й речі, що їх було врятовано православними зі знищених святинь. Православні ховали, що могли, але комісія робила ревізії й забирала все найцінніше (забрано в с. Матчі схований на горищі в церкві чудовний старовинний образ зі зруйнованої церкви с. Копилова).

Проте православні по-геройському витримали цей натиск. Дуже мало було таких, що зламалися, а серед них із великим сумом треба згадати такого о. Теодоровича з Підгірець на Грубешівщині, що на приказ властей полегшував їм завдання, виносив святощі з церков, що їх мали зруйнувати й намагався усіма способами бути корисним напасникам.

Вища православна духовна влада увесь час протестувала, благала залишити це жорстоке нищення, але нічого не помогло. 16 липня з’їхались всі православні єпископи до свого архипастиря, Митрополита Діонисія й оголосили 3-денний піст на честь великих терпінь Холмщини, звернувшись до вірних з «посланієм», що його сконфісковано. Там читаємо про холмщаків: «Воздаємо Вам похвалу і подив від усієї… Церкви і свідчимо перед Вами нашу загальну скорботу з приводу Ваших утрат. Віримо, що з нами поділяють скорботу Вашу рівно ж і благочестиві предки Ваші, що знаходили мабуть єдину втіху підчас життєвих турбот у тих церквах, що нині так жорстоко і безсердечно знищені. Розуміємо, як тяжко Вам нині, бо нічого на землі немає тяжчого, як на власні очі бачити нищення і наругу не лише своєї, але й прадідівської святині. Але зате, як чиста та спокійна уява Ваша християнська, що постраждали Ви не як убивці, злодії, злочинці й посягаючі на чуже, а як вірні свойому доброму ісповіданню християни».

Окрім того, єпископи виготовили широкий меморіал до президента Польщі, маршала Сміґлого-Ридза й прем’єра Складковського, але й це не допомогло.

Окрім того, вища православна церковна влада боронила в міру сил кожну святиню зокрема, проте безрезультатно.

Навпаки – терор на Холмщині все збільшувався. Польська преса почала писати, що в знищених церквах зберігалася зброя й протидержавна література… Все більше священиків й мирян замикали у в’язниці й арештовували.

Тоді підняв свій голос в обороні православної церкви греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. В його, також конфіскованому листі, читаємо: «Між знищеними церквами є дорогоцінні старовинні пам’ятки церковної архітектури. Часто знищували й знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру в латинському обряді. Священиків, удержуваних лептами бідного народу… виселювали та діймаюче карали грошевими гривнами або в’язницею. Неповинних людей не раз бито та видалювано з їхніх осель. Навіть не вільно там учити катехизму й проповідувати у матерній мові людей».

Не наводимо тут протестів з приводу терору на Холмщині єпископату закордонного, як європейського так і американського, а також багатьох світських і церковних організацій.

За кордоном вийшло кілька брошур й книжок, де висвітлено дійсний перебіг подій під час руйнування церков (найбільша з них, з численними світлинами українська публікація на французькій мові у Бельгії). Окрім того, кілька разів виступали в обороні церков у законодавчих палатах українські представники. Згадати належить виступи послів д-ра С. Барана, о. прот. М. Волкова, сенатора О. Луцького й ін.

Про ці події багато писала українська львівська преса, газети: «Діло», «Новий Час» й ін. Але влада заборонила писати будь-що про події на Холмщині.

Настала хвилина, коли непоінформовані холмщаки могли подумати, що про них всі забули, бо не згадують в газетах, коли можна було ворогам розповсюджувати найнеправдивіші чутки, що ніби на руйнування церков погодилась православна єрархія й под. І треба було в примушеній мовчанці дивитися на усі страхіття холмських подій, як ворожа пропаганда все більше сіє зневіру в душах завзятих холмщаків, читати радісні вістки у ворожій пресі про те, що незадовго вся Холмщина стане католицька й польська…

Та події 1938 р. були лише приготуванням до страшних переслідувань, що їх приніс холмщакам 1939 р., коли пролилася свята кров героїв оборонців своєї народності й віри… Коли по ночах цілі села чатували на напади поляків й часто їх переможно відбивали. Коли ясним полум’ям спалахнув, здавалося, вже приспаний великий дух колишнього холмського лицарства, дух заклятий у відвічних мурах, в руїнах давніх князівських замків, в кожній українській селянській хаті.

Джерело: Б. Жуків.[Іван Коровицький], Нищення церков на Холмщині в 1938 р. з 25 ілюстраціями, Краків 1940

http://pohlyad.com/index.php?id=30&no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=5040&tx_ttnews[backPid]=16&cHash=a0012bc19a